Бруно Шульц Літературно-критичні нариси Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Шульц-критик

Про кого йдеться у цій збірці? Як кваліфікувати зібрані тут тексти Шульца? Вони різноманітні, але впродовж багатьох років усі вони були доступні читачам, деякі неодноразово цитувалися, інші нерідко коментувалися дослідниками. Цікавим є те, що хоча необхідність вивчення їх давно підкреслювалася, однак не тільки повне зібрання й упорядкування, а й дослідження їх з’явилися порівняно пізно. Маю на увазі книгу Марти Бартосік «Бруно Шульц як літературний критик» (Краків, 2000). Авторка чітко з’ясувала: Шульц був також і літературним критиком. Дослідниця ретельно й докладно проаналізувала окремі приклади. Обидва видання — збірку «Літературно-критичні нариси» та дослідження Марти Бартосік, тобто корпус літературно-критичних текстів Шульца разом з їхнім дискурсивним висвітленням — польські читачі отримали у 2000 році.

Перед тим пізнати Шульца-критика було складно, оскільки згадані тексти були розкидані по різних виданнях. Окремі з них були відомі, щоправда, з повних перевидань або, як уже згадувалося, на підставі часто цитованих фрагментів, але ніколи раніше вони не були зібрані разом.

До найчастіше цитованих належить невеличкий за обсягом, але, безсумнівно, видатний і дуже вагомий есей «Мітологізація дійсності», або, скажімо, захоплений аналіз «Фердидурке» Вітольда Ґомбровича. Але є серед них і такі, які в повному обсязі після смерті письменника з’являлися лише одного разу, іноді у виданнях з невеликим накладом, як, скажімо, «Три есеї про Пілсудського» (про них іще буде згадано) або десять рецензій, первинно опублікованих Шульцом у 1936—1937 роках на сторінках «Літературних Відомостей».

«Послідовники й екзегети Шульца, які з гідними подиву завзяттям і відданістю шукали рукописи Шульца, не зауважили, однак, кількох його текстів, надрукованих у часописах. Це нібито дрібниці, які не можна порівнювати з утраченим «Месією», — якісь там літературні рецензії, якісь нариси, — але й вони належать до корпусу творів Шульца. І вони повинні бути прочитаними», — так про ці «приховані на поверхні» тексти свого часу писав Станіслав Росєк («Здійснення міту», у кн.: «Читання Шульца. Матеріали міжнародної наукової конференції „Бруно Шульц — до століття від дня народження і п’ятдесятиліття смерті”» — Інститут польської філології Яґеллонського університету, Краків, 8-10 червня 1992 року, за редакцією Єжи Яжембського, Краків, 1994, с. 165). Цю необхідність дещо пізніше підкреслював також Владислав Панас, пропонуючи зібрати всі Шульцові «дискурсивні тексти», — як він їх називав, — в одній книзі («Книга Сяйва. Трактат про кабалу у прозі Бруно Шульца», Люблін, 1997, с. 7).

Однак дивно, що ці пропозиції з’явилися дуже пізно. Адже літературно-критичний доробок, про який ідеться, вийшов з-під пера одного з найвизначніших польських письменників XX століття (а може, й не лише цього століття…). Автор, слушно оцінюваний більшістю читачів як насамперед (а іноді й виключно) творець «єретичних» оповідань, був також, про що вже давно відомо завдяки видавничим старанням Єжи Фіцовського, не лише блискучим епістолоґрафом, а й проникливим коментатором своєї власної творчості та уважним читачем чужих літературних творів. Він публічно висловлював свої думки якраз у тих текстах, що містяться в цій книзі з небагатослівною і дещо спрощеною назвою «Літературно-критичні нариси», яка водночас може здатися й недоладною (Марта Бартосік вживає термін «критичні нотатки»).

Шульц, як справедливо зауважив уже цитований тут Станіслав Росєк, не був, ясна річ, «професійним» критиком, для нього оцінювання інших ніколи не було головною сферою творчих зацікавлень (див. «Примітка видавця» до «Народжуються легенди. Три нариси про Пілсудського», Краків, 1993, с. 50). Він був митцем, творцем нових світів. У тій частині своєї творчості, яку ми звикли називати «оригінальною творчістю», тобто в оповіданнях, як і в листуванні, оригінальність якого вже давно визнана й високо оцінена, він був передовсім самим собою. Цю здатність, цей свій дар він зберіг також і як критик — у певному розумінні, як ненавмисний критик. Кілька років тому Єжи Яжембський зазначав: «На творчість інших він дивився крізь призму власних захоплень, страхів і нав’язливих ідей […] — тому рецензії, що вийшли з-під його пера, нерідко стільки ж говорять про аналізований твір, скільки про саму особистість критика» («Передмова» до кн.: Бруно Шульц. Оповідання. Вибрані есеї і листи, Вроцлав, 1998, видання 2, с. XXV). Сам він в одному зі своїх текстів згадував, що пише «як мешканець тієї самої духовної країни» (див.: «Новий поет», «Сигнали», 1936, № 23).

Літературно-критичний доробок Шульца, який він залишив після себе, з різних причин є дуже неоднорідним. Візьмімо до уваги хоча б той факт, що на написання окремих текстів впливали різні обставини. Іноді мотивацією були приязні стосунки з автором книги, яку творець «Цинамонових крамниць» вирішував проаналізувати. Заради справедливості варто зазначити, що художню цінність творів, аналізованих Шульцом ніби по-дружньому (у цьому разі це означає головно — «прочитаних уважніше»), таких, як «Фердидурке» або «Чужоземка», значною мірою засвідчила історія літератури. Однак письменник не висловлювався лише про свого роду «канонічні» книжки, ті, чию велич і значення можна вважати незаперечно актуальною і в наш час. Навіть більше: він не завжди рецензував книжки, близькі йому самому, які сам високо цінував. Він аналізував, оцінював — особливо як дописувач «Літературних Відомостей» у 1936—1937 роках — також деякі з тих творів, про які, як і про їхніх авторів, історія літератури сьогодні майже цілковито забула. Він намагався бути справедливим, але легко можна відчути, який з прочитаних творів особисто заанґажував його більше, а який менше. Іноді на це вказує кількість рецензій, їхній обсяг або — передовсім — ступінь проникливості і тональність розмірковувань. Але ми не повинні здійснювати їхню (цих розмірковувань) остаточну екзегезу за посередництва певних прихованих вказівок автора, наче замаскованих поміж рядками. Бо Шульц не належить до грона авторів, які уникають чіткого висловлення своїх оцінок. Якщо чужий твір заслуговує на його визнання, то читач одразу про це дізнається. Ось, наприклад, два перші речення одного з аналізів повісті Кунцевичевої: «„Чужоземка“ належить до книг, які не закінчуються на своїх обкладинках, а переростають їх, намагаються перенести на нас своє життя і розпросторити всередині нас свою проблематику. Підтекст цієї книги тривалий і багатий — так, ніби книга воліє знайти в нас своє продовження і розростися в нашій душі вторинною вегетацією роздумів і проблем» (див.: «Анексія підсвідомості», «Пйон», 1936, № 17). Так само не залишає сумнівів початок роздумів про «Фердидурке»: «У нашій літературі ми вже відвикли від таких шокуючих явищ, від таких ідейних потрясінь, як роман Вітольда Ґомбровича „Фердидурке“. Маємо тут справу з незвичною маніфестацією письменницького таланту, з новою та революційною формою й методом оповіді та, врешті, з фундаментальним відкриттям, із захопленням появою нового терену духовних явищ, терену безлюдного й нічийого, де дотепер гуляли лише безвідповідальний жарт, каламбур і нонсенс» (див.: «Фердидурке», «Скамандер», 1938, т. 96–98). Не інакше відбувається і в тих випадках, коли автор «Цинамонових крамниць» мусить запропонувати читачеві оцінку твору, який його самого переконує менше. Трапляється, що тоді він стає не тільки суворим, а й саркастичним; а всі його висловлювання набувають більше публіцистичного, ніж есеїстичного характеру (як відбувається, скажімо, коли він пише про Кунцевичеву, Налковську, Брезу чи Ґомбровича). Не поталанило з ним авторці роману «Дженні стає акторкою», аналіз якого письменник розпочав словами: «Пані Йо ван Аммерс-Кюллер характеризує дивовижна відвага фразування» (див.: «Роман Йо ван Аммерс-Кюллер», «Літературні Відомості», 1937, № 26).

Загалом, ми не знаємо, яким було ставлення автора до самого себе в ролі критика. Вказівкою для інтерпретатора могло би стати будь-яке перевидання «рецензії», здійснене ним самим за життя, тобто підкріплене його власним рішенням, згодою на повторну публікацію. Однак про щось подібне нам нічого не відомо. А всі перевидання здійснено вже у повоєнні роки.

Ми також не знаємо, чи сам Шульц коли-небудь мав би замір об’єднати зібрані тут тексти в одному виданні. Тому і система, і принцип, за якими упорядковано зібраний у цій книзі матеріал, як і її назва належать редколегії. Отож, систематизація і назва видання є умовними і, водночас, робочими. Спосіб визначення почерговості, в якій тексти представлені у збірці, надалі залишається відкритим і дискусійним питанням. Тому в цьому, як і в аналогічних випадках, існує щонайменше кілька можливостей вирішення подібних дилем, з якими стикається упорядник антологій. Працюючи з твором живої людини, — з рухомою, мінливою матерією мистецтва, яка дуже складно (якщо й узагалі) надається до емблематичних вимог систематизації, — ми неодноразово зустрічаємося з необхідністю відповіді на питання про місце саме цього твору — як у його фрагментарному, так і в цілісному вимірі. Що з дрібніших, різноманітніших частинок він побудований, то складніше відповісти на це питання. Щоб це стало можливим, дуже часто треба виконати найпростіші речі. Саме це було здійснено під час підготовки цієї збірки. Це те, що належить до категорії процедур, які на вищівському жаргоні зазвичай називають «фундаментальними дослідженнями», якими, зокрема, є видання раніше розпорошених матеріалів. У презентованій збірці було застосовано відносно просте правило. На початку розміщено висловлювання Шульца про його власну писемну й образотворчу творчість, які мають суто автокоментаторський характер (сюди також входить уже згадуваний есей «Мітологізація дійсності»), далі розміщено блок текстів про літературні твори інших письменників (у тому числі «Післямова» до польського перекладу «Процесу» Франца Кафки та нарис, присвячений «Фердидурке») й кілька коментарів про образотворчі праці інших мистців. Як правило, в кожному з «підрозділів» застосовано хронологічний критерій, хоча іноді його чітке застосування було проблематичним. Саме тому цей принцип було двічі порушено: в одному блоці було розміщено три тексти, в яких Шульц звертається до «Чужоземки» Марії Кунцевичевої, а також уже згадані «Три нариси про Пілсудського», які перед тим були вже публіковані як свого роду цілісність.

Антологію завершує коротка, неповна примітка, написана Шульцом від руки, знайдена між картками однієї з його лектур. Це була книжка з польським перекладом «Філософії і мистецтва» Іполита Тена, в якій, — як свідчить Мар’ян Яхимович, власник цього примірника праці Тена, — вона лежала понад п’ятдесят років; написана була 1911 року. Можливо, має рацію Войцех Хмужинський, вважаючи, що ця примітка була написана після 1930 року. Як було насправді, ми, радше за все, вже не дізнаємося. Якщо не брати до уваги «Месію», таємничу, втрачену повість, про яку нам мало що відомо, то цю примітку слід розглядати як найбільш фрагментарний з існуючих творів письменника і водночас як своєрідний постскриптум не тільки до цієї збірки, а й до повної (читати: відомої нам сьогодні) спадщини Шульца. У такому дусі прочитав і прокоментував її Єжи Яжембський. Він запитував: «Чи ж навіть у цих кількох коментарях, які супроводжують лектуру, знову віднайдемо «всього» Шульца, його плутанину концепцій і нечіткий клубок ідей, і знову — тугу за світом, який не завдавав би митцеві болю?».

І відповідав: «Мабуть, це близьке до істини: такі письменники, як Шульц, завжди творять один суцільний Твір, ніколи й ніде не звільняючись від його імперативів» (див. коментар у кн.: «Каталог-щоденник виставки «Бруно Шульц. Ad memoriam» у Музеї літератури ім. Адама Міцкевича у Варшаві», за редакцією Войцеха Хмужинського, Варшава, 1995, с. 151). Погоджуючись з автором цитованих слів, можна сподіватися, що «літературно-критичні нариси», які містить ця збірка, не лише доповнюють і підтверджують те, що нам про цей Твір відомо, а й, взаємно висвітлюючись, відкривають певні дотепер непомічені його вартості.

Кілька слів необхідно сказати про назву книжки. Запропонована нами назва звучить найбільш загально і найменш ризиковано. Ця назва шанує «надійний» характер Шульцової критики, одночасно уникаючи однозначного термінологічного штампування його висловлювань, які часто виходять за рамки типових рецензій. До деяких «нарисів», зрештою, приклеїлися конкретні термінологічні визначення: «Мітологізацію дійсності», скажімо, найбільш переконливо називають «есеєм», хоча цей текст з’являється також серед «нотаток» (як у Марти Бартосік) та літературно-критичних «праць». Схожа ситуація стосується аналізу «Фердидурке». Можна дискутувати, чи такі назви найбільш вдалі, найбільш точні. Чи про перший текст не було би правильнішим говорити як про «філософський есей», а про другий — як про «літературний есей»? Хоча ці питання й не дріб’язкові, проте не найважливіші. Найважливішим є те, що поруч з рештою доробку письменника ці тексти складають окремий том, який доповнює «повне видання» творів автора «Санаторію під клепсидрою» і хоча б якоюсь мірою повертає читачам майже повного Шульца.


* * *

Підготовку книжки значно полегшив уже згаданий факт, що вміщені в ній тексти були перевидані, тому знайдення їх не вимагало додаткових зусиль. Цим завдячуємо передовсім Єжи Фіцовському, який впродовж кількох десятків років наполегливо шукав будь-яких слідів урятованого доробку письменника. Завдяки авторові «Регіонів великої єресі» можливим було долучення до польського видання цієї книжки віднайденого ним «Eksposé про «Цинамонові крамниці» Бруно Шульца», в його (Єжи Фіцовського) перекладі. Згоду на використання цього перекладу в нинішньому виданні дала пані Ельжбета Фіцовська, за що висловлюємо їй сердечну вдячність.

Отож, видавнича праця зосередилася насамперед на комплектуванні текстів. У більшості випадків тексти подаються згідно із зазначеними перевиданнями їх, включно з існуючими в них редакційними уточненнями, зокрема щодо характерних для Шульца пунктуаційних особливостей, які з перспективи сучасних правописних мовних канонів могли б іноді сприйматися як помилки (див. зауваги Єжи Яжембського на цю тему у вступі до кн.: «Бруно Шульц «Оповідання…», с. CXXVIII–CXXX). Ці особливості належать, однак, до стилю письменника, до багатого арсеналу художніх засобів, використаних автором «Санаторію під клепсидрою», і разом з іншими вони вказують на те, що його «неоригінальна» творчість нерідко «лише позірно» (використовую тут слова автора з його відомих міркувань про суть реальності) набуває форми «літературно-критичних нарисів», будучи насправді ще одним утіленням художньої прози.

Це підтверджує аналіз Марти Бартосік, яка зазначає, що «літературно-критичні нотатки» — це яскравий приклад авторської критики («Бруно Шульц як критик», с. 18), а також підкреслює, що «Шульц-критик багато чим завдячує Шульцові-письменнику» (с. 19). У цьому контексті взірцевим є інтертекстуальний аналіз дослідниці есею на тему Еґґи ван Гаардт і Б’янки, героїні «Весни» (с. 22—28). Підсумовуючи свої міркування, авторка стверджує: «До своїх мета- та паралітературних висловлювань (літературно-критичні нариси, публіцистичні автокоментарі, листи тощо) […] Шульц переніс більшість проблемних мотивів, естетико-філософських категорій, визначальних для його белетристики (наприклад, міт, дитинство), і за допомогою притаманних їй художніх засобів (метафорика, образотворення, сукупність стилістичної тропіки тощо) вибудував їхній мовно-стилістичний шар» (с. 129).


Малґожата Кітовська-Лисяк


Люблін, березень 2000 / липень 2012 року

Загрузка...