Коса. Сплетіння долі

Сара

Починається це в доволі підступній манері. Спочатку її забувають запросити на нараду. «Ми не хотіли тебе турбувати», – пізніше спробує виправдатися партнер.

Тоді вона дізнається про справу, яку з нею ніхто й не збирався обговорювати. «Тобі й без того доводиться багато про що думати». У подібних формулюваннях стільки співчуття, що в його щирість майже хочеться вірити. Утім, Сарі не потрібні ці прояви уваги та турботи, вона хоче працювати далі, хоче, щоб її сприймали так само, як і раніше. Їй не потрібно, аби нею опікувалися. Та проте вона помічає, що останнім часом її почали менше залучати до офісних заходів, до прийняття рішень, до ведення справ. Їй забували про щось повідомляти, питання по справах почали ставити іншим.

З моменту, коли стало відомо про її хворобу, Курст узяв ініціативу на себе. Сара чимраз частіше бачила, як він розмовляє з Джонсоном, сміється з його жартів, складає йому компанію під час обіду. Інес тим часом також не сидить на місці – у тих справах, які їй доручили вести, вона дедалі частіше ухвалює рішення самостійно, не радячись із Сарою. Коли ж та звертає на це її увагу, асистентка з награним обуренням зауважує, що партнерки в потрібний момент не було або ж вона була зайнята – тобто перебувала в лікарні. Інес користується з її відсутності, щоб за неї ухвалити рішення та брати участь у нарадах. Останнім часом вона зійшлася з Курстом, навіть почала палити, і все заради того (Сара в тому певна), щоб під час перекурів поспілкуватися зі своїм новим наставником. Хтозна, може, незабаром комусь запропонують підвищення…

А Сара розпочала лікування. Незважаючи на пораду онколога, вона відмовилася брати відпустку. Не з’явитися на роботі означає залишити місце, піти з власної території – а це надто ризикована гра. Вона має триматися за це місце, чого б їй це не коштувало. Сара прокидається щоранку, сповнена сміливості, та йде на роботу. Вона не дозволить раку відібрати в неї те, що вибудовувалось роками. Вона боротиметься, пустить у хід зуби й пазурі, якщо знадобиться, аби зберегти свою імперію. Сама вже ця думка підтримує її, додає сил, енергії, що так необхідні.

Проте онколог попередив: лікування буде важким, крім того, воно має побічні ефекти. Він склав для неї вичерпний перелік у вигляді таблиці, вказавши, коли її почне нудити, які наслідки матиме лікування для її волосся, нігтів, брів, шкіри, рук, ніг. Що чекає на неї день у день протягом кількох місяців процедур. Сара вийшла від нього з десятками порад і призначень, по одному на кожен побічний ефект.

Чого він не сказав, про що ніхто не згадував – так це про той побічний ефект, що неприємніший за синдром слабкості рук та ніг, страшніший за напади нудоти та когнітивний туман, який подекуди затьмарює її розум. Цей ефект, до якого ніхто її не готував, якому не зарадять жодні ліки, – це байдужість, що йде пліч-о-пліч із хворобою, це болісна відстороненість, об’єктом якої вона стала.

Спочатку Сара не хоче добирати слова, щоб описати те, що відбувається в офісі. Вона воліє не звертати уваги на «забудькуватість» колег, на байдужість у погляді Джонсона, яка досі не помічалась. Хоча ні, це не зовсім вдале визначення – швидше за все, це дистанційованість, дивний холодок у їхніх стосунках. Знадобилося кілька тижнів, під час яких збиралися наради, на які її не запрошували, організовувалися зустрічі, про які її не повідомляли, з’явилися нові справи та клієнти, з якими її не знайомили, аби вона нарешті переконалася: її намагаються усунути.

У цього жорстокого ставлення є ім’я, яке вона довго не наважувалася вимовити вголос, – дискримінація. Термін, який так часто траплявся Сарі під час судових засідань і який досі її не стосувався, принаймні вона хотіла в це вірити. Втім, його визначення вона знала напам’ять: «Будь-яка упередженість стосовно людини, зумовлена її походженням, статтю, сімейним статусом, вагітністю, зовнішнім виглядом, іменем, станом здоров’я, фізичними чи розумовими обмеженнями, генетичними особливостями, традиціями, сексуальною орієнтацією, віком, політичними поглядами, професією, приналежністю чи неприналежністю, справжньою чи уявною, до певної етнічної групи, нації, раси або релігії». Цей термін часто пов’язаний із терміном «стигма», котрий соціолог Ервінг Гоффман визначає як «характерна ознака, що виділяє індивіда в рамках певної категорії, до якої його мали б віднести». Відтак людину, що страждає від цього явища, називають стигматизованою, на відміну від сукупності інших, яких Гоффман називає нормальними.

Тепер Сара точно знає: вона стигматизована. У цьому суспільстві, ідеалами якого є молодість та краса, немає місця для слабких і хворих. Вона належала до групи сильних світу цього – тепер їй доводиться змінити табір.

Як запобігти цьому? У випадку з хворобою принаймні зрозуміло, чим можна зарадити: її зброя в цій війні – лікування та консультації спеціалістів. Та як боротися з тим, що її потроху виживають? Її підштовхують до виходу, намагаючись замкнути в домовині, – і чим тут зарадиш?

Вона готова боротися, але що саме треба робити? Засудити «Джонсон і Локвуд» за дискримінацію? Тоді її точно звільнять. А в цьому випадку вона залишиться без страхування та виплат соціального захисту. Знайти роботу в іншому місці? Хто ж візьме її з раком? Створити власну контору? Приваблива перспектива, але для цього потрібні інвестиції. А банки дають кредити тільки тим, хто може похизуватися міцним здоров’ям, їй це відомо. Та й хто з клієнтів захоче перейти до неї? Вона нічого не може їм пообіцяти – невідомо навіть, чи зможе вона захищати їхні інтереси за рік.

Вона пам’ятає ту жахливу справу, коли кілька років тому хтось із її колег виступав адвокатом жінки, яка працювала секретаркою в медичному закладі. Якось вона звернулася до лікаря, на якого працювала, зі скаргами на головні болі. Він оглянув її, а після того, як побачив результати обстежень, викликав її до себе того ж вечора та звільнив: у неї був рак. Звичайно, основною причиною для звільнення були «економічні підстави», але ж цим нікого не надуриш. Судовий процес тривав три роки, і врешті-решт жінка його виграла. Невдовзі після того вона померла.

Жорстокість стосовно Сари не така виразна. Вона так не називається, бо значно підступніша, та й довести її навмисність буде досить складно. Але вона існує.

Якось січневого ранку Джонсон викликає її нагору, до свого кабінету. Він з удаваним інтересом цікавиться її справами. У Сари все гаразд, вона вдячна за турботу. Так, проходить хіміотерапію. Він тоді згадує про якогось далекого родича, що двадцять років тому лікувався від раку, а сьогодні прекрасно почувається. Сарі на це начхати, на всі випадки видужання, якими всі засипають її, які всі кидають їй в обличчя, наче кістки собаці. Це нічого не змінить у її ситуації. О, як би їй хотілося сказати йому, що її мати померла від такої самої хвороби, що сама вона ледь жива від цього лікування, що своє награне співчуття він може приберегти для інших. Він не знає, як це – не мати змоги нормально поїсти через ранки в роті, не відчувати ніг під кінець дня до такої міри, що заледве можеш ходити, почуватися настільки виснаженою, що навіть невеличкі сходи здаються нездоланними. Навіщо це співчуття, якщо йому начхати, що через кілька тижнів у неї на голові більше не лишиться жодної волосини, що її тіло схудло і їй страшно підходити до дзеркала, що вона боїться всього – боїться болю, боїться смерті, боїться спати вночі, що її нудить тричі на день, а зранку буває таке, що в неї немає сил навіть підвестися. Тому хай він іде до дупи зі своїми порадами. І зі своїм далеким родичем.

Втім, як і завжди, Сара відповідає ввічливо та стримано.

Джонсон переходить до питання, з якого він її викликав: він хотів би, щоб справу Більгувар вона вела разом з іншим партнером. Сара так і застигла з відкритим ротом. Кілька секунд вона остовпіло стоїть, неспроможна дібрати слова від обурення. Більгувар – її клієнт упродовж багатьох років, їй ніхто не потрібен, аби допомагати представляти його інтереси. Джонсон зітхає, а потім згадує про нараду, одну-єдину нараду, на яку вона запізнилася, – вона прокинулася, коли ще й на світ не зазоріло, щоб поїхати до лікарні на обстеження і встигнути на роботу. Апарат МРТ виявився заблокованим: «Не пощастило, таке трапляється раз на три роки», – з прикрістю констатував майстер. Сара поспішала, як могла, – захекавшись, вона забігла до конференц-зали, де щойно розпочалася нарада. Звичайно, Джонсону байдуже, його не цікавлять аргументи Сари, вона може не виправдовуватися. На щастя, на нараді була присутня Інес. «До речі, приходить завжди вчасно, – зауважує він, – та й загалом працює відмінно». Крім того, не варто забувати й про той конфуз, коли Сара знепритомніла під час судового засідання, каже він. А потім своїм медовим голосом – голосом, який вона ненавидить найбільше, – він заводить розмову про те, що добре-розуміє-що-вона-наразі-залежить-від-багатьох-речей-пов’язаних-із-лікуванням, що всі-бажають-їй-якомога-скоріше-видужати (у Джонсона добре виходять ці пафосні фрази, які нічого не означають, тільки стрясають повітря), він упевнений, що Сарі-зараз-необхідна-підтримка, що командна-робота-є-фундаментальною-стратегією-цього-офісу. І-щоб-підтримати-її-в-цей-важкий-момент-він-призначає-їй-у-партнери… Гарі Курста.

Якби Сара не сиділа, вона б упала.

Вона б погодилася на все – на все, крім того, що ось-ось мало статися.

Краще б її звільнили, вигнали з роботи. Краще б її вдарили чи образили – принаймні з цим було б усе зрозуміло. Вона б погодилася на все, тільки не на це повільне та нестерпне сходження до могили. Сара почувається, наче бик на арені, якого приносять у жертву. І знає, що протестувати марно, що жоден з її аргументів нічого не змінить у цій ситуації. Її подальша доля вже визначена Джонсоном. З цією хворобою вона більше йому не потрібна. Він більше не хоче розраховувати на її послуги.

Курст не просто допомагатиме їй зі справою Більгувар – він забере в неї найбільшого клієнта. І Джонсон це знає. Вони разом розриватимуть її на шматочки, аж поки вона не сконає. Сарі кортить закричати, покликати на допомогу, як вона кричить, бавлячись із дітьми: «Тримай злодія!» Але для чого кричати, коли ти в пустелі? Ніхто не почує, ніхто не допоможе.

Бандити в її випадку вдягнені в дорогі костюми, та й має це досить порядний вигляд, зовсім не як злочин. Це – шикарна жорстокість, духмяна жорстокість, жорстокість у костюмі-трійці.

Гарі Курст таки зміг їй помститися. Отримавши справу Більгувар, він стає наймогутнішим партнером контори, омріяним спадкоємцем Джонсона. Він не хворий, не ослаблений – навпаки, він на піку форми, сповнений життєвої сили, мов той вампір, що висмоктує кров з інших.

На завершення розмови Джонсон окидає Сару жалісним поглядом і промовляє цю жорстоку фразу: «Ви на вигляд утомлена. Вам треба відпочити».

Знесилена та розчавлена, Сара повертається до свого кабінету. Ніби й знала, що їй дістанеться, але на таке аж ніяк не сподівалася. Через кілька днів вона дізнається про останні новини, що її навіть не дивують: новим Managing Partner призначено Курста. Він змінює Джонсона на цій посаді, очолюючи контору. Це призначення підписує смертний вирок кар’єрі Сари.

Того дня вона повертається додому мало не в обід. Вона забула, коли востаннє була вдома о цій годині. Будинок стоїть порожній. У ньому панує тиша. Вона сідає на ліжко та починає плакати, бо пригадує ту жінку, якою колись була, якою була ще вчора – сильну та рішучу, яка мала своє місце у світі, а сьогодні цей світ відмовився від неї.

Більше немає нічого, що зможе затримати її падіння.

Але й воно тільки розпочалося.