Коса. Сплетіння долі

Сміта

Поїхати.

Ця думка осяяла Сміту, наче веління небес. Треба поїхати з села.

Лаліта більше не повернеться до школи. Учитель побив її перед усіма однокласниками за те, що вона відмовилася підмітати класну кімнату. Згодом ці діти стануть фермерами, в чиїх будинках її дочка муситиме вигрібати вбиральні. Не бувати цьому. Сміта цього не допустить. Якось від лікаря, якого вона зустріла в диспансері в сусідньому селі, вона почула вислів, що його приписували Ганді: «Ніхто не повинен торкатися екскрементів руками». Махатма, отже, проголосив положення недоторканних протиправним через те, що воно суперечить Конституції та нормам про права людини, але з того часу нічого не змінилося. Більшість далітів сумирно коряться власній долі. Інші навертаються до буддизму, щоб уникнути кастової системи, як це зробив Бабасахеб, духовний лідер далітів. Сміта чула про ці грандіозні колективні церемонії, під час яких тисячі людей переходять до іншої релігії. Це призвело до ухвалення законів, що намагалися стримати релігійні міграції, котрі лиш послаблювали авторитет влади – тепер тим, хто хотів змінити віросповідання, треба отримати спеціальний дозвіл, наражаючись на небезпеку юридичних переслідувань. Яка іронія! З таким самим успіхом в’язень може просити тюремника звільнити його.

Сміта не може наважитися на цей крок. Вона надто прив’язана до божеств, шанованих її пращурами. Над усе вона вірить у заступництво Вішну – саме до нього промовляє вона свої вранішні та вечірні молитви, щодня, від самого народження. З ним ділиться своїми мріями, сумнівами, сподіваннями. Покинути його було б надто великим випробуванням для неї, відсутність Вішну утворила б у її душі страшенну пустку, яку неможливо було б заповнити. Їй довелось би знову відчути себе сиротою, вдруге в житті після смерті батьків, ця втрата була б для неї навіть болючішою. Натомість до цього села, в якому виросла, вона не відчувала жодної прив’язаності. Ця брудна земля, яку їй доводилося вичищати щодня, безперестанку, не дала їй нічого, нічим не віддячила, окрім тих нещасних щурів, тих маловтішних трофеїв, які щовечора приносив додому Нагараджан.

Поїхати, втекти з цього місця. Це єдиний вихід.

Сьогодні вранці Сміта розбудила Нагараджана. Він спав досить міцно, тоді як вона всю ніч крутилася, не стуливши повік. Вона заздрить здатності чоловіка засинати так спокійно – вночі він нагадує озеро, поверхня якого рівна й незворушна, наче скло. Їй же доводиться мучитися від безсоння протягом довгих годин. Темрява не приносить їй заспокоєння, а навпаки – розбурхує її душевні переживання, посилює їхній голос. Уночі все здається трагічним і невідворотним. Часто жінка починає молитися, аби вгамувати цей безперервний потік думок, що не дає їй спокою. Іноді проводить цілі ночі без сну. «Навіть уві сні люди не можуть бути рівними», – думає вона. Ніде немає цієї омріяної рівності.

Нагараджан бурчить спросоння. Сміта штурхає його, змушуючи підвести голову. Вона все вирішила: треба тікати з села. Їм більше нема чого чекати в цього життя, що позбавило їх усього. Життя ж Лаліти, натомість, тільки починається, тож ще не пізно все змінити. Вона зможе отримати що завгодно, якщо інші не позбавлять її цього. Але Сміта не дозволить їм це зробити.

«Моя жінка марить, – думає Нагараджан, – дається взнаки безсонна ніч». Сміта наполягає: вони повинні поїхати до міста. Кажуть, що там для далітів виділяють місця у школах та університетах. Місця для таких людей, як вони. Там у Лаліти буде шанс. Нагараджан хитає головою, місто – це ілюзія, рожева мрія. Насправді ж даліти там стають безхатченками, влаштовуючи собі халупки просто на тротуарах або в тих нетрях, що плодяться навколо великих міст, наче бородавки на нозі. Тут у них принаймні є дах над головою та їжа. Сміта вибухає: вони їдять щурів і вигрібають лайно. Там вони знайдуть роботу, вони зможуть почуватися гідно. Сміта готова прийняти цей виклик, вона відважна, звикла до життєвих випробувань, тож прийме все, що їй запропонують, – будь-що, тільки не це життя. Вона благає його. Заради неї. Заради них. Заради Лаліти.

Нагараджан уже остаточно прокинувся. Чи вона втратила голову?! Вирішила, що має право розпоряджатися своїм життям таким чином? Він нагадує їй про ту страшну історію, яка нещодавно сполошила все село. Дочка одного з їхніх сусідів – далітка, як і вони, – вирішила поїхати вчитися до міста. Джати схопили її, коли вона бігла через село, вивели до віддаленого поля та ґвалтували увісьмох протягом двох днів. Коли вона повернулася додому, то ледве могла ходити. Її батьки поскаржилися у Панчаят, сільську раду, що вирішує тут важливі питання. Звичайно, там заправляють джати. Ні жінки, ні даліти до складу цієї ради не входять, хоча мали б. Кожне рішення ради набуває сили закону, навіть якщо воно суперечить Конституції країни. Оскаржувати ці прояви альтернативного судочинства не можна. Рада запропонувала сім’ї кілька банкнот як компенсацію в обмін на відкликання скарги, але молода жінка відмовилася від цих брудних грошей. Батько намагався підтримати її, але зрештою під тиском громади наклав на себе руки, залишивши сім’ю без засобів до існування та прирікши дружину на жахливий статус удови. Її з дітьми вислали з села, змусивши залишити будинок. Тепер їхньою домівкою стала яма обіч дороги, де вони й жили у злигоднях.

Сміта знає цю історію, немає жодної потреби нагадувати їй про це. Вона знає, що тут, у її країні, винними у зґвалтуванні вважаються самі жертви. До жінок немає жодної поваги, а якщо вони належать до касти недоторканних, то тим паче. За традицією до них не можна торкатися, навіть дивитися в їхній бік не варто, та проте ґвалтують їх безсоромно. Якщо чоловік заборгував грошей, то його карають, ґвалтуючи його дружину. В того, хто зустрічається із заміжньою жінкою, ґвалтують сестер. Зґвалтування – це потужна зброя, зброя масового знищення. Подекуди навіть говорять про справжню епідемію. Останнє рішення сільської ради навіть потрапило до заголовків місцевих газет: двох молодих жінок звеліли роздягти та зґвалтувати в людному місці, щоб покарати їх за злочин брата, який утік із заміжньою жінкою з вищої касти. Вирок було виконано.

Нагараджан намагається напоумити Сміту: втеча обов’язково призведе до страшних наслідків та утисків. Лаліту вони також покарають. Життя дитини коштує для них не більше, ніж її власне. Вони зґвалтують їх обох та повісять на дереві, як минулого місяця зробили з тими двома молодими далітками з сусіднього села. Сміта вже чула цифру, яка змусила її здригнутися: щороку в країні вбивають два мільйони жінок. Два мільйони, жертви чоловічого варварства, гинуть у цілковитій байдужості. Усьому світові на це начхати. Світ відмовився від них.

Ким вона вважає себе перед обличчям цієї жорстокості, перед лавиною ненависті? Сподівається, що їй удасться втекти? Їй здається, що вона сильніша за інших?

Ці загрозливі аргументи не похитнуть упертості Сміти. Вони поїдуть уночі. Сміта готуватиметься до від’їзду, нікому про це не кажучи, а тоді вони вирушать до Варанасі, священного міста, розташованого за сто кілометрів від їхнього села, а там вони сядуть на поїзд і перетнуть Індію, прямуючи до Ченнаї – там живуть кузени її матері, вони їм допоможуть. Розповідають, що в цьому місті на березі моря чоловік створив спільноту рибалок для scavengers – таких людей, як вона. Крім того, там існують школи для дітей далітів. Лаліта навчиться читати й писати. Вони знайдуть роботу. Їм більше не доведеться їсти щурів.

Нагараджан дивиться на Сміту, не в змозі повірити в те, що та каже: а де взяти гроші на поїздку?! Залізничні квитки коштують більше, ніж усі їхні речі разом узяті, а свої мізерні заощадження їм довелося віддати брахману, аби той прийняв Лаліту до школи, у них нічого не залишилося. Сміта змучена від безсонних ночей, але, як не дивно, цієї миті, у темряві хижки, здається сильнішою, ніж коли-небудь. Вона шепоче: треба повернути собі гроші. Вона знає, де вони. Одного разу, коли прийшла до них вибирати туалет, вона бачила, як дружина брахмана ховала гроші на кухні. Сміта ходить туди щодня, і їй знадобиться не більше кількох секунд, щоб… Нагараджан зривається: чи в неї вселилася асура?![39] Своїм жахливим задумом вона занапастить їх, саму себе і всю родину! Та краще він усе життя полюватиме на щурів, краще захворіє на сказ, аніж погодиться на її план! Якщо Сміта попадеться, на них чекає найжахливіша доля. Ця небезпечна гра не варта зусиль. На них не чекає нічого кращого ні в Ченнаї, ні деінде. Сподіватися треба не на це життя, а на наступне. Якщо вони проживуть це життя порядно, можливо, цикл перевтілень буде милостивим до них – глибоко в душі Нагараджан мріє переродитися у подобі щура, проте не в того кошлатого та голодного щура, на яких він полює голіруч у полях і смажить вечорами, а в священного пацюка храму в місті Дешнок, недалеко від пакистанського кордону, куди водив його батько, коли Нагараджан був іще малим: пацюків у тому храмі десь із 20 000 особин. Там їх вважають за богів, тож люди їх захищають і годують молоком. Священики наглядають за цими мешканцями храму, до яких звідусіль тягнуться віряни з приношеннями. Нагараджан пригадує історію богині Кармінати, яку розповів йому батько: вона втратила дитину і просила богів повернути її, але її син переродився у пацюка. Після цього й збудували храм – на честь втраченого сина. Полюючи цілими днями у полях на гризунів, Нагараджан врешті пройнявся повагою до них, вони стали йому за цей час ближчими та ріднішими – так само й охоронець правопорядку відчуває повагу до бандита, за яким ганяється все життя. «Зрештою, – думає він до себе, – ці істоти дуже схожі на мене: вони голодні та просто намагаються вижити». Так, було б непогано переродитися у пацюка в храмі Дешнока, щоб усе життя попивати молоко. Ця мрія гамує його втому після тривалого робочого дня і допомагає заснути. Досить дивна колискова, але, хай там як, йому подобається.

Сміта не має жодного бажання чекати на наступне життя, їй хочеться жити нормально вже зараз, хочеться гідного життя для самої себе і для Лаліти. Вона згадує далітську жінку, що досягла вершини політичної системи штату, Кумарі Маяваті, наразі одну з найбагатших жінок країни. Недоторканна, що стала губернатором! Кажуть, вона літає гелікоптером. Їй не довелося гнути спину, вона не чекала смерті, щоб побачити краще життя, вона просто боролася – за себе, за всіх. Нагараджан гарячкує ще дужче: Сміта добре знає, що нічого не змінилося, ця жінка, що зробила собі кар’єру на питанні далітів, не має з ними нічого спільного. Вона покинула їх. Вона літає в небі, а вони повзають у лайні, ось і все! Ніхто не зможе витягнути їх звідси, з цього життя, з цієї карми, ні Маяваті, ні хтось інший, тільки смерть здатна їх визволити. Тим часом вони лишатимуться тут, у цьому селі, де народилися і завжди жили. Промовивши ці слова – сказав, наче відрізав, – Нагараджан виходить із хати.

«Ну, й нехай, – говорить тоді Сміта сама до себе. – Якщо ти не хочеш їхати, я втечу без тебе».