Коса. Сплетіння долі

Сара

Сара крокує засипаними снігом вулицями. У лютому морози тут просто неймовірні, та Сара все ж надзвичайно радіє зимі – це її алібі. Завдяки такій погоді її шапка не так впадає в очі в натовпі містян, що кутаються в одежу, рятуючись від холодів. Повз неї, тримаючись за руки, проходить групка школярів. В однієї дівчинки шапка така сама, як і в Сари, – мала кидає на неї грайливий змовницький погляд.

Жінка йде далі. У кишені її пальта лежить маленька візитівка, яку їй дала випадкова знайома в лікарні кілька тижнів тому. Вони сиділи в одному залі, чекаючи на процедури, і між ними зав’язалася така невимушена розмова, ніби жінки чаювали на терасі кав’ярні. Вони так захопилися розмовою, що й незчулися, як звечоріло. Бесіда лилася легко, торкаючись настільки особистих речей, ніби хвороба зближувала цих двох жінок, пов’язуючи їх невидимою ниткою. В інтернеті, на різних форумах і блогах, Сара натрапляла на чимало свідчень, від яких виникало враження, що існує такий собі закритий клуб, група людей, що знають, що стикалися з цим. Там були досвідчені воїни, джедаї, для яких то була не перша битва, та новачки, котрі вперше зустрілися з хворобою, падавани. Таким – до них належить і Сара – доводиться всього вчитися. Того дня та жінка в лікарні – безумовно, одна із джедаїв, що вже провела кілька битв, хоча й досі соромилася своєї хвороби, – згадала про один магазинчик «додаткового волосся», як вона його назвала, де працює тактовний і небалакучий персонал. Вона дала Сарі їхню візитівку, додавши, що та може скористатися нею, коли прийде час. «Ведучи боротьбу із хворобою, не треба забувати про почуття власної гідності, – сказала вона і запевнила з розумінням справи: – Відображення у дзеркалі має бути вашим союзником, а не ворогом».

Візитівку Сара взяла, але дуже швидко забула про неї. Вона щосили прагнула відвернути неминуче, та все ж реальність наздогнала її.

Час прийшов. Засніженими вулицями Сара крокує до салону. Вона могла взяти таксі, але вирішила дістатися сюди пішки. Для неї це – таке собі паломництво, шлях, який треба подолати самотужки за звичаєм. Її поява тут означає дуже багато, врешті-решт, таким чином вона визнає існування своєї хвороби. Більше не можна її заперечувати, відмахуватися від неї. Треба стати до неї обличчям і прийняти її – не як покарання, неминучу витівку долі чи прокляття, з яким треба змиритися, а радше як належне, чергову подію в житті, нове випробування, яке треба подолати.

З наближенням до салону в Сари виникає дивне відчуття – не зовсім дежавю чи якесь передчуття, а, швидше за все, якесь незбагненне, розмите усвідомлення, що полонить її думки та все єство, ніби колись вона, як не дивно, вже йшла цим шляхом. Хоча насправді в цьому районі міста вона опинилася вперше. Вона не ладна цього пояснити, але чомусь їй здається, ніби щось чекає тут на неї. Ніби в неї дуже давно була запланована тут якась зустріч.

Сара заходить до салону. Її зустрічає елегантно вбрана жінка та веде коридором аж до маленької кімнати, в якій із меблів стоїть тільки крісло та дзеркало. Сара знімає пальто, ставить сумочку. Вона завмирає на мить перед тим, як зняти шапку. Жінка мовчки спостерігає за нею кілька секунд.

– Я покажу вам наші моделі. Ви вже визначилися з тим, що саме шукаєте?

Тон її голосу не можна назвати ні улесливим, ні співчутливим. Він рівний та впевнений. Сара миттєво проймається довірою до цього голосу. Жінка, безперечно, знає, про що вона говорить. Вона, либонь, зустрічала десятки, сотні таких, як вона. Їй, мабуть, цілими днями доводиться спілкуватися з такими жінками. Втім, у цей момент Сара почувається унікальною, принаймні ставляться до неї саме так. Не драматизувати, не збиватися на банальності – це ціле мистецтво, і треба сказати, що жінка підходить до своєї справи з надзвичайною делікатністю.

Хоча її питання заскакує Сару зненацька, змушуючи знітитися. Вона не знає, принаймні не думала про це. Їй би хотілося… щось живе, натуральне. Щось навіть схоже на неї саму. «Яка дикість, – думає вона. – Хіба може зовсім чуже волосся стати частиною неї самої, пасувати її обличчю, відображати особистість?»

Жінка виходить на мить і повертається з двома картонними коробками, схожими на ті, в яких тримають капелюхи. З першої вона дістає каштанову перуку:

– Ця синтетична, – уточнює вона, – зроблена в Японії.

Вона сильно струшує її – у коробках вони інколи зминаються, тож треба їм надати природної форми. Сара приміряє її з виразом непевності на обличчі. Вона не впізнає себе з цією копицею густого волосся на голові, ніби це не вона взагалі, а якась перевдягнена в неї жінка з пишною шевелюрою.

– Непогане співвідношення ціни та якості, – коментує продавчиня, – та це не найкраща наша модель.

З іншої коробки вона дістає ще одну перуку, також штучну, але вже кращої якості – на ній є навіть позначка «Підвищений комфорт». Сара не знає, що й казати – вона нерішуче розглядає своє відображення у дзеркалі, яке просто не може бути її власним. Перука пристойна, дорікнути нічим, крім того, що вона має вигляд перуки. Ні, в жодному разі, краще вже ховатися під хусткою чи шапкою. І тоді жінка приносить третю коробку.

– Це – одна з наших найновіших моделей, з людського волосся, – уточнює вона.

Рідкісний та недешевий продукт, але деякі жінки готові витрачати на це свої гроші. Сара здивовано роздивляється перуку: волосся того ж кольору, що і в неї, надзвичайно довге, шовковисте, ніжне та густе.

– Волосся індійське, – зазначає жінка. – Його обробляли, вибілювали та фарбували наново в Італії – на Сицилії, якщо бути точним, – а потім його волосинка за волосинкою кріпили до основи з сітки в маленькій майстерні. Для цього використовують техніку плетіння коси – це довше, ніж кріплення за допомогою гачка, але набагато надійніше. 80 годин роботи, близько 150 000 волосин. Майстерне творіння, як то кажуть, – з гордістю додає продавчиня.

Вона допомагає Сарі надягти перуку – спочатку треба вирівняти передній бік, потім задній. Спершу це видається складним, але дуже швидко до цього звикаєш, запевняє вона, так що незабаром їй навіть не обов’язково буде робити це перед дзеркалом. Звісно, волосся можна буде вкоротити або зробити в перукарні зачіску на свій смак. Доглядати за ним дуже просто, як і за власним волоссям – намилити шампунем і змити водою. Сара підводить голову і дивиться на себе в люстерко: перед нею – зовсім незнайома жінка, що схожа на неї, але все ж якась інакша. Надзвичайно дивне відчуття. Втім, вона впізнає свої тонкі риси, бліде обличчя, мішки під очима. Так, це вона, точно вона. Сара торкається пасом, поправляє їх, вкладає, надає їм форми, прагнучи не те щоб привласнити їх, а радше приручити. Волосся не чинить спротиву, воно піддається, слухняно кориться їй. Помалу воно призвичаюється до овалу її обличчя, облягаючи його тісними обіймами. Сара гладить, пестить, голубить його, і від його податливості її поймає почуття вдячності. Незбагненним чином це волосся, зовсім чуже, стає її власним, починає пасувати її обличчю, поставі, рисам.

Сара милується своїм відображенням. Здається, ця перука спромоглася повернути їй те, що вона втратила. Рішучість, гідність, силу волі – словом, усе, що робило її собою, тією колишньою Сарою, сильною та гордою. І гарною. Вона раптом відчуває, що готова. Обернувши голову до продавчині, вона просить поголити їй голову. Вона хоче зробити це тут. Зараз. Від сьогодні вона носитиме перуку. Їй не буде соромно повернутися додому в такому вигляді. Тим паче, що без волосся їй буде легше приладнати перуку на голові. У будь-якому випадку це треба буде зробити, рано чи пізно, то чому б не скористатися цією нагодою, коли вона відчуває в собі силу та мужність для цього кроку?

Жінка погоджується. Озброївшись бритвою, вона голить Сарі голову впевненою та досвідченою рукою.

Розплющивши очі, Сара здивовано дивиться на себе в дзеркалі. Тепер, після гоління, її голова здається навіть меншою, ніж досі. Вона схожа на свою дочку, коли тій було менше рочку і волосся ще не росло, – ось який у неї вигляд, як у немовляти. Сара намагається уявити реакцію своїх дітей – вони, безумовно, будуть здивовані побачити її такою. Вона одного дня покаже їм, можливо. Пізніше.

А може, й ні.

Надягаючи перуку, Сара насуває її на свою гладеньку голову так, як їй показали до цього, та поправляє пасма волосся, що стало вже її власним. Позираючи на своє відображення, Сара раптом відчуває внутрішню переконаність: вона житиме. Вона бачитиме, як зростатимуть її діти. Як вони подорослішають і стануть батьками. Над усе вона хоче дізнатися, якими будуть їхні смаки, звички, переконання, схильності й таланти. Вона прагне супроводжувати їх на цьому життєвому шляху, бути люблячою, ніжною та уважною матір’ю, що завжди поруч.

Сара вийде переможцем у цій битві – можливо, скривавленою, проте нескореною. Скільки б місяців або років не тривало лікування, скільки б часу їй не довелося витратити на це, вона віддасть усі сили, всю енергію, кожну свою хвилину та кожну секунду, аби душею і тілом боротися проти хвороби.

Вона більше не буде тією Сарою Коен, сильною та впевненою в собі жінкою, що нею всі захоплювалися. Більше ніколи не буде непереможною, бездоганною супергероїнею. Вона буде самою собою, Сарою Коен, яку життя добряче покрутило, та все ж вона житиме, з усіма своїми шрамами, ранами та ушкодженнями. Вона не намагатиметься більше приховати їх. Її попереднє життя було суцільною брехнею, зараз же починається її нове, справжнє життя.

Коли хвороба її відпустить, вона облаштує власну адвокатську контору та забере тих клієнтів, що досі довірятимуть їй. Відтак подасть до суду на «Джонсон і Локвуд». Вона ж хороша адвокатка, одна з найкращих у місті. Сара надасть публічного розголосу тому факту дискримінації, жертвою якої сама стала, в ім’я тисяч чоловіків і жінок, яких так само дуже швидко прирік на забуття жорсткий світ роботи та які, так само, як і вона, були змушені страждати вдвічі більше. Вона битиметься за них. Зрештою, це вдається їй найкраще. У цьому полягатиме її боротьба.

Сара навчиться жити інакше, проводитиме більше часу з дітьми, братиме відпустку на час шкільних благодійних ярмарків і випускних вечорів. Більше ніколи не пропустить їхніх днів народження. Вони разом їздитимуть на канікули – влітку до Флориди, взимку на лижі. І ніхто не зможе відібрати в неї ці миттєвості щастя, з яких так само складається її життя. Більше не буде стін, не буде брехні. Вона вже ніколи не буде жінкою, що розривається навпіл.

Тим часом треба боротися із тим мандарином, використовуючи ту зброю, якою щедро обдарувала її природа: свої силу, мужність, рішучість і розум. Свою родину, дітей, друзів. Не забуваючи й про лікарів, медсестер, онкологів, рентгенологів, котрі щодня продовжують битися поруч із нею. Раптом у неї виникає відчуття, ніби вона стає свідком зародження якоїсь грандіозної епопеї, ніби її огортає якась нестримна енергія. Вона відчуває якийсь теплий подих вітру, нове незрозуміле піднесення, ніби метелик пурхає в її животі, тріпочучи легенькими крильцями.

За стінами цього салону ходять люди, триває життя. За стінами цього салону чекають на неї діти. Сьогодні вона поїде та забере їх зі школи. Вона уявляє собі їхній подив – вона майже ніколи цього не робила. Ханна, безумовно, розчулиться. Близнюки бігтимуть до неї з радісними криками. Вони помітять її нову зачіску, питатимуть про нове волосся. І тоді Сара все їм розповість – про мандарин, про свою роботу, про війну, яку їм доведеться вести разом.

Віддаляючись від салону, Сара думає про цю жінку з іншого куточку світу, з Індії, котра віддала їй своє волосся, про сицилійських робітниць, які обробляли його, про ту, котра зробила цю перуку. Вона розуміє, що весь світ об’єднав зусилля у боротьбі проти її хвороби. І тоді їй спадає на думку фраза з Талмуду: «Той, хто врятував одне життя, врятував цілий світ». Сьогодні цілий світ рятує її, і Сара безмежно йому вдячна.

Вона запевняє себе, що досі належить цьому світові.

І ще довго лишатиметься в ньому.

Від цієї думки на її обличчі з’являється посмішка.