Коса. Сплетіння долі

Джулія

– Італійцям потрібне італійське волосся.

Ця фраза прорізає повітря, наче ніж гільйотини. Зібравши маму та сестер у вітальні родинного будинку, Джулія виклала їм свій задум про імпорт індійського волосся для порятунку майстерні.

Упродовж кількох днів до цього вона працювала, не покладаючи рук, над розробкою детального плану. Треба було провести аналіз ринку, підготувати запит на банківський кредит – без інвестицій тут не обійтися. Вона працювала день і ніч, нехтуючи сном, але то дрібниці: вона відчувала, що на неї покладена мало не божественна місія. Вона не знає, звідки взялася ця впевненість і невичерпна енергія. Можливо, присутність Камаля справляє на неї такий сприятливий вплив? Можливо, то їй допомагає батько, який попри кому підживлює її власною силою та вірою? Джулія відчуває, що здатна гори звернути – від Апеннінських аж до Гімалаїв.

Її не приваблює перспектива заробити статки, їй не потрібні ті мільйони, басейни чи гелікоптери, якими може похизуватися той англієць. Усе, що вона хоче, – це врятувати батьківську майстерню та прихистити свою родину.

– Цього не буде, – каже mamma. – Ланфреді завжди діставали сировину на Сицилії, бо cascatura – то місцевий звичай, який ми успадкували від наших пращурів. А за порушення традицій доводиться розплачуватися, – додає вона.

– Через цю традицію ми ризикуємо втратити все, – відповідає Джулія.

З банківськими рахунками не посперечаєшся: щонайбільше через місяць майстерню доведеться закрити. Треба змінювати виробничі стратегії, виходити на світові ринки. Треба визнати, що світ змінюється, і змінюватися разом із ним. По всій країні одне за одним зачиняються родинні підприємства, що відмовляються розвиватися. Сьогодні виживання залежить від здатності дивитися ширше, виходити за межі. Еволюція або смерть – інших варіантів немає. Розповідаючи про все це, Джулія відчуває, що в неї аж виростають крила, і вона уявляє себе адвокатом, що виголошує натхненну промову під час важливого судового засідання. Її завжди зачаровувала ця професія – заняття для освічених людей, для вихідців із вищого світу. У родині Ланфреді ніколи не було адвокатів, самі тільки робочі, проте вона впевнена, що впоралася б із цією роллю, змогла б стати шанованою та впливовою жінкою. Це сподівання – одна з її давніх найзаповітніших мрій.

У запалі пристрасті Джулія розповідає про якість індійського волосся, визнану багатьма експертами: азійське волосся найміцніше, африканське – найбільш тендітне, проте індійське перевершує всі інші, як з точки зору текстури, так і з точки зору придатності до перефарбування. Знебарвлене й пофарбоване, воно зовсім не відрізняється на вигляд від європейського волосся.

Тут у суперечку втручається Франческа: вона згодна з матір’ю, з цього задуму нічого не вийде. Італійці не захочуть купувати імпортоване волосся. Джулія не здивована. Її сестра – ще той скептик; для таких, як вона, світ завжди постає у чорних, сірих барвах, тож ці люди завжди поспішають відповісти «ні» замість того, аби подумати про нові можливості. Вони завжди помічають малесеньку деталь, що псує загальну картину, крихітну пляму на скатертині, вони завжди шукають якісь хиби чи подряпини на поверхні життя, ніби ці недоліки світобудови тішать їх, наповнюють сенсом їхнє існування. Франческа – цілковита протилежність Джулії, її «негатив», якщо вдатися до фотографічної термінології: сила світла її сестри обернено пропорційна до її власної.

Якщо італійці не захочуть, вони відкриються на інших ринках, знов заводить Джулія: на американському чи канадському. Світ великий, і всім потрібне волосся! Нарощене, накладне волосся, перуки та шиньйони – у цій сфері можна розвернутися. Треба ловити хвилю, а не дозволяти їй накрити тебе з головою.

Франческа вже готова поділитися з Джулією своїми сумнівами та в’їдливими зауваженнями. Її сестра по слово до батька не бігає. Як вона сподівається все це провернути? І це при тому, що вона зроду не виїжджала за межі Італії, навіть літаком ніколи не літала. Хіба спроможеться вона, чий обрій завжди обмежувався бухтою палермського порту, на цей переворот, на це диво?

Та Джулія й далі наполягає на реальності своєї мрії. Нині відстані між людьми та країнами скорочуються завдяки інтернету, і світ можна затиснути в долонях, наче ту снігову кульку, якими вони бавилися в дитинстві. До Індії насправді – рукою подати, а там перед ними відкривається майже цілий континент можливостей. Вона вже чимало часу провела, вивчаючи ціни на ринку, складаючи курс волосся, і вважає свій проект цілком реальним. Потрібно тільки вірити та сміливо йти вперед. А з цим у неї проблем немає.

Аделя нічого не каже. Сидячи в кутку, вона мовчки спостерігає за суперечкою двох сестер. Що б не сталося, вона зберігатиме нейтралітет, лишатиметься байдужою до всього, що відбувається навколо. Одне слово – підліток.

– Треба закрити майстерню та продати саму будівлю, – каже тоді Франческа. – Завдяки цьому вдасться виплатити хоча б частину закладної за будинок.

– А жити на що?! – питає в неї Джулія.

Сестра гадає, що так просто знайти роботу? А що станеться з робітницями майстерні, вона подумала? Яке майбутнє чекає на цих жінок, які віддали стільки років цій справі?

Суперечка переростає у відкрите протистояння. Mamma знає, що рано чи пізно їй доведеться розборонити сестер, чиї голоси чутно вже мало не по всьому будинку. «Їм ніколи не вдавалося порозумітися, – з гіркотою думає вона, – знайти спільну мову. Вся історія їхніх стосунків – це суцільні чвари, а цей конфлікт – кульмінація». Вона мусить ухвалити рішення, щоб покласти край цій суперечці.

– Ти маєш рацію, слід подумати про робітниць, – каже вона, – це питання честі та поваги. Проте Франческа має слушність щодо одного: італійцям потрібне італійське волосся.

Ця фраза підводить невтішний підсумок усім сподіванням Джулії.

Засмучена, вона вибігає з дому. Вона розуміла, що їй доведеться відстоювати свій проект, проте й уявити собі не могла такого опору. Джулія почувається наче після святкової ночі – її нудить і паморочиться голова. Без згоди матері та сестер вона не вільна нічого робити з майстернею. Вони щойно зруйнували всі її повітряні замки. Весь її ентузіазм наче вітром здуло – замість нього в душі оселилися сумнів і страх.

Джулія сподівається знайти прихисток у лікарні, біля батькового ліжка. Що б він сказав у цій ситуації? Що б він зробив? Їй би так хотілося впасти в його обійми та розридатися, як це бувало в дитинстві. Вона майже зневірилася й уже не розуміє, що треба робити: гнути свою лінію чи відмовитися від задуму, принісши його в жертву на вівтарі раціональності в ім’я тих традицій, що поступово відмирають. Вона почувається виснаженою, безсилою, змученою від цих безсонних ночей, які могла провести тут, на цьому ліжку, біля papa. Проспати сотню років, як і він, – ось чого б їй насправді хотілося.

Джулія заплющує очі.

Раптом вона опиняється на даху майстерні, в laboratorio. Батько сидить там і, як і завше, дивиться на море. З виразу його обличчя зовсім не скажеш, що він страждає. Він здається таким спокійним і безтурботним. Він посміхається до неї, наче саме чекав її. Джулія сідає коло нього. Вона розповідає йому про свої тривоги та печалі, про безсилля. Вона бідкається: мовляв, шкода, що так сталося з майстернею.

– Нікому не дозволяй збити себе з накресленого шляху, – відповідає він. – Ти повинна вірити. У тебе величезна сила волі. Я вірю в тебе та твої здібності. Не відступай. У життя на тебе є грандіозні плани.

Раптом щось починає пронизливо пищати, і Джулія сполохано підскакує. Вона задрімала, сидячи коло лікарняного ліжка батька.

Навколо неї блимають і пищать пристрої, що підтримують життєдіяльність його організму. До палати забігають медсестри.

Цієї миті – саме цієї секунди – Джулія відчуває, як рука її батька ворухнулася.