Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

«Супутники снів»

Автор цієї дивної книги кокетує містицизмом, але це не низький, дешевий містицизм. Це не палкий, поважний і саморослий містицизм Кафки, це радше містицизм Майєра[14] — іграшковий, гедоністичний і салонний, який не ґрунтується на запозиченому внутрішньому досвіді, сповнений примхливої довільності й невідповідності. Але якщо в Майєра маємо певний філософський кістяк, то Леонгард Франк любується ірраціональним безконтурним туманом думок та ідей, мерехтливою сумішшю елементів фройдизму, психіатрії і платонівської містики.

Полюсом, довкола якого розгортається ця еклектична псевдомістика, є екзальтована еротика, сексуальність, піднесена до рангу найсуттєвішої справи існування, проблема любовного вибору, зведена до метафізичної проблеми. Не можна нічого закинути дослідженню такої потужної стихії, як стать, пошукам філософського дна цього невичерпного питання, але екзальтація Франка не ґрунтується на жодному відкритті взаємин у цій галузі. Його проникнення вглиб проблем статі не виходить за межі інтимного горизонту.

Еротичне життя героїні роману перебуває під знаком якоїсь дитячої травми. Її почуття конвульсивно закривається перед нападами пристрасті її чоловіка, котрий обожнює її. Цю її відразу поділяє, ніби з почуття симпатії, молоденька надчутлива Марія, племінниця Єви, і з цих інстинктів істеричної незайманості чи хворобливої жіночності автор виводить свою філософію платонівського вибору душ.

Єва покидає чоловіка, переживає кілька любовних пригод, які розчаровують її, аж раптом у якомусь місці, без жодного переходу, перебіг нарації просто відривається від ґрунту реальності. Єва перебуває в якомусь просторі сновидінь, в якійсь двійниковій реальності мрії, де передбачає свою майбутню долю, своє поєднання зі справжнім коханцем своєї душі. Ці галюцинації, що в несподіваних місцях послаблюють перебіг реальних подій, так непомітно відокремлюються від головного напрямку оповіді, що завдяки цьому починають сприйматися як паралельне існування. Автор не пояснює і не інтерпретує цієї подвійності сюжету, лише точно реєструє подвійне життя героїні, яке вона веде на окремих коліях. Така подвійна гра інтригує й зацікавлює, і вона була б цікавим письменницьким прийомом, якби автор зміг до кінця в ньому вистояти, натомість він, змушений урешті відкрити карти, показує обмеженість філософського резерву, в якому гра набуває свого вирішення.

При цьому Франк припускається помилки, якої не змогли уникнути багато сучасних письменників, з їхньою чарівністю і фантастикою. Попри своє чуття, він не зумів уникнути зіткнення двох реальностей. E. Т. А. Гофман, котрий також оперував антитезою життєвої прози і світу фантазії, виключає зі світу прози його чіткий реалізм і масивність, трактує його гротескно і несерйозно, щоб обидва сюжети піддати однорідному дослідженню, однорідному стильовому принципу. Коли сучасний письменник хоче знайти обґрунтування, правдоподібність для трансцендентального світу, вміщуючи його в тих місцях, де наше знайомство з реальністю, де наше знання має прогалини, — він досягає абсолютно протилежного результату, дискредитує фантастичний сюжет. Між трансцендентальним світом і природною дійсністю немає жодного помосту.

Окрім цього, авторові було замало однієї жертви метафізичного сомнамбулізму. Він наказує ще одній постаті роману, Марії, впасти в абсолютно ідентичний транс, з тією різницею, що характеризує її як справжню божевільну і доповнює її особою іншого справжнього маньяка. Таким чином, стан, який у своїй винятковості міг би бути суттєвим відображенням платонівської приреченості душ, перетворюється просто на епідемію. Невідомо також, чому мрії Єви легалізовані автором, тоді як цілком ідентичні марення Марії існують під знаком божевілля.

Першодрук:

„Wiadomości Literackie” 1937, nr 22 [аналіз роману німецького письменника, пацифіста, емігранта в роках 1915—1918 та 1933—1950, Леонгарда Франка (1882—1961), перекладеного Марцелем Тарновським, виданого Якубом Пшеворським (Варшава, 1937)].

Перевидання:

Bruno Schulz 1892—1942…, s. 157—158.