Лицарі черешневого цвіту

1

Черешняки справді йшли цією дорогою. Вони сиділи, тиснучись гуртом у пливучому гумовому трофеї, один за одним. Віктор попереду, за командира, з веслом у руці, за ним Йонел, далі Марія, а потім уже Тік. А-а, так!.. За кілька сантиметрів перед малюком, тобто між ним і Марією, було ще щось, найцінніший із скарбів, які будь-коли існували на землі, і був він у нього на грудях: чарівна коробочка з її фантастичною силою. Якби він не знайшов коробочки, то від суму збожеволів би. Але навіть маючи коробочку, він не міг забути нещастя з Цомбі, і це нещастя свердлило, мов буравчик, його серце, яке вже багато разів завдавало йому болю аж до сліз. Особливо, коли він згадував одну дуже приємну думку, що сяйнула йому одного не дуже далекого вечора: посмикати Цомбі за хвіст невидимою рукою.

Час від часу на нього напосідалася підступна, зловісна думка (бр-р! яка зла думка!). Він заплющував очі, хоч у цьому й не було потреби в такій щільній темряві, намагаючись прогнати її, але вона настирливо дзвеніла в вухах, іноді так розпирала груди, аж він відчував, ніби щось розтоплюється всередині. Може, це якийсь перевтілений дідько розворушував її? Чому він не може пожити хоча б одну годину повною радістю, лише годину, і він знатиме, що за оцю годину радості, після того, як вона закінчиться, його не покарають, не погрожуватимуть і не завдадуть смутку? Зараз у нього є чарівна коробочка, тобто вся радість світу… Чому ж його переслідує ця поганюща думка? «Ну так!» — стрепенувся малюк, неспроможний далі терпіти. Так! Колись же треба буде її відкрити! І він це зробить зараз! Віддайте мені Цомбі, а я вам поверну коробочку!..

Ух-х!.. Яка ж гидка думка!

Але й ще одна людина переживала драму під час цієї м’якої плавби в невідомість. Драму з важкими питаннями й простими відповідями, від яких щоки спалахували вогнем, але, на щастя, цього ніхто не бачив, і час від часу нестямний трепет ще більше посилював морок і вимушував терпіти безжальні муки.

Йонел страждав не через те, що сталося з ним і з ними всіма в печері, а через те, що сталося надворі, в останні години й дні, в останні місяці. Якби зараз над ним світило сонце, то він сміявся й бив би себе кулаками по голові, кричав би на весь світ, що він йолоп і віслюк… Як він хотів стати і робив для цього найрізноманітніші маневри… Стати ким? Керівником експедиції… Навіщо?.. Для того, щоб у скрутну хвилину його охопив страх і він неспроможний був через це скинути полуду з очей і обрати потрібне рішення?.. Для того, щоб усі бачили й відчували, що він… Що він? Та що завгодно! І насамперед — людина, яка не заслуговує бути керівником.

Він думав, що все це гра, під час якої все буде дуже легко, він казатиме, коли вставати, коли лягати, що їсти, що одягати, де зупинятися на привал, де розпалювати вогнище… Господи! Що за маячня! Навіщо потрібен для цього керівник? Це ж будь-хто може сказати й зробити. І що сталось би, якби він їм сказав? Перемінився б колір сонця? Побільшала б земля? Він став би вищим чи хоч на йоту перемінилась би думка Марії про нього?..

Тільки з любові покомандувати він витворяв отакі-о маневри, говорив стільки брехні, обманював Тіка!.. Як добре він розумів зараз, що він не той, хто найкраще підходить на керівника експедиції. При труднощах він не може бути врівноваженим. Його охоплює страх, від страху він починає говорити й робити дурниці. Але найстрашніше, що тоді, під натиском страху, він вважає, що право на правду — тільки в нього.

Ось куди може завести страх!.. Піт горошинами скочувався в Йонела по чолу, щоки пашіли вогнем, він сказав собі по думки важкі слова, вони дуже боліли йому, що такий керівник, як він, схожий на жабу, на оту жабу, яка надулася без міри й навіть не уявляє собі, що ось-ось лусне… Так і повинно бути, закінчив свою думку Йонел: той, хто хоче керувати, повинен бути рішучим, бо тоді, коли важко, коли дуже скрутно, він повинен бути готовий першим подати приклад. Не говорити, протираючи сонні очі: вставайте, бо вже пора… а сісти на пліт і першим перейти через пекло…

Але чи думав би він так, якби не пережив отих важких моментів?.. «То дуже добре все, що сталося зараз, — сказав сам собі Йонел із сльозами в кутиках очей, — і особливо те, що сталося зі мною, але мені так соромно за все, що я ніколи й нікому не скажу ні слова про свої думки…»

Марія ширяла в своєму світі, вона мріяла про нього і навіть не уявляла собі, що може бути інакше. А сталося все-таки інакше, і вона й досі перебувала в невідомому для інших світі — з замками й фантастичними соборами, з органами й колонадами, куполами, вапняковими кольє й голубими свічадами, в які вона вдивлялася й дивувалася, що така вродлива. Іноді вона торкалася повік кінчиком коси, аби пересвідчитись на дотик, що вона не спить, що це не сновидіння — ні повільне плавання, ні мармурові й вапнякові сюрпризи, для яких, може, досить звичайного променя світла, аби вони відкрились живому поглядові. Марія почувала себе такою багатою, ніби вона була володаркою всього багатства цього невидимого поїзда, який віз із собою стільки вражень і крижаних та мармурових спогадів, особливо спогад про одне дивне голубе свічадо, яке настрахало її… Якби з’являлися то там то сям срібні канделябри з блідим світлом, якби попелястий човен перетворився в білий ялик, а вона відкидала б голову назад, а коси її торкались би води, і якби десь, на краю мороку, її чекало озеро з хвилями й ласкавими брижами, і особливо — сонце, сонце, багато сонця, валуни, дощ і сонячне повітря… Марія стрепенулася, але ще не могла призвичаїтись до реальності, бо хотіла ще побути в мрії, про яку вона снила стільки сотень ночей і яку…

Думки перенесли її на одну мить на сонячні галяви, надвір, де була решта її друзів і між ними той, хто дав їй цю дорогу до справжньої мрії. Але мить минула, її знову огорнув морок, і вона безсило опустила руки, пальці занурилися в воду, і холодні дрижаки принесли їй упевненість фантастичної дійсності.

Віктор не спав. Ні нові картини, ні старі згадки не покорили його й не викрали з реальності ані на мить. Він бачив усе до дрібнесеньких деталей, і вбирав усе, і затемнював усе, мов кадри кіноплівки, яка буде проявлена колись…

Човен був добрий, і вода була ще ласкава, але чи надовго це? Течія ніби несла його до світу і до світла, до мирних хвилин сонця і тіней, до Данових жартів та акробатичних вправ Урсу, до ночей з комашками і шерхотом, з зірками над головою і з тією світлою впевненістю, що на світанку чи пізніше, коли лінькувато розплющаться очі, повіки злякаються світла і знову заплющаться…

Чи, може, кудись інде веде ця дорога з води й темряви? Віктора пригнічували ці запитання, які жорстоко перехрещувалися й миготіли йому багато разів із страхом і болем. А може, Йонел слушно вважав, коли виступив проти продовження мандрівки?.. Що було б, аби вони не натрапили на надувний човен і Тік не зміг пройти до нього?.. І знову: куди ж веде ця водна дорога?..

Печера колись була обжита: малюнки й знаряддя праці — беззаперечний доказ цього. Вхід і вихід із печери не ззаду, за мармуровим собором, а попереду, десь там, куди вони пливли. Це було не бажання чи надія, а впевненість. Грот, у якому жили, не міг мати іншого виходу у світ.

«Дорога поки що була добра, — з острахом думав Віктор. — Але до яких пір? Чому печеру досі ніхто не відкрив? Чи вхід до неї так гарно замаскований, що ніхто не підозрює про нього, що він є в хтозна-якій тріщині, закритій кущами й валунами, чи вапняк зруйнувався і колись, давно-давно, в непроглядному минулому, на нього впали гігантські могильні плити? Якщо ця печера, в якій колись жили, зараз перекрита? Якщо обвал вапнякової породи перетворив десь попереду водну дорогу в водоспад?..»

Віктор не бачив, не хотів бачити прикраси з мармуру й вапняку, не чув, не хотів чути мелодій та відлунь соборів, замків та закам’янілих садів. Він тримав усі свої почуття напоготові, щоб вчасно здійняти тривогу, а не дозволити підкрастися цьому «надто пізно», яке, може, підстерігає й чигає на них десь у темряві. Надія була мов болісний якір, і Віктор не хотів його кидати, а приберігав для найважливішої миті, для надійнішого берега, гостинного й щирого, для сонячного берега.

2

Думки всіх несподівано й брутально обірвалися, і наче тисячі стріл впилися їм у спини. Бо позад них пролунав грім потужного вибуху, виповнивши нескінченними перекатами луни печерний морок. Віктор перетворив весло в стерно й причалив човен до берега. Перший стрибнув на камінь, за ним — решта. Кінець мотузки, яким був прив’язаний човен, тримав у руці. Усі завмерли, мовчазні, напруживши слух. Але жоден інший вибух не потривожив спокій грота, а колишні перекати луни згасли в мороці.

— Що ж це могло бути? — спитала Марія. — Упала десь скеля, обвалилося щось?

— Здається, то був вибух… — уголос розмірковував Віктор. — Він потужніший, ніж обвал.

— Вибух? — здивувалася Марія. — Хто його міг зробити? Де? І для чого? Вибух у нашій печері?

— Справді, слушно… — визнав Віктор. — Я теж не розумію, навіщо тут робити вибухи… Але якщо це був обвал, то десь у горі сталася справжня катастрофа.

— Собор! — жахнувся Тік. — Склепіння й орган…

— Може, ні… — благально сказала Марія. — Моє голубе озеро, — вона несподівано на мить розкрила таємницю.

Йонел нарешті зважився заговорити.

— Всякий гул посилюється до максимуму вібрацією й відлунням у будь-якій печері.

— Це правда, — погодився Віктор. — Але це був особливий гул. Гул щільний, важкий… Я ніби аж відчуваю його ядро в ту мить, коли не було луни. Я можу передати це через порівняння так, як я його відчув: мені він видався гарматним пострілом проти пострілу з рушниці.

— Не знаю… — подався назад Йонел. — Може, й твоя правда. Що було, те було. Безперечно одне: чи обвал, чи постріл, тобто гуркіт, але він стався в печері… І в жодному разі не надворі. У мене й досі заклало в вухах.

— Так воно й є! — розсердився Віктор. — Сталося воно в печері. Але що — вибух чи катастрофічний обвал? Ми не знаємо. І особливо не знаємо, як він стосується нас, цей гуркіт, будь він неладний!

— А може, він нас не стосується зовсім? — спитала Марія. — Особливо, якщо стався обвал у масі вапняків, як ви полюбляєте казати…

— А коли катастрофа? — спитав Йонел.

— Ну й що? — в свою чергу запитала Марія. — Скажімо, сталася катастрофа. Як вона стосується нас?

Йонел замовк. Відчув, як по чолу покотилися горошини, а в очах запекло. Він боявся, що його слова будуть витлумачені інакше — мов злорадство чи крик сича. Але Віктор відчув його затримку:

— Йонел хоче сказати, що обвал катастрофічний… Чи не так, Йонеле?.. Що він може стати могильною плитою… у тому випадку, якщо дорога, котрою ми йдемо, закрита… Якщо річка не виходить надвір, то, в найгіршому разі, ми не зможемо повернутися назад дорогою, якою прийшли сюди. Але катастрофічний обвал міг би закрити нам дорогу назад назавжди…

— Ага! — зрозуміла Марія. — Усе думки про могилу, а найбільше ти вбиваєш мої спогади… Тоді… хай би вже краще то був вибух…

— То було б теж погано, — сказав Віктор. — Якщо не гірше… Так! Це нещастя: бо чи те, чи друге, а воно таки сталося в печері…

— І в мене таке відчуття, — відгукнувся Тік, — ніби щось пече в спину. Досі було страшно тільки те, що попереду…

Сказавши це, Тік, сам того не відаючи, полегшив усім тягар важких думок. Усі відчували, як виростають у них за спинами якісь пазури. А попереду, що чекає їх попереду? Що їм готується там?.. Але Марія ще сподівалася врятувати собор із голубою водою:

— А якщо був вибух? Чому він поганий?

— Тому, що зроблений людьми, — відповів Віктор. — А люди не роблять вибухів просто так… Я не бачу, який сенс міг би мати зараз вибух у печері. Тобто не можу пояснити його нічим добрим…

— А поганим можеш? — спробувала випитати Марія.

— Принаймні це набагато легше… навіть якби ми подумали, що хтось один спричинив цей вибух. Але я кажу, що нам неодмінно слід обрати якесь рішення.

— А я хотіла б усе-таки з’ясувати, — стояла на своєму Марія. — Чому ти обірвав думку?

Знову почувся рятівний голос Тіка:

— Ми зупинимося тут? Будемо тут відпочивати?

Марія ніби забула про запитання, на яке їй не відповіли, чи, може, відповідь забарилася зумисне. Дівчина пройшлася променем ліхтарика по бідному тунелю — вузькі береги, жодної прикраси, нема поворотів, ніш — і залишилась невдоволеною:

— Може, ми пошукаємо інше місце для привалу, краще, тобто красивіше… Чи я не маю права думати про красу?

Йонел відчув, що запитання адресоване йому:

— Я не думав про могилу тоді, коли злякався катастрофи. Я думав, слово честі, про щось красиве! Досить!

Ніхто не сказав нічого. Вони швидко сіли в човен і знову відпустили його на волю течії. Вони просувалися досить швидко вперед, Віктор радше кермував, аніж веслував. Вони пройшли через глибоке озеро, де вимушені були приборкувати хитрість течії, потім знову ввійшли в тунель, тобто потрапили на гарний потік, тільки він надто завередував після своєї зустрічі з озером: береги його стали ще вужчі, стіни були подірявлені найрізнішими заглибинами та нішами, а сам він увесь час крутився то вліво, то вправо, ніяк не хотів визнавати прямої лінії.

«Тут має бути дуже багато гранітних зразків», — подумав Йонел, але вирішив за краще не висловлювати своїх думок уголос, тим більше, що зараз нікого не цікавив його нещасний граніт.

За одним із поворотів, неподалік сталагміта, ніби зрізаного ударом шаблі, біля кам’яного майданчика човен зупинився на триваліший перепочинок. Вони вже давно не їли, а особливо їм треба було полежати трохи, бодай і на камінні, аби відпочили стомлені тіла, налиті свинцем повіки, щоб забути хоч на мить про страхи, тривоги, болі, морок, навіть про надії. Вони вже так скучили за світлом… і за сновидіннями, які нагадають їм про світло, знову привчать їх до нього, до світла.

3

Далеко в печері повз ніші, які давно поминув надувний човен, услід за променем одного ліхтаря йшли два невидимі в темряві чоловіки. Не було видно нічого більше, крім смужки світла, що прорізувала морок. Вони важко ступали по берегах, поміж ям та валунів, остерігаючись, щоб не вдаритись і не посковзнутися. Оце їхнє просування вперед по тунелю — то була не хода, а еквілібристика.

Аж ось один із них, посковзнувшись на камені, впав у воду. Потік був широкий і швидкий, і якщо дивитися на нього з берега, то здавався дуже глибоким. Але мисливець із подивом переконався, що вода не сягає й колін, а під берегом ще менше — лише до кісточок.

Вони пішли ще швидше вперед. Тепер морок прорізували вже дві світляні смуги, іноді вони об’єднувалися, іноді розбігалися врізнобіч або світили паралельно чи одна за одною.

Обох гнітили різні хвилювання й думки, але поєднувало їх і робило схожими одне: ненависть. Обидва ненавиділи все й один одного. Вони йшли по воді крізь морок, мов звірі, за якими хтось гнався ззаду. Чому?.. Вони спотикалися, падали, холодні бризки боляче били по обличчях, підступні валуни підстерігали їхні ноги, на цьому ошалілому шляху їх чатували скельні виступи й зуби. Чому?.. Може, тому, що вони були разом, і ненависть наростала в них разом із страхом в одного перед другим.

Бородань відчував страшенну відразу до всього, що тут відбувалося: життя в печері, товариство мисливця, страх перед світлом, небезпека з кожного боку, нікчемна болісна надія, а зараз ще й оця гонитва крізь темінь.

А хто ж такі переслідувані?.. Вранці, коли він вийшов надвір і глянув у дзеркальну воду джерела, то з жахом побачив, що ззаду за ним хтось стоїть. Це був якийсь людинозвір — очі вийшли з орбіт, воскове обличчя, скуйовджене і сплутане волосся, смолиста борода. Він різко обернувся, щоб устигнути захиститися, але не побачив нікого біля себе. І лиш тоді збагнув, що та потвора — то він сам, це було його власне обличчя, хоч і незнайоме. Він ударив кулаком по воді, щоб зруйнувати дзеркало, але образ залишився; він не міг не носити власного незнайомого виду… Але хто ж були переслідувані? Хто кого переслідує?

На нього напосідали темні миті, і тоді він пришвидшував кроки, натикаючись на каміння, на воду, на морок, шматував лезом світла повітря і йшов уперед, нахиливши голову, аж шию зводив тупий біль, ніби якісь безжальні тятиви тягли його кудись туди, де треба руйнувати й знищувати.

— Швидше! — хрипів він. — Швидше! Ми повинні їх десь наздогнати!..

Десь… Уперше в цьому щільному болісному мороці слово його говорило ще щось, позбавлене жорстокого терору йти в одному певному напрямку, слово роздвоїлося…

Майже весь час позад бороданя йшов, безперервно стогнучи від ненависті та бурмочучи лайки, мов сомнамбула, мисливець, не відчуваючи води, мороку, болю, світла. Сили полишили його вже давно, ще тоді, коли він із такою певністю побачив смерть при вході в тунель. Його вели вперед і тримали на ногах інстинкти. Він міг би отак, без світла, без їжі, без свого попутника, без його дихання йти аж на край землі. Життя його перебувало у несвідомій владі якихось тендітних істот, котрі теж були ув’язнені в темряві й жахові. Ці істоти перебували десь попереду, і їх треба було наздогнати, щоб забрати право жити. І його спершу вдавана ненависть до них стала ненавистю справжньою, вона росла в ньому, росла з кожною миттю, він відчував її в кістках. Іноді він хапав морок так, мов стискував пазурами чиюсь горлянку. І йшов, не відчуваючи нічого, натикався на стіни тунелю, стукався об низьку стелю, падав у воду, але одразу ж випростувався, мов вертикальна пружина, ішов далі і весь час тренував руки, душачи темряву.

— Я вб’ю їх усіх, — почувся його голос, і в тому голосі не було смішної бляшаної деренчливості. — Я повбиваю їх усіх. Інакше треба буде сказати собі «Адйо», слово честі…

— Облиш уже маячню! — відповів йому супутник. — У них треба забрати те, що вони взяли. Я цього хочу! Це перш за все! Навіть раніше, ніж дівчата, чуєш? Передовсім коробка, чуєш?

— А якщо вони вже дотямкували, що й до чого? А може, навіть перевірили… Слово честі!

— Цього ми не знаємо. Ще не знаємо. Треба пересвідчитись…

— А якщо…

— Та досить уже, бо ти мене доведеш до сказу! Ти й досі нічого не второпав? Перш за все нам треба їх наздогнати!

— Невже ми їх наздоженемо? Слово честі! Ти знаєш, наскільки вони нас випередили? Знаєш, наскільки вони віддалилися від нас? На моєму човні, господи! Куди мене привело моє життя?.. Чуєш, друже! На моєму човні!

— А дідько б тебе вже забрав! Не міг ти їм дати того човна одразу!

— Я тобі вже сказав — не ображай мене!.. Невже ми їх наздоженемо? Слово честі…

— Не можуть же вони йти весь час без відпочинку. Це наш єдиний шанс: вони стомляться й зупиняться перепочити. Тільки так ми зможемо їх наздогнати…

Мисливець зрозумів, що він не має права ані на хвилинку відпочинку. Та йому й не потрібен був відпочинок. Він міг іти весь час, не зупиняючись, крізь морок і кригу.

Петрекеску поклав руку на стегно й рушив уперед з нелюдською силою.

4

Черешнякам пощастило — вони зазнали перших вражень від першої зустрічі з печерою, але потім, виснажені нестерпним мороком, вони загорнулися в ковдри й спальні мішки, чекаючи, з важкими повіками й свинцем у всьому тілі, цілющого сну. Але сон барився. Спершу його бажали всі, аж в очах пекло, потім почали несвідомо змагатися з ним, навіть не відаючи цього. Кожен відступав у свій світ, готуючись до сну, де буде багато сонця, світла і воно оббризкуватиме їх, мов дощ.

Віктор замаскував ліхтар, під ковдрою так, що лиш маленький промінчик падав на зошит із записами.

І стомлена рука передавала буденними словами думки — важкі, плутані, зморені…

«Я не можу бути щирим із вами, — писав Віктор. — Я хотів, але не можу. Я певен, що страх доймає мене значно глибше, ніж вас, але на це не треба зважати. Знали б ви, які думки приходять мені в голову!.. Але ви не повинні цього відчувати… Клянусь вам — я не думаю про себе… Знаю, що нам загрожують небезпеки, бр-р-р! — як каже Тік, але вище над цим є щось дуже гарне, мов світло… я втомився… світло… Вся наша подорож — світло… Будь-хто зробив би так само, як ми… Наша мандрівка — мов світло, бо тут, у нас, у печері не може нічого бути красивіше, ніж світло… тут, у цьому мороці… Вся наша мандрівка — світло… Ух-х-х…»

Віктор закрив зошит і погасив ліхтарика. Сон заповзявся побороти його.

Найгарячішим противником сну виявився Тік. Він чинив йому опір чим тільки міг: щипав себе, проводив пальцями, вмочивши їх у холодну воду, по очах, але найчастіше — обмацував чарівну коробочку і з відчаєм шукав у своєму розгарячілому мозкові магічне слово. Кілька разів він, вимовивши слово «Дзвінок», освітлював ліхтариком руку, ногу, навіть обличчя. Але щоразу бачив освітлені частини тіла, і щоразу хтось гаркав на нього, аби він погасив світло. Отже, бачили й вони його. Бо якби не бачили, то здивувались би, сказали б щось інше… І враз Тік збагнув найстрашніше: він не знає чарівного слова, справжнього чарівного слова! Воно повинно бути інше, а не те, що примарилось йому. Тому він тихесенько простягнув руку, ніби погладив волосся Марії, і спитав ледве чутним шепотом:

— Ти спиш?

— Ні, Тіку. А ти чому не спиш?

— Просто так… Маріє, ти знаєш чарівне слово?

Марії кортіло сказати братові кілька гарячих слів, але, відчувши його по-справжньому біля себе, почувши його дихання й калатання серця в цьому мороці й жахові, несподівано стала найніжнішою й найкращою сестрою з усіх, кого міг собі уявити маленький кирпань із світлим волоссям.

— Яке слово, Тіку?

— Слово із казки… Ти ж знаєш!.. Слово, яким робляться чари, слово, яким відкривається… ну, ти ж знаєш…

— А-а-а! — нарешті збагнула Марія. — Тепер я знаю, що з тобою. Ти думаєш, що ми в печері Алі-Баби і ти забув магічну фразу. Так, Тіку?

— Я забув її… — заскімлив малюк, хоча він не мав чого забувати, бо казки не читав. — Скажи!

— Сезам, відчинися! Ось вона!

Тік подумки прошепотів обоє слів і почав обмацувати себе, хоч ще завчасу відчув, що то неправильні слова. Але згадав, що мош Тімофте не казав, ніби коробочка має здатність перетворювати людей на пил. Вона тільки могла робити їх невидимими. Тому він засвітив ліхтарик, висолопив язика й освітив собі обличчя.

Марія глянула на нього, готова вилаяти, але знову згадала, де вони, тому голос її прозвучав лагідно, ніжно:

— Тіку! Негарно показувати язика… Краще лягай спати. І я теж спатиму…

— Будь ласка, Маріє… Скажи мені інше чарівне слово…

— Їй-богу, Тіку, пора спати…

— Я дуже, дуже тебе прошу, скажи…

— Абракадабра…

— Як? — налякано спитав власник чарівної коробочки.

— Аб-ра-ка-даб-ра! — пошепки вимовила по складах Марія.

— Абракадабра! — дуже чітко цього разу вдалося повторити малюкові.

Потім він ще прошепотів це слово кілька разів, засвітив ліхтарика й знову висунув язика.

— Тіку!.. Ти сердиш мене… Хочеш розбудити всіх? Вони тільки-но заснули. О господи…

Не почуваючи за собою анінайменшої вини, малий спробував ще раз:

— Маріє… Ну, будь ласка… — але передумав, розчулений її втомою.

— Що ти хочеш, Тіку? — спитала вона крізь сон.

— Добраніч, Маріє… — прошепотів малюк.

Марії не вдалося відповісти, бо сон в одну мить схопив її в свій м’який мішок. Тік ще якийсь час лежав із бадьорими думками, втупившись у темряву. Але ось і в нього спершу заплющились очі, а потім переплутались і думки.

— Абракада… — ще прошепотів він, але голова його вже м’яко ковзнула на руку, неспроможна затриматись і навіть не знаючи цього.

Перший сон переніс Тіка в фантастичний підземний світ. Якийсь невидимий велетень узяв за руку малого, щоб захистити його від усіх і від усього. І куди тільки він його не водив! Яких тільки див не показував! Замки й колони, аркади й куполи, статуї, свічада голубої води, разки великих коралів на шиях якихось гігантських доброзичливих істот. І собор! Господи! Яке диво!.. Як міняться на світлі труби органа! І скільки, скільки, скільки дивовиж! Побачити їх можна тільки вві сні!

Аби морок хоч на мить міг розплющити очі, то він навіки закарбував би як найціннішу прикрасу печери усмішку білявого скуйовдженого малюка, який через мільйони років прибув у своє потаємне царство.

5

Час не підкорявся жодним умовностям і не мав аніякісінької цінності в безкінечній ночі, крізь яку йшли два переслідувачі. Здається, минули дні, місяці, може, минуло навіть кілька життів, відколи вони пішли з денного світла. Іноді вони петляли, видираючись на урвисті береги й круті скелі біля великого озера, заходили в якийсь тунель, де було повно виямків та ніш. Бородань освітлював дорогу, зупиняючись променем на скелях біля кожного повороту. Вони йшли, не перемовляючись ані словом, не хлюпаючи по воді і взагалі не зчиняючи ніякого шуму. Передчували, що вже близько біля місця, де зупинилися відпочити ті, кого вони переслідували. Кілька разів утома кайданами сковувала їхні ноги, але їм вдавалося вивільнитися від них неймовірними зусиллями.

Світло ліхтаря зненацька вихопило довгий гумовий човен і навіть дитячу руку, яка опустила пальці у воду. Мисливець хотів був одразу кинутися вперед, прямо по воді, але бородань зупинив його, стиснувши руку, мов обценьками. Потім, не кажучи й слова, потягнув його до себе, і вони знову пішли — тільки не вперед, як досі, а назад, до озера.

Мисливець підкорився, та коли вони відійшли вже досить далеченько від місця, де бачили човен, він висмикнув руку й розлючено прошепотів:

— Ти збожеволів, друже? Хочеш, щоб вони втекли? Слово честі! Ми повинні їх узяти!

— Стій! Не спіши, мов безмозкий! Треба іноді звертатися й до тієї штуки, яку носиш на плечах. Що ти хочеш робити?

— Я знаю, що хочу! Будь-що!

— Ось що, друже! Зараз ми дійдемо згоди! Перш за все треба забрати в них трофей! По-друге, його треба забрати так, щоб вони не відчули нас. А потім уже владнаємо особисті справи.

— Друже! Те, що ти пропонуєш, мені не підходить. Слово честі. Якщо вдасться забрати так, щоб вони не почули, то одразу підемо геть…

— Гаразд… — сказав бородань. — Якщо вони нас не почують, і ми пересвідчимося, що вони нас таки не запримітили, тоді подивимося, як нам бути далі. Може, ми не ризикуємо нічим…

— Друже, наскільки я розумію… то кажу так!.. Аж поки скажу інакше, слово честі. А як же ми його заберемо?

— Так, щоб вони не почули… А якщо почують, то щоб не впізнали. Хитрістю, добродію!

— Господи… Аби ж не проснувся ніхто!.. Якщо вони впізнають нас — то гаплик! Слово честі — тоді вони не матимуть порятунку!

— Дивись, друже! Найкраще було б, аби ти перетворився в привида і мовчки, мов привид, понишпорив у їхніх речах.

Мисливець здригнувся. Це було єдине, до чого він не додумався, і це видалось йому найслушнішим:

— Навіть Добреску не знайшов би нічого кращого, слово честі! А я ж їх уже лякав духами…

— Один нуль на твою користь! Навіть коли вони тебе побачать — чи до того, як ти забереш коробочку, чи після того, то вже нічого не важить! Вони ніколи не знатимуть, хто її взяв насправді…

— Так, друже, справді так! Слово честі! Що правда, то таки правда!

Бородань дістав з рюкзака біле тонке парашутне полотно й ніж. Прорізавши при світлі ліхтаря полотно в двох місцях, бородань накинув його на голову мисливцеві, приладнавши обидві дірки навпроти очей, і попросив потримати засвіченого ліхтарика під полотном. Відступивши на кілька кроків, глянув на свій витвір: це була якась з’ява — біла, непевна, страхітлива.

— Мов у кіно! — сказав бородань. — Навіть я злякався б, аби зустрів отаке… Постарайся лиш не здіймати анінайменшого шуму. Спершу пошукай усередині в човні. Якщо нема там, попорпайся в їхніх речах на березі. І пильнуй за ліхтарем, друже! Лише смужка світла…

Не кажучи й слова, мисливець без шуму, справді, мов привид, рушив туди, де стояв човен. Почув липень шепіт позад себе:

— Дивись не нароби дурниць, бо все пропало…

6

Тік дивився вже другий сон. Ніби він пірнув у якесь велике гірське озеро, повне срібних пстругів. Хлопець плавав під водою за ними, але форелі виривались від нього, іноді вислизали вже із кінчиків пальців і — шусть! — поміж каміння, поміж кущі й валуни.

Тю-у-у! — згадав роздратований рибалка. Як він не здогадався використати чарівну коробочку! Він підпливав би до них і брав би рукою, трьома пальцями, отак, як зривають квіти.

Тік швидко стрибнув на берег по коробочку. Але не знайшов її! Вона зникла! Він подивився сюди-туди й побачив її під великим гидким раком. Як його зігнати з коробочки? І він почав бомбардувати його камінням. І рак, захищаючись боксерськими рукавицями та середньовічним щитом, подався до виямка, який одразу відкрився, й заховався в ньому.

Тік швиденько схопив коробочку, сховав її на грудях — і знов до озера. Було видно, повсюди розлилося гарне біле світло, хоч сонце ще не зійшло! Як же це так? І лиш коли занурився у воду, побачив далеко позад себе — і як це він може бачити, що робиться позад нього? — перший промінь сліпучого сонця. Вода була така холодна, що хлопчина здригнувся…

Тік розплющив очі, але не побачив нічого, ніби осліп. Ніде ані промінчика світла. Морок, суцільний морок! Приснилося… Може, десь там, надворі, зорі всіяли небо й пробуджують усі подихи землі. Але хлопчина не знав нічого. Звідки йому знати? Хто йому скаже? Для нього й досі була опівнічна пора! І йому спала на думку страхітлива ідея.

Тік обережно засвітив ліхтарик, прикривши промінь рукою. Залишилася тонесенька смужка світла, яку він спрямував на один із рюкзаків. Нечутними рухами розв’язав його й дістав велику білу скатертину. Не довго думаючи й не вагаючись, він прорізав у двох місцях полотно ножиком, з яким ніколи не розлучався. Потім загорнувся в полотно, прилаштувавши отвори якраз навпроти очей. Готово! Єдине його засмучувало: адже він не може бачити й трішки сам налякатися привида, в якого щойно перетворився. Ото жаль, що нема дзеркала!

Привиденя без шуму, як і годиться таким з’явам, рушило вгору по течії до одного з поворотів тунелю, де хлопчина по дорозі сюди набачив товстий зрізаний сталагміт, збитий, мабуть, сталактитом, який колись упав, а зараз від нього не залишилось і сліду. Йому треба туди: на вершину зрізаної колони. Господи! Ото будуть пики у всіх! А як у них цокотітимуть зуби!

Тік діловито видерся на сталагміт, зручніше вмостив ноги на шершавому диску й почекав кілька хвилин… Тільки б зараз, гаряче благав малюк, тільки б зараз не почали діяти чари коробочки. Вперше він був радий, принаймні то не погано, що він не знає чарівного слова.

Тої миті, коли він засвітив ліхтарика, позад нього почувся шум: хтось ішов сюди, хлюпаючи по воді. Вухо його вже звикло в печері до таких шумів. Він злякано оглянувся й побачив… побачив привида, що наближався до нього!

Обидва привиди, уздрівши один одного, лише мить мовчали, а потім обидва, мов за командою, зарепетували нелюдськими голосами: тоненький крик і рев, посилений і помножений луною до неймовірності.

Привид у воді метнувся назад, упав, підвівся й знову побіг. Велетенський привид упав із постаменту, враз перетворившись у малесеньку, завбільшки з долоню, з’яву, і з швидкістю хорта помчав у напрямку надувного човна.

Протяжний жахливий крик розбудив усіх мандрівників біля човна. Вони підхопилися, мов сталеві пружини. Віктор засвітив ліхтарик і спрямував промінь туди, звідки, як йому здавалося, долинав крик. І всі побачили, що до них мчить маленька біла проява й кричить голосом Тіка! Ось привиденя впало, одразу ж підхопилося, але знову зашпортнулось і опинилось у руках у Віктора. Коли його вдалося видобути із складок полотна та із рук Віктора, глядачі біля човна побачили обличчя маленького паливоди, котрий усім своїм виглядом, навіть кирпатим носиком засвідчував нечуваний жах.

— Привид! — закричав малюк. — Я бачив привида! їй-богу! Він був білий і великий, а обличчя в нього світиться, мов електричний глобус!

— Ага-а! Ти хотів нас налякати! — навздогад кинула Марія. — А, здається, сам себе налякав! Ти впав у воду, еге ж?

— Ні! — дригонів малюк. — Слово честі! Я бачив його на власні очі. Він ішов просто на мене, у повітрі, не по воді…

Замість того щоб розсміятися, Віктора охопила тривога. Розповідь Тіка була незакінчена.

— Тіку! — спитав Віктор. — А хто кричав так голосно?

— Привид! — відповів, не вагаючись, малюк.

— Негайно всі в човен! — розпорядився пошепки Віктор. — Ми не можемо гаяти ані секунди! Рахую до трьох!

Але ніхто й не думав рахувати до трьох. Бо хоч до цієї цифри дуже близько, раніше, ніж хтось устиг би дорахувати до неї, рюкзаки, ковдри, спальні мішки й пасажири опинилися в човні. Віктор покладався не лише на силу течії — він долучив до неї і власну силу, вперто налягаючи на шматок тієї, такої цінної зараз дошки, що почала слугувати за весло. По якімсь часі Марія зважилася спитати його:

— А що, власне, сталося, Вікторе? Ти злякався привидів чи тобі приснився поганий сон? Чому ми тікаємо?

— Через привидів, — відповів Віктор. — Їх нема доти, доки цього хтось не захоче… Так, як хотів Тік…

— Ти думаєш, у печері є ще хтось? — спитав Йонел.

— Я не думаю… я впевнений! І то не діти, що граються в привиди, як Тік. Вони нас зупинили б, вони гукнули б нас… Отже, позад нас — реальна небезпека…

І знову запало мовчання. Не було чутно нічого, окрім хлюпотіння води й плескоту весла, і кожен чув калатання власного серця — швидке, болісне, бо на них накинулись усі тривоги, усі страхи, у них впилися всі пазурі й кігті мороку.

7

Бородань здригнувся, почувши рев. Він припав тілом до скелі й почекав. Так міг кричати тільки мисливець. Але ж, здається, пролунав ще й тоненький крик? Що там могло статися?.. Хтось швидко йшов по воді, розсікаючи її; почувся характерний звук падіння, і знову дедалі ближчі кроки по воді. Бородань швидко поклав праву руку собі на стегно, а лівою спрямував ліхтарика в напрямку шуму й натиснув на кнопку. Промінь вихопив мисливця з переляканим обличчям. За ним тягся, мов безкінечний хвіст, одяг привида.

— Стій! — пошепки звелів йому бородань.

Мисливець зупинився важко, ледве переводячи дух.

— Привид! — прошепотів він. — Справжній привид! Я ледь не зіткнувся з ним. Слово честі!

— Ти збожеволів?! — схопив його за барки бородань. — Отямся!

— Та я ж бачив його на власні очі! Він білий, вдвічі більший від мене і світиться зсередини…

— Ти здурів зовсім! Здитинів! У твоєму віці мати видіння!

— Які видіння, друже? Ти не чув, як він кричав?

Неймовірна думка сяйнула в голові бороданя:

— Тварюко! Недоумок!..

— Добродію! Я вже тобі казав — не ображай мене! Більше я тобі не прощу, слово честі! А я, якщо не прощаю…

— Стривай-но! — спробував заспокоїти його бородань. — Вони… Вони обвели тебе кругом пальця, мов хлопчака…

— Але ж я бачив його на власні очі! Він метрів зо три заввишки.

— Де ти чув, друже, щоб привиди кричали? Хіба не кажуть усі люди: німий, як привид?

— То чому ж він кричав, друже? Хто кричав?

— А ти не горлав?.. Тому кричав і він! Він точнісінько такий самий привид, як і ти. Тебе налякали діти, друже!

— Не може бути! Я зловлю їх і всіх перетворю в привиди! Заніміють вони на все життя!

— Як же вони познущалися з тебе!

— Добродію, я тобі вже сказав! Забудь деякі слова! Слово честі! Ти що зробив би, якби зненацька побачив такого привида перед собою? Обійняв би його? Почав би сміятися разом із ним?

Бородань не зміг. погамувати тремтіння, уявивши собі таку сцену, і мисливець саме тої миті зловив його обличчя в промінь ліхтаря. Бородань був нажаханий.

— Ось бачиш, друзяко! А ще кажеш, щоб я їх не вбивав…

— У нас був шанс, — отямився бородань. — Якби ти пішов за привидом… Друже мій, аби ти не загорлав!.. Привиди, які кричать, то не привиди, а люди, і остерігатися їх…

— Що ж нам робити далі? Слово честі!

— Ми маємо ще один шанс. Якщо їм трапиться перешкода на шляху, яка їх зупинить. І коли ми їх наздоженемо…

— Господи! Я знаю сам, що нам треба робити, коли ми їх наздоженемо… А ти спробуй помовчати, слово честі.

— І все-таки ми маємо зважати, якщо вони здогадаються…

— Та облиш ти вже це! — погрозливо сказав мисливець. — Бо маю і я голос, чуєш? У дорогу!