Лицарі черешневого цвіту

1

Одна група, якій доля й доброта Урсу подарували першу зустріч, підійшла до входу в печеру. Другу ледве було видно далеко на схилі гори. Черешняки почали стукати у браму великої мрії…

Усі вони встали рано-вранці, нікого не довелося будити. Спершу розділили харчі на безпомильних терезах товариськості, потім інструменти і лише після цього зібралися навколо скатерки, простеленої на траві мовчазними господинями. За сніданком уточнили режим передач радіоапаратами, абсолютно обов’язковий. Це був найсуворіший закон експедиції. Розділилися там же, на плато, із жартами й підбадьорюваннями, але й із деяким смутком. Група Лучії одразу подалася на гору, група Йонела затрималась трохи в покинутій дерев’яній ветхій колибі, звідки вони захопили кілька дощок, майже прогнилих, але які ще можна було б використати при зв’язуванні плота. Весь вантаж ліг на схилені плечі мрійників. Щастя, що Урсу тягнув за собою цілу хуру тичок та кілків, майстерно зв’язаних запасною мотузкою. Друга хура, схожа на цю, але трохи менша, гуркотіла вслід за Віктором. І лиш коли зупинилися перед чорним отвором, що ховався за деревами й валунами, обмінялися першими словами, тобто першими вигуками.

Грот зустрів їх доброзичливо, і перші вигуки сміливців були вигуками вдячності й приємності. Вони зайшли всередину крізь тріщину, схожу на трикутник, розгарячілі й спітнілі, і враз опинилися в прохолоді й тиші, а світло стало блякле й заспокійливе. Але це приємне враження тривало недовго. Після першого ж огляду всіх охопило розчарування. Передпокій печери був дуже бідний: така собі заглибина без ніш, без вапнякових прикрас, які вони собі уявляли й намріяли колись. Звичайнісінька заглибина з низьким склепінням, яке звужується донизу. Вони обережно просувалися вперед крізь темряву, і вже після перших кроків їм здавалося, ніби вона засмоктує їх, погрожуючи розчавити. Морок ставав дедалі непроглядніший, а протилежний край печери віддалявся, перетворюючись у тунель, все вужчий і нижчий.

Нарешті Йонел подав сигнал, якого чекали всі: ввімкнути світло! Fiat lux! — як поправила його Марія. Чотири потужних ліхтарі об’єднали свої промені в один сліпучий сніп. Тунель, куди вони ввійшли, був досить широкий і привітніший, аніж приймальна зала позад. Стіни його вологі, на стелі глибокі тріщини, а трохи далі виднілися виходи, впадини й окремі валуни.

Найщасливіший був Тік. Він ніби вступив у царство дива. Не хотів нікого слухати. Іноді залишався позаду всіх, іншого разу забігав наперед і гуляв скрізь ліхтарем, намагаючись не пропустити нічого: ніші, заглибини, тріщини, ями, жодної дивної площинки, котра могла бути використана як сховок для чарівної коробочки. В одному виямку Тік побачив кілька камінчиків, які біля велетенського каменя здавалися непрошеними в печері. Він підняв їх, зважив у руці й гукнув:

— Йонеле! Стій! Дивись, що я знайшов…

Малюк відстав трохи, і Йонел почекав його якусь хвильку, досить нетерпляче, але, побачивши камінці у нього в руці, пирскнув сміхом:

— Звичайні природні камінці… Їх можна знайти в будь-якому дворі… З них ніякої користі…

Майже всупереч серцю, малюк викинув камінці, але за мить знову кинувся в пошуки. Він вихопився поперед усіх, обшукуючи зацікавленим променем ліхтаря стіни тунелю. Цомбі плутався в нього під ногами саме тоді, коли не треба було, і це трохи гнітило шибеника, але не настільки, щоб забувати, як вправно той виконав роль провідника напередодні. Хлопець різко гаркнув на нього кілька разів, обізвавши відповідними до важкого моменту іменами, і відтак пес погодився на роль шлейфа.

Біля величезного, мов куб, каменя Тік знову знайшов кілька камінчиків і навіть надумав поповнити одним із них свою колекцію, але, згадавши презирливий погляд Йонела й подумавши, що його знову можуть висміяти, відмовився, хоч і з сумнівом у душі. І подумки вирішив, що не шукатиме більше нічого, а тільки схованку… Але не встиг він додумати до кінця свою думку, як почувся голос Йонела:

— Стійте! Вікторе! Іди швидше сюди! Дивіться! Можу покласти руку на вогонь, що це залишки палеозойського граніту…

Йонел тримав у руках саме ті камінчики, що їх надибав Тік. Вражений такою гіркою несправедливістю, малюк ощирився до нього:

— Ну й що! Велика важниця! Я їх перший побачив! І якби я їх не підфутболив, ти їх не знайшов би!

— Краще брати рукою, — урвав його Йонел. — Ти знаєш, невігласе, скільки їм років?.. Щонайменше — тисячу двісті мільйонів…

— А отим моїм, які ти викинув?.. Невже їм нема хоч дев’ятсот мільйонів? Облиш…

Віктор заспокоїв обох, повідомивши, що вже недалеко перша зала, ясна річ, якщо печера не пересунулась відносно карти.

На щастя, печера була розумна. Всього лиш за кілька хвилин вони опинилися в просторому, мов бальна зала, приміщенні, чудернацьки освітленому променями, які пробивалися крізь тонесенькі, мов нитка, тріщинки.

Коли ліхтарі об’єднаним промінням освітили залу, підлітки приголомшливими криками привітали її щедру розкіш. Десятки білих бурульок звисали з чорної стелі, а посередині сталактити й сталагміти майже торкалися вершками. А ще були мармурові грона на стінах, приховані ніші, дивні статуї, підвішені корали, самотні скелі, мов кінчики списів, та інші форми дивовижного рельєфу, ніби їх точили й шліфували сотні мільйонів років майстри. Відвідувачі поглинали їх поглядами й голодною уявою, вигуки вихоплювалися пошепки або й взагалі завмирали на гарячих вустах. І Тік зрозумів, нарешті, який мудрий був той, хто вибрав цю печеру, щоб заховати тут чарівну коробочку. А Марія, зачарована, намагалася пригадати найсміливіші мрії та картини своїх снів, аби порівняти їх із тим дивом, серед якого вони опинилися.

Ніби відчувши, як вона горить і тремтить у своїй замрії, Йонел спробував привести її до тями:

— І все це, що ми бачимо тут, усі ці прикраси виникли завдяки воді й двоокису вуглецю, які перетво…

Марія спрямувала світло ліхтаря просто йому в очі:

— Які перетворили вапняк у бікарбонат кальцію! — закричала вона. — Я знаю, пане великий учений! Аби ж ти міг звести ще й свою власну нестерпну сутність до основних елементів: водню, кисню, фосфору, вуглецю, кальцію і те де, і те пе, то ти не був би спроможний робити наукові дослідження й не міг би відчувати ні крапельки жалю, що причепився до мене…

Дівчина випалила все одним духом. Йонел не встиг навіть рота роззявити ще й тому, що зловорожий ліхтар обпікав йому всеньке обличчя. Але вони були тільки вдвох тут, на цьому місці. Віктор і Тік пішли в протилежний кінець зали у супроводі ніби трохи неспокійного Цомбі, який плентався за ними.

— Увага! — долинув до обох сперечальників голос Віктора. — Ми прийшли до води!

Звістка була аж надто поважна, щоб миттю знищити готову вибухнути сварку.

Насправді Віктор до води ще не дійшов, але відчув вільгість у повітрі, і йому ніби навіть вчувся недалекий плюскіт, та ще карта у нього в руці вказувала на підземне озеро в кінці першої зали. Він завбачливо схопив Тіка за руку, а малюк, вважаючи, що це жест ласки, швидко відповів йому, притиснувшись до нього.

Так їх і знайшли Марія та Йонел. І всі четверо повільно, свинцевими кроками пішли вперед із перебільшеною обачністю, але не тільки обережність вимушувала їх до такого болісного ходу, а й ноша, яка ніби поважчала і з якою непросто було перелазити через численні перепони. Вони зупинилися край озера. Протилежного берега не було видно. Перед ними — тільки вода, кришталево чиста, мов дзеркало, вода, що іноді брижилася від крапель, які падали десь, невидимі у темряві.

Віктор кинув мотузку із прив’язаним свинцем, і клубочок почав швидко-швидко розмотуватися, аж поки в руці залишився голий вузлик. Але все одно дна не дістав!

— Дуже глибоко! — сказав Віктор. — Це, мабуть, прірва, наповнена водою. Жаль, що ми не знаємо ширини…

— Бр-р-р! — вигукнув Тік, зануривши на мить пальці в воду. — Холодна, як крига! Вплав не перебратися…

— І не треба, Тіку, — заспокоїв його Віктор. — Ми перепливемо на плоту. Тільки спершу треба його зробити, а для цього слід принести матеріал із передпокою. Всі в’язки…

— А може, найперше, — втрутився Йонел, — пошукаємо якийсь наземний перехід?

Віктор лиш безсило махнув рукою, але об’єднані ліхтарі знову прорізали чорну глибінь темряви. І скрізь — вода, вода, тільки вода…

— Так… — визнав Йонел. — Тепер уже і пора, і нагода взятися до плоту…

В’язки тичок і дощок, що їх дуже швидко принесли Віктор та Йонел, поклали на березі озера під невеличкою тріщиною, через яку пробивалася смужка сонячного світла. Тут одразу ж виник будівельний майданчик. Найтовщі тички перетворилися на чотирикутник, надійно схоплений кількома скобами. Інші тички, трохи тонші, були зафіксовані паралельно всередині чотирикутника, а поверх скелета, так надійно збитого цвяхами і скобами, що він навіть не скрипів, настелили дошки з колишньої колиби, і надійно їх збивши цвяхами та зв’язавши для більшої міцності дротом і мотузками. Естетичний вигляд плота залишав бажати кращого, але надійність його ні в кого не викликала сумніву.

— Ніби в первісних людей… — сказав Віктор. — Але за браком іншого… Будемо сподіватися, що він досить міцний…

— Невже він нас витримає? — злякалася Марія. — Як ти вважаєш, Тіку? Бр-р-р! Ми всі вмістимося на ньому?

— Бр-р-р! — відповів Віктор їй у лад. — Як тобі могло спасти в голову таке?.. Я думаю, що в такому разі ми перекинемось раніше, ніж він торкнеться води. Це транзитний пліт, щось на зразок порома, для однієї людини. При великій потребі — для двох… Ми будемо переходити по черзі, а потім тягтимемо пліт назад мотузкою.

Одразу ж, тільки-но закінчивши говорити, Віктор дістав із рюкзака два мотки мотузки і прив’язав їх до найтовщих тичок: кожну з протилежного боку плота. Одна мала залишитися на березі, друга помандрувати з плотом до протилежного, невидимого берега озера. Потім пліт перетвориться в оригінальний пором. Мотузка тягнутиме його назад чи вперед, залежно від потреби. Система, придумана Віктором, була водночас і простою, і надійною. Найважче було першому, хто йшов на протилежний берег — йому випадала невідомість незвичайного й непевного переходу.

— Готово! — оголосив Віктор, про всяк випадок ще раз перевіривши вузли обох мотузок.

Але саме цієї миті Йонел знайшов у якійсь ніші кілька цікавих камінців:

— Невже й це не сліди архаїчного граніту? — спитав він схвильовано й допитливо.

— А мені здається, що це такий самий палеозойський камінь, який я відкидав ногою, — сказав Тік, ніби вродившись біля нього.

— Йонеле! — крикнула Марія. — Починаємо переправу!

— Зараз! — відповів Йонел. — Я тільки трохи подивлюся, чи не знайду чогось цікавого. Ви можете переправлятися…

— Ні! Ти повинен переправитися перший! Так треба! Давай, ми тебе чекаємо!

Але Віктор уже стояв на плоту, а пліт був на воді. Побачивши це, Йонел покинув свій граніт і підбіг до плоту:

— Стій, Вікторе! Поступись мені! Ти не маєш права…

— Увага! — крикнув Віктор. — Візьміть мотузку й освітлюйте мені дорогу! Та пильнуйте Тіка…

Використовуючи замість весла широку дошку, Віктор почав переправлятися через озеро. Але вже через кілька метрів, спрямувавши промінь свого ліхтаря вперед, він побачив протилежний берег, завеслував ще енергійніше й причалив без ніяких труднощів. Новий берег виявився ще гостиннішим, аніж залишений.

Висадившись, Віктор узяв моток ще нерозкрученої мотузки й гукнув друзям:

— Готово! Я доплив і бачу світло ваших ліхтарів! Тут усе в порядку… Тепер тягніть пліт до себе! Пришліть спершу багаж і собаку… Добре?

З протилежного берега йому відповіли згодою, і система негайно почала діяти. Йонел і Марія тягли за свою мотузку, притягуючи до себе пліт, а в цей час Вікторів моток поволі розкручувався.

Швидко повантажили весь багаж, зверху на нього, мов вартового, Тік посадив Цомбі, але собака страшенно запротестував проти розлучення. Він стрибнув із плоту просто до ніг невдячного господаря, який уперше в житті похвалив його за непокору й лагідно назвав Цомбі. У відповідь на це чотириногий хитрун із горошинами на вухах почав лащитися й тертися теплою шерстю об холодні малюкові литки.

Йонел подав належний сигнал, і Віктор на протилежному боці почав тягти мотузку. Коли перевезли вантаж, настала черга пасажирів: Марія, потім Тік та Цомбі і останній — Йонел. На протилежному березі керівник експедиції одразу ж закинув за спину рюкзак і заходився підганяти всіх у дорогу:

— Здається, ми трохи запізнюємось…

— Зараз рушаємо… — відповів Віктор. — Але нам не треба нести на собі рюкзаки. У нас є чудовий візник.

Йонел глянув на нього дуже здивовано, як, утім, і решта всі.

— Тобто?

— Пліт! Найневтомніший візник!

І справді, озеро виливалося в тунель досить широким і глибоким потоком, отже, пліт міг пливти вільно. За якусь хвильку, ніби мимохідь, на плоту розмістився весь багаж.

— Будемо тягнути за мотузку! — сказав Йонел.

— Нам треба не тягнути, — поправив його Віктор, — а тримати. Потік не впадає в озеро, а витікає з нього. Він біжить у долину і зовсім спокійний.

— Чудово! — сказав Йонел. — Триматимемо мотузку по черзі.

Черешняки рушили вниз по течії з новими силами і ніби з іншим настроєм. Вікторова ідея вивільнила їх від вантажу, а особливо позбавила багатьох клопотів. Вони, здається, ніколи ще не почували себе спритнішими, веселішими, радіснішими, хоч і опинилися в серцевині гори, відгороджені від світу білого мільйонами тонн каміння.

Віктор тримав мотузку, до якої був прив’язаний пліт. Але потічок був мудрий і ніде не стишив свого руху.

— Нам треба переправитись ще через більше озеро… — сказав Віктор, глянувши на карту. — Потім буде кілька зал. А зараз ми прибуваємо на кінцеву станцію. Думаю, що до обіду…

— Вікторе! — урвала його звідкись із темряви Марія. — А де скелет мастодонта?

Але їй відповів не Віктор, а Йонел — він теж вивчав карту:

— У першій залі, в яку ми зайдемо. Це радше маленька зала, якщо судити з карти.

Тік — він досі весь час був ззаду — раптом майнув, мов привид, повз Віктора та Йонела, випередив і Марію, і тільки Цомбі був поперед нього.

— Стій, Тіку! — спробував Віктор зупинити його. — Увага! Чуєш? Праворуч заглибина!

— Тіку! — крикнула й Марія. — Назад, паливодо!

— Ура-а! — почулось ображено у відповідь. — Тривога! Гарна тривога! Усі сюди! Ура-а-а! Я знайшов кістку мастодонта!

Усі троє кинулися до світляного ореолу, що його відкидав Тіків ліхтар… і побачили щасливого малюка, який зручно вмостився на купі каміння саме на тому місці, де карта показувала небезпечний виямок. У руці він тримав якусь кістку, котру вихопила в нього, підбігши, Марія. Вивчення кістки тривало не довго. Йонел і Віктор дивилися на неї розгублено, але Марія швидко доконала їх:

— Тіку, це ти її знайшов?

— Майже я… — відповів маленький паливода.

— Гм-м… — погрозила йому Марія. — Аби ти знав, Тіку, що твій мастодонт перетворився впродовж ер у теля.

— У теля?! Не може бути! У слона!

— Ні, Тіку… Саме в теля. Це кістка з телячого антрекота.

— А що тут робило теля? — не здавався малюк. — Може, це кістка мастодонтеняти, — почав просити він.

Але беззаперечний аргумент приніс Цомбі. Йонел знайшов пса променем ліхтаря тоді, коли той саме розправлявся з другою кісткою.

— Я ще не бачив собак, які гризли б кістки мастодонтів… — сказав Йонел.

— А чому? Хіба це не кістка?

— Справді? І ці кістки не можуть належати навіть мастодонтеняті? — почав скімлити Тік. — А як тут могло опинитися теля?

Це питання терзало Віктора, налякало Йонела, схвилювало Марію. Бо на нього була тільки одна відповідь: у печері був ще хтось. І якщо кістка гарненько обгризена, це означало, що в печері хтось побував зовсім недавно. З якою метою? І коли? Усі думали про це.

— Ф’юїть! — нарешті здригнувся Тік. — Аби ви знали — це кістки з харчового пакета.

— Тобі повертається розум у голову, — похвалила його Марія.

— Тоді це означає, — розлютився малюк, — що хтось відвідав печеру раніше від нас.

— Ото ж бо й воно, маленький!

— Не може бути! Я не хочу! Хто ще може насмілитись? Хто…

Він не доказав запитання, бо відчув під підошвою щось трохи м’якше, ніж каміння. Насправді нога його сковзнула в яму край потоку. Спрямувавши промінь ліхтарика туди, Тік мало не задихнувся від хвилювання. У ямі була коробочка, трохи побита іржею, продовгувата металева коробочка… Він швидко схопив її в ямі, притиснув до грудей і метнувся до Марії.

— Я знайшов чарівну коробочку! — шепнув він їй на вухо. — Ти не знаєш чарівного слова?

— Яка коробочка, Тіку? Яке чарівне слово?

Лише показавши коробочку сестрі, Тік згадав, що для того, аби вона не втратила чарів, про неї не можна нікому говорити, а особливо не можна нікому показувати. Він страшенно розлютився, особливо на того когось, він ладен був битися головою об стіну.

Марія швидко заспокоїла його, натомість розтривоживши інших:

— Ця бляшанка так само чарівна, як ота кістка антрекотова — з мастодонта… Хлопці! Ідіть швидко сюди! Я вам щось покажу!

Іржава бляшанка спантеличила обох: і Йонел, і Віктор крутили її навсебіч. Їхній висновок був схожий на Маріїн:

— Коробка з-під сардин… Де ти її взяв, Тіку?

Тік показав їм місце. Очевидно, її випадково кинули в ту яму, або, може, принесла вода. Але ні! Вода не могла принести. Всередині бляшанки ще виднілися плями від олії.

— Оце вже безперечно! — сказав Віктор. — Хтось був у печері перед нами… Один?.. Більше?.. І не дуже давно…

— Так… — погодився Йонел. — Бачив і я сліди олії на коробці… Ми повинні напружити увагу і не віддалятися одне від одного. Чуєш, Тіку?

— А хто тобі сказав, що не чую? — підстрибнув малюк. — Я чую краще, ніж ти, і чую те, чого ти не хочеш сказати. Я знаю, що тобі страшно, тому й говориш, щоб ми були біля тебе…

— Від цієї миті я тобі забороняю навіть торкатися до радіоапарата! — покарав його Йонел. — І тільки-но вийдемо з печери, я тебе відішлю додому!

— Цього зараз хочеш саме ти! — не здавався Тік. — О, як би тобі хотілося зараз бути вдома, ого-го!

Марія штовхнула братика і попросила його назад, а потім пошепки додала, щоб він не затівав сварки.

— Мені дуже дивно! — теж пошепки признався малий. — Хто знає, які ідіоти могли пройти тут, раніше від нас…

І знову підлітки відбули, що їх тисне якийсь тягар, а ще більше — тривога й неспокій. Вони забули про мету експедиції, забули про карту, усі враз стали схвильованими й мовчазними розвідниками, невпинно напружуючи зір, висвічуючи ліхтарями, сантиметр за сантиметром, усі закутки. Щастя, що тунель і зали були безколірні, спокійні, без прикрас, гладенькі, обридливі. Вони знайшли ще спалений сірник і два недокурки сигарет. А більше нічого й не треба було: досить спаленого сірника та двох недокурків. Навколо них Віктор зробив свій перший висновок із цієї приголомшливої сюїти, яка виповнить страхом усіх черешняків.

— Тут пройшла не одна людина… — почав він. — Не одна, а щонайменше дві…

— А чому ти так вважаєш? — здивовано спитав Йонел.

— Бо ми знайшли два недокурки.

— Але ж це не доказ, Вікторе, — сказала Марія. — Ніхто не зобов’язаний курити тільки одну цигарку…

— Не поспішай! — зупинив її Віктор. — На якій відстані були недокурки? Мені здається, вони були надто близько один від одного…

— За кілька кроків, — потвердив Йонел.

— Це вам ні про що не говорить? — вів далі Віктор. — Отже, кілька людей, але будемо вважати, що двоє, бо ми знайшли два недокурки, хоч можуть бути й інші, кинуті у воду… двоє людей припалили одночасно цигарки й погасили їх майже одночасно… То неможливо, щоб один чоловік припалював і курив дві цигарки одразу. Отже, з цього виходить, що перед нами в печері побували щонайменше двоє людей. Це перше…

Решта всі теж погодилися з висновком Віктора. У них не було інших доказів, зате могли виникнути запитання. До одного з них додумався Йонел:

— А може, один із недокурків кинули іншого разу?

— Це майже неможливо, — заперечив Віктор. — Жодного шансу із тисячі. Щоб кинути його в те саме місце, а потім… гляньте… обидва недокурки майже однакової довжини… Ні, це неможливо, Йонеле.

— Я теж вважаю, що ти слушно думаєш, — втрутилася Марія. — Але ти щойно сказав про перший висновок… А що, є й інший?

— Другий висновок, — усміхнувся Віктор, — поки що на стадії гіпотези. Люди, які пройшли тут, дуже добре знають печеру…

Вікторова гіпотеза викликала ще більший подив, розпалила ще дужчий острах у їхніх душах.

— Як ти дійшов до такого висновку… тобто до своєї гіпотези? — спитав його Йонел.

— Ось так… — похитав Віктор головою. — Краще назвемо його припущенням… Але перш, ніж відповісти, хотів би запитати і я: хто з вас думав, щоб поїсти тут?.. Мені, принаймні, навіть у голову не спало нічого подібного, і я не відчував ані крапельки голоду…

— Цомбі! Йому не тільки спало в голову, а він навіть почав гризти кістку…

— Ну, Цомбі давай облишимо, Тіку… — Віктор повернувся до свого. — Чому ми не думали про їжу?… Таке запитання видається диким. Ми не думаємо про їжу, бо опинились серед такого дива, серед такої небаченої краси, довкола нас стільки сюрпризів, а може, навіть загроз… крім того, ми не можемо бути впевненими, що нас не підстерігає десь попереду якась природна пастка… Отож дуже неймовірно; щоб людина почала їсти, а потім курити в печері, де вона опинилася вперше… Ви пригадуєте, де ми знайшли сірника?.. В єдиному місці на весь тунель, де найслабша течія. Навряд чи це простий збіг, що саме там хтось припалив цигарку. І ще одна деталь: усе, що ми знайшли, то знайшли на лівому березі потоку, тобто на тому боці, яким ідемо… Але ми знаємо, що цей берег доступніший, бо так нам показує карта. Якби знайдені нами предмети були розкидані і на правому, і на лівому березі, це означало б, що вони йшли наосліп, шукаючи доступнішої дороги, адже на правому березі теж є доступні місця.

— А чому б нам не припустити, що і в них є карта? — спитав Йонел.

— Це неможливо, Йонеле… Єдина карта печери знаходиться в міському музеї, і папка, з якої я її взяв і скопіював, свідчить із запису, що її не розкривали вже десятки років… І не тільки це… Сказати б, що в них інша карта… невідома копія нашої карти? Тоді їм треба було б не їсти там, де Тік знайшов кістки і бляшанку, а остерігатися того місця, бо на карті воно позначене як небезпечне… заглибина в процесі ерозії… Отже, не з карти знають два відвідувачі печеру, а тому, що вже бували тут і — хто знає? — може, зробили свою власну карту. Та хоч би там як, а слід припустити, що вони дуже добре знають печеру…

— У тебе є ще якісь сюрпризи? — спробувала випитати в нього Марія.

— Ні! Не маю жодного сюрпризу. Те, що буде, ясно, як день. Обидва відвідувачі, безперечно, міські жителі. В цьому нема ніякого сумніву. Сто із ста!

— А може, це чабани? — припустив Тік.

— Які чабани! — заперечив Віктор. — Жителі міста, Тіку, в цьому нема сумнівів. Ти вважаєш, що селяни, а особливо вівчарі, ідуть у гори з бляшанками сардин і з антрекотами в бесагах? Бринза, сало, яйця, цибуля — ось їхня їжа в дорозі… Крім того, недокурки сигарет. Обидва від сигарет із фільтром, до того ж, із фільтром новим, нейлоновим… Щодо куріння — я ризикнув би сказати, що із цих двох лише один курець, а другий курив тільки тому, що його почастували… Це лише припущення, і грунтується воно на тому, що двом курцям не обов’язково курити однакові сигарети…

— Але ж нема закону, який забороняв би курити однакові цигарки, — завважив Йонел.

— Це правда… Тут шанси половина на половину. Але все-таки цікаво, що обидва курці докурили цигарки точнісінько в одну мить. Один затягується рідше, другий частіше, один докурює до кінця, другий тільки до половини. Я сказав би так: некурець, побачивши, що другий викинув цигарку, зробив теж так само, повторивши його жест. Тобто він викинув її в той самий час і в тому самому місці, навіть не подумавши погасити її, розтерши ногою, як це роблять майже всі курці. А потім, сірники…

— Які сірники? — здивувався Тік. — Адже ми знайшли тільки одного сірника!

— Саме це й переконує мене ще більше в тому, що обидва вони — міські жителі і тільки один із них курець. Коли Ікс, назвемо його так, почастував цигаркою Ігрека, першим рухом його було дістати сірники, бо ніхто без сірників не піде в печеру. Він запалив першого сірника, але той одразу ж погас, мабуть, від протягу. Подивіться самі! Згоріла тільки головка, самого сірника полум’я навіть не торкнулося. Ігрек, очевидно, заспокоїв його, першим припаливши цигарку.

— Але ж ми знайшли тільки один сірник! — стояв на своєму Тік. — А ми ж усі шукали — і я, і Цомбі, і ми всі.

— Саме це, Тіку, я тобі вже казав, і підкріплює моє припущення: відсутність другого спаленого сірника. Одним-єдиним сірником не можна припалити дві цигарки в печері, де гуляє протяг. Не від сірника були припалені цигарки, а від запальнички, від запальнички Ігрека. Селяни, а особливо чабани, не полюбляють користуватися бензиновими запальничками з камінцем, з гнотиком, бо навіть у кресала не дуже багато шансів запалити трут у такому вологому повітрі печери. Крім того, сигарети з фільтром — і кресало. Не дуже вдала комбінація, Тіку…

— Отже, так, — підбила підсумок Марія, — тут, у печері, раніше від нас пройшли дві особи, скажемо, два індивіди, обидва з міста, один із них курець, другий ні, так… і що найважливіше: вони не вперше приходять сюди…

— Краще сказати, — наголосив Віктор, — печера для них не незнайома…

— А це ж одне й те саме, — докинув Йонел.

— Не зовсім одне й те саме, — відповів Віктор. — Ти можеш проходити, приміром, десятки разів по одному місцю, скажімо, через залу з картинами чи з книжками, десятки разів, але щоразу по десять секунд, і не запам’ятаєш нічого із цієї зали. Але якщо ти побудеш у ній тривалий час, то можеш вивчити все всередині… Отже, краще сказати, що печера не незнайома для них…

— Слушне зауваження, — погодилась Марія. — Усе, здається, дуже просто.

— Тільки ця простота, Маріє, переміниться, якщо розглянути все під іншим кутом. Знаєш, скільки виникне неясних питань?

— Я не дуже добре бачу ті неясні питання, — сказав Йонел. — Тобто я хотів би не бачити їх.

— Це вже інше, Йонеле. Я не прагну бачити неодмінно щось. Питання існують. Ось давайте спитаємо себе: з якого міста прийшли ці гості, Маріє? Вони могли прийти з одного міста, якщо ми дійшли висновку, що вони знають тутешні місця. Із нашого міста!

— Справді!.. — налякано прошепотіла Марія.

— Тоді хто вони? Ось перше неясне запитання, Йонеле. Хоч би мене поставили до стінки, я все одно не зможу знайти на нього відповіді. Чи добре, чи погано, але ми знаємо майже всіх людей у місті, особливо тих, які мають незвичайні заняття. Аби хтось із них, скажімо, наш учитель природознавства, коли-небудь побував у печері, то хіба ми не знали б про це? Тоді хто такі ці відвідувачі, яких ми не знаємо?

Жоден із черешняків не міг відповісти. Захопившись розмовою, піддаючись час від часу нападам тремтіння і страху, вони забули, що їм треба йти далі. Вони всілися на якімсь камені під стіною маленької зали, забувши, що залишилося зовсім недалеко до кінця печери.

— Хто такі ці індивіди, Маріє? — знову повторив Віктор запитання. — Ось перша загадка. І для чого вони прийшли до печери? З якою метою? Щоб побачити печеру?

— Може, вони прийшли шукати чарівну коробочку! — сказав Тік так тихо, що ніхто не почув його слів.

— І далі, — провадив Віктор, — хіба ми можемо твердити, що вони приходять сюди просто відвідати печеру?

— Яка може бути в них мета? — спитав Йонел.

— Це друга загадка, — відповів Віктор. — Друге неясне питання: для чого приходили сюди два індивіди?

— Тоді… — наважилась Марія. — Чому вони обідали в печері?

— Точно! — підтримав її Віктор. — Чому вони їли в печері? Оце третє і найнеясніше питання! Перші двоє питань справді цікаві, але тільки як такі, що потребують розв’язання: хто? Чому? Ці питання… вони привабливі, і вони могли б мати навіть дуже просте розв’язання, аби ми знали кілька подробиць, яких нам зараз бракує. Але останнє питання нерозв’язне; хоч би як я сушив собі голову, я не відповім на нього. Через звичайну логіку я не можу знайти відповіді на нього. Може, нам треба вдатися до абсурду… Нічого не знаю… Чому вони їли в печері? У темряві? У холоді? У вогкості?.. Чому?.. Якби місце, де вони їли, було надто далеко від входу в печеру, тобто від світла, це ще можна зрозуміти. Вони зголодніли, тому і їли… Але ж голод не приходить зненацька, мов колька, а якби навіть прийшов, то, знаючи, що за кількасот метрів можна поїсти на світлі… Це вже занадто! Історія з їдою дуже дивна, дуже загадкова. Інші загадки… як би сказати?., вони ніби розважальні проблеми. Для того, щоб їх розв’язати, можна знайти якогось ключика. Але їхня їда не може бути розв’язана звичайним ключем. Тільки якщо вдамося до абсурду…

— І що означає цей абсурд? — спитала Марія. — Хоч натякни…

— Маріє! Будь-яка людина може зайти в печеру або випадково, або з доброї волі, аби побачити, ще раз перевірити… щось… Хоч би якою дивиною нам це могло видатися, хоч би як нам це боліло, бо ми хотіли бути першими в печері, те, що хтось нас випередив, цілком нормально… Якщо абстрагуватися від нас, то хіба може бути дивним, що в печері часто бували Ікс чи Ігрек або вони обидва разом — Ікс та Ігрек? Ні… Але коли Ікс чи Ігрек їдять у печері, за два кроки від світла, і їдять не бісквіти, а розкривають бляшанку консервів, хіба це може бути нормально? Ось чому я кажу, що тільки через абсурд можна зрозуміти такий вчинок, бо зробити його може тільки ненормальна людина — людина, котрій не подобається світло, яка ненавидить сонце і світ, котра почуває себе краще в темряві.

Йонел глянув на годинник:

— Пора виходити на зв’язок… Аби ті, надворі, не подумали, ніби з нами щось сталося…

Віктор і Йонел швидко налаштували апарат. Перевірили батареї й висоту антени. Йонел мовчки подав знак, що готовий починати передачу, навіть не подумавши, що той знак непотрібен, і всі завмерли, чекаючи звісток від світла.

— Та-та-ті-ті-та-та-ті-ті-та-та-ті-ті, — вибив Йонел і почав чекати відповіді.

Але відповіді не було. Він знову подав сигнал. У відповідь — знову нічого. Він перевірив час: секундна стрілка досягла позначки 12. Неймовірно, щоб Лучія, втілення пунктуальності, королева ввічливості, як називав її Дан, запізнилася.

«Та-та-ті-ті-та-та-ті-ті-та-та-ті-ті», — завзято посилав сигнали Йонел.

Апарат не відповідав. Спробував ще раз. Потім ще. Відповіді — ніякої. Ані звуку.

— Неможливо! — сказала Марія. — Лучія не може запізнитися. Спробуй ще… або дозволь мені. Може, в мене більше щастя…

Але саме тої миті, коли Марія тільки-но вимовила останнє слово, апарат запрацював. Підбадьорений відповіддю, Йонел передав послання з печери першим шифром, тобто найпростішим, так, як користуються телеграфісти при звичайних передачах. Він повідомив надвір, що дослідження йде нормально, що вони зробили пліт, що перші перешкоди подолали легко і вже наближаються до кінця.

— Скажи їм, що тут чудово, мов у сні, — попросила Йонела Марія. — Або краще дозволь мені.

Йонел заперечно махнув рукою, чим розлютив Марію. Але коли вони почули, що повторюється перше повідомлення, то збагнули, що знову сталася якась неприємність. Справді, апарат у печері не приймав більше нічого.

— Не розумію нічого… — знизав Йонел плечима. — Та й перші сигнали були не дуже ясні…

Але саме тоді, коли цього ніхто не чекав, апарат почав приймати імпульси. Віктор та Йонел із давно приготовленими олівцями почали схвильовано записувати повідомлення, яке їм передавали знадвору. Передавалося швидко, обидва записували сигнали автоматично, навіть не намагаючись їх витлумачити. Передача змовкла раптово, а вже за мить по тому Йонел тільки очі витріщив. На аркуші паперу перед ним вишикувалися численні цифри й літери:

А З Ц Д Е 4 І Б І Д В 6 С П О 5 Д Р Г Г Л І 2 А А І Г 2 3 8 У В Н Л 5 3 Ф С М І І К А Д 4 3 С 5 У О В М І З С І І Б А Ц Д 6.

— Що це зі мною? — спитав він отетеріло. — Я збожеволів? Забув абетку? Забув шифр?

Він, мов ошалілий, схопив Вікторового зошита. Віктор узяв його. Знаки були однаковісінькі в обох зошитах.

— Отже, жоден із нас не помилився, — сказав Віктор. — Спробуймо ще раз!

Йонел знову вибив позивний, але марно: йому не відповів ніхто.

— Нічого не розумію… — розлютився він. — Або Лучія збожеволіла, або я…

— І я не розумію нічого… — признався й Віктор. — Неможливо розшифрувати.

— Ми ж домовилися, що користуватимемось першим шифром…

— Я знаю обидва шифри напам’ять, — заспокоїв його Віктор. — Послання Лучії позбавлене будь-якого сенсу.

— Його неможливо розшифрувати.

— Чи не сталося щось там, надворі? — спитала Марія, охоплена неспокоєм.

Вони всі безсило перезирнулися.