Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

До Вітольда Ґомбровича

Ти хотів би мене заманити, дорогий Вітольде, на арену, оточену з усіх боків цікавістю натовпу, хотів би побачити мене, розлюченого бика, в гонитві за роздмуханою накидкою пані докторової, її легкий пеньюар пурпурового кольору має слугувати Тобі покривалом, за яким мене підстерігає лезо Твого меча.

Треба було, мій дорогий, використати лютіший колір, отруйнішу стрілу, отруту, міцнішу, ніж слина пані докторової з Вільчої. Треба було підсунути мені якусь розумнішу пані докторову, привабливішу, котру варто було би підняти на роги. Ти дещо переоцінюєш мою чутливість, натякаючи мені на цю маріонетку, напхану ганчір’ям. Старий, пересичений бик, навіть за найбільшого бажання я не можу зробити більше, як нахилити голову й поглянути грізним, налитим кров’ю оком з-поміж паль, якими Ти мене нашпигував. На жаль, мені бракує шляхетного вогню і тієї сліпої й божевільної стрімкості, яка понесла б мене, за Твоїм задумом, у блискучу атаку. А Ти вже заздалегідь визначив мені лінію, закрив і оточив бічні дороги, щоби вкинути мене на саму середину арени. Від самого початку Ти вселив у мене відразу до основної гри, підготував публіку, облаштував акустику місця, докладно окреслив, чого від мене очікують. А що, якби я, всупереч конвенціям, виявився биком без честолюбства й амбіцій у душі, якби злегковажив нетерплячістю публіки і відвернувся спиною від пані докторової з Вільчої, до якої Ти мене підштовхуєш, і дивився б на Тебе з войовничо піднятим хвостом? Не для того, аби повалити Тебе з ніг, шляхетний Тореадоре, а для того, аби підняти Тебе на спину, — якщо це не прояв манії величі, — і винести поза межі арени, її правил і кодексів.

Але я, — щоби докладно це пояснити, — не вірю у святий кодекс арен і стартів, легковажу ним і маю його за ніщо — байдуже, що Ти, захоплений ним, забезпечив його тили блискучими вигуками й коментарями — це справді дивне богослужіння, яке піднімається вище предмета свого культу в пустощах і вивертах іронії!

Отож Ти погодишся, дорогий Вітольде, щоби ми відмінили оту цікаву кориду і, покинувши розпороту маріонетку на піску, залишивши за плечима гул розчарованої публіки, пліч-о-пліч попрямували — бик і його тореадор — до виходу, на свободу, вільною ходою — занурені в інтимну розмову, ще не перетнувши останніх ярусів театру.

Але ні, що за парадокс! Ти захищаєш думку загалу та її резонансну акустику! Чим насправді є акустика форумів і арен, які істини й аргументи мають у ній право голосу і звідки береться це неспростовне оскарження, спрямоване до наших сердець і переконань? Яка це частина нашого єства біжить йому назустріч, повна схвалення і притакування, всупереч своїм справжнім переконанням? Ти обожнюєш і цінуєш популярний жарт, жарт натовпу, жарт, що долає супротивника попри його правоту й аргументи, прирікаючи його бути висміяним, вибиваючи зброю з його рук без принципового схрещення шпаг? Тебе приваблює безпосередній ефект, негайна, позалогічна солідарність усіх дружин докторів з Вільчої, оплески всіх простачків, обивателів, невігласів? Більше того, Ти з власної глибини з подивом спостерігаєш за піднесенням спонтанного схвалення і солідарності з чимось, що Тобі, у глибинному сенсі, чуже й вороже? Отож те, що Тобі видається доступною, понадіндивідуальною владою, є лише слабкістю Твоєї натури. Це притакує натовп, що живе всередині нас, дорогий Вітольде, — натовп, що покутує і коріниться у нас, бурмотить, приглушує наші справжні переконання і конвульсійно піднімає наші долоні для бездумних аплодисментів. Це стадні рефлекси, які затьмарюють нам ясність думки, впроваджують архаїчні і варварські способи мислення, арсенал атавістичної, подоланої логіки. Цей жарт апелює у Тобі до натовпу, впевнений, що рефлекторно вирине в Тобі — темний і невисловлений, як дресирований ведмідь на звук циганської дудочки.

Пані докторова з Вільчої! Ти хотів сплутати мої лави, ввести сум'яття в мої почуття, ставлячи переді мною в ролі антагоністки представницю сконсолідованої, солідарної, потужної корпорації, визначаючи лінію нашої гри одразу на передньому краї бойових дій? Ти хотів хитрістю заманити мене на сумнівні терени, так добре Тобі знайомі, де стрілка компасу наших почуттів починає хибно кружляти, полюси моральних вказівників змінюють свої позначки в незрозумілій амбівалентності, а ненависть і любов утрачають свою однозначність у великому, загальному конфузі? Ні, ні, дорогий Вітольде, я звільнився від цього, я вже вмію протистояти цьому великому конфузові, відокремлювати і розділяти, що до чого належить. Я, певна річ, поціновую і всією душею визнаю, що пані докторова має гарні стегна, але цей факт обмежую до притаманної йому сфери. Вмію запобігти тому, щоби захоплення ніжками пані докторової не переходило в абсолютно невідповідну царину. Й уся лояльність до цього захоплення не заважає мені в інтелектуальній сфері відчувати відверте презирство до її самовдоволеної тупості, до її примітивного мислення, до всієї тієї чужої мені й ворожої ментальності. Це справді так, і я щиро це визнаю: ненавиджу пані докторову з Вільчої — істоту, позбавлену будь-якої суті, дружину лікаря у чистій, дистильованій формі, шкільний взірець дружини лікаря, а навіть просто дружини… хоча в іншій, абсолютно окремій сфері мені складно встояти перед чаром її ніг.

Немає жодних сумнівів у тому, що ота мерехтлива амбівалентність, ота янусовість моєї істоти залежить від того, чи задивляюся я на пані докторову як власницю її ніг чи її інтелекту — це інтригує і змушує замислитися, спокушає до виведення філософських узагальнень, метафізичних перспектив. Скидається на те, що саме тут ми впіймали на гарячому одну з найголовніших антиномій людської душі, намацали один із вібруючих метафізичних вузлів життя.

Я не прихильник легких спрощень, але поки психологія докладніше з’ясує ці проблеми, пропоную прийняти за тимчасове пояснення, що наша статевість разом з її ідеологічною аурою належить до іншої епохи розвитку, ніж наша розумність. Узагалі-то гадаю, що наша психіка неоднорідна за ступенем розвитку різних сфер, і її антиномії та суперечності намагаються пояснити себе одночасним співіснуванням та перехрещуванням багатьох систем. Це джерело дезорієнтуючої багатовекторності нашого мислення.

Я навмисно зійшов на терен статевості, позаяк під тиском життєвої практики ми віддавна звикли до її виокремлення, до вирішення її проблем за окремим рахунком. У цьому аспекті багатошаровість нашої психіки особливо очевидна. Менш очевидною вона є в загальній сфері моральних, біологічних і товариських оцінок, і тут я вклинююся у Твою найхарактернішу домінанту. Мені відома Твоя особлива дражливість щодо цього пункту, Твій відверто патологічний (і тому творчий) неспокій. Це хворобливий пункт, в якому Твоя надчутливість сягає вершини, це Твоя ахіллесова п’ята, яка Тобі свербить і чешеться, мовби з цієї п’яти мав проклюнутися новий орган, якась нова рука, вправніша від попередніх. Спробуймо обмежити і відокремити це особливо болісне і дратівливе місце, спробуймо його хірургічно локалізувати, хоча воно переноситься й розгалужується на всі боки. Мені здається, що Тебе непокоїть і збиває з пантелику факт існування якогось неписаного кодексу цінностей, якоїсь анонімної мафії, якогось consensus omnium, що уникає контролю. За офіційними цінностями, які приймаємо і визнаємо, криється якась неофіційна, але потужна змова, невловна й підпільна система — цинічна та аморальна, ірраціональна й саркастична. Ця система (адже вона цілковито має риси послідовної системи) вводить свої санкції на зрадливість збоченої жінки, встановлює парадоксальні ієрархії, надає нищівної сили пласкому жартові, огортає нас владою солідарного сміху всупереч нашій волі і нашим переконанням. Ця невловна, ніде не зафіксована система, що ніби проникає поміж частинками наших оцінок, ухиляється від відповідальності і не надається спробам її затримання й фіксування, — неурочиста й несерйозна, вражаюча потужною зброєю глузування, — за самою своєю суттю є явищем бентежним і винятковим. Не певен, чи взагалі хто-небудь може протистояти захопленню нею.

Вважаю великою заслугою, що Ти вперше наштовхнув на ці проблеми наші думки й почуття. Якщо не помиляюся, Тобі першому вдалося вистежити дракона в його тисячних укриттях і досягнути його на відстані простягнутої руки. Вже зараз я хотів би віддати Тобі пальму першості як майбутньому вбивці потвори. Бо оту анонімну систему я вважаю злом, яке треба перемогти. Тому мене турбують Твої занадто тривалі змови з ним. Твої багатослівні шепотіння й перемовини, вся Твоя дволика й складна політика. Заради Бога, отямся! Прозрій! Зрозумій нарешті, де ворог, а де приятель! Ти, обраний убивце дракона, завжди оснащений потужними засобами вбивства, Ти, з Твоїм чутливим нюхом, що вистежує ворога в його найглибшому сховку, — схопи його нарешті своїми іклами, переверни його в пащі, двічі клацнувши зубами, й загризи його, задуши, перегризи йому горлянку!

Ні, Вітольде, я вірю в Тебе. Ти просто зачаровуєш його своїми магічними рухами, лестиш йому, гіпнотизуєш і знерухомлюєш у позі вічного ідола, яку йому приписуєш. Ну що ж, я буду в цьому Твоїм секундантом. Нумо посадовимо її на трон, пані докторову з Вільчої, — осанна, осанна, — і бититемо поклони. Нехай вона надимається, нехай вип’ячує білий живіт, лускає від пихи — пані докторова з Вільчої, одвічний ідол, пристань усіх наших прагнень, осанна, осанна…

Коли вона отак сидить — сп’яніла, вийшовши зі своїх берегів, з блакитними очима, які дивляться повз нас і нас не бачать, — давай проаналізуємо її обличчя, обміркуємо його вираз, опустимо зонд на дно цього незбагненного обличчя.

Кажеш, що це обличчя життя? Кажеш, що не тільки ми, розумніші й кращі, маємо право насміхатися з пані докторової, але й вона також має таке саме право на глузування, погорду й насміхання. Стаєш на бік нижчого супроти вищого. Намагаєшся скомпрометувати наші старання, ставлячи нам перед очі масивне тіло докторової і солідаризуючись з її тупим реготом. Стверджуєш, що захищаєш в її особі вітальність і біологію від абстракції, від нашої відірваності від життя. Якщо біологія, Вітольде, то це хіба що її сила інерції, якщо вітальність, то це хіба що її пасивна тяжка маса.

Але попереду біології йде думка, експеримент, творче відкриття. Це ми є войовничою біологією, біологією підкорення, це ми насправді вітальні.

Не смійся. Я знаю, про що Ти думаєш, якої Ти невисокої думки про наше життя. І мені це боляче. Порівнюєш його з життям докторової з Вільчої, яке видається Тобі реальнішим, міцніше закоріненим, тоді як ми літаємо попід хмарами, віддаємось у владу примарі під тиском сотень атмосфер нудьги, дистилюємо наші майже нікому не потрібні творіння. Нудьга, Вітольде, благодатна нудьга! Це наш високий аскетизм, який не дозволяє нам бути присутніми на звабливих святах життя, це непідкупність нашого смаку, наша присяга новим і невідомим стравам.

Дозволь на завершення у двох словах сказати Тобі, де б я хотів Тебе бачити, де Твоє справжнє місце і Твоя справжня позиція напоготові. В Тобі є матеріал на великого гуманіста. Чим же іншим є Твоя патологічна чутливість на антиномію, якщо не тугою за універсалізмом, за гуманізацією недолюдських обширів, за знесенням вузьких ідеологій та анексією їх на користь великої єдності. Не знаю, якими шляхами Ти дійдеш до цього, але думаю, що в цьому є позитивний сенс і санкція на Твої починання, які дотепер були цькуванням і триманням під прицілом звіра з отих півлюдських хащ.

Вітаю Тебе, Твій

Бруно Шульц

Першодрук:

»Studio” 1936, nr 7 [цей текст був опублікований разом із двома квазі-листами Вітольда Ґомбровича (1904—1969): List otwarty do Brunona Schulza i Do Brunona Schulza].

Перевидання, зокрема:

Bruno Schulz, Opowiadania…, s. 484—490 (лист Шульца) та s. 482—483 i s. 490—493 (листи Ґомбровича) [на тему контактів Шульца з Ґомбровичем див., зокрема, в Єжи Фіцовського: Bruno Schulz, Księga listów, s. 165].