Лицарі черешневого цвіту

1

Майже п’ятдесят років великий годинник на шкільній вежі дивився своїми циферблатами на чотири найголовніші сторони світу; майже п’ятдесят років його велетенські стрілки непомильно показували точний час. Іноді взимку сніг зупиняв стрілки на західному циферблаті, а навесні голуби, ворони чи інші птахи, пустуючи, підганяли котрусь із хвилинних стрілок. Але щоразу мош[1] Тімофте Пестревану, шкільний сторож (він почав сторожувати, ще коли не було цього велетенського годинника, і він же, як твердили старшокласники, колись востаннє зупинить годинника), вилазив на вежу, смикав за масивні шестерні й починав повертати величезний, мов дишель воза, важіль.

Далі, трохи послухавши грімке цокання й покивавши головою, мош Тімофте діставав з-за пояса круглу металеву коробку завбільшки як миска, клав її на коліно й стукав зверху кулаком. На коробці одразу ж відскакувала кришка й з’являвся циферблат, розписаний такими ж красивими римськими цифрами, що й годинник на вежі. Сторож пильно вдивлявся, котра година, і підкручував стрілки «Велетня» — так він називав дзигаря на вежі. Потім сильним ударом кулака закривав кришку «Малюка» — свого годинника. Зайве, мабуть, казати, що ланцюг, на якому він носив це металеве чудовисько, міг би втримати величезного собаку-вовкодава.

Потім, неквапом спустившись сходами, старий виходив на подвір’я, зупинявся посередині, вголос повторював час, що його показував годинник на вежі, і якщо це було під час уроків, він швиденько, теж уголос, підраховував, скільки залишилося до перерви.

І навіть коли до дзвінка було й довго, мош Тімофте не звіряв уже потім ні Велетня, ні Малюка. Бо хоч би як він був заклопотаний — мав же ще й інші турботи, все одно дзвіночок сповіщав про кінець уроку точнісінько секунда в секунду.

Та це була б не вся правда, аби ми не додали, що все-таки кілька днів на рік мош Тімофте не дотримувався точної години. (Хай старий вибачить нам цю неделікатність, але правда є правда; і досі нам не доводилося зустрічати іншої поряднішої людини, котра була б у таких чесних стосунках із справедливістю, як мош Тімофте.) Отже, кілька разів на рік шкільний сторож вступав у конфлікт із точним часом. Це було напередодні канікул, в останні дні навчання. Саме тоді мош Тімофте помилявся регулярно, подаючи сигнал на перерву. Щоразу дзвінок дзвонив на кілька хвилин раніше, ніж треба. П’ятеро чи шестеро доскіпливих директорів свого часу помітили цю дивну звичку, але мош Тімофте лише знизував плечима й дуже спокійним та байдужим голосом пояснював, ніби в ці дні Велетень і Малюк не можуть порозумітися та й годі: «Велетень поспішає, Малюк відстає, а я, як умію, намагаюся примирити їх. Якщо ви можете, то зробіть це по-іншому…»

Директори спантеличено дивилися на нього, силкуючись збагнути, хто такий Велетень, а хто Малюк, і, перебираючи здогад за здогадом, доходили цілком іншого висновку, забуваючи тим часом і про моша Тімофте, і про його причуду.

І щоразу, коли в велику двоповерхову школу на пагорбі на північній околиці міста приходив новий директор, обговорювалися дві насущні проблеми. На загальних шкільних зборах наголошували, що ліцей уже надто постарів, бо звитяжно перебув цілий вік і тепер так само звитяжно перебуває й новий, уже прихопивши чверть цього віку, а в канцелярії між викладачами й новим директором заходила мова про дивну звичку моша Тімофте дарувати учням в останні дні навчання кілька зайвих хвилин перерви. Викладачі схиляли голови перед нею, мов перед давнім непорушним законом, а самі згадували збудження й нетерплячку учнів у ті дні… і давали мошу Тімофте спокій — хай лишається при ньому його давня причуда.

А втім, мош Тімофте — найтактовніша й найпорядніша людина з усіх, хто будь-коли бував тут. За ті п’ятдесят років, відколи сторожував у школі, він не мав жодного прогулу, жодного разу не запізнився на службу. Саме тому терпіти не міг усіляких паливод і ледарів. Тих, хто тікав з уроків, він знаходив скрізь, хоч би де вони сховались, хоч би як майстерно вибирали схованку. Зробити це було ой як нелегко, бо на шкільному подвір’ї не злічити приміщень і прибудов, а ще ж є шкільний сад, де повно фруктових і декоративних дерев із страхітливими дуплами та кущів, де легко ховалися шибеники. Але сторож усе одно знаходив їх, витягав за шкірку на сонце, термосив і сердито шпетив. У такі хвилини від нього можна було дізнатися про всіх шанованих людей, які закінчили цю школу — вчителів, професорів, письменників, артистів, учених, «бо вони розуміли, що школа — це гніздо, де тебе вчать літати, а не багнюка, де вчать повзати, мов гидку твар». І тут же згадував принагідно сумної пам’яті деяких дрібненьких шахраїв, «котрі теж починали так само, як і ви, обманювати школу, а потім почали обманювати батька-матір, друзів і країну».

Сердитий мош Тімофте потирав свою гостреньку борідку, випльовував давно згаслий недокурок і люто розтирав його каблуком черевика. Голос у нього аж крижанів. Наступні години він переживав дуже важко, ніби на нього звалювалася хтозна-яка біда. Він не знаходив собі місця, ходив, мов неприкаяний, щось без угаву бурмотів, і його не могли розрадити тоді навіть найулюбленіші учні. І лише тоді, коли котрийсь із шибеників, витягнутих на сонце, приходив до нього просити пробачення, а в тому наміру не було анітрохи нещирості, мош Тімофте відходив. «Ну, ось так… Але ж самих слів замало…» — бурмотів старий уже не сердито і, ще насуплений, негайно шукав собі якоїсь важливої роботи. Серце його калатало частіше, але вже приховано бриніла сльоза радості в ще похмурому погляді.

На карб моша Тімофте записувалося немало подібних випадків, які відіграли благодійну роль у житті деяких людей, що ними потім пишалася школа.

Дуже багато важило, коли мош Тімофте уподобає когось. Для декого із своїх улюбленців він міг відчинити в будь-яку годину дня й ночі класні кімнати, лабораторії, спортивну залу, хай навіть після того доводилося трудитися години підряд, аби дати їм такий самий лад, який був тут раніше.

Іноді він втручався зі своїми досить обміркованими порадами у конфлікти між учителями й учнями, особливо тоді, коли котрийсь сором’язливий учень потрапляв у немилість до вчителя. Старий умів помічати подібні «випадки», вмів, як ніхто інший, зрозуміти душу наляканого шибеника і так само добре знав, як уплинути на сердитого вчителя, щоб загладити неприємну ситуацію, яка могла б без його втручання тривати до закінчення навчання. Учні навіть твердили, що, приміром, коли йдеться про переекзаменування з певних предметів, то краще поговорити з мошем Тімофте, аніж писати письмову заяву дирекції.

Але для того, щоб тебе вподобав мош Тімофте, ти мусиш стати «першорядним» учнем, іншими словами — найкращим зразком з-поміж зразків. І вже якщо мош обирає тебе своїм улюбленцем, а в тебе виникає конфлікт із педагогами, то будь певен — майбутнє твоє забезпечене. Досить назвати два-три випадки з великими людьми, які опинялися колись у подібних ситуаціях — викладачі починали дивитись інакше на все й потроху змінювали думку. Бо старий завше говорив відверто, казав чистісіньку правду, дивився при цьому прямо з вічі і, здається, не помилився ні разу, беручи когось під захист.

Того року, коли починається наша розповідь, у моша Тімофте були, як завжди, улюбленці й нестерпні. І, ясна річ, тільки випадково сталося так, що основні його улюбленці були учнями восьмого класу, всі вони жили в кварталі Черешень, тому всіх їх називали «черешняки». І так само випадково серед найбільших «поганців» були два пройди, теж із восьмого, яких він одного ранку знайшов у рову, зарослому бур’янами, у той час, коли їхні колеги сиділи всі, як один, на уроці геології.

Але треба сказати від самого початку, що перший із найперших з-поміж усіх улюбленців моша Тімофте був один шибеник із п’ятого, паливода, якому не було рівних у всій школі, а може, навіть і за всю історію школи, але йому старий жодного разу не виказував своєї любові. Навіть більше — він шпетив його за всі витівки та пустощі, ніколи його не жалував навіть жартома, як це він робив з іншими учнями, яких уподобав. І аби за п’ятдесят років служби моша Тімофте йому не траплялося нічого подібного, зокрема, аби тридцять п’ять років тому серце його не тьохкало щохвилини через одного паливоду-шалапута, котрий на кожному кроці викидав якісь коники і кожною фразою намагався підкусити, а зараз він — один із найславетніших людей у країні, то більш ніж певно, що хитрий скуйовджений білявий шибеник опинився б у гурті нестерпних. Але оскільки дідусь мав ясну пам’ять про минулі події і вмів непомильно передбачати, то він свідомо підкорився веселій та войовничій вдачі Тіка і зарахував його до своїх улюбленців. Тобто він передбачив для нього велике майбутнє.

Однак Тік не знав цього і щоразу, йдучи повз моша Тімофте, якщо не свистів на всі пальці, то тягнув за собою величезного пса на товстому ланцюгу й питав саме тоді, коли минав будку старого сторожа:

— Ану, Малюк, покажи хвостом, котра година?..

Найменші учні сміялися до упаду, мош Тімофте похмурнів і суворо погрожував пальцем, а Тік спантеличено, з усіх сил намагався (гм!) дізнатись, чому це всім так весело. І хлопець так звик до цієї невинної витівки, що навіть додавав ім’я Малюк до Цомбі, свого вірного пса, якого хотів зробити знаменитим. Він мучився, як чорт, стараючись навчити його визначати час за сонцем. Але оскільки нове ім’я — то просто додаток, якому судилося передчасне забуття, шибеник вирішив називати пса Малюком тоді, коли його треба було лаяти, а Цомбі — коли хвалити. Тік багато репетирував, аж поки навчився механічно вимовляти ось такі фрази:

— Паскудна шавко, нікчемо, проклятий Малюк, куди ти затяг мого черевика? Ану, марш у буду, Малюче! Марш!

— Браво, Цомбі! Браво! Наступного разу обірви йому всю шерсть, тільки хвоста залиш…

Навперекір цій видимості, Тік тримався моша Тімофте, навіть більше — у глибині душі він дуже любив його. Хлопець перекривляв його, імітував його голос і кашель, постійно свистів у пальці, але хто, як не він, певного дня щотижня непомітно приносив у будку сторожеві помаранч, гарненько загорнутий у червоний шовковистий папір? Завдяки щасливому випадку шибеник дізнався, що старий сторож найбільше в світі любить помаранчі, і вирішив із шкури вилізти, а завше мати при собі той фрукт.

Отже, як бачимо, ні старий, ні малий не зважувалися виставляти напоказ любов, яку кожен із них носив у душі. Щось їм сталося обом уперше в житті.

2

Мош Тімофте довго тряс дзвоника. Точніше, це була звичайнісінька тронка, яка не звучала б фальшиво навіть у престольне свято на розхитаній учнями, кажанами й собаками дзвіниці церкви святого Дмитрія, що стояла через дорогу від школи.

Для моша Тімофте дзвонити на перерву не просто обов’язок чи звичка, а справжнісінька насолода, і він для цього нізащо в світі не користувався б електричними дзвінками, вже давно встановленими в школі. Їхнє невиразне одноманітне дзижчання не мало ніяких чарів для старого. Він радше погодився б пройти всіма коридорами ліцею й дзвонити під дверима кожного класу, аніж натискувати оту маленьку кнопку біля канцелярії, яка ніколи не зможе передати хвилювання чи пісню, як це робив дзвоник у його руці. А був же ще й електричний годинник, встановлений точнісінько над тією кнопкою, який дуже дратував старого, аби мош Тімофте прийняв цей новітній стиль сигналізувати на перерву. Йому здавалось би, що він опинився під контролем годинника, він, під наглядом якого ось уже п’ятдесят років непомильно показує час Велетень на вежі. Саме тому він навіть не глянув на електричного годинника, коли вдруге почав трясти дзвінка.

Але якби хтось подивився на того годинника, то з подивом побачив би, що до перерви залишається ще майже п’ять хвилин. І оскільки це перша подовжена перерва в нинішньому році, то оригінальною мовою моша Тімофте це означало, що до великих канікул залишається кілька днів.

«Саме так!» — подумки сам собі сказав старий, втретє і востаннє починаючи трясти тронку, переливчастий дзвін якої був ніби пересипаний ніжними звуками.

Після цього, почепивши дзвінок на місце, старий спустився довгими кам’яними сходами, що вели на шкільне подвір’я. На останній сходинці він став, мов вартовий, біля бронзового лева й трохи зачекав. Стрепенувся на звук дверей, що відчинилися, глянув туди й простежив поглядом за постаттю, яка промайнула по сходах. Задоволено всміхнувшись, мош Тімофте пішов назад і зупинився біля канцелярії. Не помилився він і цього разу. Перший учень, який вихопився на перерву, був, звісна річ, Тік.

Так, так! Саме Тік перший пронизливим криком возвістив, що почалася перерва. За кілька мить просторе подвір’я, обсаджене тополями й каштанами, з довгими рядами лав та окремих лавок, подвір’я, на якому можна було б проводити десяток футбольних матчів водночас, одразу захопила галаслива й різношерстна дітвора. Учні розбивалися на групи, відновлювали ігри, перервані попереднім уроком, або починали нові, по класах, по групах у несусвітенному оглушливому галасі, однак кожен тут робив своє: кінські перегони, стрибки, м’яч, еквілібристика, біг наввипередки, крики, сміх, вигуки, оплески, кривляння, довіра таємниць, футбол, похвальба, клятви, бутерброди, нишком кинуті погляди, під’юджування і знову футбол. Але була тут територія тільки для старших учнів — ті готувалися до екзаменів або статечно прогулювалися, заклавши руки за спини, коментуючи спортивний сезон або останні фільми, і час від часу виказували презирство до малюків, від чийого гамору й крику аж у вухах закладало. А малюки тайкома показували їм услід язики, навіть не думаючи про те, що за кілька років вони поводитимуться точнісінько так само; але зараз, аби дошкулити старшим, вони знову заводили ігрища й розваги з таким галасом, який звучав, мов постійна канонада на спокійній досі території у затінку каштанів.

В одному із закутків нашвидкуруч зімпровізували футбольне поле, і всі глядачі підтягнулись до воріт: тут по черзі випробовували своє щастя футболісти із середніх класів. За штанги воріт, як і завжди, правили купи з одягу, картузів, каміння і светрів. Воротар, учень восьмого класу, не пропускав жодного м’яча. Навіть коли Тік, єдиний із малюків, якого не помітили, що він чужак (причини ці з’ясуються пізніше), метнувся стрілою до м’яча, вдаючи, ніби щосили вдарить у лівий кут, а насправді спрямував удар у правий, воротар не розгубився й зупинив м’яча, кажучи банальним спортивним терміном, на самісінькій лінії воріт. Роздосадуваний бідолаха-нападаючий показав воротареві великого язика і, звісно, розчарований невдачею, подався в інший бік. За ним потяглася, ніби скоряючись якомусь давно заведеному порядкові, ціла ватага хлоп’яків.

— Чи ти ба, Тіку, як сьогодні стоїть Сергій! Іду на парі — ти сьогодні йому не заб’єш, щоб я так жив!

Тік зневажливим поглядом окинув зухвалого малюка і вирішив негайно поставити його на місце:

— Я? Йому?!. Ха-ха!.. Та я ж тебе пустив би голого, аби погодився з тобою на заклад, чуєш? Та ти ж залишився б, мов схема людини в підручнику з анатомії, аби я мав такий розум, як у тебе! Я навіть шкуру твою забрав би… Якби я не був зараз учнем, то вже грав би в національній збірній…

— Та-а-ак! Я знаю… Ти хвалько. А я тобі кажу, що сьогодні ніхто не зможе забити Сергієві! Давай заклад!

— Твоє щастя, що мені не подобаються бідняки, тобто зубожілі люди… Інакше негайно прийняв би твою пропозицію.

Тікова рука погрозливо потяглася до носа бравого любителя битися об заклад, ще дужче ошелешивши прихильника воротаря.

Тік запримітив на майданчику гімнастичних снарядів рослявого хлопця, який починав займатися акробатикою. Самотньому сміливцеві було не більш як шістнадцять, але його статура, особливо м’язисті руки, виказували при кожному рухові надзвичайну силу і гнучкість.

Тікова ватага слухняно подалася за своїм проводирем, наслідуючи і його ходу, і його поставу. Повільно рухаючись, витягнувши шиї і втупившись поглядами в одному напрямку, малюки ніби виконували якийсь загадковий і невідомий ритуал. Це засвідчував і ритм кроків, і особливо те, що ця найгаласливіша й найшаленіша шкільна ватага приголомшливо мовчала.

Цілковита тиша стояла й на майданчику гімнастичних снарядів. Глядачі — і великі, і малі — дивилися, аж серце завмирало, на те, що відбувалося в них над головами. Хлопець по мотузці без вузлів, і не допомагаючи собі ногами, як хутенько відзначив Тік, видерся вгору, до перекладини, де були прикріплені спортивні снаряди, і звідти легким стрибком, майже сальто-мортале, як знову відзначив Тік, перелетів і вчепився в товстий кабель, що висів без діла за п’ять метрів угорі над усім шкільним подвір’ям. Потім дуже спокійно, усміхаючись комусь згори, він за кілька секунд знайшов якнайкращу позицію для відпочинку.

— Бачите! — звернувся Тік до своїх малюків, які перестрашено стояли довкола. — Це Урсу, однокласник моєї сестри й найкращий мій приятель. Ми з ним разом працюємо на брусах. Побачили б ви, як ми обидва робимо сальто-мортале… А це дрібниці…

— Хвались менше, миршавцю, — різко кинув йому довгов’язий хлопець. — Бо добалакаєшся до того, що тебе вже прийняли виступати в цирку.

Образливі слова, сказані довгов’язим при малюках, спантеличили Тіка, і він на мить аж рота роззявив. На щастя, довгов’язий одразу ж подався шукати другу жертву, а вибирав їх лише з-поміж найменших, тому й не почув, як Тік напучував своїх супутників:

— Коли вас хтось запитає, як називається ота дурнувата пташка, котра весь час трясе хвостом, то ви кажіть — трясогузка…

Скуйовдженому малюкові не вдалося довести до кінця своєї словесної, жорстокої за наміром помсти тільки тому, що його найкращий друг, здоровань, якого він називав Урсу, почав нову вправу вгорі, у них над головами. Хлопець пустився швидко йти — а йшов він по дроту на руках та ще й при кожному рухові перевертався, тримаючись на одній руці, — а це, треба сказати, під силу далеко не кожному. Коли від дроту до колоди-перекладини залишалося метрів чотири-п’ять, хлопець несподівано гойднувся й пролетів у повітрі.

У глядачів вихопився крик, але тільки на мить, бо руки акробата впевнено вхопилися за одну з мотузок на колоді, і тіло перетворилося на звичайний маятник.

— Ну, бачиш! — кинувся Тік до бравого любителя закладатися. — Що ти тепер скажеш? Тепер бачиш!.. Покажи мені ще когось, крім мене й Урсу, хто може зробити таке. Ти навіть не знаєш, як називається ця фігура! «Політ кажана», ось як!

Але малюка так налякало побачене, що він не міг повністю сприйняти Тікові слова. А оскільки страх має здатність швидко переконувати, то хлопчина принаймні половину з похвальби свого товариша взяв на віру.

— Дивись, якщо хочеш, — провадив далі Тік, — я за одну мить буду біля Урсу. Що, думаєш, мені страшно?

Правда, не за одну мить, а за кілька Тік був таки біля Урсу. Не для того, щоб повторити цю фігуру, а тому, що чорнявий рум’яний хлопець почав трясти мотузку, на якій висів Урсу, і подавав знаки спускатися. Велетень спустився на землю так швидко, що майже всім глядачам здалося, ніби він упав. І лиш один-однісінький з усіх прожогом, мов ласочка, метнувся до Урсу. Це був не хто інший, а Тік. Йому пощастило, бо він устиг почути кілька слів, які Дан, смаглявий рум’яний хлопець, загадково прошепотів відчайдушному акробатові:

— …Нас скликає Віктор. Під каштаном біля водограю. Іди й швидко перекажи дівчатам.

Данів наказ перетворив Урсу на блискавку, а Тіка на блискавочку, якщо можна так сказати. Глядачі, вражені швидкістю Урсу, розступилися, даючи йому дорогу, по ній тріумфально промчав і Тік. А коли вони обидва, мов ракети, вискочили до воріт, які захищав феноменальний Сергій, перед Тіком з’явився м’яч, посланий невідь-звідки і ким. Малий шибеник у пориві найвищого натхнення на повному бігу несподівано вдарив м’ячем по воротах. Сергій навіть поворухнутися не встиг, тільки й почув, як м’яч просвистів у нього над вухом. І враз Тік, усвідомивши, що він зробив, зупинився під радісні вигуки, геть забувши про Урсу. Для початку він ще раз презирливим поглядом окинув Сергія, потім глянув на присутніх, приголомшених тим, що сталося, шукаючи бравого любителя закладів. Тік був настроєний коли й не роздягнути зовсім зухвалого малюка, то принаймні скинути з нього шкарпетки. Тобто роззути його, бо ж ще нікому не вдавалося скинути шкарпетки, не скинувши взуття.

— Ненечко, який класний гол я забив! — вихвалявся Тік. — У всіх аж подих сперло! Ну, скажи, анатомічна схемо! Ти й досі вважаєш, що я тільки хвалюся? Подивись на Сергія!

Здивований і спантеличений таким ударом, Сергій залишив ворота. Так собі гадав Тік, але це була тільки половина правди. Друга полягала в загадкових словах, що їх сказав воротареві довгов’язий хлопець, якому Тік придумав прізвисько — Трясогузка.

— Черешняки знову збираються. Що робитимемо, Сергію?

Сергій роздумував тільки мить. І одразу ж відповів Трясогузці:

— Я ще покручуся тут, а ти… Де вони збираються?

— На своєму місці, під каштаном біля водограю.

— Чудово!.. Як, ти й досі не збагнув? Вони під каштаном… а ти — на каштані, бовдуре! Бігом!

3

Урсу зупинився так раптово, що ледь не полетів сторч головою. Він побачив перед собою на лаві, що ховалася в затінку каштана, двох дівчат. Одна чорнява, майже бліда, з довгими косами, які звисали на грудях, з мрійливими, спокійними очима; друга білява, з підстриженим по-хлоп’ячому волоссям, допитливими очима, різкими впевненими рухами, з деякою різкістю і в голосі, і в поведінці, на відміну від своєї лагідної подруги. З першого погляду вони були цілковитою протилежністю одна одній.

Білява дівчина, котрій дуже личило її ім’я Лучія, холодно глянула на онімілого посланця:

— Ти ніби потрапив під циклон з Японського моря. Що сталося?

Урсу уникав її погляду. Трохи розгубившись, він пробурмотів:

— Дан сказав, що Віктор має, нарешті, карту…

Обидві дівчини здригнулися водночас. Марія, чорнява, з довгими лискучими косами, спритно зіскочила з лави.

— Карта! — Це слово на мить пробудило її з замрії. — Лучіє! Ти розумієш?

Лучія враз перемінилася. Вона стала сувора, педантична, мов невпевнена вчителька:

— Послухайте мене хвильку і не втрачайте рівноваги. Я займатимусь третинним періодом. Сама ж дуже швидко й поставлю все на місце. Четвертинний… якщо ви нічого не маєте проти… я могла б скопіювати разом з Даном.

Розгублена Марія спробувала запротестувати:

— Лучіє! Ти хіба не розумієш, що…

— Розумію, навіть дуже добре розумію. Думаю, що ти не розумієш. Бо дуже швидко падаєш духом. Дивись, аби ти була спокійна, я обіцяю, що допоможу Урсу, якщо йому, звісно, потрібна буде моя допомога. Карту четвертинного періоду досить добре відтворено в підручнику. Сергію! У тебе є при собі підручник?

При цих словах Лучія повільно, майже ліниво повернула вбік голову. Там, на краєчку лави, сховавшись за молоденькою тополею, Сергій уважно читав якусь книжку, чи, точніше, як дуже швидко збагнули троє черешняків, вдавав, ніби заглибився в читання. Розлючений, що його так швидко викрили, невдаха-шпигун гаркнув на неї:

— Нема в мене ніякого підручника, а якби навіть був, то все одно я не дав би його вам. Отак!

Коли Сергій зник у юрбі учнів, Лучія почала докоряти своїм друзям:

— Ми й досі після стількох випадків не зрозуміли, що треба бути обережнішими, коли йдеться про експедицію. Невже до вас і досі не дійшло, що Сергій і вся його група стежать за кожним нашим кроком? Якщо ми неспроможні оберегтися від них, то обговорімо наш план на класних зборах.

Урсу й Марія похнюпилися. Марія спитала — радше сама себе:

— Невже він щось чув? Я не вірю…

Невдоволення не полишало тільки Лучію. Вона мала один принцип, до якого прагнула привчити й решту своїх товаришів: аби зберегти щось у таємниці, не обов’язково покривати це загадковістю. Адже так ти тільки привертаєш увагу до того, що може залишитись непоміченим. Найлегше зберегти таємницю, твердила Лучія, коли не звертати найменшої уваги на той об’єкт, що містить таємницю. Тому щоразу, обговорюючи цю проблему, а такі нагоди випадали не дуже рідко, вона невтомно, аж надокучливо нагадувала оповідання Едгара По, яке дуже вразило її і, власне, підказало сам принцип. У цьому оповіданні йдеться про те, що зник надто важливий документ і поліція розшукувала його дуже наполегливо, особливо тому, що знала й кімнату, де заховано документ. І хоч вони обдивлялися в лупу, проштрикували голкою, простукували кожен квадратний сантиметр цієї кімнати-схованки, знайти документа нікому не вдалося. А все тому, що він був на очах у всіх, у конверті, кинутий, ніби випадково, в коробку з кореспонденцією. Лучія розвинула ідею, твердячи, що документ був би схований ще краще, може, навіть найкраще, якби його кинули в кошик для сміття. Ось звідки і як з’явився принцип, названий черешняками «секретом Лучії», котрий коротко звучав би так: секрет має найбільші шанси залишитися секретом, якщо його не вважати секретом.

Відтак Лучія вважала за потрібне додати ще кілька слів своїм приятелям:

— Досить сказати кілька слів пошепки, і одразу всі довкола нашорошать вуха. Тож обговорюймо наш план, вдаючи, ніби ми готуємося до екзаменів.

На знак Лучії Урсу набрав такого байдужого вигляду, що обидві дівчини не втерпіли від сміху.

— Ми зустрінемося під нашим каштаном, — сказав Урсу. — Біля водограю. Це — розпорядження Віктора.

Контраст між гримасами Урсу та його словами був незрівнянний. Така поведінка хлопця вимусила Лучію повчально вигукнути:

— Теодору Теодор — Урсу! Двійка!

Велетень Теодору Теодор, прозваний по-доброму Урсу[2] за його силу, яка дедалі більше прибувала з віком, спантеличено дивився на обох дівчат, які пішли, про щось розмовляючи, до місця зустрічі черешняків. Не годен збагнути причини їхньої несподіваної переміни, він не знайшов нічого кращого, як піти услід за ними, заклавши руки в кишені, втупившись поглядом кудись у небо, чим вимусив десятки учнів шукати щось, не знати що, там, у небі.

— Де воно, га?..

— Я загубив…

— Що ти загубив?

— Не знаю…

— Он воно! Он там, над тополею. Знову сховалося…

Десятки, сотні вигуків, запитань, сотні пар очей, які наполегливо вдивлялися в чистий, без жодної хмаринки небесний купол. І тільки випадково їхні очі натрапили на самотнього яструба, а голоси перетворили його в сокола, в орла. Навіть більше — кілька школярів клялися, що бачили, як орел випустив із кігтів ягня. Виведений із задуми вигуками, Урсу, прислухавшись до балачок, почав і собі вдивлятися в небесне склепіння.

4

Каштан біля водограю — каштан-велетень, королівський каштан, як вони його називали. Він міг би сховати у своїй кроні цілу школу. Під цим деревом і сидів один хлопець, той самий Віктор, котрий, за словами Дана, роздобув карту. Хоч він і схилився над якимись паперами, але дуже легко можна було помітити його постать — високу, міцно збиту і, ясна річ, струнку. У нього видовжене обличчя, глибокі чорні очі, темне волосся. Зовні він схожий на багатьох своїх ровесників. Але, придивившись пильніше, можна було б помітити ознаку зрілості в рисах, жестах, у поведінці.

Та не це вирізняло Віктора. Він був математиком, який приголомшував логікою мислення та силою доказів. Зайве говорити, що його знали у всій школі і що рідко хто з учителів покладав більші надії на якогось іншого учня. Але, незважаючи на свій ранній розвиток, Віктор був по-дитячому пристрасний до мрій, екскурсій та пригод.

Заглибившись у вивчення карт, хлопець не помітив постаті, що ховалася за стовбуром каштана, і навіть не почув трохи згодом, як ледь чутно зашерхотіло листя, ніби всмоктуючи в себе гнучку й мовчазну, мов привид, постать. Аби прибулець, який зараз ховався на каштані, запізнився лиш на кілька часток секунди, його неодмінно помітили б Урсу, Лучія та Марія, які саме підходили до дерева. Але оскільки ніхто нічого не побачив, розмова, здається, почалася під знаком найповнішої безпечності.

— Вікторе, невже ти справді роздобув карту? — спитала Марія. — Це неймовірно…

— Як бачите, — відповів Віктор, розгортаючи перед ними аркуш паперу.

Погляди всіх жадібно прикипіли до карти. Тільки Віктор спокійно, ніби сам себе, спитав:

— Чому ж нема Йонела й Дана?

І саме цієї миті з’явився, важко дихаючи, Дан.

— Він не хоче йти!.. Я просив його, погрожував йому, блазнював перед ним… А він не хоче! Каже, треба повторити геологію… Покажіть і мені карту!

Віктор глянув на годинник. До дзвінка залишалося ще сім хвилин.

— Що робитимемо? — спитав він. — Маріє… Ти не хочеш спробувати привести Йонела?

Легко було бачити, що Вікторова пропозиція не принесла ніякого задоволення Марії, але вона не мала звички заперечувати, то й погодилась, не забувши при цьому кілька разів скривити носа. Якби це просив хтось інший, вона зчинила б крик або навіть сварку, на яку не вистачило б цілої перерви. Але оскільки просив Віктор… Марія швидко пішла, навіть побігла до приміщення школи.

Решта всі знову схилилися над картою. Вони тримали її на колінах і вдивлялися в неї пристрасними очима.

— А що означають оці сині лінії? — спитав Дан.

— І цього не знаєш ти, ти, великий чемпіон із ребусів?! — здивувалася Лучія. — Що б це могло бути?

— Та це ж підземні річки! — вмить здогадався Дан. — Мамо рідна, всюди — тільки річки… — Але його враз охопив неспокій: — Мамо рідна, а як же ми їх перейдемо?

— Тим-то й ба, — відповів Віктор. — Це проблема номер один! Як нам перейти річки? Про їхню глибину карта не говорить жодного слова… А ще ж ви забули про озера. Може бути, що вони дуже глибокі. Тож як нам бути?

Лучія кілька разів ляснула рукою по спинці лави:

— Увага! Дві хвилини на роздуми — як знайти найкраще рішення! Почали!..

Усі заходилися виконувати наказ Лучії, хоч і несподіваний та дивний. Голови в руки, очі заплющені, повна зосередженість.

І цією несподіваною паузою скористався Трясогузка — отой довготелесий хлопець, якому це прізвисько недавно приліпив Тік. Він устиг вчасно сховатися за каштаном, та зараз йому довелося зле. З лихом-бідою він таки видерся на дерево, хоч не обійшлося без подряпин на руках, але тепер на додачу по ньому аж до потилиці бігав цілий мурашник. Хлопець зручніше вмостився на розсоху й почав струшувати мурашок, мовчки терплячи страшні страждання. Проте навіть у цьому незавидному становищі вуха його були нашорошені, готові вловити найпотрібніше слово.

На його нещастя, час, запропонований Лучією, затягнувся. А кілька найдопитливіших мурашок залізли під сорочку й побігли по животу.

5

Але не тільки на одного Трясогузку напали мурашки.

В одному з класів двоє підлітків, Марія та Йонел, хоч по них і не повзали мурашки, зазнавали зараз приблизно таких самих відчуттів. Не минуло й двох хвилин, а їм вдалося посваритися так, як іншим не вдається й за три дні, і це тому, що коли Марія знайшла Йонела, то він сам стояв у класі, зіпершись на підвіконня, і мовчки дивився невідь-куди надвір.

— А нам сказали, що юний Едісон готується до геології, — накинулась на нього Марія. — Чи, може, він намагається уявити, який вигляд має юрський період на шкільному подвір’ї…

— А тобі що від мене треба, пофарбована Косинзяно?[3]

— Нестерпний!

— Бридка!

— Едісон безхребетний!

— Що?

— Те, що почув! Безхребетний! Ми тебе чекаємо всі, а ти корчиш із себе казна-що. Стій і лічи листя на акації. Якщо вже полічив стебла трави…

— А навіщо мені стебла трави? — спитав той спантеличено. — Навіщо?..

— Щоб побачити, чи вистачить тобі на десерт…

— Слухай, негіднице! Якщо ти зараз же не підеш звідси, то я запущу руки в твої коси…

— Та що ти кажеш? — розлютилася Марія. — Мені здається, що ти надто цінуєш свої щічки, аби відважитись на таке. Тобі ніхто не казав, що ти дуже кумедний?

Йонелові, здається, набридли Маріїні образи:

— Та й ти теж неспроможна на щось дотепніше. Ти, мабуть, навчилася від свого братика…

Марія, як стій, накинулась на нього:

— Ти думаєш, мені зараз до дотепів? Я розлючена, а ти — блазень… та ще й великий. Адже ти знаєш, що Віктор скопіював карту, знаєш, що нам треба багато чого вирішити, знаєш, що ми збираємося під каштаном… Чого ти чекаєш? Що ми прийдемо всі і будемо тебе благати? Не розумієш, що в нас є карта?

— Облиште мене з вашою картою. Ніби зробили хтозна-яке діло. Карта та й годі. Коли матиму час, гляну на неї… А втім, за кілька хвилин має бути дзвінок…

— Дуже добре! — Марія знайшла рятівний вихід. — Якщо не хочеш іти, не йди! Але думаю, ти досить вихований, аби мене провести туди…

— А це що за хитрість?

— На жаль, ніяка не хитрість… Сергій і Трясогузка…

— Хай вони йдуть до дідька обидва, а ти мені дай спокій, чуєш?

Марія зробила реверанс:

— Хай вони йдуть до дідька, як ти кажеш. Я нічого не маю проти. Навіть можеш допомогти їм якомога швидше дістатися туди… якщо проведеш мене до каштана. Вони обидва чекають мене надворі і теж погрожували запустити руки в мої коси. Ти ж не можеш залишити мене в небезпеці…

Але, на її подив, Йонел і не думав іти з нею. Він розгорнув книжку і почав розглядати якісь малюнки.

Марія спересердя вдарила каблуком об підлогу:

— Боягуз!

— Геть звідси, бридка! Не бачиш, у мене справи… І, правду кажучи, нема в мене ані краплі симпатії до твоїх кіс. Ну, геть звідси!

— Я не піду!

— Роби, як знаєш… Отже, різниця між архаїком і палеозоєм…

— Полягає в тому, що архаїк був населений найпростішими організмами, без жодних властивостей, їх найточніше було б назвати Йонелами, а палеозой…

— Мав єдину деформовану, брехливу й нестерпну істоту… — заквапився хлопець.

— Яка називалася розвинений Йонел! — поставила крапку в розмові Марія й прожогом вискочила за двері, а Йонел тільки рота роззявив.

6

Хоч хвилини, відведені на роздуми, минули, підлітки під каштаном не поспішали вихоплюватися зі своїми рішеннями. Кілька днів, відколи Віктор наткнувся на карту в старому архіві, він день і ніч думав про потрібний їм об’єкт, вимріяний Віктором, але він видавався їм таким далеким, що вони навіть не насмілювалися назвати його. Дан, зрештою, згнітивши серце, заговорив, але таким жалібним голосом, ніби долав непереборну перешкоду:

— Човен, ось що нам треба, мамо рідна…

Усі погодилися з Даном, кивнувши головами, ховаючи водночас сумні й розгублені погляди. Тільки Урсу спробував не приймати такої жалібної увертюри:

— Ну й що? Велике діло — човен… Якщо…

Але під здивованим поглядом Лучії слова завмерли в нього на губах. І саме тут нагодилася насуплена Марія.

— Він навідріз відмовився йти, — повідомила вона. — Блазень! І я впевнена — то все від гордощів!

Але чи про Йонела їм зараз думати? Всі забули про нього, їх гнітив інший тягар. Здивована, що їй ніхто нічого не відповів, Марія звернулася обурено до всіх:

— Ви кепкуєте з мене? Що тут сталося? Кажіть же! Ніби у вас кораблі потонули…

На якусь мить запало мовчання, потім голосний регіт був відповіддю на її слова, а це ще дужче спантеличило дівчину. Вона нічого не могла збагнути, але Дан, розуміючи її стан, почав заспокоювати на свій лад:

— Еге-е!.. Як то добре було б, Маріє, як то гарно було б, аби в нас потонуло кілька кораблів… Мамо рідна, тоді в нас залишився б хоч один… Що? Ти досі вважаєш, що ми жартуємо? А ми ж тільки про кораблі й човни думаємо… Ось глянь на карту, глянь: річки, озера… Як нам їх перейти?

Цієї миті гостра голівка Трясогузки висунулася з листя й тихенько, наскільки дозволяла шия, потяглася вниз, а великі, мов цибулини, очі шпигуна витріщились на карту.

А за кілька метрів вище від нього, на тому самому каштані, тоненька й дуже спритна, судячи з того, як вона рухалась, рука обережно звелась і блискавично метнула з кулака м’який, але колючий плід. Він пролетів точнісінько заданою траєкторією, тобто з міліметровою точністю влучив у маківку Трясогузки. Катастрофи уникнути вже було ніяк. Лише на частку секунди втратив він рівновагу, і так досить ненадійну, і тепер уже ніхто й ніщо не могло врятувати його від падіння.

Під страхітливий акомпанемент крику, тріску, шуму тіло Трясогузки полетіло до землі, яку він так злодійкувато покинув. Але старий забутий сучок пожалів ребра й кості невдахи-шпигуна й підхопив його на льоту за штани, уберігши таким чином від неймовірного удару об землю й затримавши в підвішеному стані за якихось два метри над землею. Якби хлопець не репетував так перелякано, будь-хто, побачивши його зараз, як він теліпається в повітрі, подумав би, що той відпрацьовує вправи з невагомістю.

Несподіване видовище, цілком блазенське, викликало неймовірний сміх у групі черешняків. Тільки Урсу, не втрачаючи самовладання, бо йому часто траплялося бувати в незвичних ситуаціях, зняв бідолаху з сучка, поставив на землю, суворо глянув на нього і гаркнув:

— Ну-у-у!

Пережитий страх та похмурий вигляд Урсу вимусили Трясогузку вкласти рештки своїх сил у ноги. Черешняки згодом присягалися, що жоден найчистокровніший рисак на найбільших перегонах не зміг би позмагатися з Трясогузкою, коли той ошаліло рвонув до школи. І хоч він летів, мов випущена з лука стріла, все одно ззаду в штанях виднілася пристойна дірка, через яку вибивалася, мов білий хвіст, сорочка.

Якби хтось із черешняків здогадався хоч на мить глянути вгору на каштан, то вони побачили б там білявого скуйовдженого шибеника, якого напав такий сміх, що він ледве стримував його, однією рукою затуливши собі рота, а другою підтримуючи живота. Той шибеник — не хто інший, а Тік. Саме цим пояснюється і падіння Трясогузки, і те, що малюк не міг утратити рівноваги, хоч би його навіть скрутило від сміху.

Але черешняки вже не мали часу вдивлятися на вершину каштана, бо секунда в секунду, як це й належало, мош Тімофте на кам’яних сходах почав трясти дзвоником.

Приміщення школи брали таким самим відчайдушним приступом, як і виходили з нього.

Мош Тімофте навіть не поворухнувся на своєму місці, аж поки в коридор зайшли останні школярі. Ними були Сергій і Трясогузка. Старий довго дивився вслід Трясогузці й тільки скрушно хитав головою, побачивши його порвані штани. У глибині душі він жалів цього нещасного шалапута.

Сергій, навпаки, гірко дорікав вивідникові:

— Ти що, неспроможний навіть утриматись на дереві?

— Провалитись мені крізь землю, це мене Урсу скинув із дерева!

— Що ти мелеш, хіба Урсу був на дереві?

— Не був… Але тобто…

І аж тепер Трясогузка збагнув, чому він упав. Урсу весь час був на землі. А хто ж тоді в біса його так штовхнув? Хто його вдарив? Адже хтось ударив його кулаком по маківці, від того він утратив рівновагу і впав.

У великі двері школи проскочив нарешті й останній з останніх. Мош Тімофте сердито глипнув а нього, навіть глухо кашлянув кілька разів, але то радше для того, щоб той подивився на себе, бо в нього був такий вигляд, хоч пробі кричи. Однак кількома рухами паливода змів усі до єдиного сліди свого загадкового й відчайдушного підйому та спуску по дереву. Сорочка, заправлена в штани, комір розгладжений, шкарпетки підтягнуті, штани обтрушені — і все це за кілька секунд. Навіть більше — він ще встиг хитрувато підморгнути мошеві Тімофте, потім засунув руки в кишені й глянув, насвистуючи, на розірвані штани Трясогузки.

Але Трясогузка не чув його й не бачив. Він тільки питав, ще не знаючи, що до нього прилипло прізвисько, дане Тіком:

— Хто ж це в біса мене скинув?

Але у відповідь йому прозвучав тільки регіт скуйовдженого паливоди, який бігцем піднімався на другий поверх.

7

Мош Тімофте почепив дзвіночка на місце в кутку в коридорі, але не одразу пішов подивитися, що діється на подвір’ї і в саду, як це завжди робив. Він постояв трохи в коридорі, почистив і набив люльку, пильнуючи двері канцелярії. Йому треба було перекинутися кількома словами з учителем географії й природознавства, керівником восьмого класу. Він добре його знав, ще відтоді, як той юнаком із білявим непокірним чубом, впевнений і швидкий у рухах, з веселим відкритим поглядом уперше піднявся сходами ліцею, щоб почати тут викладання свого предмета. Мош Тімофте був тоді першим проводирем нового вчителя в шкільних лабіринтах. Юнак виявився жартівливим, він не поминав для цього жодної нагоди, видирався на всі купи, заглядав у всі ями й рови, цікавився кожним деревом; у ньому вчувалася спрага знати все, заприязнитися з усіма в своїй новій батьківщині — так він називав школу та її володіння.

— Ця школа — справжня батьківщина, батьківщина, в якій не можна почувати себе зле…

— Це вже як сказати, — спробував заперечити йому сторож. — Може, вам захочеться піти звідси… Не знаю вже, хто мені казав: мандри — дуже гарна річ…

Молодий учитель відповів не одразу. Він помовчав трохи, і це мовчання свідчило про його тверде рішення. Коли він повернувся обличчям до сторожа, очі його якось дивно блищали, у них приховувався, мабуть, і біль глибокої розлуки з чимось.

— Так… — сказав він. — Я пущу тут коріння, або кину якір, не знаю, як краще сказати. Але не подамся звідси. Оскільки ви так щиро привітали мене з прибуттям, то я вам скажу, що почуваю зараз… Я хочу мати учнів з допитливими очима, я навчу їх любити країну, світ і життя… Оце і все, що мені треба…

Але вчитель, який вийшов із дверей канцелярії, був хирлявий чоловічок, трохи згорблений, лисий, на голові лише два пучечки волосся, ніби два білі ріжки виткнулися в нього на скронях, сухе, мов пергаментна маска, обличчя було в густих зморшках. Це той самий чоловік, який не відвернувся спиною до життя, а зустрів його грудьми. Рухи його стомлені, старість підкошувала ноги, він уже навіть не жартував, як колись; траплялося й таке, що якийсь безбожний і безсердечний учень намагався допекти його на уроці. Однак у всьому місті не було іншої людини, яку б більше шанували. Жодного іншого вчителя не любили сильніше й не слухали так, як його, впродовж майже чотирьох десятків літ учителювання, жоден інший учитель не мав більшого визнання з боку своїх колишніх учнів та випускників школи. А все тому, що ці сорок років він залишався вірний юнацькій клятві, даній одного осіннього дня.

Мош Тімофте повільно пішов услід за учителем. Він не боявся, що не наздожене його. Знав, що перш, ніж зайти до класу, той зупиниться перед дверима і постоїть, непорушно й замислено, якусь хвильку. Всі знали про цю його звичку, але ніхто не осмілювався спитати, про що він думає тоді. Навіть мош Тімофте, який безліч разів заставав його в такій позі; але вчитель так поринав у свої думки, що жодного разу не завважив його.

«Три… п’ять… — подумки рахував мош Тімофте кроки вчителя. — Шість… Зараз, зараз… Вісім…»

Учитель зупинився якраз перед дверима. Він заплющив очі й ураз побачив перед собою клас — спокійний, притихлий, кожен учень на своєму місці. Він перевірить їх усіх за журналом, ще раз окине поглядом, усміхнеться декому… Але зненацька всі обличчя розчиняться в темряві, залишиться одне-єдине: обличчя переляканого учня, невпевненого в собі, який нишпорить поглядом довкруг себе, ніби шукає допомоги. Учитель розплющує очі й замислено киває головою. Може, щось сталося із цим учнем? Може, він налякав його чи вчинив із ним зле, поставивши незаслужено погану оцінку, чи це просто безпорадний слабкий учень?

Коли він, узявшись за ручку дверей, почув голос моша Тімофте, то вже з першого звуку зрозумів, чого хоче старий.

— Кажіть відверто, моше Тімофте. Хочете просити за когось…

— І як ви здогадалися! — прикинувся дуже враженим старий. — Тільки ви!.. Тільки ви можете так здогадуватися!

— Облиште, не треба, — заспокоїв його вчитель. — Якщо ви обстаєте за справедливість, то це все одно означає, що ви хочете допомогти комусь…

— Авжеж! — погодився радісно старий. — Мова про одного учня з вашого класу. Ви не подумайте, що він скаржився мені. Я відчув усе сам. Ви не дуже берете його до серця, чи, сказати так, ви не дивитесь на нього добрими очима. Очевидно, у вас із ним трапилось якесь непорозуміння… Але я вам скажу: він учить цілий день, бідолаха… а я, наскільки його відчуваю, ладен покласти руку на вогонь, що з нього будуть люди…

— Ви, мабуть, маєте на увазі Теодору Теодора, — сказав учитель, досі ще тримаючи ручку дверей.

Мош Тімофте на мить отетерів. Він хотів був сказати, що мова йде не про Теодору Теодора, але не встиг, бо вчитель, ще раз глянувши на годинник, пішов до класу. Відтак старий, трішки сердитий, кілька разів махнув люлькою, нарешті отямився:

— Але ж таки так, безперечно, так! — сказав він, ніби учитель і досі стояв перед ним. — Тільки ви думаєте про Теодору Теодора, а я — про Урсу. Та все одно — хай йому добро буде…

Та аж тепер, завваживши, що вчитель уже зайшов до класу, мош Тімофте відчинив двері й сказав весело з порога саме тої миті, коли вчитель ставав за кафедру:

— Про нього я думаю, вчителю, ось тільки забув його справжнє ім’я-прізвище… — І мерщій зачинив двері, спантеличивши весь клас.

Учитель усміхнувся вслід мошеві Тімофте, зробив це на свій лад, підперши підборіддя кулаками й похитуючи головою. Уривчастий, ледь чутний посвист супроводжував його рух. Але так тривало недовго. Легким рухом учитель відсунув журнал, підвівся з кафедри і, ходячи перед партами, звернувся лагідно до учнів:

— Сьогодні ми помандруємо у світ, про який ви знаєте дуже мало, світ прихований, темний, загадковий, він, здається, вже давно цікавить декого із вас… Так… Спробуємо проникнути на певний час у світ печер…

Віктор подивився навколо. Усі черешняки розкрили зошити. Всі перетворилися на зір і слух. Потім подивилися на вчителя, той зустрів їхні погляди і відповів їм усмішкою — батьківською, теплою, майже ніжною.

Мандрівка понесла слухачів у фантастичний світ — звабливий, повен дивовиж. Велетенські зали, мов справжні палаци, чудернацьки прикрашені візерунками з криги й вапняку, з мармуровими атолами чи з кришталевими гірляндами, переходять в інші зали, схожі на місячний пейзаж, потім розбігаються в незліченні ніші й коридори, які впираються в морок і загадковість. І весь час голубі стрічки підземних річок, глибоких і холодних чистих озер з нерівними берегами, подекуди пробиваються до світла тріщини, іноді трапляються небезпечні обвали, гамірливі водоспади, і знову — зали й лабіринти, постійна водяна нитка Аріадни. І всі, геть усі підземні дива налякано відкривали свої таємниці. Описи іноді пересипалися поняттями, законами й точними формулами, які були для учнів мов цілющі ліки. Олівці давно завмерли в руках. Останні слова давно сказані, але щойно змальовані картини перекочувалися в головах усіх, мов відлуння в печерах.

У тиші, що запала після оповіді, між черешняками почали літати записки, але жодну з них не було написано звичайною абеткою — черешняки спілкувалися між собою азбукою Морзе. Тільки-но й собі Віктор узявся за ручку, як перед ним опинилася записка Лучії з позначкою: «д. д. швидко». Він приголомшливо швидко прочитав її: «Увага! За тобою Сергій списує все, що пишеш ти. Але ти не переживай, він лише щойно почав. Ще раз: увага! Лучія».

Віктор не повернув голови, щоб не виказати сигналу попередження, одержаного від Лучії. Він дістав із кишені дзеркальце, закріпив його між книжками й відтак бачив, що відбувалося ззаду. Сергій справді став жертвою страшного хвилювання: з усіх сил намагався не пропустити жодного знаку Віктора, які той робив у зошиті або в записці.

Черешняк замислився на мить, і йому враз сяйнула якась думка. Він перегорнув сторінку в зошиті й на чистому полі почав мережити лінії й крапки. Аби він подивився в дзеркало, то побачив би, що Сергій ретельно списує з його зошита, так недбало покладеного. Лучія, котра не могла бути в ролі безсилого свідка, послала ще одну записку з іще схвильованішою позначкою: «д. д. д. д. д. швидко!» Але Віктор надто поринув у свої думки і в писанину, аби звернути увагу на розлючену записку. Він і далі писав, сидячи в незручній позі, зіпершись на лівий лікоть і схилившись наліво, ніби спав чи згадував щось, а зошит із лініями й крапками, відкладений праворуч, не становив ніякої перешкоди для Сергія.

Вкрай розлючена поведінкою й нерозважливістю Віктора, Лучія вже не послала записки, як спершу надумала була, а вдалася до іншого засобу, певнішого й надійнішого. Вона тихо підвелася з-за парти і, кинувши миттєвий погляд по класові, підійшла до Віктора й забрала зошит, якого черешняк щойно готувався закрити. Але все це, очевидно, сталося надто пізно, бо позад Віктора Сергій набрав — уперше в житті — вигляду ангела. Радість, задоволення, невинність, особливо невинність можна було прочитати в нього на обличчі. Усе, що писав Віктор, він точнісінько перекатав собі в зошит і, аби вберегтися від усіляких можливих несподіванок, засунув його за пазуху, відчуваючи свій скарб при кожному подиху.

Загадкові заняття учнів урвав голос учителя:

— Перш ніж сказати: «До побачення!», я хотів би зробити для вас невеличке випробування. Воно особливе, в ньому ніхто не зобов’язаний брати участь. Якщо результат буде позитивний, дуже добре; якщо неточний або негативний, ніхто вам не докорятиме. Випробування стосується передовсім вашої логіки, і я ще раз наголошую: в ньому можуть узяти участь тільки добровольці.

Хвилювання охопило майже весь клас. Усі добре знали цю звичку вчителя щоразу під кінець року ставити учням особливо складне питання, ніби додатковий екзамен, якого не можна було відбути, просто напруживши пам’ять. Звичка була добре відома, цієї події чекали з хвилюванням, острахом і нетерпінням, бо щоразу питання, які давалися для розв’язання, були інші. І майже за чотири десятиліття учитель не зазнав невдачі у своїх спробах, і це не випадковість, адже він щороку сам вибирав клас, учня або учнів, які мали пройти через незвичайний екзамен.

Були і хвилювання, і неспокій, і хвиля страху в класі. Але й голос учителя звучав схвильовано.

— Гаразд… Оскільки дехто залишився під враженням чи, може, із мріями про світ, з яким ми маємо розлучитися, повернімося ще раз у цей світ і спробуймо пройти по ньому іншими дорогами, дорогами розуму. Отже, коротко: як пояснити утворення одних печер із широкими просторими залами, а інших — із вузькими, високими й довгими нішами? Не забудьте суттєвої речі: багато, дуже багато разів ми знаходимо обидва феномени в одній і тій самій печері.

У класі запала цілковита тиша. Здається, чутно було, як калатають серця. Учитель повільно сів на стілець і окинув поглядом учнів. Тиша наближалася до тої миті, коли ось-ось мала вибухнути. Звідкись нетерпляче виткнулася Йонелова рука. Потім тихенько, майже байдуже — Вікторова. За ним підняли по черзі руки Лучія, Дан, Марія. За спиною Віктора Сергій пильно втупився в підручник, навіть не подумавши, що там відповіді не знайдеш. У другому кінці класу Трясогузка штовхнув Дана:

— Скажи й мені! Чому ти такий егоїст?

Дан відповів йому одразу ж, теж пошепки:

— Ми не на математиці й не на історії, ясно? Але ти теж можеш підняти руку, тебе все одно ніхто не питатиме.

— Ага!.. Отже, ти теж не знаєш…

На останній парті Урсу ніби горів у вогні. Обличчя його спалахнуло й почервоніло, мов жар, руки пекли аж до нігтів, ба навіть нігті горіли жариною. Кулаки билися між собою під партою, наче хотіли випробувати силу один одного. І хоча він був у тому стані, коли одним ударом міг розтрощити парту, проте йому не вдавалося підняти бодай на півметра над партою руку й розпрямити пальці — на той загальний знак, коли учень знає відповідь.

Учитель пошукав його поглядом і знайшов. По невидимих антенах уловив невимовне хвилювання учня. І може, вперше, відколи вчителював, на нього накотилася хвиля остраху, а разом з нею й рішучість, яка дедалі прибувала на силі. Він не дивився на витягнуті руки на передніх партах, на учнів, які завжди можуть правильно відповісти. Хвилювання хлопця з останньої парти було надто велике; його страждання, важке й мовчазне, заслуговувало ризику. І тут учителеві здалося, ніби це він сам іде на вирішальний екзамен.

— Відповість нам Теодору Теодор…

Урсу підводився так, ніби його хтось тримав за ноги, і цей хтось схопив його невидимими кігтями ще й за горло. Хлопець щось пробелькотів і замовк.

— Ми чекаємо! — нагадав йому суворим тоном із кафедри вчитель.

Урсу глибоко вдихнув, і його слова почали дедалі впевненіше падати в тишу, переповнену подивом:

— Думаю, що це внаслідок дії води… Тобто, знаєте, як би це вам сказати… Вода діє… Знаєте… якщо вода розширює тріщини в напрямку вапнякових шарів, печера набуває видовженої форми… вона, знаєте, створює ніби довгі й не дуже високі зали… А якщо вода розмиває тріщини… ті, які падають… Ну, як вам сказати?.. Знаєте, оті…

І коли Урсу рубонув рукою повітря, учитель, хвилюючись дедалі більше, допоміг йому:

— Вертикальні…

— Отож… вертикальні, — заспокоївся Урсу, — вертикальні в напрямку до напластувань, тоді утворюються… тобто… так, утворюються високі й вузькі ніші…

Ніби вивільнившись із лещат, Урсу напружив м’язи на грудях, жадібно вдихнув чисте повітря, яке, він відчував, увірвалося через вікно. На обличчі в нього заграла якась вимушена усмішка, особливо після того, коли інстинктивно підніс руку до чола й переконався, що воно мокре й гаряче невідомо чому.

Як і щороку, вчитель підійшов потиснути руку учневі, який міг відповісти тільки так — точно і правильно; хіба що цього разу він потиснув її трохи сильніше, ніж завжди. Аби не втратити справжнього задоволення, він ще й потайки обмінявся емоціями з учнем, якого вибрав в останню мить і який перетворив його острах у несподівану радість.

Давно прозвучав дзвінок, але ніхто його не чув. Навіть найбільші лінтюхи в класі, котрі й досі не могли отямитись від подиву, викликаного успіхом Урсу.

Учитель повернувся на кафедру, взяв журнал і по дорозі до дверей зупинився попрощатися з учнями:

— Так… І цього року я розлучаюся з вами задоволений. Може, навіть задоволеніший, аніж в інші роки. Я думав не тільки про цей подарунок, який ви мені сьогодні зробили, я думаю про силу всього класу. І мені здається, що ви перші, кому я кажу: це найкращий клас, з яким мені довелося зустрітися! Я певен, дехто з вас уже обрав собі шлях у майбутньому, але я не хочу силувати вас стрибати туди завчасу. Я хотів би, щоб ви прожили повно, жваво, схвильовано, вільно ці неповторні роки, коли мрія й фантазія не визнає жодних перепон, коли кожен удар серця дарується цілому світові. Я знаю: дуже багато речей і людей довкола вас здаються вам таємничими, навіть якщо насправді вони елементарно прості. Може, ви бачите все інакшим тільки завдяки перебільшенню, притаманному саме вашому вікові, котрий прагне надати найбільшої ваги будь-якому жестові, хоч би який простий він був; є щось гарне в цьому, бо все підпорядковане намірові чи бажанню дарувати дуже багато. Одна мить або один жест можуть концентрувати в собі всю твердість і всю нашу віру, навіть якщо цей жест чи ця мить тримаються на мрії, на фантазії. Але мені приємно думати, що велика правда, вища справедливість пробуджуються у вас тоді, коли ви помічаєте, що вас оточують таємниці: будь-яка річ, будь-яка істота приховують у собі диво… І я бажаю вам упізнати якомога більше таких див за ті вільні дні, які у вас попереду…

І в повній тиші вчитель, трішечки згорблений, з двома пучечками білого волосся на скронях стомленими кроками вийшов із класу. Учні підвелися. І ще довго після цього в класі — ані руху, ані звуку,