Лицарі черешневого цвіту

1

Майже півстоліття, відколи цей ліцей перебрався в приміщення з вежею й годинником, що височів над північною частиною міста, великий амфітеатр відкривався не більш як тричі на рік: на початку навчального року, в середині березня, коли святкувалося заснування ліцею, і в кінці навчального року. Всякі інші заходи, хоч би які важливі вони були, проводилися завжди у спортзалі або в аудиторії на другому поверсі. Навіть директор ніколи не наважувався порушувати традицію. Відтак амфітеатр залишався найпривабливішим місцем у школі, але не тому, що рідко відчинявся, а тому, що його сувора, майстерна архітектура з блиском мармуру вбирала очі й перехоплювала дихання.

Зачарування, яке амфітеатр справляв на учнів, мало й іншу причину.

Амфітеатр з часом став ніби скарбницею; все, що одержувала школа від своїх колишніх учнів, було там, у ряду засклених вітрин, які стояли під напівкруглою стіною. Речі у вітринах не були прикрасами, але всі вони, зібрані й виставлені в одному місці, свідчили про той вплив, який справила школа на долі своїх колишніх вихованців; отож надії чи спогади глядачів перетворювали всі ці речі в неоціненний скарб.

Чого там тільки не було!.. Газети й книжки, колекції мінералів і вироби з кераміки, знайдені в країні або деінде в світі відомими геологами й археологами, записники письменників і відомих учених, макети великих споруд, поміж ними й макет ліцею, дипломи та важливі відзнаки, мініатюри, які представляли задуми або престижні технічні інженерні проекти, що ними пишалася румунська політехніка, креслярські планшети, карти з листами й телеграмами, портрети й фотографії, карти районів Румунії поряд із картою якоїсь екзотичної країни, зробленої групою дослідників (серед них був і вітчизняний учений), та багато інших речей, що представляли всі покоління ліцеїстів. Кожен, сягнувши апогею своєї слави, відчував потребу та обов’язок визнати якимось, може, дуже простим, але щирим жестом визначальну роль школи в його житті. Була в цій такій різноманітній скарбниці й учнівська робота — взятий просто з парти й принесений в амфітеатр аркуш паперу, заповнений цифрами та алгебраїчними формулами — «Екстемпораль (тобто — письмова робота) з математики». Її автор, учень сьомого класу, три десятки років тому розв’язав складну задачу з вищої алгебри, подавши чотири варіанти її розв’язання, останній із них, глибоко оригінальний, викликав після повідомлення справжню сенсацію в математичному світі. Розвинута згодом майстрами алгебраїчних формул приголомшлива ідея школяра стала оригінальною теорією, яка зайняла цілий розділ, досі немічний, у математиці. Нікчемний нещасний випадок обірвав життя юнака на першому курсі навчання на факультеті. Після хлопця залишилась тільки сила-силенна неоформлених аркушів та оця «Екстемпораль із математики», яка шанобливо зберігається в амфітеатрі ліцею.

Того дня, коли відкривався амфітеатр, вхід учням та батькам у нього дозволявся на дванадцять годин — від восьмої ранку до восьмої вечора без перерви. У такий день ліцей приймав після обіду групи учнів і вчителів із сусідніх сіл та міст, яких найбільше приваблювала сюди розкіш амфітеатру. Але зранку амфітеатр був відкритий лише для тутешніх ліцеїстів.

Усі останні три дні перед його відкриттям минали під знаком нетерпіння, хвилювання, навіть остраху, але жоден із них не був таким жаданим, як день святкування закінчення навчального року. Тут справа ось у чім. Окрім звичних по всіх школах премій, по три для кожного класу, за традицією ліцею цього дня вручалася почесна премія найкращому учневі школи і премія канцелярії учневі, якого визначав учительський корпус на підставі критеріїв, що ніколи не були зафіксовані чи визначені і котрі, як правило, ніколи не пояснювались. І саме завдяки цій нагоді, шануючи таку шкільну традицію, випливали на поверхню певні факти, що затінювали престиж ліцею й завдавали страждань деяким учням.

Якщо класні лауреати були відомі задовго до закінчення навчального року, якщо лауреат почесної премії був відомий перед початком свята, бо його прізвище було написане напередодні свята великими золотистими літерами на мармуровій дошці правобіч сцени, то хто буде удостоєний премії канцелярії, ніхто не знав до останньої миті. Тобто про нього дізнавалися лиш тоді, коли називалося його ім’я і вручалася премія. Це був єдиний лауреат без диплома, зате премія — не символічна; переважно це був цінний подарунок, якась річ, але щоразу інша.

Само собою ясно, що премія канцелярії розпалювала багату фантазію. Отож-бо в ці дні між завершенням навчального року та його святкуванням говорилося тільки про велику премію, як її ще називали. Робилися прогнози, ставилися заклади, називалися десятки імен, придумувалися найфантастичніші подарунки, згадувалися найнеймовірніші випадки, які могли бути підставою для героїв-кандидатів на спеціальну премію.

Правда й те, що деякі групи школярів робилися замкнутіші й менш галасливі, хоча, здавалося, дні настали для цього вільніші. Але поривання учнів остуджував острах при згадці про не дуже далекі дні, які ох як хотілось би, щоб вони стали дуже далекими: а що, коли хтось згадає про це й розкаже перед усією школою? Тоді не уникнути важкої покари — крижаної мовчанки всіх присутніх!

Але ніщо не могло зрівнятися з притягальною силою великої премії… Хто її може одержати? І за що? І що саме він одержить?.. Велика премія не мала жодної попередньої умови. Нею міг бути відзначений будь-хто, іноді навіть не за шкільні справи. Кілька років тому преміювали одного учня, дуже слабкого в навчанні, який врятував дитину, що тонула. Відзначений був сином заможних батька-матері. Йому подарували пару рідкісних голубів, бо юний плавець тільки й мріяв про голубів. Іншого року премію дали тринадцятирічному хлопцеві, посередньому учневі, спокійному, хворобливому, котрий нічим особливим не вирізнявся упродовж усього року. Може, тільки своєю мовчазністю та соромливістю. І лише через кілька років дізналися, що в нього немає мами, що його покинув батько, і два місяці хлопець жив і тримався сам, рубав дрова або носив воду сусідам, але нікому не скаржився. Деяких учнів преміювали за перемоги в національних літературних або наукових конкурсах чи за виняткові лабораторні роботи, за сміливі вчинки й зворушливу поведінку перед колегами, вчителями або й перед незнайомими.

Премією канцелярії відзначалися виняткові здібності й духовні якості учнів.

Іноді ім’я-прізвище щасливчика вгадувалося, але це не означало нічого. У школі побутувало прислів’я: «Якщо хочеш бути відзначений великою премією, не думай про неї ніколи…»

Питання залишалося відкрите: хто буде щасливчиком цього року?

2

Амфітеатр аж стогнав від люду. Батьки й діти, може, батьки навіть більше, ніж діти, терзалися однаковим хвилюванням, вони силкувалися приховувати його за словами, і все перетворилося в дивний хор, непідвладний м’якому ритмові, де зрозуміти щось — марно й думати. Запитувалося одне, відповідалося інше, взаємні розмови не мали ніякого сенсу; якби навіть хтось сказав із пристрастю «Отче наш», його сусід відповів би йому філіппікою на адресу місцевої волейбольної команди, і нікого не здивувало б, що така розмова закінчилась гарячим потиском рук, і кожен із цих двох вважав би, що співрозмовник погодився з ним.

Але були й острівці спокою в цьому розгойданому морі, була й зверхність, були й такі, кому хвилювання, розривало груди чи кого час від часу охоплював страх.

Черешняки, як і домовились раніше, зустрілися біля вітрини з картами. Вони були жадібні до новин, але тривалий час вдовольнялися тільки мовчазними жестами, перемовлялися поглядами або ж зрідка пошепки перекидалися словами.

Сергій і Трясогузка пристали до них, мов дві тіні. І не ховалися. Навіть більше — в якийсь момент Сергій приклав до вуха паперову лійку, аби краще було чути та, звісна річ, для того, щоб позлити Марію — вона саме щось шепотіла Урсу. Щастя, що Дан був у доброму гуморі. Він нагнувся до лійки і сказав з непохитним переконанням:

— Ти чув про маленьку бомбу? Двох учнів із нашого класу виставлять як негативний зразок!.. Мамо рідна!.. Я ж думав, що це Віктор! Стривай, Сергію! Чекай, я ж пожартував!..

Та куди там!.. Хоч би Дан падав перед ним на коліна, хоч би закликав усіх святих на поміч… За якусь мить Сергія й Трясогузку ніби вітром вимело звідси. Навіть Урсу з його непомильним зором не міг їх нагледіти.

— Б’юсь об заклад на надувний човен — вони вже сховалися в якомусь закутку, — сказав той, що прогнав їх. — І три дні не виходитимуть звідти.

Втеча двох шпигунів не розвеселила групу. Навпаки. Мовчанка накрила їх, мов ковпак, ізолювавши черешняків від решти світу. Вони всі дивилися на вітрину з картами, але не бачили ліній, знаків і кольорів, не відчували радості, яку дає зустріч із картою. Вони бачили й чули шум водоспадів, бачили вершини й прірви, спокійні галявини й буйні зарості, стежки й ліси, а особливо бачили себе на них — як вони йдуть невтомно всі пересіченою місцевістю, а та згодом стає знаками, лініями й кольорами на картах.

— Може, ми знайдемо щось виняткове, таке, чого ще ніхто не бачив! — прошепотіла Марія. — Може, колись тут буде й наша карта…

З усіх присутніх тільки Віктор почув її шепіт, і погляд його мимоволі побіг до вітрини, поряд з якою був пожовклий від часу аркуш «Екстемпоралі з математики».

— Може, ми знайдемо гігантський діамант… — мріяла й далі Марія. — Або фантастичний скарб… І він стоятиме у вітрині поряд із класною письмовою роботою. Від черешняків. І ми не напишемо жодного прізвища. А тільки — «черешняки»…

— Чому це ми не напишемо жодного прізвища? — теж пошепки спитав Йонел. — Хіба екстемпораль не підписана?

І раптом усі почули оглушливий шум. Ніби вони щойно ввійшли до амфітеатру. Першим оговтався Дан:

— Якщо ми не перестанемо перешіптуватися, — почав він, — то ризикуємо привернути до себе загальну увагу. Йонел слушно каже. Підпишемося всі!

— Щось надто рано ми почали ділити шкуру ведмедя, — в’їдливо зауважила Лучія. — Аби нам часом не знайти якогось пса замість ведмедя…

— Навіщо нам думати про ведмедя, — розсердився Йонел, — коли ми приведемо на ланцюгу справжнього лева? А я переконаний, що вітрина з екстемпораллю може збагатитися навіть сьогодні!

І стільки впевненості було в Йонелових словах, що мовчанка знову запанувала на острівці черешняків.

— Ага-а! — здогадалася Марія. — Я знаю, що ти маєш на увазі…

— А що, хіба не маю права?

— Тільки разом з Лучією! — спалахнула Марія.

Дан торкнув ліктем Урсу:

— У мене таке враження, що назріває надзвичайна подія. Ти нічого не відчуваєш? Тобі не здається, що затримується початок свята?.. Що було б, якби відкрити вітрину?.. Але ж ні, мамо рідна! Це було б нещастя. Залишимося з одним апаратом… Слухай, Йонеле… Вдовольнись ти тільки великою премією… Що ти скажеш на це, Вікторе? Залишимося без апарата?

Віктор знизав плечима. Його щось ніби трохи й стурбувало, але водночас він відчував себе зобов’язаним сказати:

— Не думаю… Екстемпораль — це щось інше, це — ідея, теорія, до якої ніхто не додумався раніше за цього учня. Наші апарати схожі на інші й набагато примітивніші. Для нас вони, ясна річ, унікальні, але я не думаю, що цього досить, аби виставляти їх тут.

Лучія одразу ж підтримала його, але Йонел аж пожовтів від досади. Голос його затремтів:

— Я так і думав… Ви мало не луснете від заздрощів… Ви побачите, ось ви побачите… Я поставлю його на вітрину. Тільки свого!

— Ага-а-а! — зловила його на слові Марія. — Тепер ти й сам визнаєш, що один із апаратів зробила Лучія!.. Ну, кажи! Як же ти можеш бути таким чваньком і таким егоїстом? Неймовірно!

— Гоп! — почувся рятівний голос Дана. — Добре, що ніхто не побився об заклад, мамо рідна! Он подивіться! Он там, у глибині, біля моша Тімофте… Сергій і Трясогузка… Хто їх привів із курника? Самі вони не прийшли б ні в якому разі…

І справді, два античерешняки знову з’явилися в залі. Але Дан був недалекий від правди. Мош Тімофте піймав їх саме тої миті, коли вони хотіли перескочити через шкільний паркан, і гарненько вилаяв їх. Мов двох пригнічених цуценят, зв’язаних невидимим ланцюгом, він припровадив їх до амфітеатру. Згорблені й мовчазні, вони обидва чекали крижаного присуду.

Старий забув про них. Його увага й інтерес були прикуті до іншого. Ось він побачив Тіка: завше непосидющий малюк із живим сріблом в очах мав зараз жалюгідний вигляд. Господи! Яке в нього обличчя! Що з ним? Вій весь час намагається заховатися за спину котрогось із старших учнів!

Мош Тімофте зітхнув. Його обсіли важкі вагання. Серце спонукало подати якийсь знак малому й постояти біля нього; він уже навіть ладен був зробити це. Але щось стримувало його, якась стареча вада, охо-хо… Отакої! Треба було страждати вдвох… Іншого разу він розсудив би мудро й відважно… А зараз каже — стареча вада!

Мош Тімофте від багатьох чув, що сталося з Тіком в останній день навчання, навіть під кінець останнього уроку, перед тим, як здати письмову роботу з рідної мови. А казка про найменшу царівну, на переконання малюка, заслуговувала премії. Це було виправдання за всі його коники, які він викидав упродовж навчального року. Але цього разу він був не винен. Усе, що він зробив, було на користь справедливості; дуже, дуже мало для його власного задоволення: так вибачався Тік і перед своїм батьком… Так…

Йому лишалося написати заключну фразу. Але якийсь чорт, з яким ніколи не можна дійти згоди, підштовхнув його, і саме цієї миті він тріумфально подивився на весь клас. Одна лиш мить, але її вистачило, щоб його неспокійний погляд розкрив подвійне шахрайство.

Тік сидів у середньому ряду на останній парті. Праворуч і ліворуч від нього два лоботряси квапливо списували із шпаргалок, сховавши їх у рукава. Це вже занадто! Спершу він розсердився від такої несправедливості, а потім відчув ніби острах: а що, коли один із цих лоботрясів напише роботу кращу, ніж у нього? Прощай тоді премія!

І тут він відчув, як щось приємно залоскотало його долоню. Не довго думаючи, Тік налаштував маленьку (вона — для класу) рогатку на пальці лівої руки, дістав із потайної кишеньки два прості паперові набої, але так добре скручені, що були ніби металеві. І в одну секунду встановив нечуваний рекорд — влучив в однакові місця на потилицях обох розбійників. Атака була проведена так блискавично, що кожен із тих двох, миттю повернувши голову, подумав, що його вдарив той, другий.

Могла б зчинитися під кінець уроку страшенна бійка між обома шалапутами, якби Тікове досягнення не засвідчив один-єдиний свідок, але цим свідком виявився вчитель.

Десять хвилин мовчазного малюка розпікали перед усім класом, а насамкінець пригрозили страшенною покарою. Перш ніж попросити його за двері, учитель в останньому приступі доброти спитав його, чи він навчився чогось із того, що сталося. І Тік, якусь мить помовчавши, відповів тремтячим, ніби вибачливим голосом:

— Правду кажуть старші: «Якщо хочеш одержати велику премію, не треба ніколи думати про неї!..»

Хоч би як дивно це видалось, але саме ці пригнічені слова врятували Тіка… бо вчитель, вдумавшись у них, врешті-решт відкрив їхні витоки і правильний їхній сенс.

Але малюк нічого не знав про це. На жаль, не знав він, що й мош Тімофте щось знає, отож замість того, аби підійти до старого для власної розради, він уникав його, мов чорт ладану.

«Проклята мить!» — катувався мовчки черешняк. І загроза наближалася стрімко… бо на сцені директор почав традиційну промову.

Цілковита тиша запала по всьому амфітеатру. Час від часу оплески, потім знову тиша… Зачитуються імена премійованих… П’ятий клас… Почувши своє ім’я серед відзначених другою премією, Тік не крутнувся на одній нозі, не підстрибнув угору від радості, як того побоювався мош Тімофте. Невже він думав, що заслуговує першої премії?.. Ні! Бо були в класі двоє зубрил, яких неможливо пересилити, навіть відмовившись від перерви й загадкових післяобідніх рейдів. Але ж для нього вони дорожчі, ніж кров і світло! Ні! Він і миті не сподівався й не думав про першу премію. І не через це припізнився радіти малюк. Він боявся радіти передчасно, або краще сказати — для того, щоб зазнати повністю радості, йому треба було спершу блискавично зробити короткий, але вкрай необхідний розрахунок: чи можна одержати другу премію і водночас бути виставленим на посміховисько всього міста?.. Не можна!.. І аж тепер малюк відчув повну радість, мов приємну прохолоду після тривалої спеки…

Отямився він трохи згодом, коли почув імена черешняків: Віктор, Йонел, Лучія, Марія, Дан… Одні відзначені премією, інші — в списку спеціальних нагород… Нікого не забули… Але враз малюка пронизав злий дрож, і вся радість його вивітрилася: він не почув імені Урсу.

Тиша в амфітеатрі не була цілковита. В перших рядах, тобто там, де не було жодного учня, всі все коментували. Одні дуже натхненно, інші спокійніше, майже пошепки, але всі говорили про дітей, яких викликали на сцену для нагород і поздоровлень.

Коли назвали ім’я Йонела, одна дуже елегантна жінка, надто помітна завдяки велетенському капелюхові у формі тарілки, ніби зумисне так прилаштованому в неї на потилиці, аби заважати тим, хто позаду, бурхливо стрепенулася й зиркнула довкола з видимим наміром обрати собі жертву. І оскільки праворуч від неї сидів ще молодий чоловік, який досі інтригував її своєю майже байдужою й соромливою поведінкою до всього, вона не вагалася у своєму виборі:

— Ви чули? «За виняткові технічні здібності»! Ви вважаєте, що про одного учня можна сказати більше?

Чоловік не приховував збентеження:

— Я не педагог… Я не знаю критеріїв…

— Пардон! — сказала із щирим подивом Йонелова мати. — Хіба може бути щось вище, аніж «винятковий»?! У мене теж є розум… Винятковий — то є винятковий!

Її жертва почала витирати піт, що струмками котився по чолу:

— Звичайно… Ваша правда… Я думав про інше. Тобто… про інші параметри… Технічні здібності… Літературні здібності… Науковий дух… Усе може бути винятковим… Я певен, що ваш син…

— Може, вас здивувало щось інше? — урвала його Йонелова мама. — Те, що він одержав тільки другу премію…

— Я не почув…

— Ви, очевидно, нічого й не зрозуміли… бо там є інше підгрунтя. Якби він умів лестити викладачам, якби він підспівував їм, то одержав би премію більшу… Біда його, що він дружить із нікчемними товаришами, скажу вам по щирості…

Побачивши сина на сцені, жінка відмовилась від подальшої балачки, щоб присвятити себе оплескам і вітальним жестам, поправивши перед тим на собі капелюшок. Вільна мить для людей ззаду неї була дуже коротка, аби вони могли встигнути побачити щось. Коли Йонел спускався зі сцени, вона почала поправляти капелюшок. Але після цього, повернувши голову праворуч, Йонелова мама побачила замість сором’язливого чоловіка жінку, одягнуту в чорне, мов черниця, у вишневій хустці на голові. Нова сусідка не дуже сподобалась їй, особливо тому, що усміхнулась до неї надто по-панібратському. Щоб відбити в сусідки будь-яке бажання поговорити, елегантна дама одразу перейшла в атаку:

— У вас, здається, теж є хлопець, однокласник мого сина… Чому він не бере приклад з Йонела? Він, часом, не має переекзаменовки?

Жінка в чорному не розгубилася:

— Він, бідолаха, доглядає хату, бо батька в нього нема… уже сім років… Те, що треба робити, я його вчу… а в школі він учиться сам. Виплутується якось…

— Аби він не залишився на другий рік, бо втратить друзів. Йонел не буде…

Несподівана хвиля тиші зупинила її. Директор приготувався вручати почесну премію і вперше вимушений був удатися до розлогих пояснень:

— Цього року, — почав він, — ми мали два кандидати на почесну премію. В обох у них однакові дані, обидва мають бездоганну поведінку. Один учень восьмого класу, другий — одинадцятого. Але традиція школи не дозволяє видавати дві премії. Після тривалого розмірковування ми зупинили свій вибір на тому кандидатові, котрий, окрім численних позитивних якостей, довів, і в школі, і поза школою, що йому притаманний високий дух побратимства. Відтак, можемо з гордістю додати, що наш вибір схвалив із щирим розумінням лауреат цієї премії минулого року.

Почесну премію присуджено Вікторові.

Коли черешняк піднявся на сцену, жінка в першому ряду, охоплена нечуваною радістю, штовхнула ліктем жінку в капелюшку:

— Ой який же він розумний, цей хлопець! Він часто приходить до нас, часто й ночує разом із моїм сином. Вони найкращі друзі.

— Ви радієте так, ніби ви його мама! — сказала приголомшена жінка в капелюшку. — Неймовірно!

— У нього, бідолахи, нема мами. Тільки тато… Отой високий чоловік, що поступився мені місцем, він недавно розмовляв з вами…

Йонелова мама відчула, як у неї заворушився капелюшок на голові, або точніше — голова під капелюшком.

Премія канцелярії була присуджена без жодних коментарів: альпіністський костюм — від льодоруба до черевиків, мабуть, найкращих черевиків, які будь-коли хто-небудь бачив у місті. Щасливчика звали Теодору Теодор, або Урсу, як його називали і в школі, і поза нею. Сором’язливий, зніяковілий, спітнілий, червоний, мов жар, Урсу спускався зі сцени з повними руками. Черевики звисали у нього в руках, мов гарматні ядра. Коли він проминав перший ряд, почувся схвильований голос жінки в чорному:

— Пильнуй, синку, щоб не загубити…