Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Книга про кохання

Операції цього автора нагадують кротячу працю. Бреза прокопує підземні проходи у своїй темі, щоб поміж подрібнених грудок землі, в тонкому світлі свічки, крок за кроком, показати внутрішню структуру — надзвичайно близько, виразно й відчутно. Складається враження, що поле зору постійно дуже звужене, але те, що пересувається під променем світла дослідника, — неймовірно виразне, пластичне, ніби побачене крізь лупу. Бреза має особливий дар інтенсивного зосередження на тонкому мотиві нарації. Видається, що решта теми в той момент не існує, і ми, під впливом магії автора, летимо за майстерними рухами його пальців, які виплітають делікатний ланцюг цього предивного мережива.

Ця книга інтригує захопливим ґатунком та густою нарацією, матеріалом, на якому вибудовується мотив авторського монологу. Цей мотив тут особливо вільноплинний, обтяжений і коштовний.

У найглибшому сенсі, будь-яка проза має власну тональність монологу, яка виникає з особливої форми вуст, з притаманної авторові анатомії думки, але властивістю пересічної романної прози є те, що вона так само нетривало зберігає вигляд, наданий їй вустами, як короткочасно вода зберігає форму вуст джерела, і, ледве висловлена, одразу набуває форми западини, в яку вливається, переходячи до світу об’єктивних змістів, випаровується, а значеннєвість тоді вже зростає й формується ніби незалежно від автора.

Така позірна наївність, такий вихід з якогось абсолютного початку є на подив суттєвою властивістю цього монологу. Я неправильно висловлююся, говорячи про позірну наївність. Це суттєва наївність, справжня наївність мистця, захопленого своїм предметом. Це одна з найчарівніших рис цієї книги, це літургія, та мовчазна увага, з якою автор підслуховує струмінь внутрішньої течії, це безголосе шепотіння внутрішнього монологу. Бреза має відвагу надати цій течії властивого їй темпу. Він не піддається теророві жодного оцінювання, нічого не спрощує, щоразу визначає вагу переживань на власних терезах. Широко розплющеними, уважними, захопленими очима дивиться він на цей світ, не розуміючи його, — і кодує, кодує з глибокою, наївною серйозністю, з єдиною лише турботою про точність і вірність. Тому його нарація пливе так повільно й коштовно переобтяжено, тому про, здавалось би, незначні речі говориться тут дуже серйозно, вичерпно і з великою проникливістю. Тому цей монолог рясніє порівняннями й образами.

Як усе, що органічно зростає, обличчя цього монологу не піддається аналізові й опису. До цього монологу входять і та меланхолійна, м’яка тональність прози, шляхетна монотонність висловів, і те безголосе шепотіння, схоже на нічний політ кажана, але й та специфічна діалектика Брези, манера внутрішнього розмірковування — відмінна від Прустової, хоча якоюсь мірою жанрово наближена, і врешті — той відчай, те майже фаталістично пасивне ставлення до життя, без жодного спротиву злу, легке здивування маніфестаціями з власної глибини. Рідко в якого письменника його духовне обличчя збігається з тілесною монолітністю монологу, з артикулюванням думки, рідко хто так повно висловлюється у найдрібнішому елементі! У більш об’єктивних, епічних письменників таке їхнє обличчя увиразнюється у виборі характерів, у типі пейзажу, в тематиці — у Брези воно ані на мить не відокремлюється від свого фізичного тіла, від струменя монологу.

Психологічний аналіз Брези не обмежується констатацією й описом, розвиваючись як свого роду діалектичний процес, як шалено цікава й легка дискусія. Нерідко самі визначення й образи втягують його у своєрідну проблематику. В кількох місцях Бреза піддається цій особливій проблематиці, демонструючи нам спроби ігрової психології, яка відкрито бавиться, пересувається, наче між дзеркалами, посеред фіктивних паралелізмів і парадоксальних протиставлень. Ці спроби, подібно як у Жіроду[16], дуже майстерні. Гадаю, що, покидаючи терени буквальної правди, ця мітологізована психологія сягає художньої істини вже на вищих щаблях. Небезпека довільності, яка в цьому разі загрожує, збільшує ризик, але водночас — і шанс на перемогу. Однак Бреза ближчий до самого себе, коли він так легко не відривається від ґрунту, коли залишається вірним своїй реєструвальній літургійній докладності. Такий монолог Брези, що встановлює новий вид об’єктивізму, новий спосіб поваги й прихильності до внутрішніх процесів, маю за відважний і подекуди революційний вчинок на нашому ґрунті, хоча в цій книзі немає жодного сліду революційного патосу, духу заперечення чи демонстративного новаторства. Це позитивна і шляхетна революційність, невимушена й витончена.

Темою цієї книги є велике «класичне» кохання Ґривалда й Ізи — нещасливе для Ґривалда, бо Іза, втомлена тяжким і складним характером коханця, покидає його і виходить заміж за Дьювальса. Історія цього почуття, яке від самого початку оповіді належить минулому й висвітлюється ретроспективно, своїм масштабом, своєю неординарністю переростає все, що відбувається в цьому середовищі без подій і власного змісту, спраглому незвичайності і звиклому паразитувати на чутках. Тінь цього великого, майже мітичного кохання падає на всі події, постійно мерехтить на горизонті книги. Впізнаємо її в чудових ліричних відступах щоденника Ґривалда, в його випадкових зізнаннях, у легенді, що з пліток і розмов виросла довкола нього. Хоронителем цієї легенди є передовсім автор-наратор, постать-посередник, яку Бреза ставить між читачем і подіями цієї книги — ніби фільтр, ніби призму, крізь яку заламується й координується безпосередня мова фактів.

Натомість у теперішньому часі оповіді відбувається несподіваний і дивний епілог цього кохання, справжнє завершення всієї історії. Бреза показує, як кохання ніби переживає себе, перемагає власну смерть і завдяки своєму безсмертному інстинктові самозбереження відроджується в особі Моска, брата Ізи, дуже схожого на свою сестру.

Цей клінічний випадок, те curiosum почуття — вже як концепція й надзвичайно цікава проблема — показаний з великою майстерністю. Ґривалд, захоплений одиничністю, незрівнянністю цього внутрішнього факту, поглинутий його особливістю, а водночас його змінами, не бачить завчасно готової схеми, яку психопатологія приготувала й визначила для цього почуття; і коливання різних класифікацій й оцінок як у душі героя, так і в оповіді резонуючого автора, становлять кульмінаційний пункт роману. Розвиток цього почуття показаний дуже цікаво, його перипетії та щоразу виразніші маніфестації і симптоми ще незрозумілі для оточення, але вже просякнуті атмосферою підозр і чуток. Бачимо, як у чергових фазах, проілюстрованих низкою чудових епізодів — від досконало, до дрібниць описаного візиту у Ґривалда до неусвідомлених самим героєм ревнощів до Йоасі, — сильніша, завойовницька індивідуальність старшого перемагає пасивну, гнучку натуру симпатичного, але слабкого Моска — аж до блискучої сцени в театрі, коли відкривається кінцевий результат гри: повна капітуляція і психічна залежність подоланого Моска, показана в яскравій і гротескній формі. Якщо можу дозволити собі висловлювати припущення, то в генезі всієї концепції сцена в театрі могла бути основою задуму. Це той «плідний момент» процесу, з якого, наче з кульмінаційного пункту, прокручуючи події назад, можна вивести всю ситуацію, все минуле з усіма його характерами. Ці дві постаті — Ґривалда й Моска — найбільш жваві, найбільш віддалені від традиційних психологічних схем, нові й чудові.

Несподівано цікаву роль відіграє автор — як романний свідок та подієвий доповідач. Якась нестача почуття наказує йому паразитувати на почуттях і переживаннях оточення, особливо палко стежити за їхніми проявами — досконала психологічна передумова для романного резонера й наратора. Завдяки цьому, окрім ролі інтерпретатора випадків, він водночас стає другорядним героєм роману — дещо жалюгідним і сумним.

Це книга про молодість, оповита ароматом юності. Тонким чадом молодості віє від постатей юнаків та дівчат. На сторінках цієї книги лежить тінь Ероса — дуже тонка, провесіння, напоєна запахом перших пролісків, суглинку й лісової води. Ерос керував пером письменника, це він, невпізнаний і мінливий, вібрує у всіх венах і розгалуженнях цієї досконалої прози — первісний Ерос, ще достатевий, який проникає в усі постаті цієї книги та в усі її сірі пейзажі, вітряні й дощові, в усю її сутінкову ауру, п’янку і приголомшливу.

Першодрук:

„Tygodnik Ilustrowany” 1937, nr. 3—4 [рецензія на роман Тадеуша Брези (1906—1970) за назвою «Адам Ґривалд», виданий Фердинандом Гьосіком (Варшава, 1936)].

Перевидання:

Bruno Schulz, Proza, s. 359—363 [про взаємини Шульца і Брези див., зокрема, інформації Єжи Фіцовського: Bruno Schulz, Księga listów, s. 156].