Коса. Сплетіння долі

Сара

Ось уже три дні Сара не підводиться з ліжка.

Учора вона зателефонувала лікареві та попросила відкрити їй лікарняний – перший за її кар’єру. Вона не хоче більше повертатися до контори, не терпить цього лицемірства, відстороненості стосовно неї.

Спочатку була стадія заперечення: вона ніяк не могла повірити, що до неї можуть ставитися таким чином. Потім її охопила лють, неконтрольований гнів. Йому на зміну прийшло спустошення, нездоланна байдужість, з якої, як і з безмежної пустелі, немає вороття.

Сара завжди сама робила вибір, визначала курс власного життя, була такою собі «executive woman», як тут кажуть, тобто «жінкою, що обіймає керівну посаду в компанії чи на підприємстві, яка ухвалює рішення та стежить за їх виконанням», якщо вірити визначенню. Відтепер вона більше не головує, вона кориться рішенням інших. Почувається зрадженою, наче жінка, якою знехтували, яку викидають геть, бо не виправдала сподівань, виявилася незадовільною, недоладною, безплідною.

Вона – та, хто пробила скляну стелю, – наштовхнулася на невидиму стіну, що відділяє світ здорових від світу хворих, слабких, немічних, до якого віднедавна належить і сама. Джонсон і його партнери мало не живцем її поховали. Вони вкинули її тіло до глибокої ями та засипáли його тепер пригорщами вимушених посмішок і фальшивого співчуття. Як професіонал вона для них мертва. І їй це відомо. Більше того: вона може тільки безсило спостерігати за своїм похованням, наче в найгіршому кошмарі. Марно Сара намагається докричатися, подати знак, що вона жива, що її помилково поклали до труни, – ніхто її не чує. Її страждань ніхто не помічає.

Вони брешуть – усі, усі до одного. Вони радять «будь сильною», кажуть «ти з цим упораєшся», «ми з тобою», але їхня поведінка доводить протилежне. Її покинули напризволяще. З нею поводяться так само, як і з поламаними речами, – викидають на смітник.

Сара все принесла в жертву цій роботі – і тепер її саму приносять у жертву на вівтарі ефективності, рентабельності, продуктивності. У цьому світі ти або працюєш як слід, або конаєш. Що ж, тепер вона може піти та сконати.

Її план не спрацював. Її стіна зруйнувалася, підірвана амбіціями Інес, що були підтримані інтригами Курста, причому відбувалося все це з благословення Джонсона. Вона сподівалася, що він захистить її чи бодай спробує. А він безжально покинув її напризволяще. Він забирав єдине, що тримало її в тонусі, єдине, що давало сили вставати вранці з ліжка: її соціальне «я», професійне життя, відчуття належності до якогось місця в цьому світі, усвідомлення себе людиною.

Урешті-решт, сталося те, чого вона так боялася: Сара перетворилася на уособлення раку. Вона перетворилася на живу пухлину. Люди більше не бачать у ній блискучу, елегантну, успішну жінку сорока років – вона стала втіленням своєї хвороби. Для них вона вже не адвокатка, що захворіла, вона – хвора, що працює адвокаткою. А це велика різниця. Рак лякає. Він ізолює, віддаляє. Від нього тхне смертю. Коли люди з цим стикаються, то зазвичай воліють відвернутися, затиснути ніс.

Недоторканна – ось ким стала Сара. Суспільство відмовилося від неї.

Тож ні, Сара не повернеться туди, на цю арену, де її засудили на смерть. Вони не побачать, як вона впаде. Вона не дозволить втягти себе в цей водевіль, не віддасться на поталу левам. У неї досі лишається гідність. Право сказати «ні».

Сьогодні вранці вона навіть не торкнулася таці зі сніданком, який приготував для неї Рон. Близнюки прийшли її поцілувати й залізли під ковдру до неї у ліжко. Вона ніяк не відреагувала на дотик їхніх гарячих, жвавих ручок. Ханна благала її піднятися з ліжка, перепробувала все: підбадьорювала, погрожувала, звинувачувала – безрезультатно. Дівчинка знала, що ввечері, повернувшись додому, побачить матір у тій самій позі.

Так і минають дні Сари – у хворобливій млявості, у прогресивному заціпенінні. Вона поволі віддаляється від цього світу. Знов і знов прокручує в голові події останніх тижнів, запитуючи себе, що могла б зробити, аби уникнути цього. Нічого, без сумніву. Цю партію розіграли без неї. Game over.[58] Кінець.

Сара сподівалася, що їй пощастить вдавати, ніби все добре, ніби нічого не змінилося, вдасться й далі жити нормальним життям, іти тим самим курсом, триматися. Вона хотіла взятися за цю хворобу так само, як бралася за нову справу – методично, старанно та заповзято. Цього виявилося недостатньо.

У дрімоті їй уявляється реакція колег на новину про її смерть. Це жахлива думка, проте вона приносить їй задоволення: так іноді кортить послухати сумну пісню, коли тобі боляче. Сара вже бачить їхні заплакані мармизи, удавано нещасні обличчя. Вони казатимуть: «Ох, ця підступна пухлина» або ж: «Вона знала, що приречена». Або говоритимуть: «Запізно схаменулася» або ще гірше: «Вона надто довго це відкладала», тим самим перекладаючи відповідальність, навіть провину за таку долю на неї. Правда ж полягає дещо в іншому. Те, що вбиває Сару Коен, що потроху її спалює, – це не просто пухлина, що оселилася в її тілі та розпочала свій танок, жорстокий танок із непередбачуваними рухами, ні; її вбиває якраз зречення тих, кого вона вважала своїми колегами, однодумцями в цьому офісі, до репутації якого вона також доклала руку. У цьому полягала причина її існування, сенс життя, її Ikigai,[59] як кажуть японці: без цього Сари більше не існує. Замість неї лишилася якась порожня істота, позбавлена власного єства.

Вона досі дивується з власної наївності. Вона боялася, що хвороба дестабілізує роботу офісу, а тепер їй доводиться зіткнутися з набагато жорстокішою реальність: контора працює досить добре й без неї. Її місце на паркінгу комусь віддадуть, а за її кабінет взагалі почнуться битви. Думка про це нищить її остаточно.

Стурбований лікар призначив їй антидепресанти. За його словами, депресія-це-зрозуміла-та-поширена-реакція-на-повідомлення-про-серйозну-хворобу. Це-несприятливий-чинник-що-посилює-прогрес-ракового-захворювання. Треба-взяти-себе-в-руки. «Клятий ідіот», – нервується Сара. Це не вона хвора, це суспільство треба лікувати. До слабих, яких воно мусить захищати й підтримувати, воно обертається спиною – так старих слонів зграя лишає позаду, прирікаючи на самотність аж до смерті. У дитячій книзі про тварин вона колись прочитала таку фразу: «Хижаки дають користь природі, поїдаючи слабких і хворих особин». Її дочка, почувши це, почала плакати. Сара втішала її, говорячи, що люди не керуються цим тваринним законом. Бо була впевнена, що знаходиться з правильного боку загорожі, в цивілізованому світі. Вона помилялася.

Тож хай їй призначають що завгодно і скільки завгодно – жодні пігулки тут не зарадять. Однаково в цьому світі завжди знайдуться такі самі джонсони та курсти, що радо потоплять її знову.

Збіговисько покидьків.

Діти пішли до школи, у будинку знову панує тиша. Сара підводиться. Дійти до ванної кімнати – ось і все, на що вона здатна зранку. Вона дивиться на своє відображення у дзеркалі: її шкіра бліда, наче аркуш паперу, і настільки тонка, що світло, здається, проходить крізь неї. Боки ввалилися, а ноги скидаються на тонкі патички, на сірники, готові зламатися від найменшого хибного руху. До цього вона завжди могла похизуватися стрункими ногами, пружними сідницями, що випиналися під елегантними брюками ділових костюмів, спокусливим декольте – зброєю масового ураження. Факт лишається фактом: Сара подобалася. Мало кому з чоловіків удавалося опиратися її чарам. У неї траплялися любовні пригоди, романи, вона навіть двічі закохувалася – ідеться, звісно, про двох її чоловіків, особливо про першого, якого вона так любила. Хто назве її привабливою сьогодні, зважаючи на її бліде обличчя та схудле тіло, у цій завеликій футболці, що сидить на ній так, наче біле простирадло на примарі? Хвороба тихою сапою робить своє діло: незабаром вона схудне так, що зможе носити речі своєї дочки – одяг дванадцятирічної дівчинки буде якраз на неї. Яке полум’я може вона запалювати? У чиїх очах? Цієї миті Сара зізнається, що ладна була б віддати будь-що, аби лиш хтось обійняв її. Аби ще хоч на кілька секунд відчути себе жінкою в чоловічих обіймах. Як же їй хочеться цієї ніжності!

У неї тепер немає однієї груді – спочатку вона відмовлялася визнавати біль і жахливість цього факту. Вона, як завжди, намагалася не думати про свою ваду, наче це дозволяло їй відгородитися від моторошної реальності. «Нічого, – запевняла вона себе, – пластична хірургія творить дива». Утім, саме слово видалося їй потворним: абляція.[60] Це слово римується з такими ж страшними словами – «санація», «ампутація», «мутація», «анігіляція». Хоча і з «апеляція» також – може, їй пощастить і випаде другий шанс? Хто ж гарантує їй це? Коли Ханна дізналася про її хворобу, то дуже засмутилася. На якусь хвилину замислилася, а потім сказала: «Мамо, ти – амазонка». Незадовго до того вона робила дослідження на цю тему, яке Сара потім перевіряла. Вона досі пам’ятає уривок із нього:

«Амазонка – походить від грецького «mazos», що означає «молочна залоза», та префікса «а-», тобто «позбавлений». Ці жінки, що жили в епоху античності, видаляли собі праву грудь, аби краще стріляти з лука. Їхнє войовниче плем’я боялися й шанували водночас, вони час від часу сходилися з чоловіками із сусідніх племен для розмноження, проте дітей виховували самі, а чоловіків змушували займатися домашнім господарством. Вони постійно вели війни, в яких часто здобували перемогу».

Що ж до цієї війни, то Сара, на жаль, не впевнена, що зможе її виграти. Це тіло, яке вона виснажувала протягом багатьох років, яке ігнорувала, яким нехтувала, а іноді навіть морила голодом – не могла знайти часу, щоб поспати чи поїсти, – тепер мстилося за це. У досить жорстокий спосіб воно вирішило нагадати їй, що таки існує. Сара перетворилася на жалюгідну тінь, блідий відбиток тієї жінки, якою колись була, – у цьому її безжально переконує відображення у дзеркалі.

Але понад усе її доводить до відчаю волосся. Воно випадає вже не по волосині – лізе з неї жмутками. Онколог, цей похмурий оракул, попереджав: після другого курсу хіміотерапії воно почне випадати. Сьогодні вранці Сара знайшла десятки загиблих волосинок на своїй подушці. І саме це лякає її найдужче. Облисіння – таким чином проявляється хвороба. Лиса жінка – хвора жінка, незважаючи на гарний светр, високі підбори, модну сумочку; цього ніхто не помітить, і в очі впадатиме тільки одне – голий череп як підтвердження страждання та ницості. Лисий чоловік може мати сексуальний вигляд, натомість лиса жінка завжди асоціюється з хворобою, думає Сара.

Рак забрав у неї все: роботу, зовнішність, жіночність.

Вона думає про свою матір, яку скорила та сама хвороба. Їй спадає на думку, що вона запросто може лягти в ліжко й тихо сконати, врешті-решт приєднатися до неї там, на тому світі, розділити разом із нею вічний спокій. Це моторошна, хоча й заспокійлива думка. Інколи так приємно усвідомлювати, що все має свій кінець, що найжахливіші муки завтра можуть завершитися.

Коли вона думає про матір, то першою на згадку приходить її елегантність. Навіть ослаблена, мама ніколи не виходила на люди без макіяжу, без гарної зачіски, без манікюру. Нігтям вона приділяла чимало уваги, постійно повторюючи: «Треба завжди мати доглянуті руки». Більшість людей сприймала це як кокетство, безглузді дрібниці, та для неї то був такий собі жест, що означав: «Я досі витрачаю час на те, щоб доглядати за собою. Я активна, заклопотана жінка, у мене купа обов’язків, троє дітей, (рак), кожен день я потрохи вмираю, але я не здалася, не зникла, я досі тут, завжди жіночна й доглянута, ціла й неушкоджена, погляньте хоча б на мої пальці, я досі тут, досі існую».

Сара досі тут, досі існує. Вона стоїть перед дзеркалом, дивлячись на свої поламані нігті, на поріділе волосся.

І тоді щось починає вібрувати глибоко всередині неї, ніби крихітна частина її єства відмовлялася визнавати себе приреченою. Ні, вона не зникне. Вона не здасться.

Амазонка – ось ким вона стала. Жінкою-воїном. Амазонка так просто не відступає. Вона б’ється до останнього подиху й ніколи не здається.

Треба знову стати до бою, знову розпочати боротьбу. В ім’я своєї матері, дочки та синів, яким вона потрібна. В ім’я всіх тих битв, які їй довелося провести. Вона мусить продовжувати жити. Вона не складе руки, лежачи в ліжку, не здасться на милість цій нікчемній смерті, що вже вирішила, ніби тримає її в своїх лапах. Вона не дозволить себе поховати. Не сьогодні.

Сара швидко вдягається. Щоб сховати волосся, вона дістає з шафи якусь шапку – нею виявляється дитячий капелюшок з нашитою емблемою супергероя. Ну й нехай, головне, щоб гріло.

Вдягнувшись, вона виходить з дому. Надворі сніжить. Сара напнула на себе три светри – один поверх іншого, а потім ще накинула пальто. У такому вбранні вона здається зовсім маленькою, такою собі шотландською овечкою, що ледве тягне ноги під вагою власної вовни.

Сара виходить із дому. Це станеться саме сьогодні, вона так вирішила.

Вона точно знає, куди йти.