Лицарі черешневого цвіту

1

Розвідники нагорі, три черешняки, яким жеребок визначив бути на сонці, ішли вздовж схилу по маршруту, прокладеному очима Урсу й розрахунками Лучії. Дівчина із світлим волоссям була як завжди діяльна й сувора: з Урсу вона зробила надміру перевантаженого носія, навіть не подумавши про межі людської витривалості, чи, може, якраз саме тому, що розрахувала їх, взявши собі тільки легенький рюкзачок, зошит у шкіряній оправі та чотири олівці, щомиті готові до іншої слави, аніж та, яка їм була приготовлена зараз.

Урсу перетворився в носія вантажів, а Дан — у найспритнішу істоту в цих місцях, але не тому, що так дуже хотілося черешнякові, котрий плекав потаємні наміри стати письменником. А втім… Такою була залізна воля Лучії, яка вирішила піддати його всім метаморфозам, і він ставав по черзі то одиницею виміру, то біноклем, то гінцем, мислителем чи електронно-обчислювальною машиною, а найчастіше — громовідводом.

— Ану швиденько! — наказувала йому Лучія. — Скільки кроків звідси до смереки? І постарайся сказати точно, бо інакше я примушу тебе перемірювати віддаль черевиком, так, як ви визначаєте футбольні ворота…

І Дан старався, розмірюючи кожен крок до сантиметра, але все одно побоювався, що почує в’їдливі слова Лучії:

— Тобі не здається, що ота скеля в долині схожа на шахового коня?

— На шахового коня?.. — дивувався він її словам, але оскільки побоювався, що його пошлють у долину, одразу захоплено погоджувався: — Авжеж, що так! Він точнісінько як мій шаховий кінь…

— Скільки буде чотирнадцять на двадцять вісім?

Дан від усієї душі хотів якомога швидше підрахувати, тільки душа його не хотіла йому допомагати, а в голові панував цілковитий безлад, тому він хапав олівця й папір. Але цього вже не потрібно було. Голос Лучії тим самим надійним наждаком пестив йому слух:

— Триста дев’яносто два! Це ж так просто: чотирнадцять на тридцять мінус двадцять вісім! А для тебе це дуже складно?

— Та ні, Лучіє… Це дуже просто… могло б бути дуже просто, якби ти не була такою складною. Чому ти трохи не простіша?

— Та облиш ти дурниці, недотепо!.. Отже, площа поверхні приблизно… Урсу! Яку площу може мати цей схил?

Згадавши оте «14 на 28» і бажаючи врятувати приятеля від хтозна-якої топографічної Лучіїної покари, Дан приготувався підказати йому. Але в цьому не було потреби.

— Десь метрів чотириста… майже чотириста метрів… — поправив він сам себе, пильніше глянувши на схил.

— Ось бачиш! — кинувся Дан до Лучії. — Ти витрачаєш стільки часу, вимушуєш мене бігати, висолопивши язика, і розігріваєш мені голову гірше, ніж сонце Петрекеску, а Урсу розв’язує все за три секунди. Це в тебе означає простота!

— Це простий збіг, — спробувала Лучія погамувати подив. — Дивись краще, щоб не посковзнутись на мохові! Виміряй кроками віддаль он до того круглого валуна… Швидко!

Бідолашний Дан скорився, а коли дійшов до валуна, доповів, важко дихаючи:

— Двісті тридцять чотири кроки… дуже точно!

— Перемнож їх на вісімдесят. Швидко! Скільки буде?

Дан встромив руки в волосся:

— Двісті чортів ворушаться у мене в мозку.

— Тільки сто вісімдесят сім, — одразу ж поправила його Лучія. — Урсу! Яка віддаль може бути між смерекою й валуном?

Один погляд — і хлопець відповів без вагання:

— Трохи менше двохсот метрів… Метрів на десять менше…

— Ти нічого не чув? — підозріливо спитала його Лучія. — Тобі нічого не шепнув Дан?

Урсу навіть не почув запитання, натомість Дан відчув себе ображеним:

— Я розумію, що ти мене підозрюєш у шахрайстві… Але підозрювати Урсу — то вже занадто!..

Як завжди, найпорядніший черешняк переживав за іншого. Урсу байдужно махнув рукою.

— Вибачте… — вклонилася Лучія Данові, потім звернулася до Урсу: — Я попросила б тебе сказати, скільки метрів від валуна до смерічки… Приблизно…

— Хоч би дуже приблизно! — перебільшено уточнив Дан.

Лучія навіть не глянула на нього. Вона дивилася на Урсу, стежила за кожним його рухом, готова розв’язати проблему збігу.

Хлопець кинув погляд у напрямку смерічки, потім ще раз глянув крізь примружені повіки й відповів:

— Понад триста п’ятдесят, може, навіть понад триста шістдесят метрів… Близько трьохсот шістдесяти…

Нарешті Лучія могла перевірити! І щоб не було навіть сліду непевності, вона сама, власними кроками переміряла віддаль. Дійшовши до кінця, сказала втомленим голосом:

— П’ятсот двадцять три кроки! Обчисли, Дане!

Дан уже приготував папір та олівець. Швидко відповів:

— Чотириста вісімнадцять метрів і сорок сантиметрів!

— Не може бути! — заперечив крем’язень.

— І я не вірю, — теж здивувалася Лучія.

— Тоді самі підрахуйте! — почав гарячкувати Дан. — Скільки буде п’ятсот двадцять три на вісімдесят?

— Чому на вісімдесят? — спитала Лучія.

— А хіба ми досі рахували не так? — здивувався Дан.

— Стривай-но трішки… — заспокоїла його Лучія. — У мене ж не твій крок. Мій крок має тільки сімдесят сантиметрів. Перерахуй знову!

Дан почав дихати так, ніби востаннє в житті, дуже швидко перерахував і, закінчивши обрахунки, аж перемінився на обличчі:

— Неймовірно! Триста шістдесят шість метрів! Урсу, ти — геній топографії! А тепер що ти скажеш, панночко?

— Мені теж дивно, — трохи вагаючись, визнала Лучія. — Як це тобі вдається, Урсу?

— Це не дуже складно… — байдуже відповів крем’язень. — Я думаю, тобто уявляю собі, до якого місця кілометр, а потім ділю його на десять частин по сотні метрів. При сотнях усе спрощується: одна, дві, три сотні, потім четверту ділю на десять… А коли доходжу до декаметрів, ділю і їх: один, два, три, чотири, п’ять… на шостому одержую метри, потім ділю метри на десять: один, два, три, чотири, нарешті п’ятий метр починаю ділити на десять…

Спершу Лучія сприймала його всерйоз. Але коли Урсу дійшов до третього поділу, вона спробувала глянути йому в очі: на обличчі не було ані сліду іронії. Дан, навпаки, спершу почував себе, мов гайдуцький баран, підвішений над вогнем, а коли Урсу дійшов до сантиметрів, він вибухнув страшним реготом.

— А потім — міліметри… — підхопив він. — Ха-ха-ха! А потім… Ха-ха-ха!.. Що там іде за міліметрами, Лучіє?

Лучія трішечки надулася. І не так їй допік жарт, як надто серйозний тон, яким Урсу пояснював це.

— Справедлива покара, — проголосила вона, — починається одразу ж: Урсу робитиме вимірювання, а Дан — перевірки!

— Пардон! — зарепетував Дан. — Я сподіваюся, ти переплутала мене з кимось іншим, хто має таке саме ім’я. Дай мені спокій, до дідька! Я вже ситий цими вимірами й підрахунками. Я теж хочу дивитися на краєвиди, стрибати від радості…

— Саме тому я й доручила тобі виміри, — сказала Лучія. — Щоб ти дивився й стрибав… Якщо ти думаєш трохи…

— Я зовсім не хочу думати! — затявся бунтівник. — Я хочу перекидатися через голову, ось так!

Не встиг він докінчити останнє слово, як відчув, що провалюється без жодного шансу на порятунок в яму, якої він не помітив. Лучія побачила, що він падає крізь землю, але хвилювання і страх паралізували її. Урсу, одним порухом скинувши із себе весь вантаж і одним стрибком опинившись край тріщини, схопив Дана за руку саме тої миті, коли хлопець уже зникав у прірві, тобто в останню мить. Усе тривало лиш часточку секунди. Але, піднявши Дана на поверхню, Урсу побачив, що весь вантаж котиться в діл, мов підхоплений якоюсь шаленою течією, і разом з ним найцінніше, що в них було, — радіоапарат.

Лучіїн страх перейшов у жах.

— Урсу! — закричала вона. — Апарат! Що нам робити?

Але Урсу навіть не чув її. Він метнувся за апаратом і догнав його за якийсь метр від велетенського валуна, котрий ледве тримався на місці.

І хоч хлопець ніс його назад дуже обережно, однак не втримався й легенько потряс кілька разів. Усередині все брязкотіло.

— Який жаль! — сказав він, кладучи апарат на землю. — Здається, йому гаплик.

Лучія була бліда, у неї аж сльози виступили на очах:

— Господи! Краще…

— Краще б я скрутив собі в’язи… — сказав Дан дуже смиренно й щиро. — Чому ти не покинув мене, Урсу?

Урсу був пригнічений, а ще більше розлючений:

— Це я винен! Я розгубився, мов безмозкий… Я ж міг його покласти, а не скидати…

Лучія відкрила розгуркану коробку й злякано подивилася всередину. Але не про цей апарат думала вона зараз, а про другий, і про тих, що були зараз при ньому, і про темряву, і про небезпеки, які, може, загрожують їм там, у підземному мороці.

— Може, ще можна чимось зарадити? — з надією глянув Дан на Лучію. — Бідолашний! Якби хоч був дріт та шурупи… Ох-х! Охо-хо!

— Перестань скиглити! — пропекла його Лучія. — Поки дійде до діла, треба знайти місце для привалу, а потім…

Недовго роззираючись, Урсу завважив зелену галявинку із щедрою травою, захищену від сонця. Вона була якраз біля підніжжя самотнього кургану, з якого можна було бачити весь прилеглий до печери район. Там вони й зупинилися на перший сьогоднішній привал. Ніхто не думав про відпочинок, про їжу, про розмови. Це був сумний привал, коли голови їхні боліли від безсилля, від страху та неспокою. Перш ніж обрати якесь рішення, троє знедолених видерлись на вершечок могили, щоб визначити, де вони є.

Масив, який захищав печеру, непомітно відділився від неї, перетворившись у паралельну гірську гриву. Внизу, в долині, вони побачили й майстерне гаряче лезо, яке розкололо масив: срібноводу річку з невинним блиском. Отже, вони не були, як вважали перед тим, над печерою!

Лучія майже благально подивилась на Урсу:

— Поки ми поратимемося з апаратом, ти не міг би збігати в долину?.. Бо це й для нас важливо, і, думаю, й для тих, що в печері. Нам треба підійти ближче одні до одних і, сказати їм, який вигляд мають гори… Ти можеш, Урсу?

— Це для мене забавка, — відповів крем’язень. — За півгодини повернуся… і якщо хочеш доказів, я принесу тобі оту криву смерічку, що біля шахового коня… Я ж кажу — це для мене забавки…

Однак це були не забавки, бо западина, яка захопила Дана, насправді виявилась урвистою тріщиною, котра відділяла місце привалу від решти гриви. Щоб пройти до шахового коня (а до нього по прямій всього десь сотня метрів) і спуститися, треба було обійти тріщину за кілька кілометрів, а лише ця дорога відбере щонайменше півгодини. Урсу вирішив скоротити шлях, але оскільки тріщина виявилась надто урвистою, отже, спуститися не можна було, і надто широка, щоб просто перестрибнути, єдиний вихід — перекинути місток.

Не гаючись, Урсу взяв довгу мотузку, топірець, клубок мотузки… і за кілька хвилин, використавши свою метальну силу та двоє деревець край западини, йому вдалося направити мотузяний міст через прірву. Після цього хлопець ухопився руками за нього й кілька секунд плив над камінними гостряками.

Перед тим, як Урсу пустився в дорогу, Дан підійшов до Лучії й почав бурмотіти їй на вухо:

— Одного разу я бачив у цирку страшний випадок… Упав повітряний акробат, тому що в найнебезпечніший момент одна дівчина в ложі закричала, а він, бідолаха, втратив рівновагу…

Лучія приклала руку до рота, щоб затлумити крик, передбачений Даном: Урсу переходив прірву, вчепившись за цей ненадійний рухливий міст.

Дальші перешкоди видавалися Урсу не вартими виїденого яйця. То валун, то природний рів чи урвище — вони швидше розпалювали його і вбивали монотонність запаморочливого спуску. Урсу мав феноменальне відчуття рівноваги. Він основував свої рухи не лише на рефлективних жестах, на інстинктивних імпульсах, не довіряв він тільки випадку. Він мав здатність блискавично вибирати на повній швидкості точки опори, точки проходу й зупинки. Справді, у цьому він був великий майстер: визначити в одну-єдину мить точки проходу й зупинки, точки удару й опори. Вибрати саме цю гілку як просту точку переходу в стрибок: ще мить — і гілка хряснула б; вибрати камінь або виступ як точку зустрічі тіла в падінні: ще мить — і камінь покотився б, а виступ упав би.

Ще дитиною він викликав захоплення своїх приятелів умінням падати з дерев: насправді він не падав, а спускався з гілки на гілку; або вмінням падати у стрімкі й глибокі прірви: насправді він не падав, а сковзався, блискавично використовуючи невидимі нерівності.

Одного разу він заклався з кількома товаришами, що спуститься на дно вузького урвища за п’ять стрибків. Усі не хотіли, щоб він це робив. Урвище було метрів тридцять. Перед тим, як спускатися, він уже знав кожен свій порух. Перший стрибок — прямо вниз метрів на вісім; другий — убік, метрів на два, потім прямо перпендикулярний спуск; третій стрибок — навскіс, до глиняного виступу — він відвалиться за частку секунди після того, як Урсу катапультується з нього; і, нарешті, два останні стрибки з невеличкою зупинкою посередині на одному виступі. Падіння його було таке стрімке й так точно розраховане, що всім угорі воно видалось безперервним, а в хлопця виникло враження величного польоту. Урсу був переконаний, що йому вдалось би пролетіти навіть по стінах прірви під кутом 90 градусів, аби перед тим він міг хоч кілька хвилин вивчити ті стіни й визначити всі необхідні точки.

Один-єдиний раз із ним стався нещасний випадок за всю його історію акробата — це коли йому було тринадцять років. Він стрибнув із високої драбини стрибком сальто-мортале й поламав собі ліву руку. А все тому, що за одну мить перед тим, як стрибати, він крикнув приятелеві, маючи намір здивувати його. І, вже падаючи, збагнув, що забув щось: не міг згадати щабля, з якого стрибнув. Він полетів усього на якусь часточку секунди раніше, ніж треба було. Земля зустріла його, згорненого клубочком. Намагаючись утримати рівновагу, він напружив ліву руку і внаслідок цього жорсткого контакту поламав собі руку.

Ці акробатичні спогади промайнули в голові Урсу, поки він біг до вершини шахового коня. У долині він зупинився трішечки тільки для того, щоб змочити голову холодною водою з потічка і зробити кілька ковтків. Після цього виліз на бескид край берега, щоб роздивитися схил гори, який прикривав печеру. Схил був урвистий, подекуди його стрімкі стіни не можна було подолати без мотузки. То сям то там видно було чорні пасмуги, мов несміливо намальовані вугіллям стрічки. То тріщини. А може, заглибини? Може, вони ведуть усередину масиву? І доходять до печери?..

Щоб відповісти на ці запитання, треба було витратити цілі дні на спуски й підйоми. Урсу постарався запам’ятати найважливіші характеристики масиву, який прихищав печеру, потім кинув погляд на дивну скелю, яка навіть звідси, знизу, була дуже схожа на шахового коня. Голова й грива коня відпочивали на велетенській підставці — справжніх грудях гори. Дістатися туди можна за п’ять хвилин, якщо йти бігцем, ясна річ. Там було кілька перешкод, але їх можна подолати без великих зусиль.

Тільки-но він почав зважувати усі «якщо» й «але» на шляху до шахового коня, коли якийсь порух біля підніжжя скелі вимусив його здригнутися. Напружені очі набули сили лінз: він не помилився. Йому не привиділось. Біля підніжжя скелі справді видніється постать якогось чоловіка. Урсу вразив подив. Звідки взялася тут постать? Адже довкола ніде ні каменя, ні ями, ні навіть якоїсь складки місцевості, де можна було б приховатися. Він знову втупився поглядом у цю дивну з’яву і за якусь мить напруження зміг її впізнати.

Подиву Урсу не було меж: цей чоловік, що з’явився, мов з-під землі, біля підніжжя скелі, був… Петрекеску, мисливець!

Хоча кожна мить часу була надто дорога, Урсу не міг відмовитися від зустрічі з Петрекеску. Тому й рушив до скелі, охрещеної Лучією, не випускаючи з поля зору постаті під нею.

На півдорозі він збагнув, що й Петрекеску його побачив, бо той приклав руку дашком до очей і глянув у його бік. В якийсь момент Петрекеску по-військовому спритно повернувся «наліво-кругом», ступив два кроки, але одразу ж раптово зупинився, щось підняв із землі й знову повернувся обличчям до Урсу. В руках у нього була мисливська рушниця. Далі він підняв руку до пояса, але одразу ж кинув її до середини зброї.

Урсу зрозумів, що відбувається. Петрекеску заряджав зброю. Але не міг зрозуміти, чому той ходить із розрядженою зброєю. Чи, може, міняє набої?.. Чи, може, вистрілив у якусь дичину?.. Але ж не було чутно жодного пострілу.

Холодний буравчик крутонувся в потилиці Урсу. Петрекеску тримав рушницю при нозі, і її цівка на висоті його грудей була спрямована на нього. Простий натиск на спуск, мимовільний… або навіть сильне трясіння, несвідоме… Жоден мисливець не має права так тримати зброю навіть на полюванні; є закон, за яким зброю треба тримати весь час цівкою вгору.

Коли Урсу підійшов до скелі метрів на сто, Петрекеску опустив цівку й легенько похитав головою, ніби давав зрозуміти прибульцеві, що він упізнав його й радий вітати. Навіть більше: він рушив назустріч Урсу, але не встиг ступити й кількох кроків, як почув крики птахів і почав оглядати небо. Урсу мимоволі зробив те саме — так трапляється з кожним, коли він бачить, що хтось дивиться на небо.

Петрекеску провів зграю піднятою рушницею так, що якоїсь миті рушниця дивилася точно в голову Урсу, і хлопець знову відчув крижаний буравчик, що загвинчувався йому в потилицю. Адже варто лиш кашлянути і… Але, згадавши, що Петрекеску страшко, заспокоївся.

— Доброго дня! — привітався Урсу, зупинившись за кілька кроків перед мисливцем.

— Якби це був не ти, я здобув би два-три бекаси, слово честі…

— Їхнє щастя… — усміхнувся Урсу. — Ми навіть не думали, що зустрінемося в горах. Саме цього ми аж ніяк не сподівалися.

— Отже, ви таки не відмовились від своєї затії! — спохмурнів Петрекеску. — Після того, як я вам сказав… Не злякалися ні духів, ні небезпек?

— Духів! Ви ж самі знаєте, що їх нема. Ми думали, ви хочете нас налякати духами, аби ми побереглися від інших, справжніх небезпек…

— Отакої! Отже, ви не вірите в духів! Це погано, слово честі… Не можна погано думати про духів; бо потрапите прямісінько в їхнє лігво… Я ніколи не жартую з духами і навіть не хочу глузувати з них, тож раджу й вам краще дати їм спокій, слово честі…

— Звідки ж нам знати, як їм дати спокій? — спитав Урсу, досить здивований. — Не знаєте, може, ми повинні принести їм щось у жертву?

Мисливець понишпорив цівкою рушниці у траві:

— Друже мій, ви повинні дати їм спокій! Оце я знаю, слово честі!.. А решта — справа ваша. Я ніколи не заходив з ними у сварку і не знаю, як треба примирятися з ними, слово честі. Може, найкраще вам було б не турбувати їх у їхньому житлі, а піти в другий бік…

— Не пам’ятаю, хто це сказав… здається, один чабан, ми зустрілися з ним учора, отож він сказав, що духи переселилися звідси в інші краї, бо нібито тут надто багато небезпек…

— Справді? Я не чув, слово честі… Але ви дивіться, щоб той чабан часом сам не був одним із духів.

— Він не дух, — дуже серйозно відповів Урсу. — При ньому був один хлопець, вони пасли отару… Він сказав, що кілька найповажніших духів зазнали нещасних випадків, а в найбільшого навіть перелом черепа, отак сказав він, і тому вони перейшли в інші краї. І ще він сказав, що тутешній шпиталь духів ніби в запустінні, тому туди не ходять поранені привиди. Бо навіть пеніциліну там не знайдеш… Чабан клявся, що не бреше…

— Брехня! — розхвилювався Петрекеску. — Слово честі! І звідки він може знати все це?.. Це був дух, і, безперечно, він хотів завести вас у пастку! А про небезпеки він говорив вам?

— Про небезпеки? — здивувався Урсу. — Ані слова… Але якщо ви кажете…

— Ти брешеш, слово честі! Як він міг не сказати ані слова про небезпеки?.. Невже він вам не сказав, що духи розривають горла?.. А цей, із проломленим черепом? Хіба ти сам щойно не сказав, зі слів чабана, що духи злякалися небезпек і переселилися в інші місця?.. Ну, якщо вже духи злякалися тутешніх небезпек, то можеш собі уявити, слово честі!

— Ми будемо обережні, повірте, — спробував Урсу заспокоїти його. — Але щоб ви знали, той самий чабан сказав, що там, де нема небезпек, не можна будувати школу. Бо тільки так людина навчиться…

— Як же ви зважилися йти туди, де стільки небезпек, лише із свічками?..

— Не тільки із свічками… — відступив Урсу. — У нас є мисливські ліхтарі.

— Оце добре! Це — те, що треба! Мисливські ліхтарі — та-ак! Слово честі. Отже, у вас є ліхтарі… Та-ак, дуже… Ви не могли б нам позичи… Ви не можете одного позичити?.. Ба, я навіть міг би купити…

— Якщо й ви нам позичите човен…

— Знову ти за своє? Знову? Я вже сказав вам, що в мене його нема… Хіба я не сказав про це доньці доктора?.. Отій брюнетці, слово честі…

— То друга, — відповів Урсу. — Але вони обидві з нами.

— Ага! — просвітлів мисливець. — Ви взяли й дівчат із собою! То чому ж ти не сказав цього одразу, слово честі! Тепер я розумію, що ви шукаєте тут!.. Місця, місця ви шукаєте тут! А тут гарні місця, безлюдні… ось так… Тут ви можете ходити цілими днями й не зустріти навіть духу людського, слово честі… Отак-то воно… Браво! Дівчата гарні, молоді… Охо-хо-хо!.. Від Добреску я навчився… Ну, скажи, хлопче, як чоловік чоловікові! Правда ж, так?..

Урсу коштувало багато зусиль, щоб опанувати себе:

— Аби дівчата почули, що ви говорите про них, то я не знаю, що було б із вашими очима. Ви думаєте, вони такі, як і за часів отого ідіота?

— Не чіпай мене, хлопче, слово честі. Чого ти на мене так накинувся? А про якого ідіота ти говорив?

— Про вашого Добреску…

— Хлопче! Слово честі! З Добреску не зв’язуйся ніколи, бо він тобі не пробачить. Вперше я тобі кажу, бо ти досі не знав, слово честі. Але вдруге він тобі не пробачить. Така людина, як він, — рідкість. У всьому місті немає жодного, хто був би на нього схожий!

— Я ж і кажу, що він один, — відповів Урсу. — Бо ви…

— Хлопче… дякую тобі, але це вже занадто, слово честі!.. Через кілька років, хто знає…

— Жаль, що ви не знали Бурідана… Ви могли б дуже гарно порозумітися з ним…

— Господи! Та якщо він тільки гарний мисливець!

— Якби ви були трохи молодший, то могли б потрапити до нього на службу, бо то був дуже гарний мисливець… Ви ночуєте тут?

— Господи… тут кілька кошар… Куди ви йдете? До якого місця?

— Ми поділилися на дві групи, — відповів Урсу. — Одні — до озера, другі — в печеру.

— Справді? Але ж я вам казав… Зате ви хоч відведете собі душу дівчатами. Вони такі ніжні. Зараз це нечувано, слово честі!

— Тож не забудьте спитати в Бурідана…

— Не турбуйся, хлопче. Тільки-но прибуду до міста… а може, навіть трохи раніше… Слово честі…

Тримаючи рушницю цівкою на рівні грудей, мисливець довгим поглядом провів Урсу. І не ворухнувся в такій позиції, аж поки хлопець цілком зник із поля його зору. Лиш тоді підійшов до тріщини в скелі, яку видно було тільки з одного місця, й почав розмовляти з кимось, а точніше сказати, з чиїмось голосом, бо той, кому він належав, так і не вийшов на світло жодного разу.

— Це один із тих дітей, що просили в мене човен, — сказав Петрекеску. — Просили одного вечора, а потім ще раз…

— Та що ви кажете, пане?! Я про це й сам здогадався… А друге?

— Друге те, що він дурний, слово честі…

— Аби ти часом не помилився, друже!.. Він весь час розставляв тобі пастки…

— Та будь серйозним! Це ж дурник… У нього в голові тільки й того, що дурниці…

— Але він весь час насміхається з тебе. Я тільки потішався і дивуюсь, як мені вдалося втриматися, щоб не розреготатися. Особливо останнє…

— Я перепрошую! Слово честі! Він тільки спробував, а потім зробився ввічливий. Ти ж чув про Бурідана.

— Авжеж… Ти знаєш, хто такий той Буріданів персонаж, на якого, як він сказав, ти схожий?

— Дізнаюся в місті, якщо ти не скажеш. Знайду товариша, він знає… Але мені однаково… Чи дізнаюсь, чи ні… Мені байдуже. А втім, я таки спитаю в місті…

— Не треба цього робити, друже мій! Персонаж Бурідана — то віслюк, знаменитий віслюк! Стривай, добродію! То кажеш, це тобі однаково, це тобі байдуже?

— Я не знаю, слово честі! Я забув;.. Отже, він мене обізвав віслюком!

— Саме так, друже! Буріданів віслюк! Він знаменитий на весь світ! Він тебе тяжко образив! І тебе, і Добреску!

— Я його застрелю, слово честі! Я такого не прощаю! Я його застрелю…

— Облиш, друже, облиш дурниці. Зрештою, ти його спровокував… Аби ти з ним говорив по-людськи…

— Я дуже люблю дітей, я весь час розмовляю з ними… Але мене обзивати віслюком! Слово честі! Я — віслюк?! Це не прощається, друже! Тільки б він потрапив мені на мушку…

— Я вже казав тобі колись, щоб ти відкинув геть ідіотство…

— Яке ідіотство? Я якщо не вибачаю, то стріляю!

— Краще давай повернемося до нашої розмови… Скажи-но, що то за дівчата? Ти ніби обкидав мене кригою й приском водночас…

2

Коли Урсу повернувся, друзі ще порпались біля апарата й зустріли його не дуже захоплено, особливо Лучія була набурмосена через своє «неприпустиме» запізнення! Але коли хлопець почав переповідати про свою несподівану зустріч із мисливцем, інтерес обох, особливо Лучії, перетворився в страх. Урсу не проминув нічого, навіть образи на початку розмови, він постарався лишень трохи пом’якшити її.

— Не знаю, як я й стримався, — сказав він на закінчення. — Мені хотілося схопити пальцями його носа й стиснути… аж поки він став би такий, як цигарковий папір… То велике його щастя, віслюка!

— А може, то в тебе велике щастя, — охолодила його Лучія.

— Це ти гарно придумав! З Бурідановим віслюком! — похвалив його Дан. — Чудово! Особливо коли він почне розпитувати в місті. Але, щоб ти знав, Урсу, віслюк — це тільки гіпотеза, створена доктором Буріданом у чотирнадцятому сторіччі для обгрунтування «свободи байдужості». Він навів приклад з віслюком, якого однаково доймали і голод, і спрага. Перед ним на однаковій відстані поставили і воду, і поклали сіно. З чого він почне? Свобода байдужості?..

— Я тільки хотів підняти на щит цього Буріданового віслюка, — засвідчив Урсу, — і думав лиш про те, що він втілення тупості. Та хай! Буріданів він чи ні, все одно віслюк залишається віслюком!.. А як у вас справи з апаратом?

Лучії з допомогою Дана, який зараз дуже доброзичливо й захоплено стояв поруч із нею, особливо реагуючи на похвали й враження, вдалося демонтувати, а потім знову скласти апарат. Працювала Лучія, за словами Дана, «як рій бджіл». А пальці її метушилися й дзижчали, «мов оси». На жаль, закінчила вона монтувати апарат дуже пізно. Вони жодного разу навіть не подивилися на годинник, аж поки пригвинтили останню детальку. А коли підняли антену, щоб запустити рацію в роботу, з жахом побачили, що визначений для першого обміну повідомленнями час давно вже минув.

— Запізнилися майже на годину, — повідомила вона Урсу. — Не знаю нічого. Ні що там, у печері, ні навіть чи відремонтований апарат. Мені страшно, чи не вийшла з ладу якась лампа… У-ух!..

— У-ух, а все я! — зажурився Дан. — Проклята та прірва!.. Не могла вона мене проковтнути раніше, ніж це побачив Урсу!..

Потім він підійшов до апарата й почав його гладити:

— Ну, рідненький! Адже ти новонароджений… Скажи що-небудь…

І апарат відповів! Навіть дуже енергійно. Від хвилювання Дан ладен був урятувати його вдруге. І Лучія, і Урсу теж кинулись до рації. Чотирнадцятирічна вчителька аж зашарілася від радості й непомітно заплющила очі, щоб прогнати відчуття пекучого болю. Але за мить згодом зошит розкрився саме на потрібній сторінці, загострений олівець погрозливо проштрикнув повітря, а голос із холодним металом у ньому тоном, що не терпів заперечень, розпорядився:

— Занотовуйте! Кожен! Будемо контролювати донесення!

Вони всі гарячково почали занотовувати дзвінкі чіткі звуки. І враз приймач змовк. Передача черешняків із підземелля закінчилася. Черешняки на сонці скористалися паузою і спробували розшифрувати послання. Але через кілька хвилин вони тільки спантеличено дивилися одне на одного. На їхніх аркушах були якісь дивні цифри та букви:

А З Ц Д Е 4 І В І Д В 9 6 С П О І Д Т Г С І І І 2 А А А І Г 2 З 8 У В Н Л 5 3 Ф С М І І К А Д 4 3 С 5 У О В М І З С І І Б Л К О 6.

— Я не знаю другого шифру, — признався Урсу.

— До нього не підходить жоден шифр, — сказала Лучія. — Це донесення зовсім не піддається розшифруванню. Може, щось сталося в печері…

— А може, переплутався якийсь дротик у апараті? — наважився припустити Дан. — Якась лампа або…

— Якби там щось переплуталось, він не спрацював би зовсім, — відповіла Лучія. — А оскільки апарат функціонує…

— Спробуй ще раз, — попросив Урсу. — Хто знає!

Лучія спробувала. Вона знову передала належний позивний:

«Та-та-ті-ті-та-та-ті-ті-та-та-ті-ті».

Секунда… дві… три… чотири… мовчанка і раптом — дуже чітко сигнал у відповідь:

«Та-та-ті-ті-та-та-ті-ті-та-та-ті-ті».

З їхніх усмішок, з блиску в їхніх очах можна було уявити, який вигляд мали обличчя тих, у печері. Черешняки знову були разом. За допомогою двох апаратів, завдяки радіохвилям, вони об’єднали думки й почуття, надії, радощі й проблеми. Лучія почала записувати. Дан і Урсу забули, що і їм слід копіювати повідомлення. Зате Лучія не забула, але, згнітивши серце, переступивши через себе, вдала, ніби забула, й дозволила їм обом просто втішатися словами, які вони читали в її зошиті:

«УСЕ ЙДЕ ДОБРЕ / МИ ПЕРЕЙШЛИ ДРУГЕ ОЗЕРО / НАБЛИЖАЄМОСЯ ДО МЕТИ / ПИЛЬНО ОБСТЕЖУЙТЕ ОТВОРИ / ПО ЗМОЗІ РОБІТЬ ПРИБЛИЗНІ ВИМІРИ»:

Лучія в свою чергу повідомила, що й на схилі гори програма здійснюється загалом добре. Трьома словами, справді по-телеграфному, Лучія повідомила в печеру про зустріч Урсу з Петрекеску. Кілька секунд пауза, потім знову прийом, і Лучія вільною рукою підсунула Урсу аркуш паперу з дуже коротким змістом:

ПЕТРЕКЕСКУ БУВ САМ?

Урсу згідливо кивнув головою, і Лучія передала. Апарат зацокотів знову:

ТОЧНО? ТОЧНО? ДЕ?

Зошит знову опинився в руках Урсу, але цього разу крем’язень не міг відповісти одним жестом:

— Я не можу сказати з певністю де… Як я в дідька можу визначили для них місце?.. Десь кілометрів за чотири від нас. Біля підніжжя однієї скелі, твоєї скелі, Лучіє, біля шахового коня… Та скеля біля гори, де вхід у печеру. Петрекеску був сам… хоч мені видалася дивною його несподівана поява і дуже швидка.

Лучія одразу передала:

САМ, ХОЧА З’ЯВИВСЯ ДИВНО, РАПТОВО/ ПІД СКЕЛЕЮ БІЛЯ ГОРИ З ПЕЧЕРОЮ.

З печери передали нові запитання:

ВОНИ ДОВГО РОЗМОВЛЯЛИ? ПЕТРЕКЕСКУ КУРИВ?

Урсу двічі кивнув на обоє запитань. Одне ствердне, друге заперечне. Лучія передала.

Останнє слово, яким обмінялися «морок» і «світло», було привітання, яке черешняки прийняли для експедиції:

ЩАСЛИВО!

ЩАСЛИВО!

Останні вицокування, потім мовчанка, мить тихого зітхання, секунди хвилювання, смутку, потім погляд Лучії став проникливий і гострий.

Вона перечитала повідомлення й доповнення, але не одразу закрила зошит. Запитання з-під землі були не дуже заспокійливі. Чому їх цікавить, чи Петрекеску був сам? Чи він курив? І навіть те, чи довго розмовляв? Які подробиці стали їм відомі?

Урсу дивився на Дана, Дан на Лучію, а Лучія вдовольнилася тільки тим, що знизала плечима й вимкнула апарат.

Вони зупинились на постій у затінку, тут було прохолодно, трава шовковиста, а лагідне світло ніби переносило в собі духмяні запахи.