Коса. Сплетіння долі

Джулія

Камаль і Джулія бачаться тепер щодня. Вони взяли за звичку зустрічатися в бібліотеці під час обідньої перерви. Після того вони прогулюються біля моря. Джулія заінтригована цим чоловіком, що не схожий на жодного з тих, кого вона знає; від сицилійців він відрізняється і зовнішністю, і манерами – можливо, саме через він їй і подобається. Чоловіки в її сім’ї авторитарні, балакучі, нестримані та вперті. Камаль – цілковита їхня протилежність.

Джулія ніколи не знає, чи зустріне його знову. Кожного дня, заходячи до читальної зали, вона шукає його очима. Іноді він стоїть там, у глибині зали. Іноді він узагалі не з’являється. І ця солодка невпевненість тільки дужче розпалює цікавість Джулії. У неї в животі ніби оселився мільйон мурашок – це нове, досі не відоме їй відчуття, від якого вона прокидається ночами. Вона читає й перечитує вірші Павезе, і ці слова – то єдиний засіб, що рятує її від туги за ним.

Одного разу, коли вони по обіді прогулювалися біля моря, сталася дивна річ. Джулія завела його берегом значно далі, ніж зазвичай, аж до пляжу, відомого лиш місцевим. Вона хотіла показати йому це місце, куди вона час від часу приходить почитати. «Про цей грот ніхто не знає», – каже вона. Принаймні їй подобається так думати.

О цій порі в бухточці нікого немає. У печері, в тому прихистку від навколишнього світу, тихо, волого й темно. Не кажучи ні слова, Джулія починає роздягатися. Її легенька літня сукня спадає до ніг. Камаль непорушно застигає перед нею, наче перед тендітною квіткою, яку не наважуєшся зірвати, боячись пошкодити. Джулія простягає до нього руку, і цей рух – то не просто жест заохочення, а запрошення. Він повільно розмотує свій тюрбан, тоді виймає з волосся гребінець, що тримає його вкупі. Воно розсипається лляним водоспадом по його плечах, по спині, аж до пояса. Джулія починає тремтіти. Вона ніколи не бачила, аби в чоловіка було таке довге волосся – у її краях таке носять хіба що жінки. При цьому Камаль не має нічого жіночного. Навпаки: він видається їй надзвичайно мужнім із копицею чорного як смола волосся. Він обережно цілує її – так припадають вустами до ніг статуї якогось божества, ледь насмілюючись доторкнутися.

Із Джулією такого раніше ніколи не траплялося. Камаль кохався з нею так, ніби молився, із заплющеними очима, наче від цього залежало його життя. І хоч руки його були шорсткі від важкої роботи, проте тіло було дуже ніжним, як великий пензлик, кожен доторк якого змушував її тремтіти.

Закінчивши кохатись, вони ще довго лежать, сплівшись тілами. Робітниці в майстерні посміювалися з чоловіків, що засинають після статевого акту, та Камаль до таких не належить. Він міцно притискає Джулію до себе, ніби скарб, із яким не хоче розлучатися. Вона могла б годинами лежати біля нього, притискаючись своїм розпашілим тілом до його, торкаючись своєю світлою шкірою його – ніжної та засмаглої.

Вони починають регулярно зустрічатися там, у цій печері біля моря. Камаль працює ночами в кооперативі, а Джулія від самого ранку в майстерні, тож бачитися їм доводиться в обідню пору. Вони кохаються опівдні, і їхні любощі мають присмак украдених миттєвостей. Уся Сицилія працює – у банках, в офісах, на базарах, – тільки не вони. Ці години належать тільки їм, вони користуються ними на повну, зловживають ними, підраховуючи родимки одне одного, відкриваючи одне одному свої шрами, смакуючи кожну клітинку шкіри. Удень не виходить кохатися так, як уночі, – є в тому щось відважне, щось значно відвертіше у спогляданні тіла при світлі дня.

Їхні зустрічі нагадують Джулії рухи танцівників тарантели, за якими вона спостерігала під час літніх фестивалів, коли була дитиною: вони то сходяться, то знову розходяться, ледь торкнувшись одне одного, – на кшталт композиції цього танцю розвиваються і їхні стосунки, ритм яким задають робочі зміни, – у неї вдень, а в нього вночі. Ця несумісність і дратує, і збуджує водночас.

Камаль – таємничий чоловік. Джулія майже нічого про нього не знає. Він ніколи не говорить про своє попереднє життя, яке змушений був покинути, аби перебратися сюди. Іноді, коли він дивиться на море, його погляд тоне в глибоких хвилях. У такі моменти його знову огортає та сумна поволока, що лягає йому на плечі. Для Джулії вода – це життя, джерело насолоди, що постійно відновлюється, форма прояву чуттєвості. Вона любить плавати, відчувати, як вода голубить її тіло. Одного разу вона намагається навчити плавати його, але він відмовляється заходити у воду. «Море – це кладовище», – каже він, а Джулія не наважується розпитувати його про це. Вона нічого не знає про те, що йому довелося пережити, що вода відняла в нього. Одного разу він, можливо, розповість їй про це. Або ні.

Коли вони разом, вони не говорять про майбутнє чи минуле. Джулія нічого від нього не чекає, нічого, крім тих годин, що їм вдається викроїти для себе. Для них важить лиш ця миттєвість, цей момент, коли їхні тіла переплітаються, щоб стати одним цілим, наче два шматочки головоломки, що ідеально доповнюють одне одного.

Камаль майже не говорить про себе, проте охоче розповідає про свою батьківщину. Джулія може цілими годинами слухати ці історії. Він нагадує їй книжку, розгорнуту на зображенні абсолютно незнайомої їй місцини. Вона заплющує очі та уявляє, як сходить на корабель, на якому вона – єдина пасажирка. Камаль описує гори Кашміру, береги річки Джелам, озеро Дал і плавучі готелі на ньому, оповідає про червоне листя, в яке дерева вбираються восени, про пишні сади, про поля тюльпанів біля підніжжя Гімалаїв, що тягнуться до обрію, куди не кинь оком. Джулія знай докучає йому, їй хочеться знати ще більше: «Розповідай, – просить вона, – розповідай далі!» І Камаль розказує про свою релігію, про свої вірування, про Рехат Маріяда, кодекс поведінки сикхів, який забороняє їм обрізати волосся та бороду, пити, палити, їсти м’ясо чи грати в азартні ігри. Він говорить про свого бога, що проповідує вести чесне та чисте життя, про єдиного бога-творця – то не християнський, не індуїстський бог, не якесь божество інших вірувань, просто ОДИН бог, ось і все. Сикхи вірять, що до нього можна прийти через будь-яку релігію, а отже, всі вірування гідні поваги. Джулії подобається ця ідея, ця віра, в якій не існує первородного гріха, не існують ні рай, ні пекло – якщо рай та пекло десь і можна знайти, то тільки в цьому світі, впевнений Камаль, і їй здається, що він має рацію.

Релігія сикхів, пояснює він, передбачає, що в жінки така сама душа, що і в чоловіка, тож обидві статі постають рівними. Жінки мають право співати божественні гімни у храмі, прислужувати на всіх священних церемоніях, як-от хрещення, приміром. Їх треба поважати, шанувати їхню роль у сім’ї та суспільстві. Сикх мусить сприймати дружину іншого як свою сестру чи матір, а дочку іншого – як власну. На підтвердження цієї рівності імена в сикхів змішані, їх однаково можна використовувати як для чоловіків, так і для жінок. Розрізняє їх друге ім’я: для чоловіків додають Сінгх, що означає «лев», а для жінок – Каур, що перекладається як «принцеса».

Principessa.[41]

Джулія любить, коли Камаль так її називає. З кожним днем їй дедалі важче розлучатися з ним та повертатися до роботи. Як би приємно було проводити біля нього цілі дні, думає вона. Дні та ночі. Їй здається, що вона могла б лишатися тут цілу вічність, усе своє життя, кохатися з ним і слухати його.

Втім, вона знає, що не має права бути тут. У Камаля не такий колір шкіри, не таке віросповідання, як у родини Ланфреді. Джулія уявляє, що скаже її мати: темношкірий чоловік, та ще й не християнин! Вона цього не витримає. Після цього новина розійдеться містом.

Тому Джулії доводиться зберігати кохання до Камаля в таємниці. Їхні почуття – то їхній спільний секрет. Нелегальне, неприйнятне кохання.

До майстерні вона повертається дедалі пізніше, з щоразу її обідня перерва триває довше. Nonna, здається, починає щось підозрювати. Вона помітила цю посмішку на її обличчі, цей блиск в очах, якого досі не було. Джулія вдає, ніби щодня йде до бібліотеки, але повертається вона задихана, з палаючими щоками. Одного дня Nonna начебто помічає піщинки в неї під шаликом, у волоссі… Робітницям цього досить, аби почати пліткувати: невже в неї з’явився коханець? Хто б це міг бути? Якийсь хлопець із району? Він молодший за неї? Чи, може, старший? Джулія відпирається з такою наполегливістю, що тим самим майже визнає його існування.

– Бідолашний Джино, – зітхає Альда, – ти розіб’єш йому серце!

Усі знають, що Джино Баттальола, власник місцевої мережі перукарень, божеволіє від неї. Багато років він залицяється до неї, щотижня приходить до майстерні, аби продати волосся з перукарень, а іноді забігає навіть просто так, аби привітатися з нею. Тут усі з нього потішаються. Сміються з подарунків, які він даремно їй носить. Джулія незворушна, наче мармурова статуя, але Джино таки не втрачає надії та щоразу повертається, несучи в руках buccellatini[42] з інжиром, які робітниці наминають із неабияким задоволенням.

Щовечора, зачинивши майстерню, Джулія прямує до батькового ліжка, аби почитати йому. Іноді вона дорікає собі за те, що поряд із цією трагедією вона почувається настільки піднесеною, сповненою життя. Її тіло радіє, тремтить, отримує від життя таке задоволення, якого ніколи не знало, тоді як її батько змушений боротися за життя. Та проте вона змушена триматися за ці відчуття, переконувати себе, що треба продовжувати жити, не поринати у прірву горя та відчаю. Шкіра Камаля – це бальзам, чудодійний засіб від печалей світу. Їй хотілося б звести своє існування до цього, до тілесних задоволень, бо саме це задоволення дає їй сили, дозволяє жити далі. Вона відчуває, як її розриває між двома крайнощами, між протилежними емоціями, що по черзі беруть над нею гору. Наче акробат на дроті, вона гойдається над прірвою, повністю залежна від поривів вітру. Ось так, думає вона про себе, життя іноді сплітає докупи найпохмуріші та найяскравіші миті. Щось забирає, але й щось дає водночас.

Сьогодні mamma довірила їй місію – знайти в батьковому кабінеті в майстерні якісь папери. У лікарні вимагають документ, який вона ніяк не може знайти: «Dio mio,[43] – жаліється вона, – як же це все складно!» Джулія не знаходить у собі сил відмовити матері, хоч їй не хочеться заходити до цієї кімнати. Після дорожньої пригоди вона не заходила туди. Не хоче, аби хтось щось чіпав у батьковому кабінеті. Їй хотілося б, щоб, коли він туди повернеться після виходу з коми, все було так, як він залишив. Тоді він одразу ж зрозуміє, що всі чекали на його повернення.

Прочинивши двері будки кіномеханіка, яку переобладнали в такий собі кабінет, вона завмирає на порозі, ніяк не наважуючись зайти. На стіні висить у рамці фотографія П’єтро разом із двома іншими світлинами – фото його батька та дідуся, представники трьох поколінь родини Ланфреді, що змінювали один одного на чолі майстерні. А трохи далі до стіни приколоті кнопками ще кілька фотографій: Франческа, ще немовля, Джулія на «веспі», Аделя в день першого причастя, mamma з дещо натягнутою посмішкою у весільній сукні. Крім того, світлина Папи, тільки не Франциска, а Івана-Павла ІІ, найулюбленішого понтифіка.

Кімната має такий самий вигляд, якою лишив її батько вранці, у день, коли потрапив в аварію. Джулія окидає її поглядом: ось його крісло, шафки, глиняна попільничка, в яку він складає недопалки, – цю попільничку вона зробила сама, ще малою, та подарувала татові. Його всесвіт, здається, позбавлений власної сутності, хоча при цьому на диво обжитий. На столі лежить робочий нотатник, відкритий на жахливій даті – 14 липня. Джулія не в змозі перегорнути цю сторінку. Таке враження, ніби її батько раптом опинився у цьому нотатнику «Молескін» з обкладинкою з чорної шкіри, наче якась частка його досі лишалася між рядками на цій сторінці, в чорнилі, якими були написані слова, навіть у тій малесенькій плямці внизу сторінки. Джулія відчуває, що він тут, у кожній часточці повітря, у кожному атомі інтер’єру.

Якусь мить дівчина опирається спокусі розвернутися, зачинити двері. Але не наважується. Вона обіцяла mamma принести цей документ. Тож повільно висуває першу шухляду, потім другу. Третя, нижня, закрита на ключ. Джулія здивована. Її сповнює якесь передчуття. У papa не було таємниць, Ланфреді ніколи не мали чого приховувати… То чому ця шухляда замкнена?

У її голові починають роїтися питання. Уява мчить галопом, наче нестримний кінь, якого випустили на волю. Невже батько мав коханку? Вів подвійне життя? А може, це Piovra дотягнулася до нього своїми щупальцями?… У родині Ланфреді ніколи не дозволяли собі плутатися у такі справи… То чому ж Джулію охопив цей сумнів, це дивне передчуття, що наринуло на неї, як чорна хмара затьмарює небокрай?

Після швидких пошуків вона нарешті знаходить ключ у коробці для сигар, яку йому подарувала mamma. Джулія тремтить: чи має вона право відімкнути її? Ще є час відмовитися від цього наміру…

Непевною рукою вона прокручує ключ у замковій щілині. Шухляда нарешті висувається: усередині лежить стос паперів. Джулія бере його до рук.

І тієї ж миті земля йде в неї з-під ніг.