Лицарі черешневого цвіту

1

Розвідники у темряві пройшли друге озеро, так само, як і перше, користуючись плотом, мотузками й відвагою Віктора. Пліт по черзі перевіз їх на лівий берег, на вузеньку кам’яну смужку, яка вразила всіх, особливо Віктора. Карта, на якій Віктор весь час робив поправки, вказувала на цьому місці озеро менше, ніж перше, у великій залі, з широкими кам’янистими берегами. Озеро розширилося, затопило кам’янисті береги, і лиш невеличка латка, на яку висадились черешняки, виявилась незатопленою. Це були найбільші перетворення, на які вони досі наткнулися в печері.

Підземний потік продовжував свій біг до невідомого злиття річок чи, може, до кінцевого пункту печери, як це вказувала карта. Черешняки використовували його, як і раніше: він, розумний, слухняний, був для них справжнім другом у цьому мороці з відлуннями й погрозливою невідомістю. Однак треба було переправлятись на протилежний берег, на правий, бо він трохи зручніший. Карта дуже твердо вказувала на це, і справді, об’єднавши світло ліхтарів, вони побачили на досить чималій віддалі широкий берег, трохи вищий, берег рівненький, під безладними стінами.

Тікові знову пощастило знайти край нового озера, за кілька кроків від місця їхнього причалу, третій недокурок цигарки, схожий на інші два.

Але ось у променях ліхтарів правий берег повужчав, став недоступний, весь він залитий водою. На карті нічого цього не було видно. Ще одна важлива зміна рельєфу. З допомогою плота переправились на лівий берег, по якому можна було рухатися вперед, хоч і набагато важче, ніж раніше.

Йонел став дуже мовчазний. Він уже не віддавав наказів, тільки робив коментарі, та й то рідко. Час від часу бурмотів щось, відкриваючи якийсь відклад з підозріливою композицією, або коли думав, що знайшов зразок архаїчного граніту, який так невідступно переслідував його.

Віктор і Тік, весь час попереду, з запалом обшукували й досліджували все скрізь: на березі, в нішах, у ямах, у тріщинах, за валунами. У Тіка не виходило одне з голови: чарівна коробочка. Саме тому він, тільки-но траплялася нагода, мчав уперед, а Цомбі за ним. Аби нікому не дати шансу знайти коробочку

Віктор теж шукав щось, але, здавалося, він знає, що шукає. Він шукав щось, шукав так рішуче, ніби те «щось» саме він і залишив у печері. Тільки Марія, хоч її час від часу й пробирали холодні дрижаки, хоч їй іноді і вчувалися в відлунні погрози, не хотіла шукати й знаходити нічого, не хотіла думати про щось погане; вона мріяла про бальну залу, яку вони проминули, з мармуровими лицарями, з кольє й погаслими, готовими завалитися канделябрами, а ще вона мріяла про більшу залу, з сизуватим голубим світлом, з підлогою з білих плит, і бачила себе, як вона, юна і вродлива, робить піруети, піруети, піруети…

Але її привів до тями голос Віктора, тихенький голос, без тої непомітної вимови болю, яку тільки вона знала в нього.

— Знайшов, нарешті…

Він говорив ніби комусь чужому або нікому, однак усі почули його й підійшли ближче. Це була наполовину викурена цигарка. Але ж відколи шукав її Віктор!

— Тепер я не маю анінайменшого сумніву, — сказав він. — Люди, які пройшли тут, перед нами, дуже добре знають печеру. І ще я думаю, що курець був схвильований… Дуже мала відстань між двома недокурками; цигарки ніби припалені одна за одною, а може, навіть одна від одної… Знаєте, що дуже дивне в цьому відвідувачеві?.. Те, що він не здається відвідувачем! Таке в мене склалося враження: замість оглядати печеру, він заходжується курити. Щонайменше чотири цигарки, Тіку… Отже, нема вже потреби шукати недокурки…

— А чому ти думаєш, що я шукаю недокурки цигарок? — відповів зачеплений за живе малюк.

— Вибач, будь ласка… — сказав Віктор. — Але якщо все-таки випадково знайдеш, хоч один…

— Я й сам знаю… Ти краще скажи про це Йонелові, бо він поки що не знайшов геть нічого…

На якусь часину голоси згасли. Усі знали, що наближаються до останньої зали, тобто до кінця печери. Біля самого входу до зали Марія побачила якусь блискучу річ, але не встигла вона й слова сказати про своє відкриття, не кажучи вже про те, щоб підійти ближче до нього, як її кирпатий братик метнувся, мов шуліка, на ту річ. Яке ж розчарування чекало малюка! Це була звичайнісінька консервна бляшанка, порожня бляшанка. Тік подав її Вікторові, а Віктор, без особливого інтересу оглянувши її, передав далі Йонелові.

— Ця бляшанка ще більше заплутує все, — сказав Віктор. — Якого дідька з’явилася ще й вона? Хай їй грець!..

— А ти чому хвилюєшся? — Йонел спробував заспокоїти його. — Люди зголодніли й попоїли… Мені це здається дуже просто…

— А мені ні! — затявся Віктор. — Чи не занадто вони голодні, ці індивіди?.. Вони ж щойно їли, там, біля входу… І знову зголодніли?..

— А може, один їв там, а другий тут, — розмірковував Йонел. — Зголоднів чоло… індивід.

— Якщо вони були разом у печері, а це майже напевно, — сказав Віктор, — то важко припустити, що один їв, а другий дивився. Або ти голодний, і коли бачиш, що починає їсти один, то починаєш їсти й ти, або ти не голодний зовсім, і тоді чекаєш, поки вийдеш надвір і там уже попоїси як слід. Але ж тут не так: Ікс наїдається вволю антрекотами й сардинами, Ігрек дивиться на нього, а через півгодини або через годину згадує, що й він голодний і починає відкривати бляшанку консервів… Рогалики, бісквіти — ще сюди-туди… Але консерви! Це вже виходить за всякі межі!

— А що ти сам думаєш про це? — спитала Марія. — Досі ти лиш відкидав наші думки…

— Я вам сказав: загадка двох відвідувачів стає заплутанішою. Моя думка така: один із цих двох, тільки один-єдиний, уже здавна багато разів відвідує печеру…

— Отакої! — злякалася Марія. — Ти хочеш сказати, що він випередив нас… бо я не розумію, навіщо ходити багато разів у печеру, але не для того, щоб уважно вивчати її, тобто… для того, щоб зробити карту печери!

— Про це я не думав, — сказав Віктор, — і навіть не вважаю, що нам треба про це думати. Це неможливо! Ми теж прийшли заради карти, і хоч ми пройдемо тут багато разів, але я цілком переконаний, що не перетворимо печеру або одну із її зал у їдальню. Бо ми все одно їстимемо надворі, на повітрі й при світлі. Ні, Маріє, я думаю інше, я думаю, що один із тих двох відвідувачів тривалий час перебував у печері…

— Тривалий — скільки? — спитав Тік. — Годину, дві, півдня? Спати — бр-р-р! — я не думаю, щоб він спав тут…

— Не знаю, Тіку. Я не можу визначити з точністю до години. Скажемо так, аби не помилитися, що він перебував тут стільки часу, скільки треба одному чоловікові, щоб кілька разів поїсти. Досі ми знаємо, що він їв тричі…

— Це неймовірно! — збунтувався Йонел. — Аби, часом, не повторилася історія, яку я вичитав в одній книжці…

— І я цього боюся, — швидко підхопив Віктор. — Я побоююсь, аби ми не підпали під вплив книжок. Може, ця історія найпростіша, а ми самі заплутуємо її своїми припущеннями. Ми, часом, не забули, задля чого прийшли сюди?

— А чи не краще було б нам спробувати ще раз зв’язатися з тими, що надворі? — нагадала Марія.

Мов отямившись зі сну, черешняки кинулися до апарата. Виклик за викликом, сигнал за сигналом — нарешті: зв’язок! Під час обміну повідомленнями Віктор спитав про те, що його найбільше доймало. Коли перша зустріч на радіохвилях закінчилася, Йонел поспішив заспокоїти товаришів:

— Думаю, загадка прояснюється: через печеру пройшов Петрекеску. Він знає цей район, як ніхто інший, і сам по собі факт, що він за два кроки від нас…

Віктор обірвав його майже брутально, чого за ним ніколи не водилося:

— Ні, Йонеле! Навіщо ми вводимо в оману самих себе?.. Ти чув, що я питав Урсу. Мисливець не курив, скільки й розмовляв з ним, і тоді, коли тримав нас у парку майже до півночі, не курив. Він не курець. Але це не означає, що він не був у печері. Я певен, що він один із двох відвідувачів. Але з цього виходить, що він нам набрехав. Це означає, що він не продав човна, слово честі…

— А може, другий індивід мав човна, чи, може, й вони зробили собі пліт, як і ми. Отак воно й є! Зробили й вони плота!

Віктор остудив Йонелів запал:

— І де ж він, той пліт?

— Як де? — здивувався Йонел.

— Ти ж не думаєш, що вони забрали його з собою надвір, — сказав Віктор. — Це вже було б занадто. Ми понесемо пліт із собою чи будемо щасливі позбутися його тут, біля озера?.. А надувний човен — інша річ… Випустиш із нього повітря, і бери на плечі, мов пальто. Але це означає, що мисливець набрехав нам, і…

— І? — спитала Марія, трохи налякана.

— Знову трохи ризиковане припущення, — ледь подався назад Віктор.

Але в Йонела виникло ще одне запитання, яким він намагався підтримати свою думку:

— А якщо човен чи пліт, тобто те, чим вони користувалися, тут?

— Я розумію, про що ти думаєш, — сказав Віктор. — Ти хочеш сказати, що один із чоло… із відвідувачів ще знаходиться зараз у печері, може, навіть недалеко від нас, а може, навіть чує нашу розмову…

Йонел здригнувся. Не про це він думав, але одразу ж зрозумів, що це цілком логічна відповідь на його запитання. По спині йому ніби щось пробігло.

— Якщо човен чи пліт у печері, — вів далі Віктор, — то він не може бути десь-інде, а тільки на березі цього озера. Тут закінчується печера. Далі вода й бікарбонат кальцію не знайшли спільної мови й не зробили хати… тобто гарної печери…

Але його спроба пожартувати не знайшла підтримки. Чи всі перебували під гнітом якогось важкого передчуття, чи вони відчували м’яке тріпотіння мороку?

— Що ж нам робити? — Тік висловив уголос запитання, яке цікавило всіх.

— Що будемо робити? — підправив його Віктор. — Ми дійшли до кінця печери, Тіку, і треба побачити, як вона закінчується. Віддамо відповідний наказ ліхтарям.

Тієї ж миті ліхтарі зібрали промені в яскравий сліпучий букет. Злякано заметалися тіні. Сніп світла повільно проходив по всіх закапелках і в усіх напрямках. Зліва стіни були гладенькі, особливо знизу, тільки кілька нерівностей, кілька несміливих мармурових виступів добиралися до купола. Прямо попереду непорушна, мов велетенський скляний диск, вода в озері не давала змоги побачити північний берег. Світло ліхтарів неспроможне було розігнати весь морок. І там, де воно зупинялося, темрява ніби закручувалась гігантськими спіралями. Стіни з правого боку були сформовані тільки з зубців і прикрас. Сотні ніш і виямків, незліченні грона, розплющені на стінах, фантастичний безлад, бунт супроти всякої симетрії та правильних ліній.

— Ф’юї-іть! — здивувався Тік, забувши всі страхи й тривоги. — Скільки тут схованок!

— Перешукати їх усі — то божевілля, — сказав Віктор. — А я навіть не знаю, що можна було б сховати там. Принаймні ні човна, ні плота аж ніяк. Вони надто маленькі, надто вузькі для цього… просто ідеальні склади для консервних бляшанок…

Тік стрепенувся, почувши останні Вікторові слова, йому кортіло сказати, що там можна сховати й інші коробочки, особливо інші коробочки, але згадав, що не має права й словом прохопитися про чарівну коробочку. І він одразу ж додав крізь зуби:

— І коробки… з сардинами, еге ж?

— Це теж консерви, — сказав Йонел.

— А тобі чого? — швидко накинувся на нього малюк.

— Як бачите, — почувся десь із темряви, наближаючись до них, голос Віктора, — ні сліду човна чи плота. Це означає, що ці лю… ці дивакуваті відвідувачі пішли звідси на поверхню… Але шанс, що один із них Петрекеску, і зростає, і спадає однаковою мірою. Жаль, що я не спитав Урсу, чи не бачив він човна!

— Він нам сказав би й без нагадування, — заспокоїла його Марія.

— Авжеж, що так… — одразу погодився Віктор. — Думаю, вони нам навіть спеціально телеграфували б заради цього…

— Тут, праворуч, дуже багато ніш, — сказав Йонел. — Чи не може бути одна із них виходом надвір, який знає тільки Петрекеску?

— Усе може бути, — погодився Віктор. — Щоб відповісти на це запитання, треба перейти від теорії до дії. А ми не заради цього прийшли в печеру. Загадка цікава, тобто запитання цікаве: хто був тут? Коли? Чому?.. Але ніхто не зобов’язував нас відповідати на них. Привело нас сюди інше…

— Цілком згоден! — майже по складах відповів Йонел. — Ми й так згаяли надто багато часу на порожні умовиводи. І треба було б згадати про це значно раніше. А винен найбільше я, бо…

— Чому? — урвала його Марія. — Я почувала себе дуже добре, я дивилася, втішалася, навіть заплющувала очі… на твою чванькуватість…

— Я не знайшов нічого… — заскиглив Тік. — Навіть Цомбі знайшов дещо, а я…

— Облиш, Тіку, ми ж бо не згаяли час, — підбадьорив його Віктор. — Може, якби не виникла ця історія з загадковими відвідувачами, ми вдовольнились би простим переходом і оглядом цих місць. А так, шукаючи й нишпорячи по всіх закутках, ми можемо похвалитися, що вивчили печеру зсередини з першого разу. Великі неточності я вже виправив на карті…

— Знаю, знаю, — відступився Йонел. — Але, може, краще було б підпорядкувати всі наші пошуки головній меті…

— Це вже з уроку, пригадую собі, — сказала Марія. — Ось тепер видно, який ти щирий! Ти зі своїм ідіотським гранітом, який є другорядною метою — визнай! — шукаючи його, не побачив тисяч інших речей, повз які, втім, пройшов би й не побачив би їх!

— Не знаю, — відповів Йонел. — Може, воно й так. Але я прийшов сюди не заради забавок, як похваляєшся ти. Врешті-решт, мене не цікавить, що в тебе у голові, і думаю, нам пора вертатися. Для першого візиту досить. Ми дійшли до кінця, досить!

— Це так! — погодився Віктор. — Але невже ми дійшли до кінця? Це озеро не дає мені спокою, ніби я занурився в нього. У мене від нього аж подих перехоплює!

— Озеро? — перепитав Йонел.

— Так, озеро. Але спершу я хотів би трохи обстежити стіни праворуч, підійти якомога ближче до них і освітити ліхтарями. Може, вони нам щось скажуть.

Усі пішли вперед берегом, аж до води. Там засвітили своє сліпуче світло.

— Посвітіть якомога нижче! — попросив Віктор. — Туди, де озеро стрічається зі стінами, он до тих ніш.

Сніп променів слухняно підкорився, освітивши кожну нішу.

— Я так і думав, — пробурмотів Віктор. — Ці ніші — тільки поверхневі заглибини. Ви теж помітили?

— Що саме?

— Вода з озера не витікає крізь ніші. Жодна з них не хлюпоче. Ніде біля жодної ніші нема ні сліду виру, ні смуги піни.

— Ну й що? — спитала Марія налякано.

— Отже, де витікає вода? — спитав у свою чергу Віктор. — На стінах зліва нема навіть жодної тріщини…

— Справді! — збентежився Йонел. — Як ми про це не подумали досі?..

— А вона неодмінно повинна витікати? — спитала Марія тоном, який, утім, радше стверджував, аніж запитував.

— Неодмінно! — потвердив Віктор. — Перше озеро — джерело, тут нема ніякого сумніву. Вода звідти тече сюди, але ж тут вона не може залишатися. Ти здогадуєшся, Йонеле?..

Йонел ще не збагнув до кінця Вікторової думки:

— Що ти хочеш сказати?

— Що вода тече далі… і якщо вона не затримується тут…

— Ти хочеш сказати, що печера… — почав Йонел крижаним тоном. — Ти хочеш сказати, що печера… — але йому забракло сили висловити думку до кінця.

— Так! — прошепотів Віктор дуже схвильовано. — Я майже впевнений, що печера не закінчується тут! Тіку! Ану зроби-но хутенько паперового кораблика, бо ти, я знаю, мастак їх робити…

Радий, що трапляється, нарешті, нагода хоч чимось прислужитися експедиції, бо Йонел не дозволив йому навіть торкнутися апарата, малюк ураз, ніхто не встиг і оком кліпнути, зробив бездоганного кораблика.

— Зробити ще одного? — спитав він, передаючи його Вікторові. — Я знаю одну систему…

— Поки що освітлюйте ліхтариками кораблика, — сказав Віктор. — Зараз я кину його на середину озера.

Віктор кинув кораблика на водну гладінь озера, потім почав уважно маневрувати дошкою, яку він використовував замість весла, щоб підігнати його на середину. Хвилі, спричинені Вікторовим веслом, зникли, вода заспокоїлася, знову стала мов скло, без жодного брижа, без жодної бульбашки піни, але кораблик повільно плив уперед, плив увесь час, біла цяточка на захололому кришталі, рухлива цяточка, аж поки темінь остаточно проковтнула її…

Ліхтарі згасли всі, мов за командою, морок став густий і гнітючий, а голос Віктора тремтів:

— Озеро тече… ух-х-х!.. так!.. Я думаю, що невдовзі ми зробимо виняткове відкриття, про яке жоден із нас навіть не мріяв, про яке, може, ніхто й не здогадувався досі.

— А карта? — спитали Йонел і Марія водноголос.

— Карта?.. Карта — не закон. Ті, що її склали, зупинилися тут хтозна через що. Вони були впевнені, що грот закінчується теж тут.

— А якщо ти помиляєшся? — сказав Йонел. — Якщо вода йде в глибину, у якусь своєрідну яму, через якийсь природний канал, який лежить нижче рівня озера?

— Не може бути! — одразу ж заперечив Віктор. — Вир тоді перетворив би все озеро в лійку. І якби навіть було так, як ти кажеш, то хіба це не означає, що печера тягнеться далі, хоч і переходить рівнем нижче?

— Ну й що? — дуже різко заперечив Йонел.

— Не поспішай! Нижчий рівень — то тільки припущення. Я вважаю, що печера тягнеться далі на цьому самому рівні.

— А якщо й так? — ще гарячіше наскочив Йонел.

— Ну… — відповів Віктор несподівано спокійно. — Ми повинні замінити припущення, що… Одне слово, нам треба переконатися!

— Ні! — гарячково запротестував Йонел. — Це не твоє переконання. Твоя думка — то швидше бажання! Подивись на склепіння печери! Воно бездоганно вигнуте. Вода пересилила опір твердіших порід, зустріла гранітні відклади, які вимусили її шукати іншу дорогу. Де? У цьому вапняковому виямку… Тут вона працювала, тут вона могла проникнути в цих крихких породах. Це озеро — труба, яма! Я не кажу, що потік не може йти на нижчий рівень, але той рівень може бути на десятки, а може, й на тисячу метрів нижче під нами…

— А я думаю, Йонеле, інакше, — сказав Віктор після демонстративної гарячковості керівника експедиції. — Я думаю, що впродовж тривалого часу тут, у масі вапняку, утворився обвал, який закрив тунель і розділив печеру на дві. А вода, піднімаючись, особливо навесні, після відлиги, сформувала й вирівняла стіни. Ти не бачиш, що від якогось певного рівня стіни надто нерівні?.. Особливо ті, що праворуч…

— Неможливо!

— Чому неможливо?.. Мені здається, дуже природно. Обвал стався тут, а тунель…

— Я не згоден! — роздратовано впирався Йонел. — Те, що ти кажеш, це просто гіпотеза, і я її не приймаю, я відкидаю її з заплющеними очима.

— А я не приймаю твоєї гіпотези. Але не кажу, що відкидаю її з заплющеними очима. Якщо можна мене переконати…

— А ти мене можеш? — крикнув Йонел. — Як ти можеш мене переконати? Голосуванням?

— Ні! Найпростішим і найпевнішим способом: перевірити!

— Досить! — Йонел став дуже владним. — Я вважаю, що ми перевиконали свою місію для першого дослідження. Ми порадимося з усіма, і якщо треба буде…

Підточуваний думкою, що десь тут, на тому боці може бути захована, отже, її можна й знайти, чарівна коробочка, Тік дуже лагідно звернувся до керівника експедиції:

— Ну, Йонеле, чому ти такий?.. Давай побачимо…

— А ти що, можеш повернутися, навіть не переконавшись, чи печера тягнеться далі, чи закінчується? — спитала вражена Марія.

— Так! — відповів Йонел без найменшого вагання. — Ми домовилися, що дослідимо печеру саме цю, а не будемо видовбувати ще одну із наших примх та амбіцій. Досить. Я сказав усе.

— Але ж це дурниця, Йонеле, — стояла на своєму Марія. — А якщо печера не закінчується тут? Я вірю Вікторові, а не тобі… І не розумію, чому ти так гарячково опираєшся? У мене таке враження, ніби ми опинилися в хаті, пройшли через кілька кімнат і зупинилися перед якимись дверима. Хтось нам сказав, що біля дверей, де ми зупинилися, закінчується хата. А ми, хоч і чуємо звідти шум, і бачимо смуги світла під дверима, повертаємося, і то тільки тому, що хтось сказав нам, не знати хто, що за третіми дверима закінчується хата.

— І що ти пропонуєш?

— Перевірити двері! І побачити — є там кімната, як вважає Віктор, чи двері закладені, як твердиш ти. Чому ти впираєшся?

— Тому, що маю певну відповідальність, і я знаю чому! Коротше! Готуймося повертатися!

— Що ти знаєш? — наполягала Марія.

— Знаю, що ми не повинні робити дурниць!

— А якщо ми робимо дурниці, тільки вважаючи, що ми їх не робимо? — розпалилася Марія. — Ну це вже вершина! Від першої ж перепони мерщій назад! Ну гаразд, а я не хочу!

— І я не хочу! — луною відгукнувся Тік.

— Знаєте, що я думаю? І це кажу по щирості… Думаю, що бажання слави запаморочило вам голови й відібрало розум…

— Чому неодмінно воно має запаморочувати й відбирати розум? — розлютилася Марія. — А я скажу, що прагну слави! І навіть дуже хочу її! Не маю права? А ти хіба не носився зі своїм апаратом, наче з писаною торбою? А тут ти одразу чомусь перетворився на дуже скромного. Кажучи словами Тіка: облиш, я знаю! Тут нема Лучії, яка тебе витягне на спині.

— Оскільки ти мене так рознервувала й розлютила — прошу! — ми повертаємось негайно!

— Повертайся сам! Чуєш? Сам!

— Стривайте, досить вам сваритися! — втрутився Віктор. — Лише тепер я починаю вдаватися до амбіцій, Йонеле! Марія слушно каже, що нам слід перевірити ці двері… Спробую я, і я певен, що допоможете мені й ви.

Запала тиша, але Віктор вимовив останні слова так тепло і впевнено, що мовчанка після них видалася ліками, яких довго шукали, а знайшли несподівано.

— Не думайте, ніби я хочу зробити щось страшне, — вів далі Віктор так само спокійно. — Поки ви сварилися, я накидав план дослідження. Ми прив’яжемо пліт до довгої мотузки. Край мотузки триматимете ви. Я повеслую оцією дошкою до стін, яких не видно в темряві. Якщо там виникне якась небезпека або з’явиться щось зле, я крикну чи смикну мотузку. Це буде сигнал! Якщо мотузка почне смикатись у ваших руках, тягніть її, тягніть швидко, щоб витягнути мене назад. Тут нема нічого заплутаного, нічого необережного…

Ніхто не сказав нічого. Віктор говорив так переконливо, що будь-яке слово було б зайве. І він одразу ж узявся до роботи: зв’язав одна до одної всі мотузки, які були в них, такими хитромудрими вузлами, що лише шабля Александра Македонського могла б їх розрубати. Кінець довжелезної зв’язаної мотузки опинився в руках у Марії та Йонела, і їхнє несподіване хвилювання ніби скріпило спільне порозуміння. Але й Тікова рука просунулася звідкись із темряви і, мов кігтями, схопила кінець мотузки.

Перш ніж покинути приятелів, Віктор тим самим безбарвним і теплим голосом, в якому Марія вловила ледь відчутну хвилю тривоги, нагадав їм, що вони мають робити:

— Освітлюйте мені дорогу скільки зможете, і навіть після того, як не видно буде плота, хай горять ліхтарі. Коли я смикну…

Потім ступив обережно на пліт, але відчалив не одразу. Затримався на якусь часинку, ніби перевірити вузли плота. Марія бачила, що відбувається на плоту, і вона заніміла. Але коли Віктор почав веслувати й віддалятися від берега, її пойняв страх, почали гризти докори. Може, треба чи навіть неодмінно слід було зупинити його. За ту часинку, поки Віктор барився, перш ніж рушити, він прив’язав ноги до плота кінцем мотузки. Марія читала колись, що рибалки з дельти Дунаю, коли їх захоплює буря у відкритому морі, прив’язуються до човна, аби їхні тіла, якщо буря виявиться жорстокою і вбивчою, все одно досягли берега, того берега, який вони полишили назавжди.

Мотузка, яку вони всі троє тримали в руках, розмотувалася й розмотувалася. Метри за метрами, десятки й десятки метрів… Мотузка довга, ніби нескінченна. Побачивши, що вона наближається до кінця, страх і неспокій колючками впилися в їхні руки та серця. Але ось мотузка зупинилася, завмерла й натягнулася, мов струна. І вони самі себе почували продовженням мотузки, вони самі всі були, мов струни, натягнуті крізь морок і мовчання, і коли б чиясь рука торкнулася їх, вони відізвалися б тисячами звуків.

Секунди розтягувалися, мов тверда гума, загрожуючи страхітливо вибухнути.

Мотузка була ще безжальніша, ніж морок, ніж тиша, ніж холодне й зловісне повітря, мов скляна вода без брижів, без кольору, без життя. Коли чекання й напруження досягли критичної точки, мотузка почала рухатися в їхніх руках, битися об холодну воду озера, вимусивши їх рухатися.

Руки, які тримали мотузку, почали рухатися, мов човники, в мовчазному шаленому ритмі. Але ось одна рука випустила мотузку, й промінь ліхтаря розпанахав темряву над водою. Пліт наткнувся на світло і вже разом із ним наближався до берега. Друга рука випустила мотузку, і другий промінь світла метнувся до дерев’яного монстра, який наближався. Обидва промені світла, схрестившись, не помилилися. Пліт повертався… порожній!

Замість вибуху гримнула тиша, це була мовчанка гірша, ніж вибух. Мить розгублення і страху, потім божевільний голос Йонела:

— Бачили? Убивці! Як ми повернемося?

— Ти думаєш тільки про це? — просичала Марія. — Негайно йди шукати його!

— Я піду! — вчепився малюк, в якого волосся стало сторчма. — Я найменший. Мене втримає пліт, і я зможу пройти скрізь…

— Стій! — Йонел схопив його за руку. — Дурню!

— Стій! — пролунав і голос Марії. — Я піду!

— Куди ви хочете йти? — задзижчав Йонел. — Ви що, збожеволіли обоє? До дідька ви підете! Це ви винні зі своїми безглуздими амбіціями!

— Тобі страшно, боягузе! — знову просвистіла Марія.

— А тобі не страшно? Хіба це не божевілля й не дурість ризикувати заради…

— Мовчи! — крикнула Марія. — Подивись на пліт!

У кутку плота, готовий ось-ось упасти в воду, лежав якийсь камінь. Під каменем — біла пляма, шматок паперу. Вони обережно підтягли пліт до берега. Тік кинувся перший, ліг на живіт і дістав папірець з-під каменя. Він сам би хотів прочитати послання, але Марія вихопила його в нього з рук, підставила під ліхтар і прочитала вголос:

— «Ура! Печера не закінчується! Тут чудово. Ідіть по черзі, але спершу пришліть спорядження. Увага! Тунель вузенький, мов кротяча нора. Неодмінно лягайте на живіт!»

— Ура! — закричав Тік, несамовитий від радості. — Ходім! Ходімо негайно!

Морок закрив десь у собі, у своїй комірці, страх і біль у погляді Йонела, і лють, перемішану з презирством, у погляді Марії.

— Вантажмо багаж, — взяла на себе ініціативу Марія. — Тіку! Освітлюй пліт. Покладемо спершу рюкзаки й постіль. Апарат залишимо на потім. Хто піде з багажем?

Тік готовий був у дорогу, але Марія сама порушила вимушену паузу:

— Іду я! А потім… вирішуйте самі…

Пліт відчалив від берега. Мотузка знову розкручувалася, аж поки й зупинилась непорушно. Тік відчув посмикування, яке хвилями долинало від далекого протилежного кінця, і разом з Йонелом щосили потягнув за мотузку.

Другим відчалив Йонел. Потім настала черга малюка й Цомбі.

Тік прив’язав апарат до плота й посеред велетенського мотка мотузки, мов за круглим редутом, посадив пса. Він спокійно веслував до середини озера при світлі ліхтаря, закріпленого, мов прожектор, на носі плота. Там він зробив першу зупинку, щоб оглянути все довкола, але не побачив нічого, крім води. Навіть попереду не видно було ні світлої смуги, ні якоїсь заглибини. Шукаючи тунель, хлопчина відчув, що пліт іде сам, і навіть швидше, ніж тоді, коли він веслував.

Тік довірився плотові і невдовзі прямо перед собою далеко, ніби на краю землі, побачив чорного, мов брова, півмісяця: вхід до тунелю. Саме туди й несла його вода. Він розпластався на животі задовго до того, як увійти в тунель, і перетворив весло на кермо, щоб спрямувати пліт у отвір. Він був такий вузький, цей вхід, і такий низький, що хлопчина злякався, що ні пліт, ні він сам, отак розпластаний, як був, не зможе пройти крізь нього.

І справді, пліт кілька разів зачепився за стіни тунелю. Моток, у якому сидів Цомбі, зашерхотів об плафон, трохи черкнувся апарат, але малюк зробив усе можливе й неможливе, аби неоціненний скарб уцілів.

Бр-р-р! Цей тунель ніяк не закінчувався. Аби Тік не знав, що там чекають його друзі, які пішли туди раніше, він подумав би, що йде дорогою в пекло. А тут, у цьому нескінченному тунелі, муки справді пекельні. Тільки вода й морок, вода й темрява…

Враз світло ліхтаря, досі затиснуте, вирвалось на широкий простір. І нарешті промені інших ліхтарів та людські голоси долинули до малюка звідкись праворуч. Він вийшов, урятувався із дороги в пекло. Звівся на ноги, побачив Марію і, не думаючи ні про що, стрибнув їй в обійми. Але відстань між плотом і берегом була набагато більша, ніж йому здавалося, і ще в повітрі малюк відчув крижаний холод води, в яку він поринав. Ноги торкнулися води, занурились, руки шукали підтримки в темряві і справді наткнулися на якісь троси, що метлялися на березі. Це були руки Віктора.

— Сталося щось, Тіку? — лагідно спитав його Віктор. — Не треба було залишати тебе самого…

Марія вже давно обняла його за шию:

— Кажи, що сталося? Не…

— Я змок мов хлющ… на ногах, — розсміявся кирпань.

— …стерпний! — закінчила Марія свою ласку. — Ти хоч захопив із собою шкарпетки для переміни?

Малюк марно кліпав очима, бо в цьому мороці все одно нічого не було видно.

Минуло всього лиш кілька секунд після невдалого причалювання патлатика, кілька коротких секунд… І хто міг уявити собі, що вони накличуть таку біду! Правду кажучи, єдина мить була жорстока і мстива, це тоді, коли Тік стрибнув на берег. Останні лиш допомогли їй, і коли Віктор, спохопившись, відчув лихо, було вже пізно.

— Пліт! — закричав він. — Апарат!

— Цомбі! — перелякався Тік. — Господи!

Плота вже віднесло далеко, летів він дедалі швидше. Віктор ледве встиг вихопити променем ліхтарика його корму і метнувся за ним бігом так, ніби це було в чистому полі. Щастя, що Йонел і Марія одразу збагнули, що сталося, і блискавично освітили йому дорогу. Віктор тримав пліт у промені свого ліхтарика ще навіть тоді, коли підземний потік розділився на два рукави. Плота понесло наліво, по швидшому й бурхливішому рукаву, Віктор перейшов по воді на лівий берег і далі переслідував ще швидше по гладенькому камінню берега. Невже він наздожене його?..

До Віктора долинув віддалений гуркіт, невдовзі, завдяки божевільній гонитві, він перетворився спершу в оглушливий, а потім і в справжній гарматний гул. Водоспад! До плота залишалося не більше десяти метрів, але й від плота до водоспаду не більше. Гонитва була така шалена, що бігун хапався вільною рукою за морок, щоб вчасно зупинитися. Якщо його не зупинить ця пружна сітка темряви, думав він… Але його зупинив, мов несподіваний бар’єр, оглушливий гуркіт і холодні бризки води та піни…

Віктор був за крок від водоспаду. Він прилип до мокрої стіни, а промінь ліхтарика впав на підземний поріг. Пара, і судоми, і стогони, і громи… А більше нічого… Плота проковтнула прірва…

Хлопець відчув важке запаморочення й швидко відступив назад кілька кроків. Втома охопила все його тіло. В голові гуло. Невідомість ось так враз показала свою жорстокість… Ох, ця підземна невідомість із мороком та його пастками…

Віктор до болю притиснувся до стіни, аж поки й отямився. Він не мав права розгублюватися. Наставав вирішальний момент. Хлопець рушив назад по тунелю повільно, щоб зібратися з думками. Там, де потік роздвоювався, він зустрів друзів і гірко повідомив їм:

— Пропав пліт! Будь воно все неладне!

Усі мов закрижаніли, і Віктор відчув, що передовсім для самого себе він мусить сказати твердо:

— Я цілковито певен, що ми виплутаємося… Хіба ми не черешняки? Добре, що врятували, багаж…

— Ти збожеволів?! — закричав Йонел, ніби подавав сигнал тривоги. — Не розумієш, що ми тут живцем поховані?.. Як ми виберемося звідси? Попереду водоспад, позаду — пекельний простір…

Віктор поклав йому руку на плече:

— Я знаю, що ми опинилися в скрутному становищі, але було б набагато важче, якби ми втратили самовладання. Підемо по правому рукаву. Може, він виведе нас на поверхню…

— А якщо там нас підстерігає ще один водоспад? — спитав Йонел.

Підійшов до Віктора й Тік. Малюк, нещасний і сумний, таким він рідко бував, з кількома гарячими сльозинками на очах, яких, на щастя, ніхто не міг бачити, і собі, хлипаючи, втрутився в цю боротьбу за життя:

— Я втратив Цомбі… Ох! Господи! Але дивіться, я клянусь, що не плакатиму й не думатиму про нього, поки ми вийдемо на поверхню. Потім я зроблю щось…

Злагіднів і Йонел. Голос його згас:

— Підемо й ми услід за Цомбі… Ми опинилися в тій самій могилі…

— Але ж ми живі, Йонеле! — збунтувалась Марія. — І я відчуваю в собі таку лють, що могла б розламати скелю!.. І ми не залишені на самих себе, в нас є наші друзі надворі. Якщо ми не зможемо виплутатись самі, нас визволять вони! Аби ми були на їхньому місці, то зробили б так само!

— І як ми повідомимо їх, тих, що надворі?.. — болісно спитав Йонел. — Яким апаратом? Якими сигналами? На яких хвилях?

— Внутрішніми хвилями! — гаряче сказала Марія. — Що ти зробив би на їхньому місці, якби не одержав жодної звістки з печери? Не здійняв би тривоги? Не побіг би побачити, що сталося? Не покликав би на поміч?

— Так… — сказав дуже тихо Йонел. — Тільки ніхто в світі не знає й не може знати, чи ми в печері, чи десь надворі, чи в якійсь прірві… Ми не залишили після себе ні сліду, ні знаку! Нічого, навіть клаптика паперу… Кому спаде в голову, що печера закінчується не там, де показує карта? Чому б їм не подумати, що ми вийшли надвір?

Голос Йонела тремтів і свистів, а пауза, яка запала після його слів, виповнилася страхом і тривогою.

— Один знак я все-таки залишив! — збуджено вигукнув Віктор.

— Ні, Вікторе, — прошепотів малюк. — Я забрав твою записку, знаєш, оте твоє повідомлення про відкриття. Воно в мене в кишені. Я взяв його собі напам’ять… Марія сказала, що вона загубила його?.. Ні, то я його взяв… я позичив у неї… якось мимо…

— Отже, це ти винен! — спалахнула Марія.

Віктор схопив малого за голову й притиснув до своїх грудей майже із жорстокістю:

— Ні, Тіку… я мав на увазі не цей знак. Я залишив інший знак, Тіку… Пліт!..

— Але ж пліт… — мимохіть скрикнула Марія. — Він пішов на водоспад… Ти думаєш, він десь вийде на поверхню?

— Ні… — відповів Віктор. — Тут інше: те, що нема плота, буде найкращим свідченням, що сталося щось у печері, а не на поверхні. Усіх цікавитиме, де пліт… таким чином, з’являється багато шансів, що буде знайдено нову печеру.

— Це проблематично, все-таки… — сказала Марія.

— Я знаю… — погодився Віктор. — Але, крім наших зусиль, з’являється надія, тобто дорога до порятунку. Однак ми не будемо розраховувати лиш на це. Перш за все ми повинні покладатися на самих себе. Починаючи від цієї хвилини, не існує більше експедиції, печери, карти — нічого! Існує одна мета — порятунок!.. У який бік нам іти?.. Лівий рукав закритий. Він не може нас цікавити. Ми підемо вперед по правому рукаву. Нам треба економити батареї. Світитимемо одним ліхтарем, по черзі. Ітимемо колоною, один за одним. Без страху… тому, що йдемо до життя, а не до смерті…

— Але перед тим, як вирушити, я пропоную обрати іншого керівника! — твердим голосом сказала Марія.

— Віктор! — негайно відгукнувся Тік.

— У нас нема зараз для цього часу… — запротивився Віктор.

— Ми вже мали час… — прозвучав дуже згаслий голос Йонела, який ніби поставив печатку на моменті, що спливав.

І школярі рушили в дорогу крізь щільний невідомий морок, крізь який, може, не йшла досі жодна людська душа. Вони йшли вперед обережно, з постійно напруженим слухом, по смужці світла, яка прорізувала їм дорогу. Час від часу вони зупинялися й освітлювали всі ліхтарями рельєф. Кожна неправильність, кожна заглибина, кожна ніша переповнювалися світлом. І на певний сигнал усі ліхтарі гасли — чи не з’явиться де-небудь прихований вихід, чи бодай заглибина, яка має хоч якийсь зв’язок і зі світом, і з зовнішнім світлом.

На одній зі стін ліхтарі натрапили на дивні знаки, які здавалися нагромадженням ліній, чи, краще сказати, там сконцентрувалися лінії рівні й криві. Діти підійшли ближче до дивної інкрустації. Марія потерла стіну ганчіркою, навіть пожертвувала зубну щіточку, щоб прочистити спокусливу заглибину. Голос її затремтів від радості:

— Дивіться! Гляньте ось звідси! Я ладна поклястися, що це зображення мамонта.

Картина, яка з’явилася перед ними, викликала захоплення у всіх, а особливо у Віктора:

— Так! Я бачив в одному альбомі репродукції наскельних малюнків з печер… А цей точнісінько схожий на репродукцію в альбомі…

— Справді! — сказала Марія. — Я теж пригадую…

— І він справді такий гарний? — спитав малюк непевним голосом. — Я…

— Він дуже гарний, Тіку! — погладив його Віктор. — І має виняткову цінність, особливо для нас…

— А що, хіба ми можемо забрати мамонта звідси? — здивувався Тік.

— Нам його не треба забирати, — відповів Віктор. — Важливо, що ми його знайшли. Тобі не здається, що цей мамонт говорить? І знаєш, що він каже? Він каже дуже гарні й дуже важливі для нас речі, Тіку! У цій печері жили колись люди. І якщо тут колись жили люди, це означає, що колись, хай і давно-давно, вона мала й вихід. Чому б і нам не дійти до того давнього виходу?

Вікторове натхнення передалося й іншим. Єдиний, хто не міг розділити всією душею радості, що народжувалася, був Йонел. Сум і біль безупинно підточували його й затьмарювали думки. Іноді він почував себе самотнім, ідучи вслід за ліхтарем, йому тоді здавалося, ніби він іде до прірви, з якої вже ніколи не зможе вернутися. Погляд його не бачив нічого, він віддався на волю жахливих думок, а надії, котрими можна було б прогнати їх, спалахували, мов іскорки, але одразу ж і згасали від першого подиху мороку. Він ішов механічно, обкрадений надіями, за блідим і слабеньким промінчиком світла. Скелі, весь час скелі, мокре слизьке каміння, тріщини, валуни, зблиски води і знову каміння… Кілька камінчиків, забутих у кутку якоїсь глибокої ніші, вимусили його очі заіскритися. Маріїн ліхтар ковзнув байдуже над камінчиками. Тік шукав щось, Віктор освітлював дорогу. Йонел натис на кнопку ліхтарика й зупинив промінь на камінчиках. Узяв кілька в руки, потер їх, обмацав, обвів по контуру великим пальцем. Якусь мить стояв оніміло.

Не чуючи його кроків, Марія зупинилася й побачила його біля ніші з камінчиками в руках:

— Що сталося? Чому ти зупинився?

До них підійшли Тік і Віктор. Промені ліхтарів ще раз пробігли по злиденній ніші.

— Ти знайшов щось? — спитав Віктор. — Що це таке? Камінці?

Не кажучи й слова, Йонел простяг відкриту долоню, в ній лежали кілька сірих мокрих камінчиків.

— Граніт?!. — І Марія готова була додати слово, яке стільки часу переслідувало Йонела: «архаїчний», але байдужий голос збирача каміння випередив її:

— Ні… Палеозой… Я думаю, що це знаряддя… шліфований камінь… давні крем’яні знаряддя…

— Так! Крем’яні знаряддя! — одразу погодився й Віктор. — Отже, ми на правильній дорозі. Тепер нема анінайменшого сумніву, Йонеле: у цій печері жили люди! І повинен бути й вихід! Ми йдемо правильною дорогою!

— А якщо ті давні люди не виходили з печери? — наївно спитав Тік.

— Таке скажеш! — без злості дорікнула йому Марія. — Ті давні люди тільки ховалися й захищалися в печері. А харчі та одяг вони брали надворі… Крізь стіни вони не могли ходити…

— Дай і мені одного камінчика… — попросив Тік Йонела.

— Візьми! — відповів йому Йонел. — Он там їх цілий склад, але якщо ти хочеш цього, то бери!

Та Тік уже нишпорив у ніші. Він вибирав найдивовижніші камінці, схожі на наконечники стріл і списів, напхав ними кишені, потім приєднався до індіанського ходу своїх друзів.

Йдучи попереду, Віктор перший побачив, що тунель розширюється, а вапнякові колони провіщали, що неподалік повинна бути нова зала: перша зала в новій печері. Він зупинився на березі озера й почекав усіх. Коли ліхтарик загорівся й почав повільно блукати в незнайомому просторі, подив черешняків згас у шепотах і вигуках.

Нова зала була набагато більша, вища й розкішніша, ніж ті, які вони бачили в старій печері. Стеля на краях — плетиво склепінь і аркад, стіни під нею повні арабесок, зубчата різьба збігала білястими вапняковими ногами до води, яка жебоніла внизу. Сталактити й сталагміти досягали казкової висоти й товщини. А попід стінами височіли колонади чи стилобати, які чекали прикрас. І кожна геометрична фігура в залі була орнаментована й виліплена філігранно, з приголомшливою майстерністю. А вода, яка ліниво текла під колонами, мов голубий поїзд якогось невидимого дива, доповнювала велич і вишуканість зали. Це була бліда, несмілива, віддалена картина кришталевих палаців із казок і дитячих мрій, переповнена величчю мармурової архітектури й прихована так завзято й затято у глибинах світу, ніби зумисне для того, щоб відкритися тільки очам найбільших відчайдухів.

Не питаючи й не питаючись, кожен був вільний бродити де заманеться і на свій розсуд у величному підземному соборі. Одна зі стін перетворилася впродовж ер у білий чистий орган, на якому краплі води зі склепіння та їхнє відлуння, нечутні вітри й, нарешті, голоси та вигуки сміливців-дітей грали мелодії краси й страху. Жива вода створила для черешняків закам’яніле диво. Кожен зустрівся із самим собою, з роками й фантазіями того світу, з його певністю, безпекою свободи та безстрашністю…

І тут кирпатий пелехатий малюк із світлим пшеничним волоссям, в очах якого знову заблискотіло живе срібло, відчув у всіх мелодіях і мовчанні мармурового замку пісню пошуку, а коли мелодії затихали, він чув холодний шепіт у вухах. Усе і вся твердило йому, що саме тут і тільки тут захована чарівна коробочка. І він рушив на її пошуки, прокрадаючись і проникаючи, мов промінчик світла, поміж колонами й сталагмітами, між бурульками й ще незакінченими статуями, через потоки води, через самотні східці, поміж кольє й горбатими аркадами, які перекинулися далеко, аж до зубчатих і загадкових стін, утворивши щит на правому боці підземного собору. Там, у плетиві тисяч тріщин, одні з них тоненькі, мов нитки, інші широкі, мов долоня, там, у тій безлічі ям та заглибин, мов гнізда, видовбані птахами інших ер, там треба шукати і там треба знайти. Малюк почав обстежувати поглядом усі тріщини ширші за палець, усі заглибини, куди можна було всунути руку. Тріщини й заглибини вкривали вапнякові гори. Були серед них і ширші, куди могла пройти долоня й навіть рука вся аж до плеча, вони заходили далеко в гору, далеко, аж туди, куди не досягало світло. Як же можна було дістатися туди, якщо навіть зазирнути не можна? Малюк уже майже занепав духом, бо підозрював, що саме в такому сховку може бути чарівна коробочка. Де її шукати?..

Погляд його наткнувся на похилий виямок, на початку він був завширшки з дві долоні, але через кілька метрів розширювався, мов довга безкінечна лійка. Розбурканий, мов чортеня, він обвів променем ліхтаря стінки тріщини, але не побачив нічого, ніякого металевого блиску. Розлючено майнув променем далі, до кінця лійки, далеко, за десятки метрів, і зненацька відчув, як у серце його шпигонула стріла, і була та стріла гостра й лагідна, холодна й гаряча водночас… Там, де закінчувалася лійка, був…

— Вікторе! — закричав малий, мов несамовитий, виповнивши громом луни печеру. — Ідіть сюди! Сюди! Я знайшов човен!

Тік не збожеволів. За лійкою справді стояв човен!

Це був жарт! Малюк хотів їх розвеселити своїм звичаєм, або викинути коника… Всі думали так, але не могли протистояти закликові цієї білявої труби й підійшли до виступу. Тік показав пальцем на тріщину, й надія затріпотіла разом із пальцями, що натисли на кнопки ліхтарів. Світло вдарило аж за кам’яну лійку, розгублене тремтіння малюка передалося всім і знову переповнило його самого. Так! У кінці лійки був човен, і не просто якийсь човен, не мармуровий корабель, який сів там на мілину ще з доісторичних ер, а справжній надувний човен: човен Петрекеску!

І те, що робив Тік досі — оглядав подовбані стіни — почали робити всі, але грунтовніше і з іншою метою. Якщо за десять метрів звідси стоїть човен, то, може, тут є й вихід на поверхню. Але жоден виямок, жодна тріщина в стіні не принесли жаданого успіху розпачливим пошукам черешняків. Самі ж стіни були тверді, невблаганні. Усі виямки вузькі, навіть щур не міг би пролізти крізь них, майже всі тріщини тоншали й зупинялися, мов леза, за кілька метрів. І тільки Тікова тріщина, подолавши вапняк, бігла вдалину. Але була вона така вузенька на початку, що туди ледве пролізла Вікторова рука. Через кілька метрів вона великодушно розширювалася, спершу — мов стежка, далі — мов бульвар у мрії, але до цієї стежки завширшки з півметра і до бульвару завширшки з метр, а може, навіть два, були ці кілька пекельних кроків на початку, цей простір тортур, який зводив нанівець і надію, і радість.

Черешняки дивилися, безсилі й розгарячілі, на цей зріз перед собою. Кілька метрів, може, тільки три метри — і ворота раю були б відчинені для них. Аби примусити стінки лійки розширитися на кілька сантиметрів, може, всього на якийсь десяток сантиметрів, і знову їхні тіла, а особливо їхні серця відчули б гарячу й невтримну радість.

— А може, спробуєш, Тіку? — сказала Марія з непотрібним благанням. — Нам хоч би взяти човен…

Тік уже давно подумував про лійку! Багато хвилин він подумки обдирав голову й тіло об вапнякові гостряки. Знав — аби лиш пролізла голова…

Малюк справді підійшов до тріщини і спробував просунути голову. Ну була б вона ширша хоч би на три чи, може, всього на два сантиметри, і він пройшов би у світ казки, який починався он там, у кінці лійки. Марія посвітила ліхтарем вище, і їй здалося, ніби в одному місці тріщина ширша на кілька сантиметрів, зате одразу ж вужчає в глибині. На щастя, пучок променів затримався довше на тому місці, і погляди, зголоднілі за надією, трохи навскіс від місця, відкритого Марією, натрапили на отвір, схожий на похилу трубу, ніби трохи ширший, аніж прямий початок лійки.

Може, все це лиш оптична ілюзія, відблиск жахливих бажань. Але це була водночас єдина зернина надії. Тік подивився на Віктора й поклав йому руку на плече. Марія спробувала погладити братика по скуйовдженому волоссі, але братик ухилився. І без Маріїної руки в нього пекли очі.

Віктор нагнувся, й за одну мить підошви малюка опинилися у нього на спині. Коротко свиснувши, Тік почав тихенько-тихенько просовувати голову в тріщину, освітлену променем Маріїного ліхтарика. Майже одразу почув, як щось поколює й дряпає обоє вух, йому закортіло горлати від радості. Голова пройшла!..

Витягнувши руки вперед, він мацав ними по стінках труби, а вона була ширшою, ніж здавалося знизу. Боляче обдерши обличчя, ніс і вуха, малюк відчув, як його плечі пролазять через цей прокатний стан, а далі йому вдалося влізти і всім тілом у трубу. Він схвильовано повз уперед і враз відчув, що падає, й зупинився на руках. Він підвівся й став на ноги на широченному просторі, по якому ходив будь-коли, хоча перед кінчиком носа й на потилиці були мільйони тонн каміння.

Ще через два метри скупа стежечка перейшла в кам’яну стежку, потім у справжній бульвар, по якому можна було йти, розставивши руки, ну, якщо не руки, то, принаймні, лікті. Метрів двадцять, а може, й тридцять ішов він уперед по бульвару надії, аж поки дійшов до зали з надувним човном.

Це було кам’яне приміщення, схоже на його кімнату вдома, тільки що виходило в два вузькі тунелі, яким не видно було кінця. Але хлопчині і в голову не спадало ні на мить піти тунелями далі. Він зупинився біля човна, біля цього гумового скарбу, що ліниво й байдуже розлігся біля якогось кам’яного куба. У човні лежали кілька ковдр, складених одна на одну, мов матрац. За дві секунди від цієї постелі не лишилося й сліду. Ковдри перекочували в інше місце, теж біля кам’яного куба, а малюк швиденько знайшов і відкрутив клапани — човен почав випускати дух. Тік пришвидшував його смерть, навалившись на нього й натискуючи ногою. Коли човен став м’який, мов ганчірка, і тоненький, мов килимок, хлопець перекинув його через плече й рушив із ним туди, де його так пристрасно чекали. Спершу він кинув човен крізь тріщину, яка звужувалася, потім, затуливши руками вуха, почав і сам просуватися вперед. Але його зупинив голос Віктора:

— Ми нічого не зможемо зробити без насоса, Тіку. Якщо човен був надутий, то десь там поблизу повинен бути й насос…

Не дуже радий, малий повернувся назад і заходився шукати насоса. В одному з кутків назирив нішу й побачив, що в ній щось блиснуло. То була обойма патронів. Тік звівся навшпиньки й дотягнувся до них. Але й під пальцями відчув щось тверде. Це теж була обойма патронів. Хлопець зацікавлено роздивився їх обидві і поклав на місце: одну в нішу, другу вниз. Потім пошукав насос. Знайшов його при вході в один із тунелів, біля якогось мішка.

Схопивши насос, не знати навіщо майнув променем ліхтарика вгору і… Очі його полізли з орбіт, а серце, серденько кирпатенького й щирого малюка застукотіло так сильно, що він, боячись, аби воно не розбило грудей, приклав до нього руку й притиснув, скільки мав сили.

У маленькій, завбільшки з долоню, ніші, біля виямка, що вів у печеру, лежала одна річ. Довгувата, блискуча, мов діамант. Господи! Як вона промінилась! І тої миті, коли малюк сховав річ на грудях, туди, де секунду тому натискував щосили, то поклявся небом і землею, що нікому не прохопиться ані словечком, аби вберегти нечувані чари коробочки.

І лише після цього, тримаючи насос у руці, великий чарівний діамант на грудях, а в неспокійних очах усю радість світу, малий поліз крізь тріщину. Хлопчина навіть не писнув, відчувши на собі всю лють кам’яних стін, кожен зуб і виступ яких шукали його плоть. Він дістався в залу чудес, його зустріли, як героя, але він уникав їхніх обіймів, резонно побоюючись, аби ніхто не відчув коробочки в нього на грудях.

2

Може, саме тоді, коли Тік відчув на своєму чолі теплий Маріїн подих, у кінці безкрайого тунелю, який вів із зали, де стояв надувний човен, надвір, до сонця, двоє чоловіків розмовляли, зіпершись на скелю, схожу на шахового коня. Один із них високий, дужий і, хоч і молодий з вигляду, мав чорну й довгу, як у попа, бороду. Очі його часто кліпали, він іноді міцно склеплював повіки й нервово стріпував головою. Одягнений він у товстий і шурхітливий комбінезон, посмугований в усіх напрямках силою-силенною застібок. Поряд із ним стояв… Петрекеску, мисливець. Високий, слабкий, з тоненьким, випнутим наперед носом, у високому брилику на маківці, він був схожий на блазня з давніх ярмарків. Щоразу, коли починав говорити, намагався взяти поважний тон, але писклявий голос йому не корився.

— Добродію, а якщо вони нишпорять у печері?

— Нічого їм робити у печері, — відповів бородань. — А якщо вони навіть зайшли туди, то як переберуться через озера?

— А може, вони якимось чином перебралися?

— Тоді з двох одне! — розлютився бородатий. — Або вони повернуться й підуть до дідька додому, або натраплять на наш тунель і прийдуть сюди. Далі буде видно, що робити…

— А я все думаю про одне, слово честі! А що, коли печера не закінчується там? Якщо вона йде далі?

— Куди вона йде, добродію? Кудою вона може йти?

— А там… Під дном озера…

— О господи! Ти мене таки замучиш цими запитаннями. У тебе що, забракло духу пройти до кінця озера? А я чому повернувся від його середини? Адже ми нормальні люди, тому й не зважилися, а ти вважаєш, ніби діти кинуться в цю пекельну темряву! Та будьмо серйозними, слово честі!

Аргументи бородатого, здається, трохи заспокоїли мисливця. Але не настільки, щоб зовсім відігнати думки про черешняків. Йому пригадалася недавня подія:

— А я того парубка все одно застрелю, слово честі! Чуєш? Обзивати мене віслюком?! І Добреску ображати?! Ні, таке не прощається! А я якщо не прощаю, то стріляю!..

— Знову за своє? Ти вже коли втовкмачиш собі щось у голову, то воно там залишається на все життя. Олениха, Добреску, а тепер і цей хлопець! Ох, чоловіче, як сказав хтось: у тебе мало думок, зате вони надокучливі!.. Ти — мов словник, від якого залишилась тільки одна сторінка…

— А хто це сказав? Слово честі!

— Це я сказав… Спадають і мені в голову іноді думки…

Мисливець провів рукою по стволу рушниці, потім, згадавши щось, швидко підхопився на ноги:

— А якщо вони дійдуть до останнього озера, в кінці печери почнуть шукати і знайдуть наш тунель, слово честі?

Бородань хотів був щось сказати, але, глянувши пильніше на Петрекеску й побачивши його стурбоване обличчя, покірливо махнув рукою:

— Врешті, ми зможемо закрити вхід до тунелю. Так, друже! Зайва обережність іноді не завадить… Тільки треба знайти валуни поблизу…

— Тут їх вагони, друже мій! — заспокоїв його Петрекеску. — Цілі поїзди, слово честі!

Він пройшов по колу, зайшов за скелю, схожу на шахового коня, й зупинився перед якоюсь розщелиною, чекаючи бородатого. Той махнув йому рукою, мовляв, заходь перший, і хоч Петрекеску й був довгов’язий, йому довелося досить попомучитися, поки він протиснув своє тіло в щілину. Бородань, гнучкіший і тямковитіший, повернувся боком, спершу опустив ноги, потім тулуб, але зник не одразу. Він ще трохи покрутився, підтягнув товсту плиту, схожу на кам’яне дерево, яку він опустив і припасував так, що навіть найпильніше око навряд чи помітило б схованку. Ніхто не знав, що в цьому місці є вихід із Чорної печери. Не знали й черешняки, бо вони не обстежували всіх заглибин і всіх тріщин на берегах останнього великого озера.

Бородань ішов уперед, не засвічуючи ліхтарика. У залі, яку щойно покинув Тік, світився один ліхтар. При вході до зали стояв Петрекеску, закам’янілий, з мордою викінченого кретина:

— Друже мій, це ти сховав човна?

Бородань співчутливо глянув на нього, і гадки не маючи відповідати. Подумки він проклинав долю, яка присудила йому товаришувати з таким екземпляром людини. Він спробував зайти до зали, але його зупинив голос Петрекеску:

— Слово честі! Ти не ховав його? Надувного човна, кажу?

— Що я міг ховати? Яка тебе муха вкусила?

— Човен! Де мій човен?

— Прикро, друже, якщо ти вже й зір почав втрачати. Я не знаю, як нам його поставити на місце.

— Мені не до жартів! Слово честі! Ти тут залишався, ти його й заховав, ти й відповіси!

Петрекеску козирився перед бороданем, намагаючись надати своїй поставі суворого погрозливого вигляду. Однак бородань відштовхнув його вбік і пішов туди, де мав бути човен. Але в приміщенні — ні сліду човна. Тільки ковдри були дбайливо складені, ніби човен перетворився в постіль.

Зі спритністю фокусника бородань вихопив із кишені маленького плаского ліхтарика і спрямував сліпучий промінь туди, де сходилися два тунелі. Але там не видно було нічого! Мов дзига, він обернувся до Петрекеску:

— Де ти сховав його, друже? Скористався тим, що я залишився ззаду, і сховав? З мене ти не зробиш хлопчака, дядю! Ну, давай діставай!

— Та слово честі! Його або взяли духи, або ти сам кудись його запхнув! Це не пробачається!

— Ти знову про духів? Я тебе й досі не вилікував? Будь вони…

— Не ображай їх, хоч вони і взяли човен! А хто ж міг іще, якщо не ти? Не ображай духів!

— А навіщо духам твій човен?

— Може…

Але мисливець так і завмер зі своїм «може» на губах. Він не знав, що відповісти бороданеві…

— Може, якийсь із духів порвав тут собі горлянку, — відповів за нього бородань, — і вони не мали на чому добратися до шпиталю, щоб зробити йому укол пеніциліну. Тому і взяли човна…

Ліхтарик його пошукав щось у заглибині, і раптом усміх, який з’явився в бороданя на обличчі, перетворився в оскал:

— Прокляття! Де коробочка?

Мисливець теж глянув на порожню нішу й занімів. Брови його зійшлися в одну чорну дугу, а очі поволі-поволі заплющились, і від цього вся його постать перетворилася на якусь дику й безжальну маску.

Бородань і далі прискіпливо світив ліхтариком. Але ніде, ні в жодному з тунелів, ні в жодній заглибині не видно було нічого. Ні людини, ні предмета — одне слово, нічого.

— Тут хтось був! Поки ми були надворі, хтось заходив сюди! — сказав бородань.

Неймовірним зусиллям волі мисливець розплющив очі й почав знову:

— Хто? Та слово честі!..

— Той, хто міг пройти тільки зсередини. Бо знадвору стояли ми!..

— Е-е, друже, це тільки вони! Бо вони все ходили й канючили човен…

— Та Христос із ним, із тим човном!.. Ти не міг їм віддати його від самого початку? Хіба він мене цікавить зараз? Оця гумова руїна? Та ну її до дідька!

— Друже! Не ображай, бо, слово честі!.. І не чіпляйся до човна! Чуєш?

Бородань швидко повернув його до тями.

— Облиш ти свого човна! Облиш його до дідька! — сказав він іншим тоном, ніби байдужим. — Чи він нам зараз пече?.. Скажи мені! А якщо вони зрозуміють, що потрапило їм до рук?

— А може, не зрозуміють…

— А якщо відчують щось? Ти розумієш, що буде?

— Та будь серйозним, друже! Якісь там діти, слово честі! Що вони там можуть тямити? Що вони можуть відчути? Навіть я не міг нічого збагнути.

— Ти? Та що ти можеш збагнути? Ти що, вважаєш себе еталоном мудрості?

— Після того, як я вже стільки витерпів, — сказав мисливець, знову напускаючи на себе холодну й жорстоку маску, — мені треба ще й таке?.. Прокляття його мамі! Боги й пращури богів! Ну, з мене досить! Я маю остерігатися ще й цих пройд?.. Я їх застрелю! Я їх перестріляю, мов зайців! Слово честі! Як вовка, бо він небезпечний!

— Облиш ти свою стрілянину! Одне зараз важить: аби вони не здогадалися, що потрапило їм до рук!

Цього разу вже мисливець спробував заспокоїти бородатого здорованя.

— Може, вони не здогадаються, може, навіть не зможуть відчинити її тими заплутаними кнопками…

— Ну, а мені що з того, коли вони не зможуть відчинити? Досить їм з’явитися з нею в світі — і крапка!

— Не може такого бути, слово честі!

— Хіба так важко збагнути? Тільки-но вони з’являться серед людей, будь-який чоловік, хто має клепку, побачить, що в них у руках, і все піде під три чорти. Все одно не розумієш?

— Чому ж ні! Це страшно, друже, чуєш?.. Та що там, слово честі! Ти втратив одну річ, а я втратив усе! Це неможливо! Слово честі!

— Стривай! Історія ще не закінчилася. Треба обміркувати, подивимося, чим тут можна зарадити…

— Та чим там можна зарадити! Тільки тим, чим ти знаєш…

— Стривай-но! Перш за все ми повинні їх випередити.

— А як же нам дізнатися, кудою вони ввійшли?

— Це ми зараз дізнаємось. Вони могли ввійти тільки через двоє місць. Крізь тунель, який веде в печеру…

— Хто із них міг це зробити?

Але бородань не слухав запитання. Він подав мисливцеві ліхтар і показав тунель, який треба було перевірити: лівий. У правий він пішов сам. Але одразу ж повернувся, щоб повчити Петрекеску:

— Ти ж там зважай, не обминай поглядом анінайменшого знаку. Будь-який камінчик, вибитий зі стіни, може вказати напрямок. Будь-який слід, навіть малесенький, навіть волосина, чуєш? Витріщай очі, мов фари!

Потім бородань протиснувся крізь отвір, уважно обстежуючи кожен квадратний сантиметр стін. Знайшов кілька порушених камінчиків, але не вдовольнився цим, а й далі шукав ретельно та затято, аж до того місця, де звужувалися стінки лійки. Далі пройти він не міг. Але провів ліхтариком, і промінь вихопив на одній зі стін кілька темних плям. Він послинив палець і приклав його до плями. Пляма зникла. Він понюхав палець, лизнув — і на якусь мить його ніби спаралізувало. Тепер не було анінайменшого сумніву. Плями, які він знайшов, то — кров, свіжа кров. Хтось пройшов крізь цю тріщину!

Бородань погасив ліхтарик, напружив слух, і йому вдалося вловити слабенький далекий шум. Мало-помалу призвичаївшись до нього, визначив: то хлюпотіла вода.

Аби він опинився тут хвилин на п’ять раніше, то почув би голос Віктора, який запрошував друзів сідати в човен. Однак зараз діти були вже далеко.

Жодного іншого звуку вухо бороданя не вловило. Надувний човен, легенький і переповнений, відчалив від великого підземного собору й швидко подався в невідомість. Бородань зрозумів, що не можна втрачати ані миті. Він бігцем повернувся назад до зали, покликав товариша, який шукав у другому тунелі, й швидко сказав йому про своє відкриття:

— Все ясно! Вони пройшли тут!

— Ти глянь! То чого ж ми чекаємо? Ходімо негайно за ними, слово честі!

— Тільки нам потрібен динаміт, щоб зробити прохід. Бо так ми там не пройдемо. Неможливо!

— То ходімо через протилежний бік, через велике озеро, слово честі…

— А для цього потрібен човен і трішечки сміливості…

— Стривай-но, друже! Почекай трішки! — стрепенувся мисливець. — А як вони пройшли з того боку? Звідки вони прийшли, слово честі? Не інакше…

— Ну це вже занадто! — здогадався бородань. — Вони тільки тудою й могли пройти! Але як вони відважилися в такій темряві і на чому?.. Оце загадка, друже! Хто міг би ними керувати? Нема з ними якогось учителя, чийогось батька?

— Не думаю, нема! Це нечувано! Отже, печера там не закінчується!

— Це вже трохи інша історія, друже… — бородань задумався. — Як вони пройшли через ті страхи і на чому? Це дуже дивно, якщо з ними нема нікого дорослого!

— Тоді нам залишається одне. Треба наздогнати їх. Чи є там хтось дорослий, чи нема — то не має значення, слово честі… Ходімо!

— Де ж нам узяти динаміт? — спитав бородань.

— Динаміту в нас нема, але є патрони…

— Слово честі! — сказав бородань. — Може, хоч трохи розширимо цю дірку.

Мисливець квапливо висипав на газету весь порох, який був у нього, потім дістав патронташі й заходився розкривати кожен патрон. Набралося понад кілограм пороху, він долучив його до висипаного з коробки, наповнив ним мішечок і дуже вміло та впевнено приладнав у виямок біля основи тріщини. Трішки пороху він приберіг і розсипав його тоненькою стьожкою, утворивши тоненький гніт від мішечка до того місця, де приховався сам.

— Коли ти його підпалиш? — нетерпляче спитав бородань.

— Почекай, хай вони трохи відійдуть, щоб не почули дуже близько вибуху…

— Так, справді! — похвалив його бородань. — Хай буде так. Не зле іноді вдаватися до голови, якщо вона є… Може, ми доженемо їх так, що вони й не почують, і тоді зможемо забрати коробочку. А якщо заберемо коробочку, то вони нічого не здогадаються, слово честі! То кажеш, там є й дівчата, га?

— Мене дівчата не цікавлять, друже. Мене цікавить тільки отой парубок. А ти що, жартуєш, коли все говориш про дівчат?

— Побачимо на місці, — сказав бородань. — А зараз непогано було б підготуватися до вибуху. Я підпалю гніт, а ти потрудився б вийти надвір. Побачиш ефект вибуху, а заодно подивишся, чи нема нікого поблизу…

— Справді, саме так і треба зробити! Нам треба бути обачними. Я пішов!

— Якщо за три хвилини ти не подаси ніякого знаку, я підпалю гніт. Отак і домовились.

Петрекеску швидко подався тунелем, який вів на поверхню, до скелі, охрещеної Лучією, але перед тим узяв у ніші обойму патронів і всунув у ручку пістолета.

Бородатий дивився на годинник, стежачи за секундною й хвилинною стрілками. Минуло три хвилини, а від входу в тунель не чутно було ніякого сигналу. Він не поспішав. Повільно, майже ліниво дістав з кишені запальничку, припалив спершу цигарку, яка тремтіла в кутиках губ, потім підніс полум’я запальнички до нитки пороху. Вогняна змійка блискавкою метнулася вперед, а коли досягла місця, де починалася лійка, гримнув такий вибух, що бороданеві аж у вухах заболіло. Приміщення здригнулося, але ніде не впав жоден камінчик. Тільки на вершечку піраміди, там, де тунель переходив у залу через Тікову тріщину, відірвалося кілька пластинок із стіни.

Бородань, підбігши туди, почав гризти кулаки від люті. Тріщина так і залишилася вузенькою. Вибух не мав ніякого ефекту. І, мов божевільний, чоловік ударив кулаком по стіні. Від болю він отямився, але вапняковий виступ, по якому він ударив, упав, потягнувши за собою інші камінці. Отвір поширшав на кілька сантиметрів. Уже сяк-так можна було б пробратися крізь нього. Бородань знав, що може поранити тіло, але в цей момент він підкорявся одному законові й одній релігії: пробратися туди!