Коса. Сплетіння долі

Джулія

Джулія виходить до Камаля на вулицю. Надворі – глупа ніч. Раптом, опинившись поряд із ним, Джулія починає нервуватися. Що він збирається їй сказати? Що він кохає її? Що не хоче, аби вони розлучалися? Звісно, він спробує втримати її, відмовити від цього безглуздого шлюбу. Після цього за законом жанру (так завжди стається в тих мелодрамах, що їх mamma дивиться по телевізору), на них чекали б любощі та несамовиті прощання. Утім, їм доведеться-таки розлучитися.

Але Камаль на вигляд не пригнічений і не зворушений. Навпаки – він збуджений, імпульсивний. Його очі світяться дивним блиском. І говорить він тихим, приглушеним голосом, швидко, ніби по секрету:

– Здається, я знаю, – каже він, – як урятувати твою майстерню.

Не кажучи більше ні слова, він бере її за руку й тягне у бік моря, до тієї печери, де вони зазвичай зустрічалися.

У темряві Джулія ледь вгадує риси обличчя Камаля. Він каже, що прочитав її листа: закриття майстерні можна уникнути. Є одна річ, що може їх урятувати. Дівчина недовірливо дивиться на нього: що за дивне збудження його переповнює? Зазвичай такий спокійний, Камаль цієї миті ледве стримує емоції. Він продовжує: якщо сикхам і заборонено стригти волосся, це не стосується більшості індусів по всій країні. Тисячі людей, навпаки, дуже часто стрижуть волосся у храмах, приносячи його в жертву своїм богам. І якщо сам акт гоління голови вважається священним, то до волосся зовсім інше ставлення – його просто збирають і розпродують на базарах. Дехто навіть влаштував із цього бізнес. «Якщо раптом тут закінчиться сировина, – підсумовує він, – треба лише знайти її в іншому місці. Імпортувати. Тільки так можна врятувати майстерню».

Джулія навіть не знає, що й казати. У її душі радість від цієї неймовірної пропозиції бореться із сумнівами. Ідея Камаля видається їй божевільною. Індійське волосся, яке безглуздя… Звісно, вона могла б з ним працювати. Вона знає татову хімічну формулу, тож змогла б вибілити це волосся, аби потім його знов можна було пофарбувати. У неї є необхідні знання та навички. Але сама ідея її лякає. Імпортувати – цей варварський термін здається їй чужинським, ніби запозиченим з іноземної мови, бо в їхній мові маленьких майстерень такого слова не існує. Волосся на підприємстві Ланфреді завжди було сицилійським, тутешнім.

– Коли виснажується одне джерело, – відповідає Камаль, – треба шукати інші. Якщо італійці більше не зберігають своє волосся, індійці, навпаки, готові віддавати його! Щороку тисячі прочан стікаються до храмів, а їхнє волосся після цього продають тоннами. Це – справжня манна небесна, що ніколи не закінчиться.

Джулія не знає, що й думати. Спершу ця ідея видається їй спокусливою, але вже за мить скидається на повну маячню. Камаль запевняє, що зможе допомогти їй. Він знає мову, знає країну. Він може стати тією сполучною ланкою між Індією та Італією. «Цей чоловік просто неймовірний, – думає вона. – Здається, він вірить, що все можливо». Вона дорікає собі, що поставилася до його пропозиції з таким безнадійним скептицизмом.

Вона повертається до себе, її чоло палає вогнем. Думки вирують у голові, наче мавпи, що скачуть по клітці, неспроможні заспокоїтися. Вона вже не засне сьогодні, можна навіть не намагатися. Натомість Джулія вмикає комп’ютер і сидить цілу ніч, гарячково щось шукаючи в інтернеті.

Камаль казав правду. Вона знаходить купу фотографій індійців у храмах. Сподіваючись на гарний врожай, на щасливий шлюб, на краще здоров’я, жінки та чоловіки приносять у жертву богам своє волосся. Здебільшого це стосується бідняків і недоторканних, у яких волосся – то єдине багатство.

Крім того, вона знаходить статтю про англійського бізнесмена, що заробив статки на продажі імпортованого волосся. Зараз він став знаменитим у всьому світі. Навіть придбав собі гелікоптер. На свій завод поблизу Рима він завозить індійське волосся тоннами. Товар постачають літаком до аеропорту Ф’юмічино, звідки його перевозять до промислового району на півночі міста та обробляють у величезних майстернях. Англієць стверджує: індійське волосся – найкраще у світі. На фото він лежить біля басейну на своїй римській віллі та пояснює, як вони дезінфікують його, розбирають на пасма, відтак знебарвлюють у великих чанах, щоб потім перефарбувати його в білий, каштановий, рудий або русявий колір, так що воно стає схожим на європейське волосся. «Ми перетворюємо чорне золото на золото біляве», – задоволено коментує він. Волосся потім знову розбирають на пасма, сортуючи за довжиною, пакують і розсилають по всьому світу, де воно врешті використовується для нарощення чи виробництва перук. 53 країни, 25 000 салонів краси – від таких цифр голова йде обертом! Його підприємство дуже швидко стає багатонаціональною корпорацією. «Спочатку, – зізнається він, – усі насміхалися з мене та моєї дурнуватої ідеї». Але тепер його фірма процвітає. «На сьогодні вона налічує близько 500 співробітників, має промислові підприємства на трьох континентах та забезпечує 80 відсотків виробництва продукції на світовому ринку волосся», – гордо підсумовує він.

Джулія збита з пантелику. Зі слів англійця все здається таким простим. Та чи зможе вона потягнути те, що вдалося йому? Чи вистачить їй сил на подібну звитягу? Хто вона, власне, така, щоб зважитися та замахнутися на таку величину? Перетворити родинну майстерню на промислове підприємство – хіба це не скидається на чисту утопію? Втім, англієць же зміг, то чому вона не може зробити те саме?

Але понад усе її непокоїть одне питання: що сказав би її батько? Чи підтримав би таке починання? Він стверджував, що варто мислити та дивитися ширше, бути відважним і рішучим. Проте він ревно поважав своє коріння, власну сутність, ідентичність. «Це сицилійське волосся», – повторював він усім й усюди, показуючи пасма власного виробництва. Чи такий поворот не буде рівнозначний зраді?

І тоді вона згадує про своє фото біля світлин батька та діда – три покоління родини Ланфреді, що плекали цю майстерню. Враз їй стає зрозуміло, що справжньою зрадою було б відмовитися від цієї можливості. Справді, хіба не злочином буде занапастити справу всього їхнього життя?

Несподівано її сповнює бажання повірити у все це. Вони не збанкрутують. Майстерню не доведеться зачиняти. Вона ніколи не стане дружиною Джино Баттальола. Ідея Камаля – це справжній дарунок долі, шанс, провидіння. Так, вони досі на борту «Коста Конкордія», як вона й сказала тоді, стоячи перед робочим столом papa, але тепер їй здається, що назустріч їм крізь пітьму поспішає інший корабель, готовий кинути їм рятувальний круг.

Вона думає про Камаля й усвідомлює раптом, що зовсім не випадково зустрілися вони тоді, у день святої Розалії. Він був посланий їй. Небо таки почуло її молитви.

Саме в цьому й полягав знак, саме в цьому й крилося диво, на яке вона так сподівалася.