Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Біля спільної мети (Марія Кунцевичева і Карін Міхаеліс)

Нова повість Карін Міхаеліс, дуже добре сприйнята в Данії та Німеччині, — це майстерний портрет матері, шедевр психологічної характеристики, досягнутої, як у драмі, методом чистого зображення через слова, жести, реакції дійової особи. Вся повість — це, по суті, суцільний великий монолог старої жінки, яку авторка веде через різні ситуації та випадки до виливу нестримної старечої велемовності. Відчувається, що авторка нічого навмисно не конструює, що їй досить заплющити очі, щоби знову почути в собі той улюблений рипучий голос, щоби в ній не переставав звучати той нескінченний монолог, що п’яте через десяте ковзає по всіх темах. У цьому розумінні перед нами ніби певного роду стенограма, нашвидкоруч списана з життя, сирий, художньо не перетворений і не скомпонований матеріал. Це, ясна річ, ілюзія. Ми знаємо, що селекція матеріалу відбувається вже в самій пам’яті письменника, і лише письменницький талант і мудрість уміють так загострити й оголити елементи, щоб кожному реченню цього монологу надати такої перспективи, такої симптоматики, які перетворюють його на своєрідне дзеркало глибини душі. Водночас цей монолог проливає світло на оточення старої жінки, наче смолоскип, поступово видобуває з темряви все її теперішнє і все її минуле.

Польський читач проводить певні аналогії з «Чужоземкою» М. Кунцевичевої, аналогії не лише тематичні. Обидві повісті є в певному сенсі спробою звільнитися від комплексу матері, внутрішнім порахунком з найдорожчою померлою, свого роду спокутою і подоланням комплексу за допомогою художньої об’єктивізації. Обидві представляють портрети жінок з незужитою життєвою енергією, яка тяжіє над оточенням і пригнічує його. В обох героїнь така експансивність набирає несподіваних, з огляду на мораль, амбівалентних форм, іноді відверто негативних. Але якщо данська авторка, простіша, здоровіша, не розколена внутрішньо, протиставляє цій амбівалентності лише людську поблажливість і розуміння, реагує на неї з гумором, який наповнює твір, — польська письменниця повністю дає себе втягнути в пастку проблеми, сприймає її трагічно, на повному серйозі бореться з нею, виставляє проти неї весь арсенал сучасного душезнавства. Це надає польській повісті більшого жанрового навантаження. Зрештою, треба визнати, що обидві героїні принципово відрізняються за психічним форматом, і вже це виправдовує різницю в їхньому художньому трактуванні.

Карін Міхаеліс дає нам не стільки індивідуальний портрет, скільки дослідження старості взагалі. Нельсина — звичайна, примітивна жінка, по суті, не має індивідуальної долі, якоїсь особистої трагедії, як Ружа в «Чужоземці». Її доля є радше видовою і репрезентативною. В цьому світлі повість набуває значення важливого людського документа як майстерний образ патології старості.

Нельсина перетнула певну вікову межу, за якою життєві прояви людини вже не сприймаються в їхній повноті, за якою ми перестаємо серйозно їх трактувати і поводимося з ними на симптоматичному рівні, як з реакціями дітей. Вона перебуває в такому віці, коли ще раз позбувається відповідальності за свої вчинки, знову набуває своєрідної невинності. В тіні цієї невинності стара жінка розпросторює всю повноту свого старечого егоїзму, пихатості й деспотичних витівок, розгортає весь масштаб здитинілості й пересічності. Робить це з легкістю, бо старість у її щасливій батьківщині становить табу й оточується найпоблажливішою і найчутливішою опікою. Іноді здається, що донька пишається цим, виплеканим безмежною толеранцією й терпеливістю, монструальним видом старечого деспотизму, що вона з ним кокетує… Вона з любов’ю і зворушенням стежить за карикатурним надлишком вітальності, з-під якого визирає жалюгідна руїна раніше відважної, жвавої і кмітливої особистості, котра обома ногами стояла на землі.

Карін Міхаеліс переживає приємні прикрощі з нестриманістю старої жінки. Нельсина не бере до уваги факту, що її донька сама вже є літньою жінкою, яка довела своє право на самостійність, що вона є відомою в Європі письменницею. Для самозадоволення їй потрібна фікція доньки — дурної, божевільної невдахи. Таку фікцію вона зберігає в собі і вміє її утримати всупереч будь-якій очевидності, всупереч доказам поваги і визнання світу. Постійно вболіває над згубною залежністю бідної Карін від письменництва, над залежністю, яка приносить їй тільки прикрощі й хулу від світу. В її очах Карін — людина, що пішла під укіс, і яку лише материнська опіка може врятувати від повної руйнації. За будь-якої нагоди перевіряє її вуха, чи не брудні, сварить її і повчає, насміхається з її незграбності і досить посередньої вроди. Невідомо, наскільки серйозно сприймає вона цю свою фікцію, але ця фікція в якийсь незрозумілий спосіб співіснує з прихованою і невизнаною свідомістю реальної світової ситуації доньки. Насправді Нельсина радіє успіхам доньки, але приймає їх ніби на свій рахунок.

Донька з ангельською терпеливістю приймає свавілля, з яким стара жінка керує домом, як вона в ньому розпоряджається, продаючи за безцінь під час її відсутності цінні картини і меблі, які їй не подобаються, роздаровує біжутерію Карін.

Одного разу в напливі старечого гумору вона навіть радить доньці, щоби та написала заповіт на випадок своєї можливої передчасної смерті, широко висвітлюючи на тему, як вона розпорядиться її майном.

Ця сторічна жінка, наче підліток, ще не втратила інтерес до життя. Часто складається враження, що це вона є неслухняною донечкою Карін або її молодшою, дикункою-сестричкою. Перетнувши певну вікову межу, вона відчуває себе ніби на іншому боці смерті — нової, ілюзорної молодості й витривалості. Це приводить до її нерозважливої поведінки, до необачних спортивних подвигів, що мають жалюгідний вислід.

Через першоплановий образ наївної, розбухлої у старечій вітальності особи проступає глибший психологічний шар, де ці симптоми змінюють своє зафарбування. Авторка показує дивну двозначність цього старечого оптимізму, змушуючи здогадуватися про його жалюгідний зворотний бік. Ця підсилена передсмертна вітальність є продуктом компенсації, відчайдушною обороною престижу життя перед натиском розпаду. Врешті з-поміж тисячі реалістично зображених рис вимальовується центральний життєвий міт цієї біографії. Таким особистим мітом старої жінки є ідея союзу зі щастям, приватного пакту з долею, безпечного перебування під Божою протекцією. Коли цей міт зазнає поразки через смерть на чужині коханої і красивої доньки Гар’єти, — стара жінка латає його, як може, підсунутою довкіллям фікцією красивої і легкої смерті її дитини. Це втішає її. В душі шанованої старої жінки щаслива, добра смерть давно вже посіла місце якоїсь вимріяної мети чи доповнення до життя. Вона мріє про те, аби після смерті мати при собі всіх своїх дітей — в могилі. Ця особливість старості, це своєрідне перенесення материнства до могили є точним і глибоким, але водночас божевільним. Зрештою ця остання фортеця міту зазнає краху: на підставі певних непрямих доказів Нельсина відкриває страшну істину, що Гар’єта померла жахливою і трагічною смертю після кількох спроб самогубства. Це зруйнувало підвалини її міту і зламало її.

У результаті авторка змалювала дуже сміливий портрет, не прикрашений і не підфарбований помадою. Вона нічого не виправдовує й нічого не пояснює — нічого не вибілює. Її любов настільки широка й містка, що вона може охопити й витримати всі звивини, манівці й перешкоди тієї зворушливої вітальної сили, тієї героїчної волі до існування всупереч усьому, може їх з глибокою симпатією супроводжувати навіть там, де вони стають двозначними й сумнівними. Та позірна відсутність пошанівку є якраз глибоким пошанівком, пошанівком у широкому й ліберальному розумінні, виправданням комплексу матері і піднесенням його до рівня справжнього гуманізму.

Повертаючись до зіставлення з «Чужоземкою», треба визнати, що польська авторка поставила перед собою амбітніше завдання, з глибшої й універсальнішої сфери. Окрім того, Кунцевичевій вдалося динамізувати свій портрет матері, драматизувати свій діагноз, привести в дію свої міркування й душезнавчі розгадки за допомогою особливого способу побудови акції повісті. В такий спосіб вона надала своєму образові третій вимір, яким є розвиток, історія й вирішення комплексу героїні. Щоби зробити це, вона мусила переосмислити все минуле, ввести в розріз портрету всю біографію. У північної авторки відчувається відсутність цього третього виміру, плетиво її повісті розпросторюється пласко, розростається на одній незавершеній площині теперішнього. Тут немає централізованої нарації, немає артикулювання за допомогою розповідної акції. Бракує тут течії, або повітря, яке полегшує сприйняття твору — так, що подекуди загрожує застій посеред монотонності нескінченного монологу. Певною мірою це випливає з різних ступенів інтелектуальної агресивності обох авторок. Кунцевичева агресивніша стосовно читача, більше нав’язує йому, керує ним, заглушує, шокує глибиною й нашаруванням своїх діагнозів. Данська авторка посідає стосовно нас ніби оборонну позицію, не нападає, хоча й розраховує на нашу агресивність, на взаємодію почуття й інтелекту читача. Сама вона утримується від будь-якої інтерпретації, постачає ніби сирий матеріал, зібраний у процесі психоаналітичного прослуховування, постачає його з усіма суперечностями й нерозплутаними антиноміями — з довірою, що в сприйнятті читача цей матеріал інтегрується й виллється у повний характерологічний синтез. Збираючи в такий спосіб сотні симптомів і реакцій, вона індуктивним методом досягає того враження нескінченної перспективи людської душі, яку Кунцевичева завойовує, зводячи перед читачем сміливу конструкцію своєї психоаналітичної надбудови. «Чужоземка» глибше проникає, пориває і зворушує, вона багатша на ліричні й драматичні моменти. У Карін Міхаеліс немає тих злетів і вершин, її почуття розміщені ніби середньочастотно — в рівномірній атмосфері симпатій, чуйного зворушення, яким пронизана вся книга. «Чужоземка» — це твір з більшою інтелектуальною енергією, з більшим духовним внеском і вищою ставкою почуття; словом, це твір з більшим жанровим навантаженням. А все-таки у книзі данської авторки — набагато простішій, убогішій і менш вишуканій, — є щось таке, що говорить про її вищість щодо ніби класу чи виду культури, морального клімату чи атмосфери людського співіснування. Якраз те, що данська авторка не потребує вишуканості, що аналогічні проблеми і справи вирішуються тут простіше й натуральніше, непатетично і зрозуміло, — є ненавмисною, отриманою в посаг вищістю щасливішого, здоровішого, безпроблемного розумового рівня спільноти, з якої виросла К. Міхаеліс.

Першодрук:

„Pion” 1937, nr 35 [черговий текст, що стосується «Чужоземки» Марії Кунцевич і одночасно є рецензією на книгу данської письменниці, авторки психологічно-побутових повістей про життя жінок, Карін Міхаеліс (1872—1950), за назвою «Серце моєї матері», перекладену з данської Зоф’єю Юлінською і виданою накладом „Nowego Wydawnictwa” (Варшава, 1937)].

Перевидання:

Bruno Schulz, Proza, s. 354—358.