Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Новий поет

Далекий від будь-якої фаховості в цій галузі, я вирішив написати про цю поему — не як професійний доповідач чи критик, а як мешканець тієї самої духовної країни, співсвідок джерел, з яких б’є ця поезія, один з утаємничених і довірених, котрий на власні очі бачив її суглоби й жили, де вона відокремлювалася від життя й краєвиду, щоби злетіти у власну сферу. Мене об’єднує з цим поетом не тільки та сама колиска краєвиду, та сама земля і пейзаж, але, якщо існує якась духовна біографія, якщо у внутрішньому світі ми перебуваємо на ярусах та у сферах якогось космосу, то наші кордони розташовані у близькому сусідстві, наші світи занурені у той самий клімат, сповиває нас аура тих самих околиць і країн. З тієї близькості черпаю право висловитися про цього поета, право і навіть обов’язок свідчення і визнання, чим мене ця поезія сколихує й підкорює.

Суть поезії Юліуша Віта, її специфічна й жанрова відособленість виявляється чи не найсильніше, коли ми зіставляємо її з польським поетичним авангардом, з яким цього поета об’єднує фундаментальна поетична позиція. Поетичний авангард визволив інструментарій мови з-під влади колишнього кліше і стереотипного образу, очистив поетичну абетку від колишніх прийомів і тропів, переніс площину рецепції на глибші яруси чутливості. Зробив це не стільки під тиском нових змістів, скільки з почуття нового ґатунку поетичної реальності. Тому ця діяльність, що випливала із засадничих і теоретичних переконань, була піонерською, була працею з перебудови апарату поезії. Була в ній пристрасть до експерименту, лабораторні зацікавлення, були захоплення і трем перед відкривчою спробою й несподіванкою. Поетичний авангард підготував ґрунт для нової генерації поетів, що надходила.

Вважаю Юліуша Віта одним із найуспішніших у доробку авангардної поезії. Але авангардність Віта далека від програмовості, далека від методичного й експериментального характеру. Вона в нього — неусвідомлена передумова, непередбачуваний результат, якийсь випадковий продукт нової мелодії і нової поетичної думки, якихось абсолютно нових вуст. Те, що вражає у Юліуша Віта, — це якраз відсутність будь-якої жилки віртуозності. Цей поет не знає чарів поетичної гри і забави, він стійкий до спокус експерименту. Якщо є якесь зерно правди в міті про невблаганну диктатуру натхнення, про вірші, які, наче фурії, нападають на поета, якщо ця похмура і трагічна версія поезії правдива, — то в цього поета вона знайде своє вражаюче й незаперечне підтвердження. Далекий від суверенного володіння інструментом, від майстерної гри, він радше сильний у своєму послухові, в тому, що правдиво, з фантазією і запеклою буквальністю свідчить про те, що йому призначено — чи буде це щастя й блаженство, чи біль і журба. Це поет, який уміє мовчати, мовчати незламно, аж поки почує єдиний голос у собі, якому буде покірний.

По суті, ця важка, складна природа, ця залежність від сил, якими неможливо керувати, є для поета іншим і трагічнішим призначенням, ніж прекрасна майстерність і віртуозність щасливих талантів. Не хочу переоцінювати цього різновиду, бо він має свої межі й недоліки, але те, що його невідступно супроводжує, — це якась сувора й поважна, іноді грізна автентичність. Однак можна припустити, що така поезія є справжнім виправданням, суттєвою санкцією на піонерську діяльність авангарду — цвітінням, що зійшло на нього, як на сухий жезл Аарона. Авангард виробив новий орган, новий синтаксис, новий інструментарій; і от з’являється хтось, хто вводить цей, здавалось би, штучний орган у кровообіг життя, хто цим синтаксисом примушено говорить, без штукарства, ніби від природи, для кого нове слово стає власним криком з глибини душі. Перефразовуючи висловлювання Енґельса про гегелівську діалектику, можна сказати, що Віт поставив на ноги метод авангарду, який перед тим ходив на голові. Цей заряд живої, гарячої крові приводить до втрати авангардною формою її езотеричності, до її виходу з вежі зі слонової кості і перетворення на прозору й зрозумілу.

У новій збірці «Лампи» Віт позбувається майже всього зовнішнього апарату й баласту мистецтва, відмовляється від строфи і нерідко від рими, повністю заглиблюється у слово, яке видобуває з глибини, прекрасне й сяюче блиском першого удару. Кожне слово народжується зі своєю природною масою, зі своїм власним часом і ритмом, побожно прийняте з природного лона, як плід, що сам відокремлюється від дерева, з єдиною турботою, щоби нічого в ньому не втратилося й не додалося нічого свого. Хода цих віршів іноді нагадує присягу роти, повторювану за кимось урочисто, чемно й покірно, з паузами між словами, із спертим подихом від ваги і серйозності слів.

Окреме дослідження можна було б написати про структуру поетичної реальності Віта. Це світ, де символічний процес, який надає справам глибших значень і стосунків, став самостійним процесом природних перебігів і коливань. Усе відбувається як природне спадання, як власна гравітація, без режисури автора — до символу, до глибшого сенсу, до міту. Це дивна й нова мітологія, де формулюються ці процеси, мітологія, у світлі якої постає нам краса світу, сяюча глазурним блиском першого дня створення світу. Що простішою стає мелодія цієї поезії, і що тоншим струменем, крапля за краплею, спливають слова, то дорогоціннішим виявляється той потік, то тремтливіше скочує він один за одним коштовні камені:

Саме тому я найбільше ціную суто ліричні твори цієї збірки, любовні й тюремні вірші з одиничною кантиленою, зіграні на одній струні, а в результаті — зовсім без струн, ніби в повітрі, самою мелодією речей та подій:

Складно дискурсивною мовою висловити, в чому полягає сяяння й палюча магія образів, якими горить вірш Віта. Я вдивляюся в його вірш, ніби в палаючу книгу, яка трансформується й окрилюється, так ніби текст сторінок увесь увіходить у полум’я, і врешті вже сам я палаю разом з ним — щасливо та яскраво.

Є там уперше створені образи й конфігурації, образи, видобуті з невідомих околиць внутрішнього космосу, є також інші, видобуті з темного боку внутрішнього афелію, з дивною символікою, як захопливі Плід або Фуга. Треба було б цитувати вірш за віршем, аби показати багатство, тканину цієї безцінної, соковитої поетичної матерії:

Першодрук:

„Sygnały” 1936, nr 23 [аналіз поетичної збірки «Лампи» Юліуша Віта (справжнє прізвище Вітковер, 1902—1942), пов’язаного з краківським авангардом; збірка була видана Ґуставом Ґебетнером та Робертом Вольфом (Варшава, 1936)].

Перевидання:

Bruno Schulz, Proza, s. 337—340.