Коса. Сплетіння долі

Джулія

Джулія сподівалася вже на будь-що, тільки не на це.

Усе, що приховувала в собі шухляда, тепер лежить, розкладене на робочому столі papa: листи від кредиторів, судові постанови про стягнення боргу, нескінченні запити. Правда обпікає її, наче ляпас. Усе зводиться до одного слова – банкрутство. Майстерня гине під купою боргів. Сімейну справу Ланфреді зруйновано.

Тато про це ніколи не казав, нікому не розкривав цієї таємниці. Якщо подумати, то тільки раз – однісінький раз – він якось обмовився під час бесіди, що традиція cascatura занепадає. «Ставши заручниками сучасного світу, сицилійці перестали зберігати своє волосся», – сказав він. Це правда, сьогодні вже ніхто нічого не зберігає – використані речі просто викидають і купують замість них щось нове. Вона пригадує ці слова під час сімейної вечері. «Уже скоро, – запевнив батько, – ми відчуємо нестачу сировини». У шістдесяті роки в майстерні Ланфреді налічувалося п’ятнадцять конкурентів. Усі вони закрилися. Тато пишався тим, що був останнім. Джулія знала, що майстерня переживає скрутні часи, але навіть не підозрювала, що мова може йти про банкрутство в найближчі дні. Вона в принципі не розглядала ймовірності такого розвитку подій.

Та цей факт доводилося визнати. Якщо брати до уваги рахунки, виходило, що працювати лишалося десь із місяць, щонайбільше. Без волосся працівниці майстерні втратять роботу. Підприємству просто нічим буде їм заплатити. Треба буде здати підсумкові звіти й закриватися.

Ця думка перебиває Джулії дихання. Упродовж десятиліть її родина жила з прибутку майстерні. Вона думає про матір, яка вже надто стара, аби працювати, про Аделю, що вчиться в ліцеї. Її старша сестра Франческа сидить удома, наглядаючи за господарством. (Вона вийшла заміж за одного пройдисвіта, що спускає всі гроші на азартні ігри, і часто траплялося так, що papa доводилося сплачувати ще й їхні рахунки під кінець місяця.) Що з ними буде? Родинний будинок віддано під заставу, тож майно в них також відберуть. А щодо працівниць, то роботу їм знайти не вдасться – враховуючи вузькопрофільність сектору, жодна майстерня не зможе прийняти їх до себе, бо їхнє підприємство – останнє на Сицилії. Що робитимуть ці жінки, які стали для неї сестрами, з якими вона так багато пережила?

Тоді вона знов думає про papa, який лежить у комі в шпиталі. Раптом вона застигає. У її голові виникає страшна картина: її батько вранці виїжджає в своє «турне» на «веспі», її батько, зневірений, доведений до відчаю, жене стрімкою дорогою дедалі швидше і швидше… Вона відганяє від себе цю тривожну думку. Ні, він би цього не зробив, він би не покинув їх напризволяще – дружину, дочок, робітниць… У П’єтро Ланфреді посилене почуття власної гідності, він не звик здаватися перед труднощами. Та Джулія знає, що його гордістю, його успіхом, сенсом усього життя була ця маленька майстерня в Палермо, заснована його дідом, отримана в спадок від батька. Чи вистачило б йому сил дивитися на те, як звільняють персонал, як зачиняють майстерню, як гине справа всього життя?… Сумнів, що оселяється в ній цієї миті, жорстокий і безжальний, наче гангрена, що помалу зжирає тіло.

Корабель поступово йде на дно, каже до себе Джулія. І всі вони: Джулія, mamma, сестри, їхні робітниці – на борту цього корабля. Це «Коста Конкордія», що втратила свого капітана, тож потопання неминуче. Немає ні човнів, ні рятувальних кругів – зовсім нічого, за що можна було б учепитися.

Гомін колег у головній кімнаті відволікає її від думок. Як і кожного ранку, вони влаштовуються на робочих місцях, балакаючи про все і водночас ні про що. На якусь мить Джулія заздрить їхній легкості – вони ще не знають, що чекає на них. Дівчина закриває шухляду неймовірно повільно (так закривають труну) і прокручує ключ. Вона не готова говорити з ними сьогодні про це, а тим паче брехати. Сідати коло них працювати так, ніби нічого поганого й не трапилося, їй теж несила. Тоді вона піднімається на дах, аби сховатися там, у laboratorio. Вона сідає обличчям до моря, як її батько, що міг цілими годинами дивитися на нього. Він говорив, що море можна споглядати вічно і ніколи від того не втомлюватися. Сьогодні Джулія тут сама, і море сміється з її горя.

Під час обідньої перерви вона зустрічається з Камалем у печері, де вони зазвичай влаштовують собі побачення. Вона не розповідає йому про свої турботи. Усе, чого вона хоче, – це втопити свою журбу в його тілі. Вони кохаються, і на якусь мить світ видається їй не таким жорстоким. Камаль нічого не каже, коли бачить, як вона плаче. Він цілує її, і на їхніх губах лишається присмак солоної води.

Увечері Джулія повертається до родинного будинку. Посилаючись на мігрень, вона зачиняється у своїй кімнаті та відразу ж залазить під ковдру.

Цієї ночі в її сни проникають дивні видіння: батькову майстерню зруйновано, майно зі спорожнілого будинку розпродують, мати божеволіє від горя, робітниці опиняються на вулиці, пасма cascatura летять у море, розбурхане море волосся…

Джулія всю ніч крутиться у ліжку, вона не хоче більше думати про це, але видіння повертаються, нестримно та невблаганно, мов нав’язливий сон, з якого їй не вдається вирватися, наче жахлива музика на пекельній платівці, що не спиняється. Світанок, нарешті, кладе край її мукам. Вона встає з ліжка з таким відчуттям, ніби не спала цілу ніч, її нудить, а голову мов затиснуло в лещатах. Ноги в неї крижані, у вухах гуде.

Так-сяк вона доповзає до ванної кімнати. Їй хочеться сподіватися, що гарячий або холодний душ допоможе їй позбутися цього кошмару, допоможе виснаженому тілу прийти до тями. Вона підходить до ванни та зупиняється.

Там на дні сидить павук.

Це маленький павучок, з тонким тільцем і лапками, схожими на ниточки майстерно сплетеного мережива. Мабуть, він піднявся каналізаційними трубами й опинився оце тут, у цій емальованій чавунній пастці, у цій білій безмежності, з якої немає виходу. Спочатку він, мабуть, борсався, намагаючись видряпатися на крижані стіни, але тонкі лапки щоразу підломлювалися, і він знов і знов падав на дно. Нарешті павук зрозумів, що боротьба марна, тож тепер доведеться нерухомо сидіти та чекати на те, що приготувала йому доля. На те, що з цієї ситуації є інший вихід. Але який?

Джулія починає плакати. Її вразила не стільки ця картина з чорним павуком на тлі білої емалі – ці створіння радше викликають у неї страх, негайну відразу та напад неконтрольованої паніки, – скільки переконаність у тому, що вона так само опинилася у пастці, з якої їй не вдається вибратися і з якої ніхто її не витягне.

У неї виникає спокуса повернутися до ліжка і знову заритися у ковдру, щоб ніколи з-під неї не вилазити. Зникнути – така приваблива, така манлива перспектива. Вона не знає, що їй робити з цим горем, що накриває її величезною хвилею. Коли Джулія була ще дитиною, то мало не потонула одного дня, коли вся їхня сім’я вибралася скупатися до Сан-Віто-Ло-Капо. На морі, що здебільшого досить спокійне в цьому місці, чомусь здійнявся вітер. Її з головою накрила висока хвиля, і протягом кількох секунд дівчинка була відрізана від світу, опинившись у цьому пінному полоні. До рота їй набився пісок – вона досі пам’ятає це відчуття, коли на зубах тріщали крихітні піщинки, змішані з дрібними камінцями. За якусь мить вона вже не розуміла, де земля, а де небо, усе навколо було якимось розмитим і нереальним. Течія тягнула її на дно з такою силою, наче хтось ухопив за ногу. У цьому напівпритомному стані, у якому людина завжди опиняється, коли падає чи з нею стається якась катастрофа (у ці моменти дійсність завжди випереджає думку), вона вже вирішила, що не зможе виплисти. Що для неї все скінчилося. І вже була готова здатися. Та цієї миті її схопила батькова рука й витягнула на поверхню. Вона знову стала на ноги, здивована, шокована. Жива.

А цього валу, на жаль, вона вже не витримає.

Доля нещадна до Ланфреді, подумалося Джулії, наче землетрус, що кілька разів вражає одне й те саме місце, у самому серці Італії.

Нещасний випадок, що стався з її батьком, підкосив їх усіх.

А загибель майстерні означатиме для них смертний вирок.