Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Анексія підсвідомості (Зауваги про «Чужоземку» Кунцевичевої)

«Чужоземка» Кунцевичевої належить до книг, які не закінчуються на своїх обкладинках, а переростають їх, намагаються перенести на нас своє життя і розпросторити всередині нас свою проблематику. Підтекст цієї книги тривалий і багатий — так, ніби книга хоче знайти в нас своє продовження і розростися в нашій душі вторинною вегетацією роздумів і проблем.

Щодо жанру, це повість-портрет — навіть якби вона була єдиною у своєму роді, мусимо визначити її специфіку: це портрет, виконаний позірно несумісними засобами нарації та розповідної фабули. На противагу біографії, де людина показана в розвитку, розгорнута в динамічному ряді, — в портреті контури фізіономії наперед задані, від початку готові, а розвиток відбувається радше вглиб і становить драматизований аналіз. Реальний біографічний перебіг часу затриманий, окремі епізоди життя не впорядковані хронологічно, прагматично, а на основі їхнього глибшого сенсу для лінії долі, для meritum характеру.

Про портрети Рембрандта говорять, що вони містять у собі всю біографію людини, баланс усього її життя. Вони є ніби кінцевим осадом, результатом, копалинами біографії. У книзі Кунцевичевої маємо зворотний процес: копалина, мертвий контур фізіономії оживає, бубнявіє життям, експлікує весь свій зміст. Я давно думав про те, що з обличчя зустрічної людини, з її фізіономії можна вивести цілу новелу чи повість, якби привести в рух, наново мобілізувати в біографію те, що в цьому обличчі застигло в якомусь кінцевому результаті, в якійсь фізіономічній фігурі. Не здогадувався, що це можна зробити так широко й монументально.

Суттю повісті є рух і дія, натомість портрет є чимось статичним. Кунцевичева знайшла вихід із цих складнощів за допомогою певного розповідного прийому. Використала форму сповіді. Заплутана у своїй незрозумілій долі, незрозуміла для свого оточення, героїня повісті невдовзі перед смертю нарешті дійшла розуміння своєї таємниці і вчинила сповідь перед донькою — розрахунок з усім своїм життям.

Ця сповідь становить головне річище повісті. В це річище авторка включила всю систему гребель і загат, які охоплюють вторинний, зворотний напрямок, і цей ретроспективний потік веде її до різних околиць минулого, вздовж і впоперек перетинає біографію героїні розгалуженою системою каналів. Тими зворотними потоками повість, однак, поволі рухається вперед — залишаючи повсюди душознавчі крихти, прямує до великого гирла, до широкої затоки сповіді, яка охоплює своєю течією всі бічні притоки і струмені.

Перед нами портрет злої жінки, скиглійки, мегери — вперше у польській літературі представлений у такому масштабі і з такою розгорнутістю. Ми перебуваємо за милю від усіх жіночих вампів і демонів, тих ошуканих, дешевих і кокетливих сублімацій зла. Йдеться про злість у її посполитому, брутальному й вульгарному вигляді. На першому рівні портрету, ніби дофарбовано, героїня постане перед нами саме в такій непричесаній, кумедній і марній злості. Малюнок Кунцевичевої такий вдалий і переконливий, що нам здається, ніби ми цю особу вже звідкись знаємо. Кунцевичева не заощаджує на своїй героїні, не затушковує і не пом’якшує її. Відважно й нещадно ризикує неприйняттям і рефлексами антипатії читача, наражає героїню на висміювання. Однак ця відвага й нещадність щедро окупаються на вищому рівні цієї психології.

Людська злість, ця примітивна і первісна ворожість егоїстичної натури, яка протиставляє себе всьому світові, в її великих стихійних вибухах буває прекрасним і захопливим явищем. Але навіть у маніфестаціях меншого формату вона не позбавлена певного чару. Це, по суті, архаїчна і прадавня форма реакції, що виводиться з первісних і примітивних часів, коли безпосередній терор був ще достатнім і ефективним регулятором міжлюдських взаємин. Тому рецидив цієї неконтрольованої форми реакції виглядає в наших очах компрометуюче і смішно. З іншого боку, у проявах злості закладений якийсь романтизм, якийсь наївний патос, що розважає й зацікавлює як безпосередній вибух вітальної енергії, котрий виламується з виплеканих форм культури. Є у злості щось від довбні дикуна, смішної і зворушливої в руках європейця. Є в ній також якась безкорисливість, якийсь вихід поза утилітарність, нещадність і надлишковість почуття, що прагне до самоствердження. Окрім цього, криється в ній щось несвідоме й автоматичне, як напад шаленства, який нас певною мірою обеззброює й об’єднує з цим явищем. Ця здорова, майже тваринна й невинна злість поєднується у своїх проявах з іншою її формою — по суті, з інверсією любові — складним і звивистим почуттям, що бере свій початок у виливах істерії.

Окремі заряди психічної енергії можуть раптово виявитися закритими, без виходу в людську душу — тоді вони нерідко розряджаються далеко від свого динамічного джерела, в нападах люті і злості. Злість нашої героїні має, мабуть, оте двозначне, подвійне й звивисте джерело, — тому часом розважає і приваблює, а часом викликає подив і співчуття.

Якби авторка зупинилася на цьому аспекті Ружі, то змалювала б першокласний живий портрет — монументальний у своїй рівномірності. Такою її бачило щоденне оточення, якщо вона взагалі існувала насправді, і така вона заслуговувала на увічнення прозорості її типу жіночого демона. Не зупиняючись, однак, на цьому аспекті, авторка проводить питання Ружі крізь багато інстанцій, розвиває його проблематику на багатьох рівнях. Щоразу з’являється інша, ніж попередня, Ружа; і те, що здавалося вже дном її натури, віддаляється, відкриваючи дальші і глибші плани. В цій градації питання, в цьому сходженні на щоразу глибші рівні проблематики авторка тримає нас у постійному напруженні, щоразу дарує нам ще більше здивування.

Ружа є звичайною злючкою доти, доки перебуває на тлі повсякденності. Пласка буденність ніби провокує в ній вибухи посполитої злості, добуває з неї маску звичайної істерички. На цьому тлі Ружа постійно перебуває під загрозою прориву злого первня, який з приреченістю механізму прямує до свого розрядження. Але поставлена в інші, небуденні умови, перебуваючи в незвичайних і виняткових ситуаціях, Ружа повністю змінюється, стає іншою людиною. Насправді ця жінка призначена для високого, героїчного життя, для великого здійснення, ключ до якого дає нам музика або найвищий любовний захват.

У рідкісні, небуденні хвилини, коли їй дано виринути з плиткої повсякденності в чудовий світ, конвульсивна судома її натури відпускає, і тоді Ружа стає чарівною особою, запаленою внутрішнім вогнем, стає знаряддям і досконалим інструментом краси світу. В такі хвилини нею всі захоплюються, милуються її дивним чаром. Тоді вона випромінює якусь енергію, що підсилює життя довкола неї, розпалює його напрочуд інтенсивним вогнем, робить його пишним, прекрасним і палким. Поруч із нею життя підтягується до вищого формату, люди виходять поза свої межі, перевершують свої можливості. Є в ній пристрасть до величі, яка пориває, змінює оточуючих. Позірно дезорганізуючий фермент незадоволення та роздратованості, збудження й гарячковості виявляється творчим, набуває нового аспекту боротьби з нікчемністю і дріб’язковістю людей і справ.

У такі хвилини ніхто, навіть найбільш покривджений, не може встояти перед нею, все їй пробачає, і всі серця б’ються у високому й палкому ритмі.

Великою заслугою авторки є те, що вона зуміла досягнути правдоподібності в зображенні полярності натури Ружі, що несподівані стрибки від плиткості до піднесення, які вона наказує героїні робити, не розбивають її цілості. Ружа постійно коливається між натхненням музи і посполитою ординарністю мегери — і ці несподівані вагання не тільки не шкодять кожній з цих форм буття, а навіть взаємно їх виправдовують і гарантують їхнє існування. Розщеплення натури Ружі на дві такі протилежні постаті доводить нам справжність кожної з цих форм існування. Вся дратівлива фауна злості, жаляча, зарозуміла й пихата, в цьому протиставленому їй аспекті отримує тло, на якому є нового, глибшого сенсу і значення. Натомість її злети, захвати і контемпляції в цій смішній посполитості набувають певної реалістичної противаги, що захищає її від штучності.

Як пояснити, що така егоїстка без любові, позбавлена доброти й розуміння, яка нікому не потурає, всім жбурляє в очі гірку правду, що ця істота, яка ніколи ні про кого не дбала, — повсюдно викликає ентузіазм, заледве вирішить вийти зі своєї прекрасної самотності, що їй вистачає однієї лише привітної усмішки, щоб у відповідь зустріти захоплено розпростерті обійми. Таємниця цього криється якраз в її самодостатності, незалежності від оточення, в тому, що вся вона належить сама собі. Довкола неї всі взаємопов’язані, всі залежні від когось або від чогось, що їм необхідне.

Посеред цих кальок і фрагментарних істот вона єдина є цілістю; жорстока й гордовита, вона нікого не потребує, вона є початком і кінцем, абсолютним центром, досконалою монадою. Злість, яку собі дозволяє, — це тріумф на вершині її незалежності, надмір її самодостатності. Це таємниця її вищості, її метафізичної переваги над оточенням. Ніщо так не захоплює людей, як реальність, як здійснена сутність. Авторка не висловлює цього, не формулює, але, — що є вищим мистецтвом, — уміє показати це, не називаючи.

Здавалось би, що на цьому аспекті авторка могла б завершити свій аналіз. Але справжній аналіз ще навіть не розпочався. Тепер авторка розсуває стіни цього психологічного intérieur, так, ніби це театральні декорації, і розкриває подальший перебіг подій. Ці маніфестації демонічної злості ще порівняно невинні, коли виливаються у формі авантюр, істеричних сцен чи товариських скандалів. Експансія цієї злості більша й загрозливіша. Вона розбиває життя чоловіка Адама; фатальною силою зависає над життям дітей. Існують миті, коли ця демонічна сила штовхає її на злочин. Ружа грається думкою про вбивство сина, про заподіяння смерті доньці. Авторка довго не тримає в секреті, що щось тут не так, що ця злість фальшива, що вона штучно живиться на невластивій території. Всі ці божевільні, відчайдушні дії насправді спрямовані в інший бік, це демонстрації не за тією адресою. Разом з авторкою входимо тепер в інший психологічний вимір, у сферу, де панує інша механіка подій, інша мотиваційна технологія. Підсвідомість. Кунцевичева мала досконалий задум використати щось на зразок техніки вільних асоціацій, ніби на психологічному сеансі. Вже на перших сторінках повісті, спочатку не акцентуючи на цьому, мовби incognito, авторка вводить головну ситуацію цього життя. Робить це начебто анекдотично, викликаючи цю напівзабуту сцену з далекого дитинства: Ружа, дика дівчинка з Таганрога, сповнена цікавістю до життя, сидить з Міхалом біля печі — і його чарівні слова: „diese, diese, о ja wunderschöne Nase”, слова, в яких криється фатум Ружі. Те, що в мові свідомості не має значення, у підсвідомості містить увесь сенс життя. Це і є текст долі Ружі, це і є той вірш, який вона буде нескінченно читати щоразу з іншою інтонацією, щоразу більше його розуміючи, поки не зрозуміє до кінця в останні години свого життя.

Усе, що пізніше життя написало на цьому тексті, — це лише палімпсест, покликаний заплутати справжній зміст. У цих словах міститься вся трагедія і все щастя Ружі. Це вони розбудили її до справжнього життя, зробили її жінкою. А коли пізніше Міхал, єдиний коханець її життя, покинув її, жіночність Ружі замкнулася й назавжди фортифікувалася у цих фатальних словах.

Психоаналізові добре відомі такі згустки відтятої й безвихідної психічної енергії, що містяться в окремих словах, в окремих вимушених думках чи діях. Виникає питання, чи практика психоаналізу може бути предметом для літературних сюжетів.

Гадаю, що для непосвяченого психоаналітичні докази не звучать переконливо. Механізм протікання підсвідомих процесів та їхня логіка відмінні від тих, з якими ми зазвичай зустрічаємося в белетристиці. Істина в повісті не є остаточним і вирішальним моментом — є ним натомість правдоподібність. Прозріння психоаналітиків, хай навіть справжні, для непризвичаєного розуму ще довго не будуть переконливими. Колись, коли наш самоаналіз настільки просякнеться методами психоаналізу, що ми навчимося ловити механізми підсвідомості на гарячому, і коли наш розум освоїться з механікою цих процесів, — тоді настане час для психоаналізу в літературі. Повість Кунцевичевої заперечує, однак, такий прогноз. Вона є своєрідним доказом того, що методи психоаналізу вже дозріли до художньої літератури. Однак підозрюю, що так відбувається завдяки певному фальшуванню підсвідомих процесів, завдяки штучному підтягуванню їх в ієрархії психічних витворів і структурному наближенню до нормальних процесів, що, зрештою, вважаю припустимим і необхідним задля досягнення зрозумілості.

Ще раз повернімося до вирішального переживання Ружі в її дитинстві. За цією подією, за цим текстом вона навчилася читати своє життя. І коли цей текст у неї відібрали, вона не хотіла прийняти жоден інший. Не хотіла прийняти жодних контрпропозицій світу. Відтоді все, що відбувається на її шляху: шлюб, діти, їхня кар’єра і щастя — все, що є змістом життя для нормальної жінки, — для неї є ніби чужим, зовнішнім, несправжнім життям. Звідси страх перед смертю, яка втрачає сенс, не ставши додатковою санкцією долі.

Життя, що потрапило в пастку комплексу, має, однак, іще один шлях до свободи. Це сублімація, мистецтво, амбіції, кар’єра. Ружа пробує втекти від свого комплексу крізь усі ці лазівки. Найтрагічнішими є її злети в музиці, адже Ружа — талановита, хоч і не до кінця освічена скрипалька. Глибоко проймає те, як Ружа бореться за вище існування, за повноту почуттів, бо ж вона, по суті, за своєю природою призначена до великого й широкого життя, до життя на висотах. Це передається у концерті для скрипки D-dur Брамса. Той момент, коли Ружа, зрозумівши всю прірву власної долі, крізь ґрати своєї в’язниці злітає до місячної ночі, марить визволенням за допомогою цієї музики, як галюцинації і справді виконуваного нею музичного твору, — належить до вершин польської прози. Так про музику ще ніхто в нас не писав. Кунцевичева знаходить абсолютно нову мову для втілення стихії музики, для цього блискучого тіла звуків, торкається тих нервових закінчень, де музика переходить у метафізику.

Життя Ружі не експансивне, воно не розвивається завдяки зовнішнім випадкам та подіям зовнішнього світу. Всупереч позірній експансивності, це життя є інтенсивним, скерованим усередину. Єдина суттєва подія в її житті — кохання Міхала — зникла в далекому тумані дитинства, стала понадчасовою, понадреальною, вічною. До цієї події, наче до недосяжної мети, постійно повертається її життя. Але чи можна воскресити те, що минуло назавжди, чи можна жити тим, що було відкликане, відсунуте назад, понівечене? Si flexere nequeo Superos, Acheronta movebo. Немає нічого неможливого для спраглої душі. Ружа так довго борсається в пастках свого нещастя, що аж втрачає сили, і її запекла пристрасть згасає. Доля Ружі, прагнучи її виснаження, робить її м’якшою, податливішою, доступнішою для компромісів.

Ружа має переживання в Кеніґсберзі. Консультується там у лікаря, і той лікар поводиться трохи дивно. Не спантеличений засадничою ворожістю Ружі, її непримиренною позицією, говорить їй добрі й теплі слова. Ружа відповідає зневагою, зверхністю, після чого не надає жодного значення цій події. А все-таки по якомусь часі, після повернення додому, Ружа ще раз повертається до цього випадку, переосмислює його. Це стається тоді, коли глибокий інстинкт її організму відчуває свій кінець. Тоді Ружа відтворює в пам’яті цей випадок, інтерпретує його тепер уже з глибини своєї туги, марячи, що коло замкнулося, що все, колись неможливе, здійснилося саме в цьому випадку. Лікар, мабуть, зовсім випадково говорив тими самими словами, що Міхал, з його вуст сплинув той самий фатальний рефрен, текст її комплексу, — і цього було достатньо, щоб реалізувати історичну ситуацію її життя. Лікар посів місце Міхала, став Міхалом. Міхал ніколи її не зрадив, Бог тоді дослухався до її молитви і вберіг його вірність. Її діти — це діти Міхала. Вся мука життя з Адамом була тривалим, зловісним сном. Ружа пробуджується з цього сну, і от вона знову — дика і сповнена туги дівчинка, й усе непрожите життя — її життя — неторкане, простирається перед нею. Ці слова Міхала, ця історична ситуація вічна й ніби взірцева. Тому відмінність часу, місця, особи не має значення для душі, зникає перед загальною ідентичністю сенсу. Ружа не може зазнати іншого спасіння, крім як через слова, що колись були її приреченням, через вірш, що був її прокляттям, — і коли доля відмовляється їй допомогти, вона сама створює сцену свого визволення, свого благословення, марячи нею перед смертю.

Ружа заслуговує на благодать — кришиться панцир злості, вимушених амбіцій, конвульсивної пристрасті до величі. Вона відкликає своє життя, свою героїчну поставу щодо нього, свій блюзнірський жест, демобілізує й обеззброює весь свій життєвий апарат. «Ані амбіція, ані мистецтво, ані подорожі, ані багатство — усмішка необхідна для життя», — говорить вона Марті. — «Така усмішка, яка спливає з переповненого почуттями серця».

Зрештою, можна сказати, що ця галюцинація є винагородою для неї, є санкцією небес за те, що Ружа, так довго бита життям, врешті зрозуміла, чого від неї вимагає доля, розгорнулася і розв’язала тісний вузол власної впертості.

Ось як далеко мусила зайти авторка, аби вирішити проблему Ружі — проблему, яка на перших своїх етапах виглядала як звичайне, нескомпрометоване психологічне питання.

Стає зрозумілим, що, проникаючи в характер поза межею його глибини, ми покидаємо зону психологічних категорій і входимо у сферу остаточних проблем життя. Дно душі, якого ми намагалися досягнути, розсувається і відкриває зоряний небосхил. Справа Ружі перестає бути справою психології — стає просто людською справою, людським процесом, який одвічно відбувається перед якимось найвищим трибуналом.

У той клінічний випадок, у той психоаналітичний сеанс несподівано входить вічність і змінює психоаналітичну лабораторію на есхатологічний театр.

Розтягування психоаналізу за межі властивого йому діапазону, до сфери питань людського існування, де його діалектика стає двозначною і мерехтливою, — це остаточна суть усього цього аналізу. Він нагадує купулу, що замикає цю складну, багату й потужну споруду.

Ще кілька слів хочу присвятити композиції цієї повісті. На прикладі цієї складної, багатої, багатоступеневої композиції можна побачити, як композиція виростає з проартикульованості змісту як його функція, з переосмислення змісту в багатьох напрямках. Ця будова чимось нагадує багатошарову структуру сну: у тому, як вона може бути безліч разів прочитана, згідно з розмаїтими ключами, у кожній версії відкриваючи щоразу глибший сенс проблеми.

Кунцевичева несвідомо побудувала композицію цієї книги за схемою вирішення невротичного симптому, на основі процедури психоаналізу. Це зумовлює постійне повернення в ній певних провідних мотивів, які то зникають, то знову виринають, як у вільній асоціації, керованій прихованою динамікою підсвідомого. Це надає композиції певного музичного характеру. Коливання повторюваних мотивів постійно в новій тональності, гойдання нарації посеред постійних алюзій, символічних асонансів, відповідностей і повідомлень створює в результаті враження надзвичайно майстерної будови, розгорнутої в різних напрямках, багатократно детермінованої, як музична фуга.

Першодрук:

„Pion” 1936, nr 17 [див. пояснення до попереднього тексту].

Перевидання, зокрема:

Bruno Schulz, Opowiadania…, s. 386—397.