Коса. Сплетіння долі

Сара

Бомба вибухнула щойно, у кабінеті того недолугого лікаря, що навіть не знав, як повідомити пацієнтці цю новину. І хоча в нього за спиною величезний досвід, роки практики, він ніяк не міг упоратися з цим завданням. Без сумніву, йому дуже шкода своїх пацієнток, цих молодих і не зовсім молодих жінок, чиє життя руйнується на очах, ледве їм оголошують цей страшний вирок.

BRCA2. Скоро вона дізнається про назву цього гена, що зазнав мутації. Прокляття ашкеназьких жінок. Ніби недостатньо було погромів, Шоа, думає вона. Чому ж і це також мусить траплятися з нею та їй подібними? Пізніше в одній медичній статті вона прочитає, чорним по білому: в ашкеназьких єврейок шанси захворіти на рак грудей становлять один до сорока, тоді як у цілому світі від цього страждає кожна п’ятисота жінка. Це науково доведений факт. До того ж є фактори, що підвищують ризик: випадки захворювання в сім’ї, вагітність близнюками… Усі ці знаки були очевидними, зрозумілими, от тільки вона їх не помічала. Або не хотіла помічати.

У лікаря, що сидить навпроти неї, кущисті чорні брови. Сара не може відвести від них очей; як дивно, що цей чоловік, якого вона ніколи не бачила, розповідає їй про її груди, про пухлину, яку помітно на рентгенівських знімках, завбільшки з мандарин, уточнює він, а вона між тим ніяк не може зосередити увагу на його словах. Здається, вона не помічає нічого, крім оцих брів, чорних і кошлатих, схожих на заселені дикими тваринами хащі; та ще й із вух у нього стирчать пучки волосся. За кілька місяців, коли Сара згадуватиме цей день, першим, що спадатиме їй на думку, будуть брови лікаря, який повідомив їй про рак.

Звісно, він не промовив цього слова вголос – його ніхто ніколи не каже, про це слово треба здогадуватися, розпізнавати його в перифразах і натяках, у тому медичному жаргоні, у якому її намагаються втопити. Це слово – образа, табу, прокляття. Але від нього вже нікуди не дітися.

Завбільшки з мандарин, сказав він. Воно тут. Воно в ній, хоч як Сара не намагалася відчасувати цю мить, прагнучи не помічати пульсуючого болю, жахливої втоми. Вона відганяла від себе цю думку щоразу, коли та приходила їй у голову, щоразу, коли вона могла (чи повинна була?) її сформулювати. Що ж, сьогодні доводиться це визнати: воно тут, воно існує.

«Завбільшки з мандарин – це водночас і страшно, і смішно», – думає Сара. Вона не може позбутися відчуття, що хвороба заскочила її зненацька, по-зрадницьки, коли вона найменше очікувала. Підступна, хитрюща пухлина тихо зростала, готуючи в тіні свій напад. Сара слухає лікаря, бачить, як рухаються його губи, але його слова, здається, не долинають до неї, ніби між ними виросла товстезна стіна, неначе ці слова її не стосуються. Якби мова йшла про близьку людину, вона переживала би, панікувала б, нервувалася б. Як не дивно, за себе вона так не переймається. Вона слухає лікаря і не вірить йому, ніби він говорить їй про когось іншого, про когось зовсім їй незнайомого.

Урешті-решт під кінець розмови він цікавиться, чи є запитання. Сара хитає головою і посміхається – цією посмішкою вона досконало володіє і користується нею за будь-яких обставин, ця посмішка означає: не хвилюйтеся, все буде гаразд. Звичайно, це омана, маска, за якою вона приховує своє горе, сумніви та тривоги, справжнісінький безлад у власній душі, якщо чесно. Зовні нічого не помітно. Усмішка Сари бездоганна, граційна, досконала.

Їй не хочеться питати в лікаря, які в неї шанси: вона відмовляється прив’язувати своє майбутнє до статистики. Комусь це цікаво, тільки не їй. Вона не дозволить цифрам заполонити її свідомість, бо там вони зможуть розростися, як і сама пухлина, підірвати її моральний дух, її впевненість у зціленні.

У таксі, що відвозить її до офісу, Сара оцінює стан справ. Вона – на війні. Вона битиметься. Сара Коен візьметься за рішення цієї справи так само, як бралася за всі інші. Вона майже ніколи не програє своїх судових процесів, тож її не злякає мандарин, яким би підступним він не був. У справі «Сара Коен проти М.» (у неї буде саме такий код) траплятимуться випади, контр-випади, та й підступних ходів, звісно, не бракуватиме. Протилежна сторона не здасться так легко, Сара це знає, підлий мандарин – то, мабуть, найбільший супротивник, з яким їй доводилося зіткнутися. У цьому випадку на неї чекає тривалий розгляд справи, це буде війна нервів, у якій епізоди надії чергуватимуться з моментами сумнівів, коли вона, можливо, втрачатиме віру в перемогу. Треба триматися, чого б їй це не коштувало. Це боротьба на витривалість, Сара добре це знає.

Так само, як і під час вивчення справи, вона складає чернетку стратегії своїх аргументів проти хвороби. Вона нічого не розповість про неї. Нікому. В офісі ніхто не повинен знати. Якщо про цю новину дізнаються колеги і, що ще гірше, її клієнти, це буде рівноцінне вибуху бомби. Це може призвести до непотрібного хвилювання. Сара – це фундамент їхньої контори, один зі стовпів, тож вона повинна лишатися сильною, щоби не нашкодити всій будівлі загалом. Та й, крім того, вона не хоче, аби її жаліли та співчували. Звичайно, Сара хвора, проте це не означає, що її життя має змінитися. Доведеться поводитися дуже організовано, щоб не викликати підозр, винайти якийсь секретний код, яким вона позначатиме у своєму робочому графіку візити до лікаря, вигадувати якісь причини для виправдання своєї відсутності. Доведеться проявити винахідливість, системність, хитрість. Майже як героїня шпигунського роману, Сара починає підпільну війну. Так само, як деякі приховують позашлюбну інтрижку, вона перетворить свою хворобу на таємницю. Вона вміє робити це – розкладати життя на полиці – і практикує це багато років. Сара продовжуватиме будувати свою стіну, дедалі вище й вище. Врешті-решт, їй же вдавалося приховувати свою вагітність, тож удасться зробити те саме і з раком. Це буде її таємна дитина, її незаконний син, про існування якого ніхто не здогадається. Невідомий і невидимий.

Коли Сара повертається до офісу, то поринає у звичні справи. Крадькома спостерігає за реакцією своїх колег, за їхніми поглядами, інтонаціями. З полегшенням відзначає, що ніхто нічого не помітив. Ні, на чолі в неї не написано «рак», ніхто не бачить, що вона хвора.

Усередині вона розпадається на друзки, але про це ніхто не знає.