Коса. Сплетіння долі

Сара

Сара відчуває: щось змінилося у ставленні до неї в офісі. Ця зміна ледь відчутна, майже невловима, та все ж вона має місце.

Це проявляється спочатку в погляді, у зміні інтонації, коли до неї вітаються, у тому притиску в голосі, коли цікавляться її останніми новинами, чи, навпаки, у підкресленій відсутності цікавості. Тоді тон та погляди в її бік стають дещо збентеженими. У деяких колег на вустах – вимушена посмішка. Інші намагаються тікати, ледь зауваживши її. Коротше кажучи, ніхто з них не поводиться природно.

Спочатку Сара питає себе, яка муха їх укусила. Може, щось негаразд із її зовнішнім виглядом, може, вона випустила з уваги якусь деталь? Та вона, як завжди, одягнена з голочки. Вона згадує про свою вчительку зі школи, що колись прийшла на роботу з пакетом сміття. Тільки поставивши його звичним рухом на робочий стіл, вона усвідомила, що, виходячи з дому, викинула на смітник свою сумочку. Учителька так і приїхала до школи, нічого не помітивши. Звісно, діти підняли її на кпини.

Утім, сьогодні Сара має бездоганний вигляд – вона переконується в цьому, довго розглядаючи себе у дзеркалі в туалеті. Крім стомленого виразу обличчя та цієї худорлявості, яку вона марно намагається приховати, про якісь негаразди годі й здогадатися. То чого тоді колеги поводяться з такою стриманістю, якої вона не помічала раніше? Між ними раптом виникла якась незрозуміла дистанція, ціла прірва, походження якої вона не могла збагнути, простяглася між ними за кілька днів.

Щоби зрозуміти це, Сарі вистачило одного лише слова її секретарки.

«Мені шкода», – каже та ледь чутно, співчутливо дивлячись на неї. Спершу – тільки на коротку мить – Сара не може второпати: до чого вона веде? Хіба сталася якась катастрофа чи терористичний акт, про який вона не знала? Раптовий буревій, аварія, трагічна смерть? І тоді вона розуміє, що йдеться якраз про неї. Так, це вона – постраждала, поранена, ушкоджена.

Сара так і завмирає з відкритим ротом.

Якщо секретарка знає, то це відомо вже всьому офісу.

Інес проговорилася. Вона без попередження порушила їхній пакт, укладений напередодні. Її таємницю розкрито. Новина розійшлася офісом з такою швидкістю, з якою порох спалахує від іскри, – вона ширилася коридорами, проникала до кабінетів, захопила конференц-зали, їдальню, аж поки не дісталася верхнього поверху, вершини ієрархії, приймальні Джонсона.

Інес, якій Сара довіряла, Інес, яку вона сама ж вибрала та найняла на роботу, Інес, яка щоранку до неї посміхається, з якою вони разом працювали над справами, Інес, яку вона прийняла під своє крило, – Інес, так, Інес завдала їй цього смертельного підлого удару.

Tu quoque, mi fili.[47]

Вона розпатякала її таємницю людині, якій про це в жодному разі не можна було говорити, – Гарі Курсту, партнеру, відомому своїми заздрощами, амбіціями та зверхнім ставленням до жінок, який люто ненавидів Сару від моменту її появи в цій конторі. Вона діяла в інтересах офісу, виправдовується зрадниця з фальшивим роздратуванням, після чого додає: «Мені шкода». Сара ані на секунду не вірить у щирість її слів. Треба було остерігатися. Інес надто хитра, надто розважлива згідно з одним влучним спостереженням, що означає – підступна, що означає – готова йти туди, куди веде найсильніший. Що означає – не боїться використовувати підлі прийомчики. Інес далеко піде, так, Сара сама це визнала одного дня. Якщо їй удасться знайти для того засоби.

Вона пішла до Курста, щоб мати чисте сумління, аби розповісти йому про помилки, яких припускається Сара у тій справі, що вони її ведуть, – справі Більгувара, надзвичайно важливій у фінансовому плані для майбутнього контори. Звісно, не можна суворо засуджувати її за ці огріхи, зважаючи на її стан.

Огріхів у своїй роботі Сара ніколи не припускалася. Безумовно, від початку лікування вона стикається з ситуаціями, коли їй важко сконцентруватися, сфокусувати увагу, вона інколи забуває деталі під час розмови, якесь ім’я чи якийсь термін, проте це в жодному разі не позначається на якості її роботи. Вона не пропустила жодної зустрічі, жодної наради. У неї таке враження, ніби всередині вона стала меншою, тож, аби ніхто цього не помітив, Сара подвоює зусилля. Жодних огріхів, жодних помилок вона ніколи не припускалася. Інес це знає.

То чому? Навіщо тоді її зраджувати? Сара розуміє це надто пізно, і від цієї думки вона аж заклякає: Інес мітить на її місце. На її посаду партнерки. Нагода для підвищення в офісі випадає рідко, нижчим рангам просто так не дають просуватися кар’єрними сходами. А ослаблений партнер – то прочинені двері до нової посади, унікальна можливість, якою не можна нехтувати.

Курст знаходить у цьому свій інтерес: він давно заздрить тій довірливості у відносинах, що пов’язують Сару та Джонсона. Без жодних сумнівів, саме її він збирається призначити наступною Managing Partner. Якщо тільки щось не завадить її стрімкому сходженню… Гарі Курст уже бачив себе в тому кріслі, на вершині цієї піраміди. Тривала хвороба, підступна хвороба, що напосідає на людину та послаблює, виснажує її, хвороба, що зникає та повертається знову, – це ідеальна зброя у боротьбі проти ворога. У Курста навіть крові на руках не буде – бездоганний злочин. Це як у шахах: пішака забирають, і всі просуваються на одну клітинку вперед. Цей пішак – то Сара.

Вистачило б слова, одного слова, промовленого на вушко якійсь недоречній людині. І все – сталося непоправне.

Тепер це стає офіційною інформацією – Сара Коен хвора.

Хвора, а отже, вразлива, ненадійна, здатна програти справу, не проникнувши в її зміст, зникнути надовго з роботи.

Хвора, тож на неї не можна розраховувати. Бо хтозна, скільки їй лишилося – місяць, рік? Одного дня Сара почула в коридорі цю жахливу фразу, сказану пошепки, ледь чутно: дійсно, хтозна?

Хвора – то ще гірше, ніж вагітна. У випадку вагітності принаймні зрозуміло, коли вона завершиться. Рак же, навпаки, може повернутися. І нависає ця біда над вами, наче дамоклів меч, наче чорна хмара, що невідступно йде назирці.

Сара знає: адвокат має бути блискучим, продуктивним, агресивним. Він повинен заспокоювати, переконувати, спокушати. У такій великій адвокатській конторі, як «Джонсон і Локвуд», на кону стоять мільйони. Вона уявляє собі питання, які мають ставити собі інші. Як можна й далі розраховувати на неї? Довіряти їй важливі справи, на роботу з якими можуть піти роки? Чи працюватиме вона тоді, коли настане час передавати їх до суду?

Чи спроможна вона буде й надалі віддаватися роботі днями й ночами, без відпусток і вихідних? Чи стане їй на це сил?

Джонсон викликає її до себе, до власного кабінету нагорі. Має незадоволений вигляд. Йому хотілось би, щоб вона прийшла до нього, повідомила про це особисто. Між ними завжди існували довірливі стосунки, то чому вона нічого йому не сказала? Сара вперше відзначає про себе, що їй не подобається тон його голосу. Її нудить від цього поблажливого ставлення, від фальшивого патерналістського вигляду, який він напустив на себе зараз і, зрештою, якщо добре подумати, яким він завжди користувався, коли розмовляв із нею. Їй так хотілося б відповісти йому, що, взагалі-то, йдеться про її тіло, її здоров’я, що вона не зобов’язана звітувати перед ним про це. Якщо в неї і лишається якась частка внутрішньої свободи, то це якраз свобода від зобов’язань говорити про це. Сара могла б йому сказати, аби він ішов до дупи зі своєю награною турботою, бо вона добре знає, що саме його насправді турбує – не її здоров’я, самопочуття і навіть не те, чи працюватиме вона тут за рік; ні, все, за що він переймається, це те, чи здатна вона буде, так-так, чи здатна буде вести ті кляті справи так само, як і раніше. Коротше кажучи, чи лишиться вона настільки ж продуктивною.

Звісно, Сара нічого такого не каже. Треба зберігати спокій. З апломбом вона запевняє Джонсона: ні, вона не збирається йти у тривалу відпустку. Навіть не планує надовго відлучатися. Хоч і хвора, вона продовжуватиме працювати, вестиме й надалі свої справи.

Коли вона прислухається до своїх слів, у неї виникає враження, ніби вона стоїть перед суддею в залі суду, виступаючи під час дивного засідання, яке щойно розпочалося, – процесом над нею самою. Сара вишукує аргументи, вибудовуючи власний захист. Але якого дідька?! Хіба вона в чомусь винна?! Хіба вона щось накоїла? Чому ж тоді має виправдовуватися?

Повернувшись до свого кабінету, Сара намагається переконати себе, що нічого не зміниться. Марна справа. Глибоко в серці вона знає, що Джонсон уже розпочав свій судовий процес.

«Виявляється, ворог, – спадає їй тоді на думку, – зовсім не там, де я очікувала».