Лицарі черешневого цвіту

1

Вранішня зоря перетворилася на знак жаху. Небо виповнилося люттю й послало на землю страхітливу бурю. Блискавки шматували овид, а громи стрясали повітря. Намет на пагорбі у формі перекинутого чавуна був би піднятий, мов листочок, у повітря, якби Урсу, передчуваючи ураган, не забив кілки в землю аж до мотузок. Від вибухів ніби аж сплющувалися суглоби, а від блискавок сліпли й боліли очі. То диво, що намет витримував такий безперервний натиск бурі. Коли ураган вщух на часину, щоб знову згодом зібратися на силі, Урсу вийшов із намету. Гори були затягнуті сивою завісою дощу. Овид звузився до розмірів малесенького кола з центром на вершині пагорба, де стояв намет. Крем’язень відчув, як серце його болісно стрепенулося, коли він глянув на величного бука за прірвою. Сліпучий промінь громовиці зрізав дерево й перетворив його на вугіль. Жалюгідний обгорілий стовбур, від якого ще йшов дим — оце і все, що залишилося від дерева, яке їх врятувало напередодні.

Урсу не гаяв ані секунди. Він прожогом кинувся в намет:

— Ходім негайно звідси! Ми — єдина ціль для грому на всьому пагорбі!

Вони всі вийшли надвір, щоб глянути на спустошення, завдані розлюченою бурею.

— Хмари навіть не думають іти звідси! — розлютився Дан.

— Тільки дощові й грозові хмари, — сказала Лучія, окинувши поглядом овид. — І ніде ні латочки світла, ні клаптика голубіні…

— Будемо збиратися? — спитав Дан якось перелякано.

— Урсу каже правду! — вирішила Лучія. — Наш намет став єдиною ціллю для громів. Господи! Як легко може перемінитися наш хімічний склад. Ти бачив бука? Ходімо!

Але оглянувшись, вони не побачили намета. Урсу висмикнув держаки, змотав мотузки, згорнув грубе казенне полотно. Усе це його руки перетворили в скатку, яка обхопила велетенською підковою рюкзак на спині крем’язня. У той безформний величезний горб вмістився майже весь їхній багаж.

— Ми не можемо гаяти ані секунди, — якось вибачливо сказав Урсу. — Готово! Ходімо! Напрямок — турбаза! За мною!

Лучія й Дан спробували трохи полегшити його ношу. Але він навіть слухати не хотів нічого й погнав їх по дорозі:

— Я міг би понести ще вдвічі більше, ніж це… За… Та ні! Ви йдіть уперед. Бігом! Будемо бити рекорди!

Дан і Лучія побігли до моста в долині. Чи він ще існує, той міст? Урсу бачив його і схвильовано пішов услід за друзями. Ноша ламала його, у нього тріщала спина, підгиналися ноги. Хоч би якийсь вузлик узяли в нього із спини, порожній термос, хусточку — він все одно відчув би полегкість. Але Урсу знав, відчував, що Лучії й Данові було б скрутно, це заважало б їм іти, вони втрачали б рівновагу, якби взяли на себе хоч щось із його вантажу. Особливо коли доведеться долати підйом проти бурі…

Та чи він сам подолає підйом?

Лучія й Дан перейшли через міст. Міст витримав. Прірви під ним видно не було, а тільки білі й густі клуби, мов хвилі вати.

Після того, як пройшли вони обоє, ступив на міст і Урсу, похитуючись, мов п’яний, але не тому, що думав про прірву внизу, а про страшний підйом, який незабаром почнеться.

Дан і Лучія були вже далеко попереду, вони ледве мріли в мряці, швидко піднімаючись по схилу гори й не оглядаючись назад. Почав підніматися й Урсу. Він зціпив зуби, дихав рідко й глибоко, затято ступаючи вперед. Знав, що потім не зможе поспішити. Зупинився лише тоді, коли почув позад себе голос Лучії:

— Трохи тихше, бо з нас уже дух виходить…

Урсу не помітив, коли перегнав їх, але знав інше: він подолає підйом, повинен його подолати. І не слухав Лучію. Кроки його йшли в швидкому й рівномірному темпі, до якого було звичне тіло. Він не мав права змінити темп або зупинитися.

А в небі почувся загрозливий клекіт бурі. І Урсу вимушений був пришвидшити темп, довівши його аж до межі можливого — головним чином для того, щоб примусити й друзів своїх бігти, бігти… Інакше вони не зможуть врятуватися… Він навіть не мав сили обернутися й гаркнути на них, покликати, послати до дідька, підштовхнути вперед… Дурноголові! Де вони? Чому не йдуть біля нього чи попереду?.. Чому не розуміють, що так вони висять у нього на спині, мов свинцевий вантаж, який він мусить тягти?.. Чому вони залишаються ззаду, безголові?..

І раптом побачив удалині, на затягнутому туманом схилі гори, колибу. Відколи чекає цей прихисток — хата, колиба, барліг?.. Та коли він побачив її, його охопила лють. Хто її поставив саме там, до дідьчої матері, в кінці пекла? Невже не міг перенести її в долину, поставити хоч на півдорозі? І він далі сипав прокляттями, пришвидшуючи кроки. Він проклинав усе, а особливо тих, що були ззаду, бо вони не відчували, що треба злізти з його рюкзака, і хмари проклинав, і небо, бо наближалося пекло…

І тут почався ураган! Перш за все треба було звільнитися від тягаря, який свинцем наливав ноги. Урсу обернувся й побачив за два кроки в себе за спиною друзів — вони ховалися від бурі за ним, мов за щитом. Він гаркнув на них щосили — аби вони почули й пішли вперед.

— Біжіть уперед! — голос його пересилив бурю. — Біжіть до колиби! Бігом, як тільки можете!

Лучія й Дан ледве почули його слова, але помітили у нього на обличчі неймовірні зусилля й муку. Вони напружили останні сили й пробігли повз нього до колиби. Та буря зупиняла їх, мов важка завіса, усім своїм тілом.

Урсу з горою своєї ноші прийняв на себе всю лють бурі. Аби він тільки змахнув руками й відхилився трохи корпусом назад, то став би вільним і легким, а тягар його підхопив би вітер. Але він відкинув цю думку геть і почав боротися з пеклом. Вітер гнув до землі дерева, заламував угору гілля. Гори ніби перевернулися й лягли йому на спину. Урсу ледве ступав, ледве тримався на ногах, зігнувшись, мов бублик. Але друзі його були попереду, він бачив, як вони пробиваються крізь бурю, бачив, як вони падають і піднімаються, згинаючись і собі в бублики, та шукають руками підтримки в хмарах і в дощі. Ось Лучія знову впала, але підвелася, потім Дан покотився в якусь яму, Лучія простягла йому руку, й вони обоє зникли в ямі, чи, може, Дан простягнув руку Лучії. І знову Урсу побачив, як вони біжать до колиби, що дедалі більшала.

Але пориви урагану переслідували його безперервно, один звалив його на коліна, вирішивши побороти геть. Урсу стояв на колінах, майже торкаючись лобом землі, напружившись шиєю. Він ніби бив земні поклони й молився комусь, щоб той «хтось» не дозволив тим, попереду нього, озирнутися й побачити його, притиснутого до землі; бо інакше вони подумали б, що він переможений. І тоді не він упав би, а вони, і стежка по схилу була б обмежена праворуч і ліворуч прірвами.

Урсу вперся колінами в камінь, лобом і кулаками в землю, напружився, метнувся вгору і знову став на ноги під пронизливим вітром, а ті, попереду, зігнувшись, мов знаки запитання, ішли до колиби… А колиба…

Грім ударив так, що в хлопця пересох язик, у голові засвітилися вогні, а з очей бризнули іскри… Дощ линув згори, мов нескінченний вал… Порив вітру знову підхопив хлопця, розлючено крутонув, але Урсу не піддався. Він заплющив очі, напружився, мов сталь, аж затріщала шия, і рушив уперед, мов ошалілий в ланцюгах…

Розплющивши очі, Урсу не побачив перед собою нічого. Ні хмар, ні дерев, ні гір, ні неба. І лиш колиба закривала весь овид. Кілька людей підбігли до хлопця, зняли з нього ношу, але одразу ж попадали опукою під її вагою, підсиленою бурею.

Урсу встиг ще побачити Лучію, що схилилася над ним, відчув її прохолодну руку, яка гладила його чоло, волосся. Потім заплющив очі.

2

Кілометрів за десять від колиби, в якій зупинилися черешняки, загнані сюди бурею, на Форельному озері розігрувалася інша драма. Буря захопила якраз на середині озера рибальський човен із двома учнями в ньому. Крики й волання на поміч зібрали на березі багато людей.

Але історія починалася не драматично, та й закінчилася вона не драматично…

За день перед тим на Форельне озеро прибули два учні з міста. Їм не важко було знайти місце, де розводили форель, бо над усім озером — лиш чотири дерев’яних будиночки, що стояли метрів за десять один від одного. Обидва гості були дуже веселі, вони весь час підморгували, штовхалися ліктями й шукали «шефа форелі». Шеф був на лісовому пункті, тобто в третьому будинку. Вони знайшли його, коли він сварився з лісником, але оскільки він видався їм порядним чоловіком, то вручили йому пакет. У пакеті була надрукована на машинці записка — в ній батько одного з учнів, якийсь інспектор, просив шефа форелі надати учням всіляку допомогу впродовж найближчих трьох днів і провести їх до озера, поки він прибуде з інспекцією.

— Отже, у вас канікули? — спитав форельний начальник.

— Експедиція! — гордо відповів один із учнів, кругловидіший і з поглядом, мов у зайця. — Ми хочемо вивчити цей район і провести конференцію в школі.

— Це чудово! Але спершу я проведу вас у кімнату для приїжджих, там ви покладете свої речі.

— У нас мало речей, — відповів другий, трохи вищий і довготелесий, у якого було багато прізвиськ, а останнім часом надійно прилипло ще одне — Трясогузка. — Тільки книжки, зошити й олівці.

Форельний начальник поселив гостей у кімнаті для приїжджих, кількома вміло поставленими запитаннями випитав у них про схильності шановного інспектора та його сина, потім запропонував гостям прогулятися на човні по озеру. Прогулянка тривала майже весь післяобід, вони обійшли все озеро, а озеро було велике, з нерівними, наче порізаними фіордами, берегами. Подекуди, де було мілко й гарно купатися, вони приставали до берега. Вечір гості провели в горах, у колибі лісорубів, разом з іншими людьми, біля веселого багаття, і наслухались силу-силенну жартівливих оповідок та дотепів.

Хитруни з рекомендаційним листом почували себе на вершині щастя. Вони прибули на озеро раніше, ніж черешняки, навіть зробили без ніяких зусиль перші дослідження, крім того, занотували в зошитах та запам’ятали силу-силенну подробиць, а на це черешнякам доведеться витратити цілі тижні. Вони дізналися все, що можна було дізнатися про Форельне озеро — і легенди, пов’язані з ним, і про форель, про дунайський лосось та харіус, наслухались пригод тамтешніх людей, навіть більше — почули багато історій ще й про Чорну печеру, яка була недалеко від озера.

Втома виправою швидко здолала обох напханих знаннями мандрівників. Вони не мали часу пригадати всі свої величезні перемоги. Теплі й гостинні постелі в кімнаті для приїжджих та свіже нічне повітря хутенько перенесли їх у світ снів. А проснувшись наступного дня, найперше, що вони затіяли перед тим, як устати, вмитись чи навіть стрибнути з ліжка — взялися до сварки.

— Так! Якщо ти не визнаєш, що я геній, то ти — віл! — сказав Трясогузка. — Ти мовчав, як риба. Щастя, що я їм розв’язав язика. Я взяв їх, мов журналіст: зошитом і олівцем.

— Ха-ха! — загорлав йому Сергій на вухо. — Це ж я тебе витягнув у дорогу. Хто придумав записку? Хто її написав?

— Ну й дурень! Я міг би її зробити навіть від імені Матея Корвіна, аби захотів! Дурень!

— Я тебе зараз як торкну по тому місцю, яким ти вимовляєш своє ім’я, то ти залишишся без фотографії…

Їхні руки зустрілися в повітрі, потім учепилися в чуби, далі почали шукати носи і таки знайшли їх, після того обмінялися ударами по голові, в живіт, супроводжуючи кожен із них жорстоким «а-а-а!». І насамкінець відвернулися один від одного спинами, маючи на думці не перемовитися й словом цілий день. Але вже через дві хвилини той, що перший почав сварку, підвівся:

— Ну, Сергію! Якщо я скажу, що ти розумний, то й ти скажи так само про мене…

— То що, мирова? Але по-справжньому. Без зради.

— Так, мирова! Давай лапу та й годі!.. Ага, а ти знаєш, що нам сьогодні треба на озеро?

— А що ми їм скажемо?

— Скажемо, що ми забили місця на тиждень!

— Стривай, але ж у нас нема стільки часу…

— Ти віл!.. Тобто я забув… Ти думаєш, вони знають!

— Ми розсміємося їм просто в обличчя, отак: «Ха-ха-ха!». Особливо коли ти вважаєш, що ми знаємо все, не пройшовши пішки навіть сотні метрів! Так! Ти, мабуть, маєш рацію. Добре, будь розумний!.

— Знаєш що? Ходімо на озеро!

— Навіщо? Там нема нікого. Дід пішов на турбазу. Так він сказав звечора.

— Знаєш, хто ти?.. Оце ми підемо з дідом на озеро, щоб він сміявся з нас? Самі візьмемо човен, ось так!

— А ти посмієш? Якщо сядеш ти, сяду і я…

— Не говорімо дурниць. Знаєш, як ми зробимо? Стоятимемо на березі. А коли побачимо їх, бігом до човна і вдамо, ніби причалюємо. А їм скажемо, що повертаємося з озера, аж ген від отих-о скель…

— Чудово! Але ж ми можемо сказати, що й ночували на озері, в човні! Візьмемо його? Ходімо! Я бачив, де дід ховає ключа від ланцюга човна.

— А той, що чекає інспекції, що він скаже?

— Скажемо йому, що дід нам дозволив…

— А дідові?

— А йому скажемо, що нам дозволив один із них. Такий високий, у брилі і з цигаркою в роті. Скажемо, він нас запросив.

Сталося так, що саме тоді, коли вони виходили з будиночка, буря вщухла, збираючи нові, ще страшніші сили. Підбадьорені тишею й безлюддям на озері та на берегах озера, хитруни одним духом домчали до дебаркадера, знайшли ключ і відв’язали човен. Вода була така спокійна, що вони сіли в човен без найменшого страху.

— Так! Але ж нема весел. Що будемо робити? Що ми їм скажемо?

— Скажемо, що нас захопила буря й ми загубили весла…

— А як же ми добралися до берега без весел?..

— Та ти такий, як я клявся, що не буду більше тебе називати… Скажемо, що ми гребли руками. Що вони знають про човни?

— А ось і весла! Вони прив’язані до човна. Витягаймо їх!

— Ну, якщо вони там, то хай будуть там. Що нам робити з ними? Давай трохи побризкаємо один одного водою, аби здавалося, ніби ми й справді були на озері…

— А якщо вони не прийдуть, то тільки марно будемо мокрі?

— Прийдуть! Якщо я тобі сказав! Давай бризкатися!

Зненацька блискавка розпанахала повітря, вивільнивши дорогу ураганові. Ураган почався так люто й несподівано, що хитруни, які досі вдавали із себе сміливців, на якийсь час тільки роти пороззявляли, сидячи в човні, налякані й нерішучі. Коли ж Трясогузка хотів спитати Сергія, що робити, чи навпаки, Сергій хотів спитати Трясогузку, це вже не мало ніякого значення, бо перші хвилі підхопили човен від берега. Минула, може, всього лиш хвилинка, вони тільки вслухалися в цокотіння власних зубів, а коли роздивилися краще, то побачили, що опинилися посеред озера. І жодному з них не треба було дивитися в зошит із позначками, щоб знати, яке завглибшки озеро посередині. Тут була бездонна прірва, казав дід. Єдиний їхній порятунок був у слові, не в комбінаціях слів, а в одному-єдиному слові, і вони щосили налягли на нього.

— Допо-омо-ожі-і-іть!

— До-по-о-омо-о-ожі-і-і-іть!

А човен тим часом опинився у повній владі хвиль. На щастя, били вони спереду, отже, перекинути його поки що не могли. Човен тільки підстрибував і опускався. Згодом хвилі почали налітати і з носа, і з корми, ба навіть кинули його кільком вихорам, і ті закрутили його, мов зірваний листочок.

Відважні мандрівці впали на живіт. Вони вже не мали сміливості ні кричати, ні дивитися один на одного, навіть боялися дихати, чи, може, забули через свій нечуваний страх, де вони, чи вони живі, чи їм усе це сниться. Але, на нещастя, гриміли громи, шмагали блискавки, на них потоками лилася вода, а самі вони билися об дошки човна й скімлили, забувши нормальну людську мову, бо вона була для них тепер дуже далека.

Чому човен і досі не перекинувся? На це не міг би відповісти жоден із його конструкторів.

А буря ніяк не закінчувалася, вона не мала ніякісінького співчуття до пасажирів у човні, була глуха до їхніх молитов та клятв. Але буря час від часу обманювала їх. Вона давала їм часинку спокою, щоб вони ожили, а потім знову накидалася і так катувала їх за всі беззаконня світу. Вони вже не бачили ні один одного, ні чогось іншого і не знали нічого, крім того, що їх чекає смерть. Це вперше вони воювали не один з одним, а кожен із самим собою. Може, це не буря била їх головою об стіни, а вони самі билися, згадуючи багато чого.

Човна все-таки запримітив один кмітливий хлопчина — він, побачивши, що човен відв’язаний людською рукою, а не одірваний бурею, одразу ж здійняв тривогу. Лісоруби й рибалки зійшлися на березі, але спершу подумали, що човен порожній. Щастя, що Сергієві прийшла в голову ось така думка. Він не додумався звестися на ноги, бо боявся, що його підхопить буря, мов соломинку, але, побачивши крізь щілину людей на березі, викинув кашкета, потім хусточку, а далі й зошит із нотатками, які він зробив напередодні. Люди на березі все зрозуміли.

Кілька дужих хлопців, звичних до бур, відв’язали другого човна, меншого, і швидко погнали його на середину озера. А там хвилі намагалися підставити великого човна під фатальний удар, або перекинути, повертаючи його бортами до них. Розуміючи всю небезпеку, рибалки-рятівники почали кричати:

— Гей, у човні! Беріть весла, гей!

Вони кричали, аж надривали легені, кричали з такою силою, що голос їх нарешті почули ті двоє.

— Гей, у човні, гей! Тримайте човен проти хвилі!

Зрештою, Сергій і Трясогузка збагнули, що означають крики рибалок. Вони перезирнулися й тої ж миті взяли в руки по веслу. Один праве, другий ліве, поняття не маючи, як маневрувати, і вчепилися в них з усієї сили, яка в них ще залишалася, переконані, ніби вони роблять саме те, що й треба робити: триматися за весла. Але човен так люто гойдало, що весла, хоч і стирчали непорушно, все одно торкалися води.

За кілька секунд їх настиг човен рятівників. Два парубки перескочили в човен двох невдах, що зазнали корабельної катастрофи, вихопили в них із рук весла й почали затято веслувати до берега.

— Чому це вам заманулося гратися з бурею? — спитав один із них. — Спершу я думав, що ви не вмієте веслувати. Це озеро дуже підступне під час бурі.

— Якби вам не вдалося так точно поставити ніс човна проти хвилі, довелось би вас витягати із дна озера гаками. Браво!

Сергій не мав сили й сміливості брехати:

— Ми в житті не тримали весел у руках…

— Жартуєте, хлопці!.. — сказав один із рибалок, глянувши на Трясогузку. — Рідко коли побачиш таку вправність!

— Слово честі, ми ніколи не тримали весел у руках, — потвердив Трясогузка.

Обидва врятовані були надто жовті й надто тремтіли, аби їм було до жартів, нарешті збагнули рибалки. І картина ймовірного нещастя, яка могла статися з хлопцями інспектора, вимусила їх на якусь мить утратити самовладання. І саме цієї миті один вал крутонув човен, а другий ударив у борт, перекинувши його, мов горіхову шкаралупу. На щастя, берег був близько, всього метрів за двадцять.

Якби тоді нагодились черешняки, то побачили б двох дужих парубків, які несли по воді на спинах до берега озера дві зіщулені істоти. Аби ті створіння були веселіші й галасливіші, то дуже були б схожі на Сергія й Трясогузку. Але їхні нещасні, мокрі, перелякані мордочки скидалися радше на двох пацюків, яких витягли за хвіст на сонце з затопленої дірки.