Лицарі черешневого цвіту

1

Біля кам’яного мосту, біля другого кам’яного мосту пригнічено стояли дві істоти. Кожна з протилежного боку мосту. Господи! Яка однакова в них доля! Обидві сумні, нещасні, знедолені… Господар незліченну кількість разів проганяв Цомбі. І навіть справжнє каміння не раз свистіло у пса над вухом. Собака, звісно, знав, що аби його господар хотів влучити по-справжньому, то в нього не врятувався б ні кінчик хвоста, ні навіть третя руденька цяточка на правому вусі. Чи ж хтось краще, ніж він, знав безпомильну влучність великого майстра!.. Та хоч би там як, а він же кидав-таки в нього! Подібної образи Цомбі не зазнавав уже — ого-го! — хтозна-відколи!

А Тік… Із ним усе ясно. Правда, коли мош Тімофте прийшов до будинку, де ганок обвитий плющем, малюк уже встав, він був одягнений, розлючений, розгублений і нещасний. Альтруїст від природи, він одразу ж почав шукати, на кому б зігнати злість. Аж тут підвернувся Цомбі, і Тік, не довго думаючи, всю досаду вилив на нього. Чому той не здійняв тривоги? Чому не пригнав півня під вікно, щоб той кукурікав? Чому не затіяв бійки з котом, щоб зчинити галас на самісінькому світанку? Чому не стрибнув у вікно й не загавкав над самісіньким вухом, хоч вікно було відчинене цілу ніч? Чому приховав, що Марія пішла?.. Чому?.. Чому?..

Бідолашний пес уже й не знав, що думати. Скільки вже разів за такі діла його карали без жалю! І хто карав? Саме оцей, який зараз так ображає його! Хіба ж він, пес, винен, що господар перемінив усі свої звички й не повідомив його про це?

Розпатланий до неможливості малюк відчував важкі протести собаки, але не хотів їх приймати. Саме тому він і перейшов до покари, не забувши похвалити себе за милостивість, бо замість десятка покар, на які заслуговував Цомбі, пес одержав одну-єдину: сидіти вдома!..

«Краще смерть!» — подумав нещасний песик і почав підлабузнюватися до господаря, аби вмилостивити його: він скімлив, лащився, вдавав із себе байдужого, веселого, відчайдушно відважного, злився, накидався на нього… Все марно. Навіть більше — на додачу одержав ще кілька дошкульних вульгарних образ.

Йому не лишалося нічого іншого, як робити те саме, що й його господар: лащитися до моша Тімофте, який з’явився перед хатою. І не помилився, бо таки знайшов у ньому свого спільника й одразу ж заспокоївся.

Пес подався в буду й поважно сів там, поклавши голову на лапи. А коли Тік попрощався з мошем Тімофте й кинувся вслід за черешняками, він велично вийшов із буди, спокійно пройшов через ворота, тобто тільки красиво просунув голову й подивився вслід своєму господареві. А переконавшись, що той уже далеко, вирішив: за ним! Швидко!

Першою помилкою Цомбі було те, що він, замість того, аби прокрадатися попід парканами, подався серединою дороги. Тік одразу побачив його, гарненько вилаяв і прогнав назад. Другу помилку пес зробив на шосе. Хоч і біг він кюветом, бо вже набрався розуму, але, почувши якийсь незвичайний гамір, зацікавлено висунув голову й побачив, що його господар витягнувся посеред дорожньої пилюки. Гадаючи, що з ним сталося щось зле, він миттю кинувся до нього на допомогу. Тік спіткнувся об камінь і впав, він — котрий міг щодуху бігти найгустішим лісом і не зачепити жодної гілки. А тут на тобі, така ганьба, та ще й при свідкові. І він тим каменем, об який спіткнувся, пожбурив у Цомбі.

Третьої помилки пес припустився біля бар’єра. Якісь нікчемні шавки завелися козиритись перед ним, тобто оточили його з наміром покусати й посмикати шерсть, і він не мав іншої ради, як зчинити сварку поміж ними. І зчинилася біля бар’єра така драчка між шавками, якої ще ніхто не бачив!

Тут Тік удруге жбурнув каменем, але цього разу йому можна вибачити: може, він цілився в бійців, а не в арбітра. Однак Тікові образи адресувалися саме йому, Цомбі, особливо оця: «У-у-у, нікчемна шавко! Ану, марш додому в буду!» Адже вона не могла стосуватися забіяк, бо забіяки, звісна річ, не мали дому, а якщо навіть мали дім, то не мали буди…

Трапилося й ще кілька важких неприємностей, але він усе одно добувся врешті до другого мосту.

Тут смуток, жаль та горе напустилися гуртом на малюка. Не треба було йому ні слова, ні жесту. Пес відчув це одразу. За одну мить він опинився біля нього. Цього разу господаря покорила його відданість:

— Що нам тепер робити, впертий поганцю? Куди нам іти? Направо? Наліво? Куди?

Цомбі непевним поглядом утупився в якийсь стовп. Песик не був досконалим представником собачого племені. Він мав багато гарних якостей, зокрема відзначався розумом, справді незрівнянним, натомість майже цілковито був позбавлений нюху; він ніколи не тренував його, бо вважав надто грубим і надто специфічно собачим. Малюк колись погоджувався з ним і навіть ніколи не докоряв за цей гандж. І ось маєш…

— Що будемо робити, Цомбі? Хіба не бачиш, що ніхто нам не допоможе?

Цомбі все-таки на якусь хвильку перетворився на поліцейського собаку, але просто так, для форми, аби ніхто не подумав, ніби він не хоче шукати правильної дороги, тому що нюх його був розвинутий тільки в трьох напрямках: на кота, на їжу й на Тіка.

— Ну? Знайшов що-небудь? — нетерпляче спитав Тік.

Собача морда була така розгублена, що хлопець удруге навіть не перепитував.

Отак вони й стояли вдвох край мосту, пригнічені й нещасні, мов жебраки з давніх немилосердних часів, коли зненацька обом здалося, ніби вдалині чується якийсь шум. І справді, там завиднілася курява. Через п’ять хвилин жахливого очікування вони побачили підводу, а ще через п’ять хвилин підвода зупинилася біля них.

— Добрий день! — сказав Тік, супроводжуючи свої слова дуже ввічливим жестом. — Чи не знаєте ви, котра дорога веде до Чорної печери?

— Невже ти хочеш піти туди? — в свою чергу спитав його дід, що сидів на возі. — Туди дуже далеко. Іди-но сюди, сідай біля мене, я відвезу тебе до міста, бо тебе вже розшукує мама разом з усіма сусідами! Давай, давай!

Малюк почервонів, але тільки на мить, бо наступної миті йому сяйнула рятівна думка:

— Як це я йду до печери?.. Ні-і-і! Я заклався із своїм двоюрідним братом на три кіла абрикосів і на два кулаки. Я кажу, що права дорога, а він каже, що ця, яка веде вліво…

— Ти виграв, — сказав дід, дуже вражений подробицями, які йому виказав малюк. — Ну, шибенику! Ти не інакше…

— Ні, дідусю! — заквапився з відповіддю Тік. — Де там! То кажете, що треба направо… Дякую…

— Сідай на підводу, кажу тобі, і ходімо додому, чуєш?

— Я чую дуже добре! — відповів Тік, відбігаючи від нього. — Але я не поїду з вами до міста. Невже ви думаєте, що батько такий поганий, як і ви?

— Ну, ходи здоров, шибенику! — вилаяв його своїм робом дід, і усмішка ковзнула йому під вуса.

— Але я піду ліворуч! — крикнув йому малюк, а потім ще й показав язика.

Однак не язик розізлив діда, а те, що шибеник розгадав його хитрість.

— Відколи це ти став такий мудрий, хлопче?

— Відтоді, як дізнався про правильну дорогу. — Тік вважав за обов’язок відповісти старому й пішов дорогою ліворуч.

2

Зеноага — глибока урвиста впадина, мов яєчна шкаралупина, оточена лисими й кришталевими скелями, як констатував Йонел. А за вимірами Лучії висота бескидів і довколишніх плато над рівнем моря наближалася до 1200 метрів. На цій висоті по-братньому росли буки й смереки. Буки тут були високі й стрункі, мов смереки, з симетрично розташованими гілками. Тільки білий колір кори, мов колір ранкових хмаринок, і широкий лист відрізняли їх від смерек.

Черешняки зупинилися відпочити на одній із галявин, порослій шовковистою травою. Там вони скинули свою поклажу, там же влаштували розкішний обід — він хоч і приготовлений із холодних продуктів, але завдяки вправності двох господинь видався їм по-гурманському вишуканим.

Неподалік жебонів потічок; термоси швидко наповнилися водою з нього, а спорожніли ще швидше, потім знову наповнилися, але цього разу вже для наукових дослідів Лучії та Йонела. Кожен із них уперто доказував у науковому диспуті своє, аж врешті-решт вода стала «залізисто-газована», і це задовольнило обох.

Зачаровані своїм великим науковим відкриттям, а ще більше зачаровані своєю власною поведінкою перед відкриттям, вони з неабияким смаком випили воду. Потім, безпечні, дуже стомлені, черешняки розляглися на траві, після того, ясна річ, коли влаштували як слід постелі під недремним наглядом Лучії.

Відпочинок був украй потрібен, як і будь-яка дуже приємна робота. Півтори години ніхто не мав права навіть поворухнутися на постелі, але ніхто не мав права й вилежуватися бодай одну секунду після сигналу будильника, якого Дан подумки послав до дідька.

Ніхто не заперечував проти програми, тільки Урсу, здається, щось трішечки непокоїло. Таке враження склалося в Лучії, і вона мовчки вирішила дуже пильно наглядати за ним, бо побоювалась, аби він не залишив галявину. На щастя, Урсу вклався на краю Зеноаги, і Лучія полегшено зітхнула. Щоб залишити галявину, хлопцеві треба було б перестрибнути через усіх, а це, безперечно, привернуло б хоч чиюсь увагу. Іншої дороги не було, бо з протилежного боку чигала страшна прірва.

Трохи згодом Лучія проклинала себе за те, що ніколи не бачила знаменитих на все місто акробатичних вправ Урсу. Звідки їй було знати, що два спортивних клуби присилали в місто своїх емісарів, аби переманити до себе чемпіона школи з гімнастики? Минуло лише кілька хвилин після сигналу до загального обов’язкового відпочинку, і Лучія, вирішивши спитати щось в Урсу, а насправді переконатися, чи він на місці, побачила тільки порожню постіль над самісінькою прірвою. На якусь мить її паралізував страх… Невже? Це її вагання виявилося фатальним. Коли вони з Віктором потім підійшли ближче до урвища, щоб заглянути туди, то не побачили нічого, навіть сліду Урсу.

— Жаль… — прошепотів Віктор. — Я бачив пречудову виставу…

— Що ти хочеш цим сказати?

— Ти ніколи не бачила, як Урсу робить вправи на перекладині чи на трапеції?

— Ні! І мені дуже прикро, якщо ти саме це маєш на увазі…

— Я думаю, ця Зеноага, відколи вона й існує, ще від часів мавп, якщо вони коли-небудь були тут, не бачила кращої демонстрації акробатики.

Лучія була тут як тут, щоб шукати докази й контрдокази за й проти існування антропоїдів, але згадала, що вони лишень почали програму обов’язкового відпочинку, а вона відповідає за виконання цієї програми.

Віктор ніскілечки не перебільшував, сказавши про акробатичну виставу Урсу. Хлопець виробив план втечі ще тоді, коли готував постіль, і чекав тільки слушного моменту, він таки й спровокував його, кинувши камінчика побіля Лучії. Дівчина почала нишпорити здивованим поглядом по траві, а він тихенько, без шуму метнувся до краю урвища, став правою ногою на якийсь виступ і… зник у прірві. Саме тої миті, коли вся вага тіла ще залишалась на краю того виступу, він схопився лівою рукою за стовбур смереки, а коли права нога ковзнула з виступу й тіло почало падати, він завис на часточку секунди на лівій руці, а вільною ногою натрапив на гілку. Урсу полегшено зітхнув. Найважче позаду. І поки що тривоги не здійняв ніхто! Далі — вже дитячі забавки. Він перелетів і схопився за гілку іншої смереки, перестрибнув потім ще на одну, потім знову і знову. Він уже був на протилежному краю Зеноаги, коли Лучія й Віктор зупинилися біля його постелі. Ніхто з них не помітив, як Урсу помахав їм на прощання з протилежного краю Зеноаги, бо саме туди вони й не дивилися. Вони шукали його на найближчому ребрі, поміж смереками на урвистому схилі, в прірві, метрів за тридцять далі, і навіть уявити собі не могли, що він аж ген там.

Помахавши ще раз у напрямку привалу, Урсу вирушив на розвідку. Перш за все він визначив кілька орієнтирів, які мали допомогти йому при поверненні, потім надибав давно неходжену стежину, про що свідчили трава й квіти посеред неї. Дуже вередлива й непостійна, вона приголомшила його своїми обходами та гаками. Натрапивши на якийсь потічок, що його й дитина перестрибне, стежка сахалася вбік на двадцять — тридцять метрів; будь-який скельний виступ вона обходила далеко-далеко; зустрівши пагорок, що його можна було б подолати двома-трьома стрибками, вона знову злякано кидалася вбік біля його підніжжя. Навіть Дан зневажив би таку стежку. Цей аргумент виявився для Урсу переконливим, і він зійшов із вередливої стежки — хай біжить собі в діл.

Дорога, яку вибрав Урсу, була спершу легка — маленькі плити, накладаючись одна на одну, лежали ніби широкі сходи, але по тому, як він піднімався, вона ставала справжньою мукою. Дерева, валуни, несподівані підйоми й спуски, потоки, незліченні тріщини — все це разом створювало надокучливі перепони, які не давали анітрохи перепочити. Він навіть почав шкодувати, що відмовився від стежини… Відколи тут не ступала людська нога?..

Від цієї думки Урсу стрепенувся. Досі він просувався тільки вперед, вся увага — на пошук надійного місця, куди можна поставити ногу та за що можна схопитися руками. Зараз же, глянувши на все, він замилувався красою й багатством пейзажу. Кольори й запахи квітів ніби змагалися між собою, а під жовтим листям роїлися найрізноманітніші птахи.

Не довго думаючи, він назбирав найкрасивіших і найнезвичайніших квітів, підібрав на сухому листі кілька найдивніших комашок, яких не бачив досі, і серед них велетенського рогатого жука з іклами завтовшки як палець і таким самим великим рогом.

По дорозі назад Урсу, збираючи «прикраси», якими він хотів задобрити Лучію, зненацька наткнувся на якусь стежку. Вона ледве виднілася між травою й валунами. Це була та сама стежина, з якої він зійшов. Несподівана зустріч утішила його, в душу хлюпнула хвиля ніжності. Було таке враження, ніби він зустрів давнього приятеля.

Урсу пішов стежиною в діл, і невдовзі його радість зустрічі з дорогою була винагороджена — за одним із поворотів він наткнувся на нагромадження скель, які за кілька хвилин видали йому справжню колекцію зразків породи. Готово! Тепер можна не боятися Лучії! За таке багатство, яке в нього в кишенях і в руках, можна купити собі всі свободи… Залишалося зробити останній огляд довколишніх місць і можна повертатися на Зеноагу.

Урсу завше заздалегідь вибирав собі дерево, яке полегшувало б йому огляд. Зараз він теж знайшов його на якійсь галявині, далеченько від місця відпочинку — велетенський бук, що височів над своїми братами довкола. Хлопець навіть не помітив, як опинився на його вершечку. Він поволі повів очима: кращого місця тут не було. Потім почав ретельно, уважно, напружено, без поспіху вивчати найголовніші напрямки.

На півночі здіймалося пасмо гір: голі або зарослі лісом шпилі, гостроверхі, мов зуби, пагорби. Десь там і вхід до печери. «Щонайбільше — десять кілометрів», — подумав Урсу.

Ковзнувши поглядом нижче від гір, він побачив кілометрів за два від себе западину, схожу на корабель. То Зеноага. Саме місце привалу погано було видно, бо дерева заступали його, мов щит. Праворуч і ліворуч ліс стояв такий густий, що не можна було нічого розрізнити. Тільки дерева, дерева, дерева. Але десь на овиді, праворуч, розвідник відкрив, вивчаючи складки рельєфу, глибоку долину — отже, там є річка. Зафіксувавши напрямок, він спрямував погляд на долину, туди, звідки прийшли черешняки. Долина виднілася, мов на долоні, аж до другого кам’яного мосту, про який він радше здогадався, аніж побачив його. Побачив він і звивисту стрічку дороги, поряд із срібною стрічкою річки й дороги, що в’юнилася до Зеноаги…

Розвідник зненацька напружив зір. Йому здалося, ніби він побачив якусь цятку на дорозі до Зеноаги. Цятка рухалась так, ніби повзла вперед мурашка. «Певно, мандрівник», — подумав Урсу, але не встиг докінчити думку, як позаду цієї рухливої цятки побачив ще одну.

Урсу відчув, як у ньому ворухнувся дивний неспокій. Він до болю напружив зір і щонайменше хвилину некліпно вдивлявся в обидві цятки.

Мабуть, пора вже сказати, що зір в Урсу був феноменальний. Учитель астрономії перевірив його одного разу, попросивши знайти вночі, як це роблять араби, знамениту зірку Алкоор біля Великого Воза. Тільки шануючи вчителя, Урсу не розсміявся: зірку він бачив дуже чітко. Друге випробування робилося, мов справжній ритуал. Треба було знайти в Північному Хресті на вершині чотирикутника, який захоплює й Денеб, найкрасивішу зірку з сузір’я Лебедя, дуже маленьку зірку, названу 61-м Лебедем, вона одна з тих, що найближче розміщені до Сонячної системи. Урсу побачив і її без ніяких труднощів. Перевірка закінчилася після того, як була знайдена ще одна знаменитість на небесній бані — непостійна Міра Четті…

Учитель був приголомшений: справді, гострота зору Урсу виходила за межі можливого. Мало хто із смертних міг похвалитися таким зором.

Розвідник до сліз натрудив очі, але те, що він побачив, було в тисячу разів важливіше й поважніше, ніж відкриті за одну ніч найзнаменитіші окраси зоряного світу.

Гнаний своїм відкриттям, Урсу щодуху кинувся до Зеноаги. Його товариші лиш кілька хвилин тому встали й почали готуватися до суворого польового трибуналу. Запізнись він хоч на мить — і вирок був би винесений заочно.

Йому дозволили скористатися правом захисту… і Урсу почав діставати з кишень та кишеньок усе, що він назбирав упродовж своєї мандрівки. І все мовчки, без жодного слова. Тільки енергія й завзяття Лучії зупинили готову початися гарячу суперечку біля скарбу, принесеного втікачем. Дотепи швидко втихли, втечу Урсу забули чи просто замовчали її, ба почулися навіть похвали… Атмосфера знову стала дружня й невимушена. Урсу насмілився попросити добавки їжі.

— А ти не можеш почекати? — спитала Лучія доброзичливим тоном.

— Ані секунди! — вирік він. — Аби ти знала, як я намучився, поки назбирав зразків! Я прорив справжні тунелі… А оця голуба квіточка, мов дзвоник… Я ледь не скрутив собі в’язи…

Лучія вимушена була поступитися наполяганням і дістала з речового мішка, якого весь час тримала при собі, пакетик із сухим пайком. Вона давала його невпевнено, але ж дала…

— Може, знайдеш ще один…

— Досить! — затялася Лучія.

Оте «Досить!» було доволі рішуче, і Урсу не наполягав. Але ж була ще Марія! Вона стала перед ним.

— А мені що ти приніс? — почала вона.

Яка прикрість! Для Марії Урсу не захопив нічого. Усе, що він зібрав, лежало зараз біля Лучіїної постелі. Хлопець попорпався по кишенях, але не знайшов нічого. Ні камінчика, ні листочка…

— Мені нічого не приніс… — спохмурніла Марія.

Урсу зненацька ожив, ніби на нього бризнули живою водою, навіть пожвавішав:

— І для тебе щось маю!

— Що? Де? Покажи! Давай сюди!

— Зараз не можу… — підморгнув він їй. — Почекай до вечора… Коли смеркне…

— Ага-а! Я знаю… Ти не хочеш визнати, що забув про мене, і сподіваєшся, що до вечора знайдеш щось по дорозі… Я не чекала такого від тебе!

— Слово честі, Маріє… Якщо я тобі кажу… Повір мені…

— Не вірю! Я більше тобі не вірю!

— Тоді… Будь ласка, дай мені щось поїсти… Може, в тебе залишилося…

Марія аж рота роззявила. Тільки й спромоглася сказати:

— Ти здурів?.. Чи, може, не їв? Чи хто знає?…

— Ти вгадала!.. Саме так: хто знає…

— У мене тільки скоринка хліба, якщо цього з тебе досить… Здається, є ще один помідор… шматочок бринзи… І будь здоров…

— Прекрасно! А шматка «будь здоров» не треба… І ввечері матимеш подарунок такий, якого й не сподіваєшся…

Марія понишпорила в рюкзаку й простягла Урсу залишки обіду, зумисне відмовляючись дивитися на голодного:

— Ти Лучії дякуй… Якби вона не зобов’язала нас не викидати залишків…

— Дякую вам обом… Ви дуже порядні дівчата, хазяйновиті, добрі, най…

— Ага! То зараз мені скажеш? — раптово накинулась на нього Марія.

— Що тобі сказати? — витріщив очі Урсу.

— Ага-а-а! Ти вже забув?.. Ось ти який…

— Ну, Маріє! — почав благати Урсу. — Тільки… ввечері… Чи навіть ще до заходу сонця… Але зараз не можу, слово честі…

— Здається, ти дечого набрався в Петрекеску… Ну й добре, що не хочеш!

Проте Урсу не відповів. Він спохмурнів, Марія відійшла. Але не про неї він зараз думав. Дівчина швидко проясніла, й тепла іскра майнула у неї в очах. Болісне запитання зникло. Залишалася тільки відповідь, лагідна відповідь.

Коли черешняки покинули Зеноагу, Урсу загаявся на якусь часину: ніби для того, щоб трохи перекласти свою поклажу. Але коли друзі сховалися за поворотом і зникли з поля зору, він скочив, мов ошпарений. Понишпорив у речовому мішку, дістав щось, кинувся бігцем стежкою в долину й невдовзі зник за деревами. Всього за дві хвилини повернувся дуже задоволений, поправив багаж і весело подався вслід за своїми друзями.

Він догнав їх, важко дихаючи, саме там, де стежка роздвоювалась. Але вони були не самі. Дві особи несподівано заступили їм дорогу: дужий чабан, що стояв, зіпершись на товсту сукувату гирлигу, і підпасич років десяти, мабуть, його син — він теж стояв, зіпершись на гирлигу. Обидва — мов закам’яніли на горі хтозна-відколи, схилившись на свої підпори. Отара в долині видзвонювала тронками.

— Якою дорогою краще пройти до Чорної печери? — спитав Дан чабана з гирлигою.

Той, не поворухнувшись і не зробивши анінайменшого жесту, навіть не кліпнувши, м’яко відповів:

— Та де… Це як на яку людину… Може, для тебе підійшла б та, що праворуч… А ’му, — він показав на Віктора, — підійшла б друга.

Чоловік був важкий на слово, неговіркий, розкривався не одразу. Лучія спробувала уточнити:

— Дорога праворуч довша?

— Та де… Довша!.. Це як сказати… Ось дивіться… Звідси до бука, он того, що біля отари, стільки ж, як і від бука сюди… Чи, скажете, не так?

— Це ж і так ясно, мов день… — Йонел спробував підладитись під мову чабана.

А чабан, не поворухнувшись, навіть не видно було, щоб губи його ворушилися, відповів:

— Та де… А побіжіть-но вниз до бука й дивіться на годинник, за скільки добіжите… Потім вертайтеся назад і знову дивіться на годинник, то й побачите, за скільки пробіжите… Це не одне й те саме… Чи, скажете, що не так?

Йонел, а разом з ним і решта черешняків, відчули себе в скруті. Мудрий був чабан, не пустомеля, як здавалося спершу.

— Так воно і є, як ви кажете, — визнав Дан його слушність.

— Авжеж!.. Тепер і ви знатимете, чому ми, горяни, визначаємо дорогу не за довжиною, а за часом…

— І коли ми прийдемо туди, якщо підемо направо? — Дан під новою формою повернувся до старого запитання.

— Та де… Якщо зараз сонце над горою, то я сказав би, що до сутінок дійдете до Чорної… Якщо йтимете так, як личить людям вашого віку, ясне діло…

— А якщо підемо ліворуч? — спитала Марія.

— Отою?.. Так… Якщо підете тією дорогою… то до смерку дійдете до Чорної…

— Отже, ми можемо йти будь-якою дорогою, — визначила Лучія. — То однаково…

— Та де… Звісно, що так! Тільки ота, що праворуч, трохи краща…

— А та, що ліворуч? — спитав Урсу.

— Так… та трохи важча, але піднімається прямо.

Черешняки нарешті з’ясували характеристики обох доріг, що вели до Чорної печери.

— А ви що нам порадите? — спробував Віктор зацікавити чабана.

Лише тоді чабан уперше поворухнувся: пересунув гирлигу під другу пахву.

— Так… Це вже інше… Хто хоче поради, той її питає… Я вам порадив би йти спокійнішою дорогою…

— Звичайно, ми підемо нею! — одразу ж підскочив Дан. — І ми дуже дякуємо вам…

Одначе чабан не мав часу відповісти на подяку. Він блискавично метнувся, не випускаючи з рук гирлиги, вниз, бо вівці, відчувши себе без нагляду, кинулися врізнобіч і опинилися край прірви. Услід підхопився й малий чабанець.

— Якою дорогою ми підемо? — спитала Лучія.

— Таж ми вже вирішили! — настовбурчився Дан. — Спокійнішою дорогою, тобто праворуч.

— Проголосуємо! — запропонувала Лучія. — Хто за те, щоб іти праворуч, прошу підняти руку!

Дан поспішив підняти руку, але з подивом вимушений був визнати, що його ніхто не підтримав.

Черешняки пішли до печери, взявши ліворуч. Попереду, весело насвистуючи, йшов Урсу… За ним Дан, важко дихаючи й бурмочучи незрозумілі слова… радше схожі на прокляття.

3

Біля поваленого дерева під Зеноагою зупинилися дві дуже втомлені істоти. Минуло не дуже багато часу, як вони втамували голод.

Так буває тільки в казках. При вході до кам’яного корабля Тік побачив на дуже видному місці пакет. Він міг би обійти його навіть із заплющеними очима, та малого надто зацікавила позиція, в якій був той пакет, і дивна поведінка собаки. Цомбі перетворився в непорушну вертикальну стрілу… тому що пакет висів на гілці смереки, прилаштований так, що його не міг би обминути навіть сліпий, ідучи стежкою: обов’язково ткнувся б у нього носом.

Відзначивши це, малюк підійшов до пакета і з подивом побачив, що той адресований саме йому! Ім’я адресата, виписане великими друкованими літерами, видно було здалеку: «ДЛЯ ТІКА».

Зняти пакет можна було лише розщепленою на кінці палицею. Він швидко знайшов її, і таким чином пакет прибув за призначенням. Хто його прислав?.. Обгортка з цупкого паперу не говорила нічого, але малий знав, що в кодрах водяться й добрі мавки, а не тільки ліс та дерева…

Чи здогадувався він, що там, у пакеті? Чому він одразу подумав про добру мавку, а не про лісову, маму?..

Тік скосив око на Цомбі і по тому, як той ворушив кінчиком носа, здогадався, що у нього в руці пакет із їжею. Він обережно розгорнув його, під пильним наглядом пса, і побачив, що в цупкому папері загорнуті три шматки хліба, кілька шматочків ковбаси, два помідори, грудочка бринзи, три бісквіти й одне яблуко.

Хлопчина, не задумуючись про кулінарні смаки доброї мавки ні на мить, накинувся на це багатство, не забуваючи ділитися всім, чим можна, зі своїм чудовим порадником Цомбі: хлібом, ковбасою, а особливо, на жаль, бісквітами.

Жадібно проковтнувши все, Тік щиро подякував добрій мавці. Без її подарунка хтозна, що воно й було б! Господи, як його доймав голод! Як йому пекло в шлунку! І забракло сили в усьому тілі, а особливо в ногах! Іноді навіть здавалося, що в нього почалися видива. Кілька разів, поки піднімався до Зеноаги, він ніби бачив, як у листі дерев похитуються під вітерцем сосиски, окости, галушки, чорна смородина і ще сила-силенна всякої смакоти… Але насправді то були тільки сучки, або поламані гілки, або смерекові шишки чи просто листя. Ох і жахливого ж голоду він зазнав! — згадував малюк, смакуючи помідором.

Одного разу Тік навіть подумав був, чи не попросити добру мавку перетворити всі кодри на тропічний ліс із пальмами й кокосами… але не зважився вимовити вголос свого прохання, побоюючись, що той ліс буде переповнений огидними й злими тваринами.

Обидві істоти біля поваленого дерева разом закінчили їсти. Погляди їхні зустрілися, але малюк пересилив хвилю ніжності, яка накотилася на нього. Сонце вже переходило через гори.

— Ну, то як? — звернувся господар до свого порадника з покірними вухами. — Дійдемо вже до Чорної печери?

Хвіст Цомбі відповів дуже впевнено, а щоб не залишалося жодного сумніву, морда теж підтвердила згоду.

— Ну, якщо так, — накинувся на нього малюк, — то чому ти гаєшся, ледарю? В дорогу!

І вони обоє пішли в дорогу — стежкою, яка вела в гори. Йшли вони так та й ішли, як мовиться в казках, але не дуже довго, бо незабаром опинилися на галяві, де стежка стала схожа на зміїний язик, тобто роздвоювалася. Тіка ніби шпигонуло щось у серце.

Сонце вже хилилося до заходу, а довкола був тільки ліс і ніде ані сліду людського. Тільки ліс, дерева та погрозливі хащі. Враз Цомбі нашорошив вуха. Секундою пізніше напружив слух і його малий господар. Десь не дуже далеко ніби чулися голоси. Не барячись, але обережно, Тік подався туди, звідки долинав гомін. Зупинився край долини. Внизу побачив дві постаті, одна маленька, друга велика, вони стояли, зіпершись на палиці. Це були два чабани, повз яких, здається, час ішов, не торкаючись їх.

Тік усе-таки почав спускатися, але пам’ятав вранішню пригоду: зустріч із злим дідком спонукала його до потрійної обережності. Посередині схилу зупинився. Далі йти було небезпечно. Звідси він добре бачив обох чабанів і міг чути відповідь. Хоч йому й здалося, ніби вони обидва виліплені з глини, він таки ризикнув запитати:

— Ви не знаєте, котра дорога веде до Чорної печери?

Не поворухнувшись, не зробивши жодного жесту і, здається, навіть не поворушивши губами, підпасич відповів м’яким голоском:

— Чому ж ні?.. Ти хочеш сказати — до Кам’янистої?.. Так-так… Обидві могли б привести туди…

— А котра краща? — правив своєї малюк.

— Так-так… Це як на яку людину, — розважливо відповів малий чабанець. — Тобі б, може, підійшла та, що праворуч, а… а… ’му, може, кращою була б друга…

Тік дуже поспішав, аби перепитати, кому це «’му». Цікавило його інше:

— Котра довша?

— Та де… Довша!.. Це як сказати… Бачиш… звідси он до того бука, що в долині…

Але був той бук так близько від нього, що чабанець нарешті поворухнувся: повернув голову до свого тата, очевидно, просячи поглядом виручити його.

Тікові сяйнула рятівна думка:

— Ви не бачили, куди пішли хлопці, які пройшли тут перед… нами?

Останнє слово Тік ужив зумисне: хай чабани думають, ніби він посланець групи, яка пішла в гори. І правду кажучи, не збрехав: хіба вони не вдвох шукають дорогу до печери?

Чабанець пересунув гирлигу під другу пахву:

— Та де… Вони пішли спокійнішою дорогою…

— Спокійнішою? — здивувався Тік.

— Правою дорогою…

Кинувши на ходу «Дякую!» й енергійно гаркнувши на собаку, якого спантеличила непорушність обох чабанів, малюк знову рушив у дорогу. Йому не треба було довго розтлумачувати вислів підпасича: спокійніша дорога. Дорога справді була м’яка, спокійна, вона ніби хотіла непомітно просочитися між усілякими перепонами, весь час обминаючи їх.

Чи сяк, чи так малюк добрий шмат часу йшов цією дорогою, але коли зустрів урвище завширшки лише метрів десять і завглибшки всього метрів зо два, від якого стежка злякано метнулася вбік, він не зміг перебороти себе й вирішив скоротити дорогу. Перейшовши урвище, а потім знову натрапивши на стежку, Тік зробив підрахунки, які його дуже втішили: він виграв майже півкілометра! Тобто більше хвилини. Підбадьорений успіхом, він ще кілька разів скорочував таким чином дорогу, а потім знову знаходив дружню стежку.

Аж ось перед ним з’явився виступ, схожий на горб верблюда. Хлопець майже весело покинув стежку, вважаючи, що знайде її в западині між двома горбами. Він піднімався, спускався й знову піднімався, але на загублену стежку не потрапляв. Трохи наляканий тим, що сонячний диск уже не грів і навіть не світив із такою силою, як удень, малюк припустився величезної помилки, шукаючи стежку тільки попереду, біля підніжжя верблюжого горба. Вперед!.. Але він натикався на дерева, на скелі, на хащі, всі їх треба було обходити, і Тік просувався куди хочеш, тільки не вперед. Коли ж йому спала в голову слушна думка, було вже пізно. Ніде й сліду ні верблюжого горба, ні навіть якогось підвищення. Від сонця залишилась тільки рожева смуга, та й та квапливо зникала. Малюк швидко повернувся обличчям на захід, аби встигнути зафіксувати головні напрямки світу. Але для чого йому зараз головні напрямки, коли він не знає точно, де печера? І як йому орієнтуватися на північ чи на південь, коли довкола лише дерева, схожі, мов вороги, одне на одне? І як визначати головні напрямки, коли зникнуть останні відблиски сонця?.. Запитання шпигали його гостро й дошкульно, мов списи.

— Любий Цомбі… — почав він скиглити. — Здається, ми заблудили в лісі…

І лиш тепер малюк збагнув, як зле він зробив би, прогнавши пса додому.

Цомбі, відчувши неспокій господаря, почав лащитись до нього та тицятись вологим носом у його прохолодні гомілки. Вони повільно пробиралися між деревами на північ, і малий ще хорохобився, аж поки тіні дерев почали видовжуватися, а лісові хащі стали ще темніші.

Він здригнувся від першої хвилі страху, але вона не змогла його зламати. Хлопчина розлючено пробивався на свою уявну північ. Щось підказувало йому, що печера на півночі, але ніхто не міг підказати, в якому напрямку північ. Ніхто, бо сонце вже зайшло і навіть відблисків його не видно було на небі, затуленому лісом.

Коли почали вилітати зі своїх розбуджених темрявою гнізд перші лилики, малюк відчув, як страх заходить йому в кістки. Ноги його обм’якли, і коли він зупинявся десь, на якійсь запізнілій латочці світла, страх починав упиватися в нього своїми грізними пазурами.

А чи не можна заплющити очі?.. Ні, не можна! Його погляд всюди вбачав дивні постаті, які загрозливо розгойдувалися під вітром, що налетів невідь-звідки. А на додачу — дивні крики нічних птахів, яких розбуджувала темрява. Весь ліс, добрий і переповнений барвами ліс випускав зі своїх прихованих ущелин істоти страху. Десятирукі велетні, горбаті сухі баби з розпатланим волоссям і з кігтями, які могли достати аж до серця, звірі з вигнутими іклами, десятиголові дракони із свистячими язиками — і все це рухалося, танцювало, скреготіло й реготало весь час з усіх боків.

Перестрашений малюк схопив пса на руки й намагався захищатися від незрозумілих, безформних та кусючих нападників і тікав, не знаючи й не розбираючи дороги. А лісові почвари заступали йому дорогу, били його по обличчю хвостами, дряпали кігтями, лизали огидними язиками. Дві знетямлені живі істоти, ніби злившись одна з одною, опинилися під повним терором темного лісу. Якесь важке й тепле ляскання крил наближалося до них, десь неподалік звучали зловісні крики, мов стогони. Якесь м’яке крило вдарило малюка в груди, собака, заскавчавши, випручався в нього з рук і побіг геть.

Самотній, не маючи поряд жодної живої душі, малюк, завжди такий веселий і непосидючий, заплющив очі, чекаючи найгіршого, і закам’янів… Але відразу ж виборсався з останніх сил, останнім прагненням, останнім теплом, яке ще залишалося в ньому. Допомагаючи собі руками, він ішов уперед крок за кроком, крок за кроком… і враз почув поряд радісне скавчання, а біля ноги відчув знайоме дихання. Це смужка світла в повітрі, чи що? І Цомбі приліпився носом до якогось утоптаного місця з низенькою травою.

Та це ж стежка!.. Але куди нею йти? Де північ?.. Праворуч?.. Ліворуч?.. Світло досі тремтіло на стежині… А якщо лісові потвори знову накинуться на нього?..

Малий відчув, як його закам’яніле тіло пронизав холод… Він подивився навколо, глянув на небо, яке здавалося голубуватими плямами, і поволі рушив стежкою, тягнучи ноги, тремтячи й чекаючи, що ось-ось йому в плечі вгородяться холодні кігті та дзьоби.

4

Черешняки вибрали місце для нічлігу на широкій галявині метрів за п’ятсот від входу в печеру. Вправно поставили два намети: один великий — для хлопців, другий маленький — для дівчат. Швидко приготували вечерю, перетворивши її, як усі вирішили, у найрозкішніший стіл за день. Усе відбувалося в якійсь домашній і товариській обстановці при унікальній декорації, рідкісно незайманій і величній. Вони опинилися ніби на дні своєрідного казана, довкруг височіли велетенські гострозубі скелі, від дерев віяло прохолодою, а все це покривали барви сутінок, ніби лагідні склади, які переливалися у них над головами.

Сміливці були доброзичливі й сердечні: вони прийшли до печери разом із сутінками, підготували місце для ночівлі, всі здорові, ще не голодні, і втома повільно спадала з них… Так!.. День ще не закінчився, і світло не пригасло зовсім, їм залишалося зробити кілька справ, загалом приємних, деякі з них навіть веселі, а були трохи й важчі, з ними не кожен міг би впоратися. Та ролі вже давно розподілені.

Отже, поки Урсу й Віктор подались із сокирами в ліс, щоб вибрати дерево для плоту, Лучія й Дан, працюючи майже навгад коротенькими екскурсійними лопатками, відгребли траву й листя по колу між двома наметами й почали копати всередині цього кола овальну яму. Йонел і Марія носили оберемками хмиз, ніби остерігаючись одне одного, кожен пильнуючи свій багаж.

— Досить! — зупинила їх Лучія. — Тим, що ви принесли, можна перебути полярну ніч…

Вона вже хотіла була розпалити вогонь, але Марія враз стала перед нею:

— Стривай! Зараз ще не можна розпалювати!

— Чому? — здивувалася Лучія.

— О-о-ох! Холодна душа вченого! Ти не розумієш, що вогонь не має тих чарів, якщо його розпалити не тоді, коли заляже темрява, коли починають миготіти зорі й скидати іскри на вогнище, а всі з жагучими очима чекають диму!..

— Тс-с-с! — перепинив Дан поезію Марії. — Дай спокій цій сороці і краще послухай дрозда.

Аби дівчині з чорними косами й голубими мріями не хотілось почути дрозда, то скільки стріл, а може, навіть кігтів угородилось би зараз у Дана!

Але від узлісся до наметів долинув лагідний спів — сумна пісня дрозда. Марія забула про все і вся й почала шепотіти:

— Птахо, птахо, ти літаєш… Злий мені талан співаєш… — І враз стрепенулася: — Я не хочу, щоб вона співала зле! І хай ніхто не співає! Скажи, Лучіє!

— Тепла душа митця, — відповіла Лучія. — Ти не розумієш, не відчуваєш, що це співає не вона, а… він, дрозд. Вона висиджує яйця у гнізді, а він підтримує її піснею. Там, на узліссі, є гніздо…

— Стривай! Сті-ій! — попросив Дан. — Лучіє, якщо ти прагнеш будь-що доконати нас, то опиши цих птахів. Але я тебе прошу, не забудь сказати, скільки грамів пуху у них на животиках у перший тиждень липня…

— А мені здається, що опис дроздів міг би бути цікавий для нас… — кинувся Йонел на допомогу Лучії.

— О боже, мамо рідна! Браво, Йонеле! У мене склалося враження, що ти переплутав кишені. Замість того, щоб дістати жарт, ти дістав камінь, граніт із отих архаїчних відкладів. Не влучи тільки ним у голову людині!

— Я ніскілечки не жартую! — розхвилювався Йонел. — А якщо ти переплутав рот із млинком, то йди звідси й мели в другому місці. Може, знайдеш десь щербату бабу, котра живе тільки кавою.

— Краще вже щербата баба, котра живе тільки кавою, аніж такий, як ти, котрий живе лише чванькуватістю та купує похвали… Не думай, що ти наступив мені на мозоль. Я з тобою не жартую!

Щастя, що з лісу поверталися, тягнучи за собою по грубезній в’язці тичок, Віктор і Урсу. Кому там уже кортіло сваритися! Тички треба було довести до пуття, скласти їх перед наметами, розвести вогонь, піднести ближче до ями хмиз, а тут ще й Лучія.

— Проведемо збори! — виголосила вона. — Без балачок і без відхилення від теми. Приклад вам даю я. На порядку денному три питання. Перше: вибір керівника експедиції… Друге: заходи щодо безпеки експедиції… Третє: наслідки цих заходів… І потім, ви знаєте, що нас чекає: оте, що називається сон.

— А багаття? — запротестувала Марія.

— Багаття? Воно залишиться на розсуд керівника. Згода?.. Отже, готуймося до голосування…

Йонел розподілив клаптики паперу, Лучія — олівці… кольорові, Дан тримав урну, тобто кишеньковий стакан.

— А зараз називайте кандидатуру керівника! — попросила Лучія. — Почну я: я пропоную Йонела! Якщо хтось хоче…

— Я! — вихопилась Марія. — Я пропоную Віктора…

— У кого є ще пропозиції? — спитала Лучія роздратованим тоном. — Урсу!.. Ти хочеш щось сказати?.. Чого ти так крутишся? Іди голосувати! І якщо ти вважаєш, що ми граємося в безглузду формальність…

Але Урсу був надто схвильований, аби затіювати сварку. Його ніскілечки не цікавило, що хоче Лучія; він відчував провокацію в її словах, але не сприйняв її. Він ще раз глянув на вершини: сонце вже зайшло, не було видно навіть його променів, і це страшенно занепокоїло хлопця. Він супроти своєї волі підступив ближче до гурту.

— У тебе є якісь пропозиції? — перепитала Лучія голосом, який провіщав новий вибух.

— Тік! — мимохіть прошепотів Урсу.

Лучія пригадала вранішню дискусію між Урсу та Віктором:

— Дуже добре! Якщо ти вважаєш, що ми граємося, і хотів би поламати гру, то краще вийди з неї. Але я вважаю, що це саме та нагода, коли тебе слід поставити на місце! І негайно!

Тільки така несправедливість могла розлютити Урсу й довести його до того, що він сказав:

— А ти за яким правом поводишся як начальник? Тебе ніхто навіть не пропонував!

— Якщо мова тільки про це, то я її пропоную! — скочила Марія.

— Тс-с-с! — вклинився Дан у першу секунду суперечки. — У мене теж є пропозиція: послухаймо дрозда одну хвилину…

Усі потуги до сварки несподівано вщухли. Не чутно було ні пісні, ні гамору, зависла важка гнітюча тиша.

Сталося саме те, до чого прагнув Дан: за якусь одну хвилину спокою полум’я згасло.

— Гадаю, можна починати, — сказав він. — Може, це й справді гра, але мені подобаються гарні ігри. Я говорю від свого імені, ясна річ… Але насправді…

— Насправді, — підхопила Лучія, — це дуже серйозна справа. Думаю, пора починати голосування.

— Якщо це справа серйозна, а вона таки справді серйозна, — сказав Дан, — то я відмовляюся від цього олівця. У кого ще коричневий олівець? Мені здається, що тільки в мене…

— У мене червоний! — побачила Марія. — У кого ще червоний? Отже, ні в кого!

— А в мене синій! — здивувався Йонел.

— Ой лишенько! — сполошилася Лучія. — Мої олівці! Моя колекція! Віддайте їх негайно назад! Оце було б мені!

— Тобі?! — зважив її поглядом Дан. — Це було б нам!.. Я читав, не пам’ятаю вже в якій книжці, про якісь вибори з кольорами, крейдою і помстою…

— Може, краще б нам проголосувати руками на перших виборах… — сказала Марія.

— Я не згоден! — твердо прозвучав голос Йонела. — Це справді починає скидатися на гру… Досить!

Досить! За п’ять секунд записки всіх шести виборців були опущені в урну. Лучія вимушена була засвітити ліхтаря, щоб прочитати їх. Темрява опускалася швидко.

— Віктор — три голоси… Йонел — теж три… — повідомила Лучія.

Такий наслідок аж дуже здивував її. Вона навіть уявити собі не могла, хто третій підтримав Йонела, і вже навіть пожаліла, що виборці не скористалися її колекцією кольорових олівців. Хто ж третій проголосував за Йонела?.. Дан?.. Урсу?.. Марія?.. Єдиний, про кого вона не подумала, був Віктор.

Але час підганяв.

— Треба вдруге провести вибори… — поквапилася вона.

Але цього разу дуже твердо й категорично прозвучав голос Урсу.

— Ні! Голосування може почекати. Є важливіша справа!

Усі відчули наближення загрози. Але голос Урсу одразу став теплий і заспокійливий:

— Може, все не так і серйозно… Але мені здається, ніби в лісі хтось заблудив…

— Хто? — спитав у нього ошелешений хор.

— Тік! — відповів Урсу. — Я бачив його від Зеноаги й залишив для нього цілком певний знак. Якщо він досі не прийшов сюди… А на жаль, уже стемніло…

За якусь хвильку всі черешняки знали все, що бачив Урсу з дерева і що він зробив потім. Вражена Марія спитала:

— Що будемо робити?

Вечірні сутінки тим часом перетворилися на щільний морок.

— Спершу — вогнище! — розпорядився Віктор. — Треба розпалити велике вогнище, щоб його видно було здалеку!

— А самі стоятимемо пеньками біля нього? — обурено сказав Йонел.

— Нам треба розбитися на дві групи, — заспокоїв його Урсу, — і підемо в ліс двома дорогами. Кожна група з ліхтарем. По двоє…

— Але ж ми можемо утворити не дві, а три групи, — швиденько підрахувала Лучія.

— Урсу вважає слушно, — втрутився Йонел. — Треба когось залишити тут, підтримувати вогонь.

— Та ні, ми таки можемо утворити три групи, бо в нас три ліхтарі, — сказав Віктор. — Урсу — одна група, а решта дві групи — по двоє. Я з Марією…

Враз почулося потріскування хмизу, і велетенське жовте полум’я майнуло до неба. Йонел розпалив вогнище.

— А я з Даном! — сказала Лучія. — Йонел залишиться біля вогню! Все! Беремо ліхтарі!

— Одну секундочку! — попросив Віктор. — Треба домовитися про сигнали. Кожен вигукуватиме своє ім’я, щоб ми могли визначати напрямки. Щохвилини або через півхвилини. Звук «А» — означатиме тривогу, а «У» — те, що Тіка знайдено.

— Ходімо! — вигукнув Урсу, озираючись.

Усе відбулося за кілька хвилин. Вогонь біля наметів гоготів високим полум’ям. Йонел весь час підкидав хмиз, і жодна небезпека не загрожувала тут нічому. Яма була викопана після того, як виміряли розу вітрів. Нічні розвідники подалися в ліс трьома дорогами: Лучія й Дан — по стежці, Урсу — праворуч від них, Віктор і Марія — ліворуч. Вигукуючи через визначені інтервали свої імена, вони просувалися всередину лісу, гнані страхом і надією.

5

Малюкові сяйнув ясний промінчик у його грізному становищі. Згадавши, що мох на деревах майже завжди з північного боку, він переборов страх і руками обмацав кору на кількох деревах. Відчувши там і сям на кінчиках пальців шовковистий ворс, він знову повернувся на стежку, яку сторожував, мов вартовий, Цомбі, і знову осмілів, визначивши напрямок до печери.

Нещасні створіння помінялися ролями. Цомбі йшов попереду з дуже суворим завданням не збитися ані на сантиметр із стежки. І, може, вперше в своєму житті пес із голубою кров’ю шкодував, що не має нюху звичайної дворняги, і він так уперто почав згадувати пращурівські звички, що ніби аж відчув ніздрями знайомі запахи, а може, то був його один знайомий, який поводився з ним зараз навіть по-панібратськи. Тік не міг іти за ним у темряві, що дедалі густішала, інакше, аніж тримаючись за його хвіст, мов за поводок. Просувалися вони вперед надзвичайно обережно. Один крок тривав цілу вічність. Особливо після того, коли Цомбі надовго завагався в тому місці, де стежка несподівано роздвоїлася. Знайомі запахи Цомбі чув на обох стежках… але запах рідніший долинав ніби від тої, що праворуч…

Нещасливці ішли поволі, Цомбі попереду, малюк позад нього, тримаючись за його хвоста, їм загрожували всі жахи ночі, всі вороги лісу, а в душі бубнявіла єдина маленька зернинка надії… Зернинка починала вже хитатися, коли малюк вздрів удалині якесь світло й по-справжньому стрепенувся, почувши вигуки й знайомі імена. Черешняки! Кожен із них вигукував ім’я. Тож куди й коли зникли його і страх, і жах, і крига на душі? А втім, хіба вони були коли-небудь?

Захоплений грою черешняків, він і собі почав вигукувати щосили:

— Тік! Тік!

— Урсу! Урсу! — почулося десь праворуч.

— Лучія! Дан! — прозвучало попереду.

— Віктор! Марія! Марія! Марія!

Вона єдина повторювала своє ім’я кілька разів. За одну мить він забув усі її віроломства. Та, на жаль, забуття теж тривало лише мить: «Ну, я вам покажу! Через вас…»

Та крики й заклики звучали несамовито й надто близько. Зараз треба було б поберегтися. Щоб не нахромитися оком на якусь гілку або на сучка. Але цей галас приголомшив малого так, що він не міг заспокоїтися. Тік знав одне: тремтливе світло, яке він бачив і яке весь час більшало, то вогнище. Уже ніби відчувається навіть дим. Треба добутися туди.

Час від часу вигукуючи своє ім’я, Тік, а вслід за ним і Цомбі кинулись до світла.

І ось хлопчина перед вогнем. Веселий, відважний, хто ж це міг бути інший, як не Тік!

От добре, що його знову охопила відвага й веселість, які остаточно оволоділи ним годину тому в лісі! Усе забув кирпатий скуйовджений малюк.

Його прибуття ніхто не помітив. Зате він побачив чиюсь спину та ще помітив, як швидко зникає хмиз у полум’ї.

— Пробачте, будь ласка… — ввічливо почав зухвалий шалапут. — Тут зупинилася експедиція черешняків?

Йонел спантеличено, ошелешено й перелякано скинув голову до невидимого голосу:

— Тік?!

— Своєю власною персоною! Ба — навіть із Цомбі!

— Як ти добрався сюди, бідолахо?.. и-и-и… Поганцю!

— Я пішов на твій сигнал, на вогонь. Чудово!

— Ти кмітливий хлопець, — похвалив його Йонел. — Ти знайшов пакет із їжею?.. Ти ж, мабуть, хочеш їсти?

Малюк був вражений такою зустріччю. Він же чекав докорів, а може, навіть штовханів!

— Я знайшов пакет, як же його не знайти! Я думав, що його залишила для мене добра мавка, а виходить, це ти!

— Це — таємниця! — розсміявся Йонел. — Хто його залишив… не має значення. Добре, що ти знайшов. Ну, то як твій голод?

— Ого! Я такий голодний, що й вогонь їв би!.. А де всі? Вони не закінчили гри?

— Ой лишенько! — спохопився вже Йонел. — Я ж забув подати сигнал. Вони тебе шукають. Ми за всіма правилами організували пошукову експедицію, щоб тебе знайти… Почекай трішечки…

Він склав руки рупором і почав кричати на всі боки:

— У-у-у-у-у! Йонел!.. У-у-у!.. Йонел!.. У-у-у!.. Йонел!..

З лісу йому відповіли радісні крики. Усі знали, що малюк знайшовся, що він біля вогнища разом з Йонелом. Але крики вщухли не одразу, і розвідники, подаючи й далі голосні сигнали, сходилися до вогню.

Йонел швидко подав кирпаневі з неспокійними очима все, що тут було найсмачніше, й коротко переповів, поки той жадібно ковтав, що сталося за перший день експедиції. Тік часто кивав головою, але не забував переламувати навпіл усе, що потрапляло в руки, і таким робом частував Цомбі найрозкішнішим обідом у його житті… і цілком заслуженим.

— Чудова печеня, Цомбі, правда ж?.. Ну облиш, не прикидайся скромним! Ми заслужили її обидва.

— Може, хочеш гарячого чаю? — мовив Йонел.

— Ти ще й питаєш! — відповів малюк, скосивши котячим оком на якісь папірці. — Що це таке?

— Я тобі забув сказати! — стрепенувся Йонел. — У нас були вибори… Це — бюлетені для голосування. Ми вибирали керівника експедиції… Стривай-но! Ти знаєш азбуку Морзе?

Замість відповіді Тік ударив кілька разів по чашці з чаєм.

— SOS! — прочитав Йонел. — Браво, Тіку! Отже, ти зможеш час від часу заміняти мене біля рації!

Від хвилювання й радості Тік забув проковтнути.

— Йонеле! Слово честі? Ти не жартуєш?

— Серйозно, Тіку… Мені все одно потрібен помічник. А особливо, коли мене виберуть керівником експедиції. Лучія займатиметься своїм апаратом.

Вигуки черешняків лунали вже зовсім близько.

— Та невже, Йонеле? І ти залишатимеш на мене навіть апарат?

— Звичайно! Але з однією умовою: щоб ти пильнував його, як зіницю ока! Чуєш, Тіку? І ще одне: не поводься зле ні з Марією, ні з Віктором, якщо вони тебе сваритимуть, чуєш? Ми все залагодимо так, щоб тебе не дуже важко покарали… Це таємна домова, Тіку. Тільки ми вдвох із тобою про це знаємо. Давай руку!

Руки зустрілися лиш на частку секунди, вони ледве торкнулися, бо на освітлену галявину почали висипати черешняки. Тік дивився на них здалеку, і на його обличчі з’явився здивований і наївний вираз.

— Нестерпний! — накинулась на нього Марія, раптово зупинившись посеред дороги.

За одну мить малюк забув усі свої прокльони, усі страждання, яких він зазнав через неї, усі свої клятви: що він її ненавидітиме, що навіть не дивитиметься в її бік, що він їй покаже, де раки зимують, а натомість почав стрибати біля вогнища, ніби біс у нього вселився, і врешті-решт опинився в розкритих обіймах.

— Нестерпний!

Говорили навперебій щось усі — слова наполовину докірливі, наполовину добрі, дехто гладив його по волоссю, інші торкалися вух, аби переконатися, що прибув герой.

— Як ви навіть подумати могли, що підете без мене?! — почав докоряти їм малюк. — Якби ви навіть під землею пішли, то я вас все одно знайшов би. Чому ви так зі мною поводитесь?

— Це не так, Тіку, — Віктор спробував заспокоїти його. — Аби зараз не ніч, ми відіслали б тебе негайно додому… отже…

— Досить! — втрутився Йонел. — Жереб кинуто, ми повинні взяти його з собою в експедицію.

— А як же бути з сосками? — спитав Дан.

Віктор був невдоволений напрямком, по якому покотилася розмова.

— Тіку! — сказав він. — Перш за все нам слід з’ясувати дещо. Жоден із тих, кого ти бачиш тут, не втік із дому…

— А звідки ви знаєте, ніби я втік?

— Чи не хочеш ти сказати, що тобі дозволив тато? — шпигонула його Марія. — Я питала його перед тим, як лягати спати…

— А я кажу, що я не втік! — затявся на своєму Тік.

— Ага! — спробував загнати його на слизьке Дан. — Ти хочеш сказати, що вийшов за ворота спокійно, як і всяка людина… Так?

— Так… Я пішов, як і всяка людина… Я поспішав, то правда, але я не втікав.

— Тіку! — знову втрутився Віктор. — Мені здається, ми граємося словами. Ти пішов з дозволу чи без дозволу?

— А що буде, якщо я пішов без дозволу?

— То дуже прикро й погано, і лихо для нас! — вибухнула Марія. — Дитина, яка обманює батька й матір…

— І сестра, яка обманює братика… — урвав її Тік. — Яка хотіла обманути його… — одразу ж виправив він самого себе.

— Тіку, чому ти не хочеш зрозуміти? — докірливо озвався Урсу. — Марія знає, що ти маєш бути вдома… Подумай про батька й матір, що твориться зараз у їхніх душах? Що ти собі уявляєш?

— Я дуже добре собі уявляю, що в них твориться…

— Тобто… — підштовхнула його Марія. — Що ж ти собі уявляєш, поганцю?

— Тобто я не уявляю… Я знаю точно! Тато дуже радий. Він зрозумів, що помилився, коли прийшов мош Тімофте…

— Кирпаню! — скочив, мов привид, Дан. — Таж він тобі дозволив!

— Авжеж! — кирпань вимовив те «авжеж» цілком байдуже, наче це була відповідь на найзвичайнісіньке запитання, приміром: «У тебе є капці?»

Марія обхопила його голову:

— Поганцю! Нестерпний! Обманщик!

— Ці слова можна вжити і в жіночому роді… — Йому вдалося трохи відплатити їй, але подальші його слова перепинили гарячі обійми.

Урсу, стоячи біля вогнища, підморгнув малому, а шибеник відповів йому прихованою усмішкою.

— А тепер будь щирий, Тіку, і скажи! — звелів йому Віктор. — Чи не краще було б, аби ти сказав нам усе звечора?

— Я хотів зробити для вас сюрприз, слово честі…

— Аби ти знав, скільки хвилювань ти нам завдав, мамо рідна…

— Вам?

— Дуже можливо, що тобі спало в голову познущатися з нас… — ущипливо сказала Лучія. — Ану, признавайся!

— Таке скажеш! — відкинув малюк виклик. — Аби ви знали, як гарно й цікаво в лісі увечері!.. Я бачив стільки звірів… Тобто вони не красиві, але цікаві. Особливо якщо ти не падаєш духом і дивишся на всі ті дивовижі довкруг…

— І що ж ти бачив? — почала допитуватися Лучія.

— Тс-с-с! Жахливих потвор… Жаль, що вас не було. А особливо тебе, Лучіє. Я бачив дракона з п’ятдесятьма головами, кількох баб із верблюжими горбами, щоб я вмер, і якихось звірів з іклами й пазурами завдовжки з метр. Ви знаєте, як вони пройшли повз мене?

— Невже ти їх справді бачив? — намагалася з’ясувати щось Лучія.

— Отак само, як вас! І коли я заплющував очі…

— І тобі не було страшно? — спитав Дан.

— Страшно?! Мені?!

— Тіку! — заспокоїла Лучія великого сміливця. — Ти знаєш, хто випустив усіх отих потвор? Знаєш, хто їх пригнав тобі перед очі?

— Хто?

— Страх, дурненький. Ти сам себе викрив!

— А от і ні! Бо ви всі погані й заздрісники. Вам дуже прикро, що я прийшов сам, уночі, через ліс. Я ж бо знаю! І, врешті-решт, ви самі боїтеся найбільше!

— Оце такий ти справедливий… — дорікнув йому Урсу від вогнища.

Запала невеличка пауза, і Йонел нагадав усім, що перший день експедиції ще не закінчився:

— Було б добре, аби ми почали голосувати вдруге…

— Точно, про це думала і я, — сказала Лучія. — Але що робити з Тіком? Ми зараховуємо його до експедиції чи ні?

— Звичайно, зараховуємо, оскільки він пішов з дозволу батька, — відповів Йонел. — Я такої думки, що і йому треба надати право голосу. Він дуже добре знає азбуку Морзе, у нього гострий зір, він зможе по-справжньому допомагати нам. Правда ж, Тіку?

Тік квапливо погодився, а Лучія, побачивши, що Йонела підтримали й решта всі, пояснила малюкові ситуацію. Але Тік уже давно знав це.

Знову розподілили бюлетені, знову вкинули їх в урну, знову їх перемішали, знову почувся голос Лучії, цього разу ще здивованіший, але результат уже був інший, а втім, він уже й не міг бути такий самий:

— Віктор — три… Йонел — чотири!

Йонел став керівником експедиції!

Коли другий кандидат побажав йому успіху, Лучія аж тоді зрозуміла, що не Тік, а Віктор визначив результат голосування.

Йонел, заражений енергією й динамізмом Лучії, негайно взявся до своїх прав. Він тільки наслідував Лучію, ясна річ, не здогадуючись про це: те, як вона говорила, швидкість, із якою вона це робила, навіть окремі жести.

Збившись біля вогнища, здригаючись час від часу від приємного хвилювання, черешняки слухали свого керівника і всі погоджувалися з ним. Йонел обгрунтовував необхідність поділу експедиції на дві групи. Дуже ясно стало для всіх: безпека й успіх експедиції залежали саме від цього поділу. Але водночас у душах сміливців наростали неспокій, хвилювання, тривога. Тільки для того, щоб ослабити це відчуття, втрутився Віктор:

— Розділені ми будемо не дуже довго: день, два, а може, навіть менше одного дня, поки зробимо перше дослідження. Коли ми почнемо складати карту, тільки один із нас по черзі залишатиметься біля апарата назовні, решта зможуть ходити по печері. Ліхтарі маємо, батареї є, часу в нас досить… Врешті-решт, нам може надокучити печера, і ми будемо переважно назовні…

— І все-таки… перша зустріч, перші тривоги… — почулися сумні ностальгійні голоси.

Так! Перші дослідження, перші хвилювання, перші відкриття! Кому вони стануть винагородою?.. Саме тут започатковувалася болісна тривога деяких черешняків. Хто піде в печеру?.. Хто залишиться надворі?..

Йонел запропонував утворити групи відкритою дискусією, Віктор підтримав його, але решта всі почали опиратися, мов бісенята. Вони й чути не хотіли про дискусії та угоди.

— Облиште, знаємо ми це!.. — натякнув на щось Дан, підморгнувши Тікові.

— Треба тягнути жеребки! Принаймні кожен матиме однакові шанси. Ніяких поступок нікому! Або все вирішать жеребки, або… до побачення!

Йонел спробував ще раз переконати всіх, відкриваючи їм свої побоювання, які поділяв і Віктор, що жеребки можуть скласти групи, приміром, ось так: Марія, Лучія, Дан і Тік — у печеру, бо для печери були виділені чотири місця, решта — надворі.

Йонелові слова викликали справжній ураган між обома наметами. Мовчав тільки Урсу. Решта, особливо розлючений малюк, зчинили жахливий галас. І аби не втрачати час та показати, що вони справжні демократи, бо були дуже впевнені в результатах, скандалісти просили поставити на голосування сам принцип утворення груп: голосуванням чи дискусією? Віктор і Йонел проголосували за дискусію, Лучія й Урсу утрималися, Марія, Дан і Тік проголосували за жеребкування — і виграли партію.

І все-таки «дискутанти», тобто прихильники дискусії, дечого свого домоглися: керівникові експедиції по праву належить місце в групі, яка йде в печеру. І ще вони добилися: якщо групи будуть надто нерівнозначні, збори більшістю голосів можуть перетворити одну групу в іншу.

— А як визначити нерівнозначність? — спитав Дан. — Треба буде поставити на голосування… І за право ставити на голосування теж треба проголосувати… щоб не порушувати демократії…

Лучія подала йому знак замовкнути, і Дан скорився, але не Тік, який домагався, невдячний, щоб і керівник експедиції тягнув жеребок. Очевидно, вперше в житті малюк не мав певності в своєму щасті, з яким він досі так добре знаходив спільну мову, навіть у дуже складних, майже безвихідних становищах. На жаль, його докази відмели, як непотріб, і тепер він вимушений був покладати надію лишень на три шанси із шести, а не на чотири із семи, як це було б справедливо, на його думку. «Четвертий шанс був би для мене щасливий», — подумав наляканий малюк, а вголос сказав:

— Якби в печеру було чотири місця, одне, безперечно, було б моє…

Лише Дан визнав його слушність, але й він робив ставку на четвертий шанс.

Лучія перемішала в урні шість записок. На трьох було написано: печера, на трьох — зовні.

Якийсь час ніхто не зважувався першим випробувати свій шанс. Вони дивилися один на одного, підганяючи один одного, тобто страхаючись, поглядами. І все-таки, відважившись та розштовхавши інших, малюк із золотим волоссям і живим сріблом в очах випробував долю. Він витяг папірець, розгорнув його… враз підстрибнув, мов несамовитий, і загорлав так, що його стало чутно край лісу:

— Печера! Я в печеру! Дивіться: я в печеру!

І він пішов, тицяючи величним жестом папірець, який приніс йому щастя — а чи тільки щастя? — під ніс кожному. Після першого папірця шансів у кожного поменшало, натомість зросло хвилювання. Решта ще вагалися, коли Віктор всунув пальці в урну і сказав з легеньким тремтінням у голосі:

— В печеру…

Потім байдужість Лучії, котра не була, однак, вдавана:

— Зовні, на горі…

Потім Дан, підбадьоривши себе зітханням, і:

— Сонце і Лучія… Чи Лучія і сонце…

Залишалися ще два папірці. Один зник у руці Марії.

Вона схопила його майже розпачливо, але не розкрила. Останній узяв Урсу. Але й він не сказав жодного слова. Спершу глянув на Марію й побачив, що вона кинула папірець у вогонь і втупилася болісно, аж до сліз, у жовтий зловісний вогонь: «Прощайте… перші тривоги, перші зустрічі…»

— Зовні… — сказав Урсу безбарвним тоном.

Марія здригнулася й ошелешено глянула на хлопця, котрий тим часом зібгав папірець. Вона хотіла б пересвідчитись, на власні очі побачити слово, написане там. Але папірець полетів у вогонь, і вона зрозуміла все, і вже не мала анінайменшого сумніву, коли побачила, що Урсу уникає її погляду, яким вона хотіла подякувати йому.

Запало надто гнітюче мовчання. Щастя, що малюк порушив його своїми оплесками, адресуючи їх усім.

— Прекрасно! — сказав він. — Ох, як прекрасно!

Але що було б, якби його зухвала рука витягла інший папірець? Це запитання злякало Урсу. Він так хотів перешкодити малому тягнути першому! А той зрозумів усе навпаки!

Йонел нагадав про склад груп:

— Я, Віктор, Марія і Тік підемо в печеру. Лучія, Дан і Урсу досліджуватимуть схил гори. Так, як ми й домовилися, треба спитати, чи хоче хтось щось зауважити про склад груп… Може, хтось вважає, що слід зробити якісь перестановки…

Усі зійшлися на тому, що групи підібрані добре. Інших зауважень не було. Лиш Тік підійшов до Урсу й глянув на нього із щирим сумом. Йому так хотілося, щоб вони були разом… але тільки ж у печері!..

— Я дуже шкодую, що ми розділяємося, — прошепотів він. — Які погані жеребки! Але ти…

Урсу лагідно накрив долонею його скуйовджений золотистий чуб, потім легенько притиснув хлопчину до грудей:

— Ми триматимемо зв’язок по радіо… І будь певен, Тіку, ми скоро зустрінемось…

Йонел оголосив програму наступного дня:

— Підйом на світанку… Розподіл… Біля входу в печеру зв’яжемо пліт… Так! Через п’ять хвилин — відбій! Спати обов’язково всім. І я всім бажаю: добраніч!

Урсу дивився на Лучію, Лучія дивилась на Віктора.

Спати було обов’язково, але особливо, що втома знову взяла своє, а фантазія вишивала їм день новий і важкий: завтрашній; хлопці й дівчата швидко розійшлися по наметах.

Сон до них підкрався не так, як завжди, притлумлюючи спершу думки, а прийшов цього разу швидко і впевнено. В хлоп’ячому наметі два черешняки ще якусь хвильку змагалися зі сном, ніби хотіли сказати один одному: «Пильнуй за всіма». Але їхні думки спромоглися вилитись тільки в ледве чутний шепіт, який запечатав це невисловлене послання. М’яка ніч нечутно накрила їхні думки.

Небо було забризкане світлячками. Зорі ніби змовились невтомно й лагідно стерегти аж до світанку сон тих, хто за кілька годин піде у велику мрію.

Хто це так лагідно прошепотів молодим сміливцям: «Добраніч!»? Може, ти…