Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

«Воля трагічна»

Складно повірити, що лише рік минув після того, як відійшов від нас чоловік, чия духовна постать, ніби печать, викарбувалася на краєвиді Епохи. Не стало з ним також і мантії часу, яку він скинув, але зберігся в ній формат його торсу. Видається, що зміна зачепила самі права перспективи, що якийсь потужний патос віддаленості збільшує дистанцію, видовжує промені у зворотному напрямку, розширює далечінь часу так, ніби година, яка плекає його в собі, розрослася до тягаря, яким він її розпирав ізсередини. Час, який своїм впливом монументалізує, затирає дрібні деталі, був тут непотрібний. Він здійнявся у повітря слідом за тим, хто відходив, по-орлиному злетів угору в напрямку його віддалення, і впав безсило, ніби вдарився об вічність. Отак перейшов він одразу з історії до легенди, ніби з кімнати до кімнати.

Чим є історія? Хто з належною проникливістю пізнав таємниці її ласки, секрет її прихильності? Нам невідома та містерія, яка розігрується віч-на-віч між нею та героєм, нам невідомо, які між ними відбуваються залаштунковості й таємниці. Чи є то таємниця коханої та обраного? Як же багато зайвих перераховує вона з байдужістю, повз скількох проходить, навіть не глянувши, як над нечитаними сторінками книги, аж нарешті затримається біля одного — раптом сповнена уважності й палкості. Тамтих зуживає прудко й побіжно — стільки в них є тривання, скільки подиху в тому однісінькому слові, яке змогли викрикнути у відповідь на її питання. Бо вистачило їх заледве на одне-єдине слово, всього їхнього життя вистачило заледве на один звук у вірші її загадки. Але ті, інші, приходять зі своєї глибини з готовою відповіддю. Усім своїм життям вони доростали до того питання, йшли йому назустріч — і раптом перекривають йому дорогу широко, як стіна. Вони одразу вже дорослі і повнолітні, так, ніби старші від самої історії. Звідти випливає сила і безпомилковість їхніх діянь, звідти випливає їхня велика, надзвичайна повноважність. Що ж дивного в тому, що вони збурюють мітичні лігвища, хоча й постають з тієї самої, що й вони, сповненої мороку батьківщини.

Це романтичне повір’я, що, мовляв, те, що має ожити в поезії, мусить померти в житті. Міт Пілсудського був готовий вже за його життя. Він висів несформований у повітрі, входив і виходив разом із зітханням із грудей. Це був міт потенційний, міт-стихія, сама лише несформована динаміка для великої легенди. Блискавиці з тієї хмари то тут, то там перепліталися зиґзаґами, але нікого не було стати на те, щоби висповідати ту хмару, скропити її безіменну електричність, витиснути з неї історичну суть, перевести у сенс й у слово те, що було в ній неартикульованим стократним шумом. Це завдання чекало на свого поета, судженого йому поета. Мусив він себе почувати настільки сильно врослим у той міт, настільки сильно виплеканим в його корінні, щоби могти позичити йому свої вуста без побоювань, що фальш, що брехня, що власне мале слово могло би вкрастися у те натхненне свідчення й пророкування. Дивитися у те на все небо велике обличчя міту і читати з нього, і виворожити, і вимріяти все, що в ньому безіменно марене! Витягнути його обережно разом з корінням із лона хмари, впіймати в пастки слів те, що переливалося у тих потенційних зарядах, у тій незв’язаній, помилковій електричності, а разом з тим не перервати пуповини міту, не замкнути його передчасно у форму однозначну й вимірювану! Бо дно міту мусить, — якщо хочемо, щоби залишилося воно живим, — комунікувати з незрозумілим і передсловесним, мусить залягати корінням у темній мітичній вітчизні. Темнота міту і гостра виразність актуальної історії: між Сциллою і Харибдою, між тих рифів мусив поет провести своє судно.

І зробив це, бо міт лежить перед нами у завершеному стані — досягнення незвичайне і велике: «Воля трагічна» Казімєжа Вєжинського.

* * *

Чи це випадково, що поет тріумфальної молодості взяв на себе тягар цього виклику, того «суспільного замовлення», що відчув їх як найособистіше доручення і покликання? Вєжинський є у своїй поетичній генерації тим, хто найсильніше пов’язаний зі своєю молодістю, для кого вона була не лише однією з епох життя, подоланою і закритою після того, як проминула, а великою програмою, маніфестом, за який він узяв на себе повну відповідальність своїм життям і творчістю. Його творчість — це виконання заповіту тієї молодості, яку він прожив повніше, тріумфальніше, зразковіше за інших. Ми бачимо, як рік за роком він переносить у зрілість, у повний розквіт те, що було в ній провіщенням, універсальним, біологічним збуренням, як рік за роком він наповнює й насичує барвою те, що було ескізом, як ярус за ярусом тієї геніальної молодості вростають в обов’язковий і зразковий, репрезентативний творчий вияв.

Сп’яніння свободою, відчуття розкошування від повернення собі у володіння її квітучого тіла! Вєжинський переживає повернення до історичної реальності біологічними категоріями, власним тілом, відшкодованими відчуттями. Входження колективного з примарних сфер позаісторичного існування у живу кров і м’ясо історичного життя набирає тут форми загальної ейфорії, якогось перехлюпування поза свої береги і межі. Біологія є тут символом, транспозицією історичної дійсності. У мікрокосмосі тієї репрезентативної і пречудової молодості свій вираз віднаходить величезний історичний факт: воскресіння державного буття, вираз тимчасовий, поки що оманливий і мерехтливий. Це один бік медалі: крилатий геній свободи, сп’янілий від повернення власного тіла. Минуло двадцять років, перш ніж поет вирізьбив її зворотний бік, перш ніж викував у ній знову обличчя волі, але вже зовсім інше обличчя.

Предивна ота паралель долі поета й історії колективного міту. Ми знаємо, як той міт прищепився на першій молодості тих, тоді двадцятилітніх, як на той ґрунт сердець та ентузіазмів він впав, наче молоде збіжжя. Без тієї молодості не було би Пілсудського. Та молодість його вимріяла, вигадала, вийшла назустріч його величі. Тоді це була ще імлиста магма міту, сповнена світанковістю і весною, заплутана у власному розквіті, загублена у власній гущавині, яка ще тоді не читала у собі ясно і ще тоді була сповнена щасливими непорозуміннями, розтоплена у власному розвихренні, у власній універсальній експансії. І міт той дозріває разом із поетом, дистилюється під тиском життя, його пізнань і проникнень, вбирає в себе замислення і гіркоту досвідів, губить пелюстку за пелюсточкою та розбурхана, палаюча квітка мегаломанічних претензій, входить у своє ядро, у плід, повний сконцентрованої поживності й сили. Згіркнув і затвердів він за той час, умістив у собі всю терпку й сумну мудрість епохи. Так поет визволився від одержимості власного молодістю, довершив і реалізував міт покоління, дав йому ім’я, під яким той міт перейде до нащадків як голос нашого покоління. Хто би міг припустити, що плід тієї молодості настільки гіркий і трагічний, молодості, яка тріумфально почалася під знаком «Весни і вина», що таким було її справжнє ядро. Радісне шаленство екстазу змінюється на грізну трагічну волю, безмежний біологічний оптимізм дає задній хід, повертаючись на найвужчі, звідусіль уразливі, трагічні позиції.

У «Волі трагічній» не лише дозрів до остаточної форми міт наших часів, а й поет дістався своєї найвіддаленішої мети. Велич героя, яку він звів на тій верхівці творчості, він виростив власними засобами. Для неї він дозрів і зміцнів до найвищої своєї сили, для неї заощадив у собі й зібрав докупи ту силу слова й думки, яка дозволила йому дорівнятися величі теми, стати відповідним їй. Звідти випливає внутрішнє право і покликання Вєжинського, тому, коли від імені героя він говорить у першій особі, то це не звучить як узурпація. Ця ідентифікація, те злиття героя і поета є тут легальним і правомірним. Немає у цій поемі жодного фальшивого вірша. На все поетові вистачило покриття, внутрішньої субстанції: він вибудував велич героя зі своєї власної пророчої величі.

* * *

Ще раз повертається велика фатальність історії Польщі, типова і трагічна ситуація її історії: особистість на голову переросла століття, геній любові і піклування пожирається нікчемністю. Те велике осамітнення, глушина довкола величі, патос тієї любові, яка водночас є ненавистю («що в Польщі любов означає стільки само, скільки й ненависть»), проводить поета крізь низку варіантів, крізь етапи тієї великої біографії і замикає ті етапи — кожен із них — в якусь монументальну ситуацію, в якесь баладне скорочення.

Поет висновує з себе дивну матерію, особливу поетичну тканину, з якої прядуться ті напівмітичні історії. Тут, мабуть, міститься центр ваги мистецького діяння Вєжинського — у глибині свого натхнення він видистилював той аліас, знайшов у собі ту субстанцію, ту поетичну реальність з її власними правилами, яка розвивається у власному духовному просторі, що таким чином реалізував поетичне тіло міту.

Предивною алхімією слова він створив поетичний вимір, мітичну дійсність, у якій зовнішня хроніка подій невидимо переходить у свій глибший сенс, у якій мерехтливо проникають одне в одне історичний факт та історіософія, зовнішні події переплітаються з ліричною, внутрішньою своєю кантиленою. Поки що ми ще не маємо знарядь та органів для здійснення стислого, теоретичного охоплення сутності поетичної дійсності, її розмаїтих ґатунків, для визначення їхньої семантики, їхньої структури та синтаксису. Що ж тоді можемо про неї сказати? Вона відбувається і діє в якомусь власному просторі, наполовину ніби в мітичному пейзажі, наполовину у внутрішньому пейзажі героя, розпостертому на всю Польщу. Герой пантеїстично розчиняється в історичному пейзажі, розмінюється на інциденти, війни і тріумфи, і знову збирається в собі, формується в особисте обличчя, в Духа історії, в сумну, зраджену і самотню людину. Вєжинський створив тіло цього міту, велике й туманне, надособистісне і трансцендентне, яке містить у собі героя, Польщу, її долю та історичне обличчя тієї долі, застигле у монументальному мітичниму портреті. Він підхоплює і вплітає у наші часи велику лінію романтичної поезії, будує і передає майбутньому ту, можливо, єдину в сучасній історії постать історичного міту.

Дивна річ: найсучасніша історія з її вібруючим актуальністю криком без спротиву вкладається під пером поета в цю баладну форму, входить у те мітичне лігвище, як у своє природне річище. Тільки поет-провісник міг відкрити вуста тим справам так, щоб вони промовили ніби власним голосом. Тільки поет настільки репрезентативний, настільки пов’язаний духом зі спільнотою міг здійнятися до такої універсальної і простої тональності, віднайти таку анонімність вислову, так глибоко зійти до лігвищ мови і на їхньому дні знайти ту остаточну об’єктивність, звільнену від будь-якої віртуозності порожнечі, що наділяє ті вірші якоюсь вічністю, чимось універсально обов’язковим і зразковим. Складається враження, ніби поет лише звільнив щось уже готове, що століттями чекало у глибинах мови, що він ніби лише вдарив Мойсеєвим жезлом у правду — і викликав появу її джерельних уст. Складається враження, що у глибині мови, з її мудрості і підземних резервів він видобував найглибші істини Епохи. Виглядає так, ніби ці істини без участі поета формулювалися у своє найвище й остаточне висловлювання, що потрясає до глибини. Від тієї чудової риторики виникає дивне відлуння, ніби оманлива луна. Зразковість тих остаточних формулювань спричиняє те, що ми піддаємося дивній ілюзії, ніби ми вже їх десь чули. У багатьох місцях спершу видається, що поет використав якісь існуючі звороти, що цитує якісь віковічні формули польськості. Він так глибоко проник у дух мови, так дорешти злився з ним, що потік його натхненних слів виливається у форми ніби приготовані, у двійникові форми прислів’їв та народних зворотів. Лише вірш Міцкевича має в собі ту універсальність, є так само природно зрослий, так із глибин польських ідіом започаткований і такий же монументальний.

Такі поеми, як «Ніч нації», «Вітчизна хохолів», «Палац», «Бельведер», містять найвищі істини, до яких піднеслася історична свідомість Епохи. Вєжинський продовжує тут велику лінію польської літератури, що тягнеться від Скарґи до Виспянського. Видається, що ці вірші ніби ширяться луною у порожнечі, під темними склепіннями, у трансцендентному просторі — настільки потужним є їхній резонанс, настільки вони монументальні й мармурові. В інших, як, скажімо, «Сулеювек», «Самотність» — їхня риторика стихає, стає елегійною, занурюється у сутінковий, ліричний пейзаж, пейзаж дивно поглиблений і метафізичний, так, ніби це духовний пейзаж Польщі. Цей пейзаж, наче темне й імлисте тло, непомітно проникає в усі вірші поеми. Це пейзаж, наскрізь просякнутий історією, оповитий історіями, тяжкий від минулого — втілена есенція польськості.

Першодрук:

„Tygodnik Literacki” 1936, nr 27 [аналіз поетичної збірки Казімєжа Вєжинського (1894—1969) за назвою «Воля трагічна» («Wolność tragiczna»), виданої книжницею „Atlas” (Львів-Варшава, 1936)].

Перевидання, зокрема:

Bruno Schulz, Powstają legendy…, s. 27—28; див. також вказівку до попереднього тексту.