Лицарі черешневого цвіту

1

Страхітливій бурі не вдалося проникнути в підземний світ печери. Але подекуди крізь виямки й плетиво тріщин сюди час від часу долинали далекі відлуння урагану надворі. Та й вода підземного потоку, яка почала прибувати, стала схвильованіша, швидша, свідчила про переміни десь там, у світі. Але ті переміни в горішньому світі дуже мало турбували черешняків у надувному човні. Вони були під владою інших думок, а особливо прагли світла. Їм хотілося якомога швидше врятуватися з мороку, відірватися від цих невідомих переслідувачів, котрі, мовчазні, мов привиди, не могли бажати їм добра.

— Ні! — сказав Віктор, і всі це відчули.

У людей, які йшли по їхньому сліду, не могло бути добрих намірів. Картина небезпеки, що йшла за ними по п’ятах, ставала дедалі страшнішою, бо з кожною хвилиною розворушувала все зловісніші запитання: чому люди за їхніми спинами не хочуть показатися їм? Чому при зустрічі обох привидів вони не обізвалися жодним словом? Хто він? Хто вони? Тільки Петрекеску?.. Безперечно, Петрекеску, але він, мабуть, не сам.

Вікторові здавалося неприродним, що Петрекеску зважився на таке небезпечне переслідування лише заради свого човна. Якби він хотів забрати човен, то хіба не міг би просто крикнути до них?

А другий чоловік у гроті? Той, який довше перебував у першій печері, який жив і їв у печері, може, і він разом із мисливцем? Хто він? Що шукає в печері? Чому хоче їх лякати? І чому жодного разу не порушив цю зловісну мовчанку?

Люди, які переслідували їх, не мали добрих намірів, вони не ті, що заблудилися в печері й тепер шукають порятунку… Аби було так, то вони всі разом могли б об’єднати зусилля… Тоді?..

Віктор не міг розв’язати загадки. Хоч як він сушив собі голову, однак не міг зрозуміти сенсу цього переслідування — мовчазного, зловісного, мов тортури. Марія та Йонел думали так само, як і Віктор, і відчували так само, як і він, щось загрозливе, холодне, невизначене, мов щупальці, готові схопити їх мовчки ззаду.

А попереду?.. Невідомість попереду лякала Віктора ще дужче. Він здригався від думки, що будь-яка перешкода, будь-яка перепона, хоч би яка маленька вона була, наблизить до них переслідувачів. Це ж так просто міг з’явитися на їхньому шляху якийсь водоспад, якась кам’яна гребля або обвал, що закрив — уже хтозна-відколи? — вихід із грота! Цією думкою Віктор не хотів ділитися з іншими, але в душі був певен, що вона мучить і їх.

Тік теж був дуже опечалений, але в його смутку була інша причина. Перш за все він соромився, що злякався прояви й ганебно кинувся навтіки, побачивши привида саме тоді, коли й сам нарядився привидом. Та найбільше його засмучувало, що мав у себе на грудях нечувану силу, з допомогою якої міг подолати будь-яку небезпеку, навіть оту, яка холодними пазурами нишпорила іноді по спині, але не міг нею скористатися. Кілька разів йому хотілося сказати про свою велику таємницю, аби вони разом усі пошукали чарівне слово, але дуже вчасно згадував, що таке розтаємничення знищить чари коробочки.

— Маріє! — осмілів знову Тік. — Скажи мені кілька чарівних слів.

— Знову в тебе дурниці в голові? — розсердилась Марія. — Знову показуватимеш язика? Ні, Тіку! Будь розумником!

— У мене є одна таємниця, Маріє, і мені потрібні чарівні слова. Я прошу тебе від усієї душі…

— А навіщо вони тобі, оті чарівні слова?

— Господи! Скільки зла ти мені зробила одразу! Якщо знаєш чарівні слова, то чому не можеш мені їх сказати? Їй-право, Маріє! Скажи мені їх, як таблицю множення…

— Ух-х-х! Який ти причепа!

Тік знав, що битву виграно. Він мав свої специфічні хвилі, які ніколи його не обманювали:

— Ти найвродливіша сестра на світі, знаєш?

Марія стрепенулася. Ніколи братик не називав її вродливою. Що ж це він надумав собі?

— Та що ти кажеш, братику, злий, поганющий, нестерпний і… дуже любий Тіку.

Скрізь панували морок і тривога.

— Тс-с! — шепотом подав сигнал Віктор.

— Ну, скажи! — теж пошепки попросив Тік Марію.

— Бу-гу-гу!

— Як? Отак просто?

— Так, Тіку. Бу-гу-гу.

— Тс-с-с! — гаркнув Віктор. — Тихо. Чути щось…

Запала тиша, попереду десь ніби чувся якийсь неясний гомін.

— Ліхтарі! — так само пошепки звелів Віктор. — Усі! Вперед!

Зібрані в пучок і послані вперед промені, мов снаряд, не висвітили хтозна-яке незвичайне видовище. Тунель, спінені хвилі води, виямки, ніші, валуни і більше нічого. Але шум наближався.

Щоб попередити будь-яку небезпеку, вирішили висадитись на берег і йти далі пішки, обережно, тримаючись один за одного. Перша перепона з’явилася! Що то таке? Водоспад?.. Так! Той шум — то шум падіння води!

Віктор забрав із рук Йонела мотузку і прив’язав човен до виступу скелі. Втрата човна означала б катастрофу.

Мало-помалу об’єднане світло ліхтарів відкрило небезпеку. Спершу пара, потім вирування, далі вода спадала спіненими потоками. Водоспад… але не цього рукава, яким вони йшли, а другого — справа.

Усі полегшено зітхнули, але не пішли одразу далі, а збилися на протилежному березі потоку, щоб подивитися пороги. А може, саме там починався вихід до світла? Та їм не вдалося побачити ні виямка, ні вилому. Лише божевільне падіння води, а там вони не могли пройти.

Усі повернулися до свого потоку, до човна, прив’язаного до виступу скелі. І знову пішли водною дорогою, яка, здавалося, ніколи не закінчиться. Зигзаги потоку почастішали й вимушували Віктора ні на мить не випускати весла-керма з руки. Позад нього Йонел світив ліхтариком уперед.

— Увага! — закричала раптом Марія. — Посвітіть ліворуч назад! Я там побачила щось.

Три ліхтарі водночас висвітлили на лівому березі річ, яку побачила Марія. Очевидно, вода викинула її на берег. То була дерев’яна видовжена коробочка.

— Коробочка! — закричав Тік, забувши пращурівський наказ. — Чарівна коробочка!

Нове відкриття викинуло його з човна. А втім, інших теж. Малюк зашпортнувся й останньої миті схопився за Йонелові гамаші. Він не впав, не розбив собі носа, як собі думав, але все одно не встиг перший до коробочки. Її підняв Віктор і перед тим, як відкрити, запропонував зупинитися. Місце тут не дуже підходило для привалу. Вода була надто ненаситна, берег вузький, а густі зигзаги потоку не давали змоги вільно маневрувати на випадок небезпеки ззаду.

— Краще нам перейти на правий берег, — сказав Віктор. — Мені здається, зліва щось трапилося…

Він освітив ліхтариком лівий берег і побачив, що там справді щось є. У підземний потік вливалася нова притока, але набагато спокійніша, аніж та, з водоспадом. Пройшовши метрів тридцять від роздвоєння, вони наткнулися на простору нішу, яка могла бути ідеальним місцем для привалу. Тож, не довго думаючи, витягли човен на берег, прив’язали мотузку до каменя і згадали про дерев’яну Маріїну коробочку.

— Чарівна коробочка! — знову вихопився малюк, серце його краяла навпіл жорстока дилема. Але не може бути! Дві коробочки? Котра із них краща? Та, що в нього на грудях, чи та, що в Віктора в руках? Він забув усе на світі й вихопив її з руки у Віктора. Ніхто не встиг і оком кліпнути.

— Тіку! Ти збожеволів! — крикнула Марія.

— Бу-гу-гу! — вигукнув той замість відповіді. — Ви мене бачите?

— Як же тебе побачиш у такій темряві, нестерпний! Віддай негайно коробочку назад!

Розлючений промінь Маріїного ліхтаря наткнувся в руках Тіка не на одну коробочку, а на… дві! Марія сердито вихопила їх у нього.

— Звідки вона в тебе? — спитала його сестра, показуючи на важку коробочку з металевим блиском.

— А тобі яке діло? — нагороїжився малюк. — Це моя коробочка, і віддай її негайно назад!

— Де ти її взяв? Відповідай негайно!

— У печері мисливця! — відповів малюк. — Вона була схована в ніші. Це чарівна коробочка. Віддай!

Але Марія не поклала коробочку на розкриту гарячу руку обкраденого братика, а віддала її Вікторові. Віктор здригнувся, торкнувшись її.

— Тіку! — сказав він. — Засвіти-но й ти свого ліхтарика! Йонеле, глянь!

Віктор і Йонел крутили коробочку на всі боки. Вони побачили дуже багато кнопок, натискували на кожну, але коробочка не хотіла відкриватися.

— Ви викрали її чари! — заскімлив Тік. — Ви невдячні… Тільки я міг врятувати вас…

— Тс-с-с! — гаркнув на нього Віктор. — Не бігай ліхтариком.

Йонел випадково натиснув на три кнопки одразу, й коробочка із шумом відкрилася, мов фотоапарат із міхом. Йонел дивився на Віктора, а Віктор на Йонела. Нікому з них і в голову не прийшло докоряти малюкові, який аж тремтів від люті, злості, від болю, страху та безсилля.

— Що це таке? — спитала Марія.

— Найновіший радіопередавач, — відповів Йонел. — Думаю, що ним можна зв’язатися навіть і з Місяцем…

Марія злякалася. Відкриття у гроті, перше таке дивне повідомлення, привиди, човен — усе це тепер набувало якось певного сенсу. Слова в неї вихопились мимоволі.

— Так… — погодився Віктор. — Я вже давно думав про це, але не міг повірити, не міг… Мені це здається неможливим… Ніби в якійсь книжці.

— Що робити? — спитала Марія.

— Негайно в човен! Небезпека набагато більша, ніж ми можемо собі уявити. І, думаю, вона загрожує не тільки нам.

— А друга коробочка? — наважився Тік, який мав вигляд дитинчати давно заснулого велетня з казки.

Віктор відкрив її й прочитав уголос записку, яка була всередині:

— «Ми прийшли раніше від вас! Сергій і Трясогузка. Ось вам!»

— Як це може бути так? — здивувалася Марія. — Як, коли, на чому вони прийшли раніше від нас?

— Ні… — роздумував Віктор. — Неможливо! Або майже… Та досить! Усі в човен! Ми не можемо гаяти ані секунди!

Йонел несподівано вперся:

— Стривай! Ми повинні обстежити другий потік. Може, саме в тому рукаві є вихід із печери?

Віктор вагався тільки секунду: чи може той потік бути виходом із печери?

— Не вірю! — сказав він. — Це просто потічок, який вливається в наш. Досить! Ми вирішили! Ідемо по нашому струмку!

— Дурниці! — спалахнув Йонел. — Тільки тому, що я такий, як був раніше, ви не хочете мене слухати? А якщо там вихід? Ти не думаєш, що поспішність нас може погубити?

— Не поспішність! — розлютився Віктор. — А нерішучість! Зараз важить кожна хвилина. Єдиний вихід — оцей! Не відчуваєш?

— Ти збожеволів? — закричав Йонел. — Наше життя поставлене на карту, і може, ми власного ногою відкидаємо єдиний засіб порятунку… Я йду.

Не чекаючи ні згоди, ні слова, ні жесту, він метнувся стрілою до гирла, де вони знайшли коробочку.

— Йонеле, стій! — закричав услід йому Віктор.

— Я зараз повернуся!.. — долинув десь із темряви голос Йонела.

Віктор хотів був бігти за ним, але посковзнувсь і вдарився об камінь, до якого був прив’язаний човен. Мотузка розкрутилася, мов лук, і потік підхопив звільненого човна.

— Човен! — здійняв тривогу Віктор і щодуху кинувся по воді за ним.

Тік і Марія збагнули, що трапилось, і побігли за ним, освітлюючи йому дорогу. Човен швидко віддалявся, його вже ледь було видно, але трапився рятівний поворот з валунами й затримав його на якусь часину. Віктор наздогнав його в останню мить, схопив за мотузку й накрутив її на руку.

Вони врятовані! Якби не втік Йонел, мов навіжений!

— Швидко за ним! — сказав Віктор і, тягнучи човен проти течії, вони рушили до гирла.

2

Діставшись до гирла, Йонел зрозумів, що його вчинок — то акт безрозсудного непотрібного героїзму. Він щиро хотів допомогти друзям, хотів вивести їх з-під непорушного панцира, але момент вибрав не найкращий. Віктор мав рацію. Тут єдиний і очевидний шлях до виходу: потік, який біжить уперед. Тільки тоді, аби потік, який досі віз їх так вірно, вливався в інший, у більший, тільки тоді його, може, треба було б залишити. Потічок, якого почав обстежувати Йонел, швидко мілів, потім розділився на безліч дрібних потічків, а їх неможливо було обстежити. Отже, не мало ніякого сенсу обстежувати далі. Він швидко рушив назад.

Йонел уже був біля гирла, коли його вухо вловило якісь дивні звуки — чи то дихання, чи то хрипіння, і його тіло здригнулося від жаху. Він хотів був бігти і навіть ладен був кинутись через воду, але тут побачив біля підніжжя скелі щось схоже на… Він нагнувся й придивився пильніше: це були чоботи, таких він ще не бачив…

Зненацька дві дужі руки схопили його за шию й за плечі, голову притиснуло щось м’яке й задушливе. Він трохи посмикався, і розум його затьмарився.

Через хвилину мисливець відірвав хлопця від грудей. Непритомне тіло було безвільне. Бородань кинув його через плече, мов рушника, і штовханом звелів мисливцеві йти назад, просто по воді. Поминувши одне коліно потоку, потім друге, вони обидва почали освітлювати дорогу ліхтариками на повну потужність, бо досі прикривали промені. Освітили обличчя полоненого.

— Господи, та це ж директорів синок, слово честі!

— Пильнуй, друже, щоб він тебе не впізнав. Не показуй йому свого обличчя й постарайся змінити голос.

— Добродію, мене могла б і не цікавити така справа…

Бородань кинув руку до стегна, і мисливець вимушений був докінчити:

— …але якщо ви так кажете, то хай буде так…

Вони пройшли ще трохи назад, аж поки вирішили, що опинилися вже досить далеко від роздвоєння двох потоків. Бородань кинув полоненого долі, на каміння, побризкав йому на обличчя холодною водою з ручая. І оскільки хлопець не ворушився, він підтягнув його голову до потоку й занурив кілька разів у воду.

Йонел отямився, стрепенувся, розплющив очі, але одразу ж і заплющив їх, бо нічого не міг побачити в щільному мороці.

— Не бійся, малий, — почув він незнайомий голос. — Ти в руках добрих людей.

Цієї ж миті носак чобота ударив його під ребро. І одразу ж — іще один удар, у гомілку.

— Люди добрі, дуже добрі, надто добрі… — скрипів змінений неприродний голос. — Якщо скажеш, будеш жити, чуєш? Не скажеш — загинеш! Чуєш?

І ще один удар у гомілку, в те ж саме місце, чи, може, то біль так віддавав по всій кістці.

— Стій, чоловіче! — сказав бородань. — Ти надто поспішаєш…

— Друже, слово… — раптом урвав його змінений голос. — Хай знає, що його чекає. Якщо скаже все, врятується. Оце і все. Чуєш, ти?

— Мені страшно… — заскімлив полонений, лежачи на камінні.

— Хто взяв човен? — почувся неприродний голос.

— Який човен? — спантеличено перепитав Йонел.

Рука тиснула йому на вухо й крутила його, ніби мала зубці. Хлопець відчув, як щось тепле тече йому по потилиці.

— Хто взяв човен? Слово честі!

— Найменший із нас… — відповів Йонел. — Тільки він міг пролізти через тріщину.

— А коробочку? — спитав незнайомий голос. — Хто взяв коробочку?.. Тобто той самий малий узяв її… Де коробочка?

— Не знаю, — відповів Йонел. — Я не бачив ніякої коробочки.

Знову почала працювати нога: вона била, душила, терла. Ось ще один удар поза вуха.

— І зараз не знаєш, друже?

— Я бачив дерев’яну коробочку, табакерку… — відповів Йонел.

Мисливець пошукав його рукою внизу, повільно підняв за комір, поки обличчя опинилося на рівні кулака. Рука майнула назад, потім короткий страшний удар. Полонений упав, мов ганчірка.

— Що ти робиш, кретине? — просичав бородань. — Тебе б кинути головою вниз у прірву!

— Мовчи! — настовбурчився мисливець. — Я кинуся ногами, а не головою. І не ображай мене, друже, чуєш? Востаннє кажу тобі. Він має знати, що його чекає. Хай не думає, що ми жартуємо, тварюка!

Бородань закам’янів від подиву. Він ніби почув чийсь інший голос. І зрозумів, що мисливець має рацію.

— Може, нам краще було б обмізкувати все, — сказав іншим тоном бородань. — Але ти й мене не ображай…

— Друже, все одно: свобода байдужості, слово честі! У мене є план. Їх залишилося шестеро. Чи знають вони, в кого вони в руках, чи не знають, все одно…

— А я кажу, що нам треба спробувати…

— Друже… пробуй ти, слово честі…

Бороданеві вдалося після довгих зусиль привести Йонела до тями.

— Ти отямився?.. — спитав він. — Тепер ти переконався, що ми не жартуємо. Рознесемо тебе на шматки!

— Я не знаю, — заплакав Йонел. — Я не знаю. Господи!

Але нога мисливця знайшла його вухо:

— Ну, кажи!

Нога із зубчиками почала душити вухо. Потім терти його. Тріснув, мов друзка, хрящ.

— Я скажу… — зойкнув Йонел.

3

Віктор голосно гукнув Йонела, але ніхто йому не відповів.

Вони дійшли до того місця, де дрібненькі потічки зливалися в той рукав, який притягував Йонела. Місце було нерівне, неприступне. Не міг тут Йонел пройти далі. Неможливо! Страх, що з ним могло статися якесь нещастя, швидко полишив його. Не було тут ні прірв, ні водоспадів, тільки вертикальні заглибини чи тріщини, крізь які не могло протиснутись тіло людини. Тоді де ж Йонел?

Віктор повернувся до гирла. Тік і Марія чекали, неспокійні.

— Засвітіть ліхтарі! — прошепотів він. — Будемо шукати скрізь. Маріє! Ти світи тільки вперед.

Вони уважно шукали на березі, але не знаходили нічого — ні сліду, ні знаку, ні вказівки, яка могла б пояснити раптове й загадкове зникнення їхнього друга.

— Пошукаймо у воді, — сказала з болем Марія.

У воді… І Тік побачив у воді фару ліхтарика. Рука швидко занурилась у воду: це був ліхтарик Йонела. Його впізнали всі. На металі було вигравіювало його ім’я.

— Тут Йонел не мав що шукати, — сказав Віктор. — Тільки, може, щось привернуло його увагу, може, він побачив там щось незвичайне… Але що могло привернути тут його увагу?

Вони шукали на тому місці, де Йонел побачив чоботи мисливця. Скрізь було мокро й покрито м’яким, мов клейка паста, мулом. Віктор освітлював сантиметр за сантиметром смужку мулу біля води, сподіваючись знайти сліди Йонелових черевиків.

Слідів виявилось багато, але це не сліди черешняка, а великі, чоловічі. Відбитки підошов допомогли їм відкрити кількість нападників, бо вже не залишалося жодного сумніву: на Йонела напали. Двоє людей підстерігали там. Віктор висловив свої думки вголос:

— Тут двоє невідомих підстерегли Йонела. Тому що не існує жодного сліду, який засвідчив би, що його взяли згори. Сліди ведуть до собору… Трохи далі сліди зникають: це означає, що вони пішли прямо по воді.

Вони крізь морок дивилися один на одного і відчували, як у них разом зріє одна й та сама думка.

— Може, це й божевілля, те, що ми робимо, — прошепотів Віктор, — але інша думка не спадає мені в голову. Ролі перемінилися: зараз треба переслідувати їх… Ідемо? Ви готові?

— Візьмемо й човна? — спитав Тік.

Мотузка була в руках у Віктора.

— Треба взяти, Тіку, — відповів Віктор. — Попервах він нам, мабуть, заважатиме, зате, може, стане у великій пригоді потім.

Тік попросив мотузку від човна, Віктор вручив йому її, міцно, аж до болю, стиснувши руку малюка, і повів назад, дорогою, якою вони йшли сюди, стомлену й зменшену групу черешняків.

Віктор освітлював дорогу вперед, Марія освітлювала правий берег, а Тік лівий. Жоден камінчик не повинен був уникнути сліпучого світла. Ліхтарі били далеко, попереджуючи будь-який напад зненацька. Біля кожного коліна потоку черешняки притишували ходу, і щоразу при цьому білявий скуйовджений малюк торкався ліктем пояса, аби відчути твердий предмет, якого він запхнув туди: топірець — узявши його з рюкзака. Він побачив, що так зробив Віктор, але Віктор не бачив його.

По якімсь часі зникла й смужка мулу, на якій виднілися сліди нападників. Вони йшли далі мовчки, з напруженням і хвилюванням, а особливо з надією.

— Тс-с-с! — подав Тік умовний сигнал тривоги. — Я знайшов камінь, камінчик…

І Марія, і Віктор хотіли були йти далі, трохи невдоволені запопадливою ревністю малюка. Але Тік зупинив їх:

— Це граніт, отой, палеозойський, Йонел його знайшов при вході, коли ми посварилися перший раз…

Віктор узяв камінь, потім простягнув його Марії:

— Де ти його знайшов, Тіку? — спитав Віктор.

— Ось тут! Ось ще один! І ще один! Три в одному місці! Як це їх загубив Йонел?

— А де він їх тримає? — поцікавилась Марія.

— В кишені штанів, я бачив, коли він їх туди клав. В кишені з замком… Я просив, щоб він дав мені одного, тому й знаю…

Через кілька кроків Тік знову знайшов камінчика, а біля нього ще два.

— Крем’яні знаряддя, — пояснив йому Віктор.

— Чому три? — одразу ж спитав малюк.

Але коли вже Віктор побачив, знову ж таки через кілька кроків, ще три гранітні камінці, Тікове запитання почало його мучити. Три, три, три… Чому саме по три? Було ясно, що вони кинуті зумисне, а не просто загублені. Чому саме по три? Три гранітні камінчики, три знаряддя…

— Тіку! — стрепенувся Віктор. — Покажи-но мені камінчики, але саме так, як вони лежали на березі. Вишикуй їх!

— Прошу! — сказав малюк, трохи набурмосений.

— Не сердься, кирпатенький… Ти подав мені одну ідею… Ти не помітив? Три камінчики маленькі, три великі, три камінчики маленькі… Все одно не розумієш?

— Ні… — визнав дуже сумно малюк.

— Три маленькі, три великі, три маленькі… три крапки, три тире, три крапки!

— SOS! — стрепенувся малий. — Рятуйте наші душі!

— Господи! — перелякалася Марія. — Невже справді щось таки сталося?

— Ти не відчуваєш, яке гарне це послання? — спитав Віктор із тремтінням у голосі. — Йонел хоче, щоб його врятували, кличе, щоб ми врятували його, і каже нам, що може бути врятований!

Вони рішуче пішли далі дорогою. Тік усе обмацував сокирку. Вона була на місці. Цей топірець уявлявся йому вогненним мечем, а такий меч міг бути тільки в руках у Фет-Фрумоса! Отже…

4

Обидва нападники та їхній заложник ішли супроти течії. Берегом, по воді, там, де знаходили місце. Йонел був посередині, між ними, кожен тримав його за руку. Навпроти виямка, замаскованого валуном у формі піраміди, зупинилися. Поставили полоненого до стіни, самі відступили на кілька кроків назад, потім зненацька освітили його променями ліхтариків.

— Тепер усе, друже! Ти брехав. Тепер усе!

— Я не брехав… — почав благати Йонел. — Я сказав усе, що знав. Може, тільки забув щось…

Голос у нього плаксивий. Мисливець штовхнув ліктем бородатого. Один ліхтарик погас, і голос бороданя спитав суворо:

— Ну, кажи! Скільки дівчат разом з вами? Тут, у печері!..

— Одна… — відповів Йонел.

— А друга де, друже? Їх же було дві, слово честі. Отже, ти брешеш…

— Не брешу… Друга надворі, на горі, з отим дужим хлопцем, з Урсу…

— Так, друже, знаю… І не бреши, бо… згинеш!

— Ну, кажи! З вами одна дівчина. Молода? Твого віку?

Цієї миті Йонел оступився, ніби він хотів захиститися від удару, і болісно впав у воду. Бородань підняв його за барки. Полонений стогнав і корчився від болю.

— Що з тобою сталося, друже? — поцікавився мисливець.

— Нога… — поскаржився Йонел, хлипаючи. — Ой боже ж мій! Я зламав ногу, в коліні…

— Жаль, друже, — сказав мисливець. — Слово честі. Я ж не нестиму тебе на спині. Та й ти сказав уже все…

Мисливець підійшов до лежачого, взяв його з рук бороданя й повернув обличчям до стіни. Потім дістав пістолет і коротко, але боляче ударив по потилиці.

— Я знаю одне дуже гарне місце, друже… Будь-кого ти можеш так дістати, оком не встигнеш кліпнути, а він уже заснув щонайменше години на дві.

Йонел упав, мов підтятий. Бородань відтягнув його до виямки, замаскованої каменем у формі піраміди, і прикрив полотном, яке нещодавно слугувало за одяг одному привидові.

— Отак, друже! — похвалив мисливець. — Хай полежить там, поки ми повернемося з коробочкою. А потім побачимо. Чи питання вирішиться так, чи інакше! Слово честі.

Обидва знову пішли крізь ніч печери. Вони мчали, мов божевільні, через воду, через валуни й камені, сподіваючись, що десь їх чекає свобода й сонце.

5

Якби Тік не знайшов отого нічого не вартого камінчика, відшліфованого камінчика, готового впасти в яму з водою, чи сталося б щось у Чорній печері?

Це був останній камінчик у кишені Йонела, полоненик викинув його перед тим, як упасти біля кам’яної піраміди, тоді, коли в нього зламалася нога. Але Тік побачив камінчика, це було давнє кремінне знаряддя (навчився й він їх розрізняти!), і одразу ж здійняв тривогу:

— Тс-с! Кам’яний виріб!

І ось цей брудний камінчик став найкоштовнішим діамантом: Йонел живе, він десь тут поблизу, він кличе їх. Вони почали шукати спершу біля того місця, де знайшли камінь. Там було багато виямків, і один з них замаскований велетенським каменем у формі піраміди. Тік проник туди, там він і знайшов Йонела під парашутним полотном. Вони витягли його з ніші, й Марія кинулась робити штучне дихання, але Віктор зупинив її:

— Спершу в човен, рушаємо, а вже потім штучне дихання. Рахую до трьох!

Перед «три» човен рушив униз за течією. Тік попереду, скулившись, освітлював дорогу. Віктор позад нього налягав щосили на весло. Дорога була йому знайома: попереду поки що їх не підстерігала жодна небезпека.

Решту човна займали Марія та Йонел; дівчина тримала в себе на колінах голову недужого й перебирала всі санітарні та несанітарні методи, щоб привести його до тями. Обличчя в Йонела побите до невпізнання, вуха теж, а на потилиці була гуля завбільшки з кулак. Нарешті, коли човен досяг роздвоєння потоків, Йонел почав стогнати і вперше заворушився. Віктор одразу вирішив зробити невеличку зупинку.

Тік, Марія і Віктор шепотіли йому, говорили все, що їм приходило в голову, аби він швидше отямився й нарешті зрозумів, що врятувався із рук нападників.

— Слово честі… — почувся його тихий голос. — Я вже навіть не думав, що врятувався.

— Нестерпний! — скрикнула Марія.

Вони почекали трохи, коли він зовсім отямився. Марія ще раз змочила у воді хусточку й протерла йому лоб.

— Ой господи! — вигукнув Йонел, підводячи голову. — Пече вогнем. Чи ви хотіли, щоб я отямився ще краще?

Віктор нетерпляче спитав його одним духом:

— Скільки їх усіх? Ти впізнав кого-небудь?

— Їх тільки двоє, і, здається, вони не дуже ладять обоє. Один Петрекеску. Другий не знаю хто, жодного разу не чув його голосу. Якийсь чоловік з бородою, дуже солідний…

— Петрекеску! — стрепенувся Віктор. — Тепер мені починає прояснюватися багато чого… Розкажи нам усе, якнайдетальніше…

Йонел сказав їм усе, що з ним трапилося. Особливо не забув згадати методи Петрекеску: вуха, обличчя, гомілка, ребра, потилиця.

— Як ти врятувався? — спитала нетерпляче Марія.

— Я вдав, ніби зламав ногу… Але ж скільки жаху натерпівсь я! Бр-р-р! — сказав би Тік. Я думав, що вони мене застрелять, тварюки… Іноді я прикидався, а іноді й справді плакав, мов крокодил…

— А коробочка? — спитав Віктор.

— Я сказав, що ми не змогли її відкрити й заховали в ніші, біля їхнього вилому, там, де пекельна дорога. Вони пішли по неї.

— Чудово! — зрадів Тік. — Хай вони попомучаться!

— Не так воно вже й чудово, Тіку. Якщо вони повернуться й спіймають нас, то що вони зроблять з вами, я не знаю, зате знаю, що зроблять зі мною… Поріжуть мене на шматки, а потім ще й сіллю зверху присиплють…

— Як ти себе почуваєш? — спитав Віктор.

— Мені хочеться вити від болю, ой боженьку! Мене ніби четвертували на колесі. А в потилицю ніби ввігнали розпечене залізо…

— То добре, якщо болить, — сказала Марія.

— Повір, що то не дуже добре, — пояснив Йонел. — Це жахливо…

— Ні, добре! — підбадьорив його Віктор. — У нас є частина ліків із аптечки. Треба негайно вирушати. Якщо вони втретє натраплять на нас, ми не врятуємося. Якщо вийдемо ми, то не врятуються вони. А ти, Йонеле, спробуй налагодити радіоапарат…

— Я спробую, — відповів Йонел голосом хворого. — Потилиця моя нещасна, чорти й смола там… Бачиш, Тіку. Якщо ця коробочка запрацює, то вона виявиться в тисячу разів ціннішою, ніж чарівна коробочка…

— Та-а-ак… але мені все одно дуже прикро, Йонеле, слово честі…

Йому було жаль не коробочки, а того, що він втратив казку.

6

…Десь у печері, далеко чи близько, хто може знати? Морок, ненависть, відчай.

— Друже, це тільки ти винен, слово честі. Треба було його застрелити.

— Але ж ти, здається, казав, що методи твої безпомильні. І яка користь із того, якби ти його вбив? Дізнався б що-небудь ще?

Два нападники нишпорили по всіх нішах і заглибинах, по всіх виямках і тріщинах, але не знаходили нічого, анічогісінько.

— Оце так, друже! Отак воно й виходить, якщо не послухаєш першої думки! Слово честі!

— Цілком слушно! Ти висловив велику думку. І я мушу зробити так само. Здатися!

— Як, друже? Слово честі!

— А так, друже. Ще першого дня така думка сяйнула мені в голову. Відколи дізнався, що буду в печері… Потім… Мов звір, який не знає, що діяти…

— То навіщо ж ти прийшов сюди, друже? Слово честі! Чому не залишився там? Тільки перевів парашута…

— А ти хто такий? Прокурор? Командир?

— Я? А ти чув про Чорного Експреса?

— Чув і весь час тільки й чую про нього…

— Це я…

Бородань спершу задерев’янів. Потім почав тремтіти всіма суглобами. Чорний Експрес — один із найзнаменитіших шпигунів, чоловік, який не помилявся жодного разу за останню чверть століття. Але ж не може бу… Та ні!

— Ти?

— Так, друже. Тепер я вже можу відкинути вбік маскарад, і Добреску, й Олениху, і все інше. Маю на це право через стільки років, хоч би на півгодини… Забути про себе, про свої думки. Я вже й сам не знаю, хто я насправді — Петрекеску чи…

— Ти Чорний Експрес?

— А що тебе дивує? Хіба я погано грав роль? Усі вважають мене за пришелепкуватого, сумирного, навіть діти сміються з мене. Та й ти теж повірив…

— І для чого ти робиш усе це? — вжахнувся бородань.

— Для чого?.. Тому, що це моє ремесло, пане. Одні забивають цвяхи, інші фарбують, ще одні читають лекції. Я теж зайняв своє місце в житті. Не знаю навіть, коли й для чого. Попервах, думаю, було багато мотивів. Потім… Я роблю свою роботу, так само, як інші забивають цвяхи. Досить!

Бородань отямився від подиву й намагався придумати, як виплутатися з халепи. Але Петрекеску відчув це:

— Стій, пане! І жодного руху із променя ліхтарика, бо стрілятиму. Я ніколи не помиляюся, пане. Будь-яка дитина знає це. То, кажеш, хочеш здатися? Чому?

— Тому, що це дурниці… Що я тут шукаю? Що роблю? Люди будують, а я руйную… Навіщо? Я втік звідси, коли був молодий, а тут лежали руїни… Тепер я прийшов руйнувати в молодому світі… Навіщо руйнувати?

— Помилка твоя, що ти зустрівся зі мною… Інакше міг би здатися. А це мені не байдуже. Мені теж, друже, дуже подобається життя. І я не відмовлюся від нього до останньої миті. Я вперше розголошую таємницю, розумієш? Стій, друже, не ворушись. Я ж уже сказав, що не промахуюсь ніколи!

— Я тебе не викажу, клянусь життям! — почав благати бородань, передчуваючи страхітливий намір.

— Дитячі балачки! Я знаю, пане. Якби зараз пістолет був у тебе в руці, а не на нозі, ти випустив би в мене сім куль. І хлопця вбив би. Я знаю, пане, тому й живу.

— Я не скажу жодного слова…

— Стій, друзяко! У мене вісім куль у револьвері. Їх семеро. А в мене вісім куль, пане, саме стільки, скільки й треба…

— Тобто?.. — почало доходити бороданеві.

— Пане, тебе послали сюди. Ти був убитий, ти зник. Думаєш, кого-небудь зацікавить, хто тебе вбив? Ті, що тебе послали, поставлять навпроти однієї цифри хрестик — і готово! Я знаю, пане, так воно й робиться. Ніхто не поцікавиться тобою потім.

— А мама…

— Дрібниці, пане, слово честі. Мама! Це тільки слово. Таке ж саме, як стіл, пістолет, цигарка… Мама? А якщо сказати «лона» чи «слага»? Це тільки слово, друже… Я не маю права марнувати жодного патрона. Сім для них, восьмий для тебе. З тебе почнемо. Я зможу врятуватися тільки тоді, коли вганятиму кожен набій у потилицю… Стій! Повернись! Отак, пане, спиною… Мертві мовчать, пане… Знаєш, хто це перший сказав? Цезар, друже… Мертві мовчать, пане, мовчать, слово честі! А Петрекеску житиме, пане, житиме з Добреску і з Оленихою, а ти, друже, покінчив життя самогубством, бо вбив семеро дітей… Ось так, друже… Ти вбив сімох дітей, а потім застрелився сам!.. Повернись обличчям, скронею!

Мисливець натиснув на спуск. Бородань упав точнісінько навпроти вилому.

— Перший патрон, пане… У мене ще сім… На кожну потилицю по одному, слово честі…