Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

«Отава» Жіонó

Блискуча книга. Жіонó не описує природу — він створює її еквіваленти, згущені заряди неба, рівнини, вітру, порожніх гірських схилів. У нього все живе, пахне, хвилюється: вогонь у печі, весняний вітер, ковадло і плуг. Він наскрізь вивчив обличчя, звичаї і примхи речей, коли вони самі в собі, або коли з ними довго мовчалося: душу дерева, кори, води й повітря. Той блиск предметів, який вони непомітно втратили, Жіонб вміє заманити до своїх рук і перенести на сторінки книги — живий, хвилястий і пломінкий блиск. Уся книга палає тією злущеною, гладкою й вогняною оболонкою речей.

Жіонó розуміє не лише речі і стихії — він знає людину. Знає її найменші прояви і сплески, знає її найглибше дно, де велика самотність знімає з неї паволоку марнославства, де вітри гірської пустелі вилущують з неї всі нашарування, всю строкатість нікчемності. Там, у нетрях, у справжньому сам на сам з природою, люди стають звичайними й однорідними, як вода, як земля, як вітер.

На краю гірського світу Воґез[11], біля підніжжя великого плоскогір’я, вкритого ялівцем, лежить покинута місцевість Аубаґне. Коли пагорб почав зсуватися, руйнуючи будинки, наче лавина, люди втікали, покидали садиби й загороди. Місцевість спорожніла. Але за кільканадцять метрів лінія зсуву зупинилася. В руїнах спорожнілих будинків живе тепер ще троє самотніх мешканців: старий коваль, мисливець Пантурль і стара відьма Мамеша. Настає момент, коли немічний старий покидає місцевість і вирушає на південь до сина, напівбожевільна відьма також вирушає в шалену мандрівку з невиразною метою привести жінку для Пантурля, аби в цій гірській пустелі не згасло людське життя. Пантурль залишається сам. Надходить весна. «Щось м’яке й духмяне пливло крізь ніч. Щось ніби подих молодого звіра. Щось тепле, ніби життя під шерстю звірят, щось терпке. Пливло воно з півдня, й уся земля захлиналася тим подихом». Ця несподівана й бунтівна, прекрасна весна вдаряє в людей та звірів, наче блискавка. Звірі стають знетямленими й ошелешеними, а людська душа порожніє і слабшає, ніби велике біле весняне небо.

Як і минулих років, мандрівний швець піднімається протоптаною гірською стежкою до далеких гірських садиб. Візок із шевським устаткуванням тягне молода жінка.

Пантурль винюхує її здалека, за милі відстаней, і коли старий швець засинає вночі, обоє молодих знаходять одне одного. Пантурль відводить Оршулю до своєї садиби. Його життя несподівано набуває сенсу й мети. Нерозтрачені дотепер сили, розум і почуття пробуджуються до праці. Він починає облаштовуватися, будуватися й орати. Занедбана дівчина розквітає у променях його любові. В горах, на краю пустелі пускає пагінці нове життя — стара Мамеша дотримала слова, скерувавши жінку на шлях Пантурля, хоча сама й загинула під час мандрівки.

Першодрук:

„Wiadomości Literackie” 1937, nr 5 [рецензія на роман французького автора прозових творів з пантеїстичними акцентами, пізніше — побутових, драматурга й есеїста Жана Жіонó (1895—1970) за назвою «Отава», перекладеного Марцелем Тарновським і виданого офіциною „Renaissance” (Варшава, 1936)].

Перевидання:

Bruno Schulz. Proza, s. 403—404.