Лицарі черешневого цвіту

1

Хтось інший на місці Тіка, може, по-своєму здійснив би план помсти; він, певно, постояв би перед вікнами «Спостережного пункту» й почув би чимало радісних вигуків та криків, а потім знову крики, і пішов би задоволений, навіть радий у своїх справах. Однак малюк не був жорстокий, а радше чесний і схильний до справедливості: на завдану йому підлість він не міг відповісти байдужістю, тому почав помсту із жертви цигарок, яку йому купив один сусіда, потім подався на волейбольний майданчик і передав тривожну записку Штефанові. Правда, побачивши потім, як той сильно і спритно б’є по м’ячу, він відчув щось схоже на жалість до тих двох, і якби міг, то перехопив би записку. Та що зроблено, того не повернути. Тут уже нічого не вдієш. Записка із стислим повідомленням, що Сергій і Трясогузка курять у кімнаті, одразу зробила своє діло ще й тому, що адресат три дні тому кинув курити і страждав, мов мученик, бачачи когось із цигаркою в зубах. Але Тік не мав звідки знати про все це. Він навіть не думав, що хитруни із «Спостережного пункту» будуть піймані на гарячому, а уявляв собі, що їх застануть із нерозкритою пачкою і вони будуть покарані тільки за намір. Однак малюк знав із власного досвіду, що намір карається не так суворо, як сам вчинок. На щастя для нього, так думав і тато, який удома виконував присуди; бо ж мама вважала інакше: вона суворіше карала саме за намір. У неї був принцип: дитину треба бити перед тим, як вона розіб’є горщик, а вже після того, коли він розбитий…

Зрештою, Тік особливо й не намагався виконати помсту до кінця. Передовсім тому, що він не жорстокий, а ще в нього було кілька невідкладних справ, і серед них одна, яка його аж надто гнітила: де роздобути казку, щоб задобритися перед однокласниками і вчителем, особливо перед учителем, бо в нього з ним конфлікт: один неслухняний літачок замість того, щоб полетіти у вікно, опустився на кафедру саме тоді, коли вчитель готувався поставити в журналі навпроти його прізвища величезну десятку[4]. А ще йому треба дізнатися про місце експедиції черешняків і число, коли вони вирушають, це йому треба не для того, ясна річ, щоб вивідати чужі секрети й таємниці, а щоб краще спланувати свої канікули.

Важка дилема… але не для Тіка, наділеного нечуваним практичним нюхом. Згадавши мимохіть приповістку про двох зайців, черешняк миттю забув і про казку, і про літак і вирішив будь-що розкрити таємницю старших черешняків. Не треба мати великого глузду, аби здогадатися, що коли таємницю експедиції порівняти з водою, яка циркулює в трубопроводі, то неодмінно існують і кілька кранів, через які вода проникає в нього. Перший і найближчий «кран» — Марія, його сестра. Гаразд… Але ж це ще не означає нічого. Як підійти до неї? Бр-р! Треба бути дуже обережним… Марію не легко провести, вона надто вередлива і часто навіть не помічає його, хоч би що він зробив. Як же до неї підкотитися?..

Не встиг він докінчити німого запитання самому собі, як найвірніший його друг та порадник важких днів підійшов і слухняно став біля ніг.

— Ну, то що скажеш, Цомбі, треба нам починати наступ?

Цомбі ствердно крутнув хвостом.

— А якщо не вдасться?

Цомбі сердито загарчав, показуючи зуби.

— Не будь самовпевненим, Цомбі. Марія не боїться погроз. Тут потрібне щось інше!

Собака ліг на живіт, витягнув лапи перед мордою, повернув голову з напівзаплющеними очима, перетворившись на найсправжнісінький пам’ятник догідливості. Особливо тому, що хвіст його метлявся м’яко, ніби його хтось погладжував.

— Ось так, розбійнику! Думаю, треба скористатися твоєю методою. Не може бути, щоб дівчина не клюнула на неї. Отже, ми порозуміємось. Тільки не викажи нашого наміру скавулінням…

Собака рвучко скочив на ноги, нашорошив вуха та так і став, похнюпивши голову з розгубленими очима, вдаючи найображенішу істоту на земній кулі.

— Ну, гаразд, не бери близько до серця. Ніби не знаєш, що я пожартував!.. Я ж тебе знаю, мій пораднику… Досить жартів! До роботи!

Обережно-обережно, аби не зчинити ані найменшого шуму, Тік у супроводі свого вірного порадника прокрався на ганок, обвитий плющем. На протилежному кінці ганку в шезлонгу, поставленому майже горизонтально, під рухливими промінцями світла, що пробивалися крізь зелень, відпочивала Марія. Вона прикрила очі косами й поринула у мрії. В руці у неї зошит із віршами.

Намір чи, може, завдання першому почати наступ мав Цомбі. Він підійшов і мовчки сів біля Марії, поклав голову на лапи, а очима втупився у вірші. Першим порухом Марії було прогнати пса, але, побачивши його розумний вираз, вона почала ласкаво гладити його мордочку, облямовану чорними латочками. Мрійливим теплим голосом почала читати рядки поезії.

Тік, стоячи на ганку, — його ніби голками штрикало, такий він був нетерплячий, — ледве слухав вірші. Але в нього вистачило сили дослухати їх до кінця. Відчуваючи поблизу господаря, бо той кілька разів гикнув і зітхнув, собака повернув голову, та на владний порух знову вклався на свої тоненькі лапи. Глибоке зітхання, зітхання подиву й навіть захоплення дуже чітко й промовисто вирвалося з Тікових грудей.

— О-о-ох! Аби ти знала, як ти чудово читаєш вірші, Маріє…

Захоплена зненацька не так несподіваною появою братика, як його незвичним тоном голосу, Марія окинула його довгим запитливим поглядом.

— Слово честі, Маріє… — вів далі Тік. — По мені аж мурашки пробігли. У тебе такий гарний голос!.. Ти не думала ніколи про те, щоб стати артисткою?

— Тіку! Кажи відверто, що ти хочеш?

— Я хотів би, щоб ти мене любила!

— Нічого собі! А звідки ти взяв, що я тебе не люблю?

— А я хочу, щоб ти мене любила дуже-дуже… Настільки дуже, щоб ніколи не розлучалася зі мною.

Марія лагідно глянула на нього:

— Але ж я люблю тебе, нестерпний ти такий! А хто тобі сказав, що ми розлучимося?

— Я й так знаю, — набурмосився він. — Бо бачу, що ти хочеш провести канікули без мене.

Хвиля лагідності зникла з обличчя Марії, натомість з’явився недовірливий блиск, підозріливість і подив. Усе, що казав Тік, не в’язалося з його вдачею. І дівчині сяйнула думка:

— Та-ак?!. Тіку! Якщо ти будеш розумний, то ми підемо разом… до бабусі, в село.

— До бабусі? — розчаровано відповів малюк. — Велика важниця! До бабусі я й сам можу піти…

— А як же тоді твоя заява про любов? Адже ти сам сказав, що не хочеш, аби ми розлучалися хоч на мить…

Але й Тікові сяйнула думка, яка вивела його з безвиході:

— Якщо я сам поїду до бабусі, то мені буде ще тужніше за тобою… А ти вважаєш інакше?

Марія задумливо похитала головою:

— Тіку, ти знаєш, що ти розумний хлопець?

— Ага! І вже давно…

— Правду кажучи, зараз я не так тебе люблю, як колись, — засвідчила Марія. — Але кажучи твоїми словами, коли я піду на кілька днів кудись, то мені теж буде дуже тужно за тобою!..

— То візьми й мене з собою, Маріє… Ну, будь ласка…

— А якщо не візьму, то це означатиме, що я тебе не люблю і навіть не хочу любити… за твоїм принципом…

— Ну й що! — рвонувся вперед Тік. — Якщо ти мене візьмеш, то це вже однаково.

— Стривай-но, Тіку, бо щось я тебе не розумію. Спершу ти казав, що хочеш, аби я тебе любила, так?

— Я хочу, щоб ти мене взяла з собою!

— Я тебе геть не розумію, — підколола його Марія.

— Кажи! Береш мене з собою чи ні?

— Тіку! Я щиро прошу повірити мені. Я не беру тебе з собою, бо дуже тебе люблю.

Марія справді була розчулена. В її уяві почали виникати страхітливі загрози й небезпеки на шляху експедиції, і вона не хотіла наражати на них свого любого братика.

— Тіку! Ми проведемо всі канікули разом, кажу тобі від щирого серця. Тільки перших кілька днів…

— Я хочу знати точно: береш мене?

— А навіщо тобі така точність?

— Кажи! — наполягав малюк. — Береш мене чи ні?

— Ні!

— Точно?

— Точно!

Тік погрозливо скреготнув зубами.

— Ходімо, Цомбі! Ми тільки згайнували час… Ти не сестра, ти… ти баба-яга!

— Тіку!

— І якщо хочеш знати, то ти поняття не маєш, як читати вірші!

2

Скоряючись практичному духові, який панував у ньому, Тік не довго переживав поразку. Він кілька разів гаркнув на Цомбі, обізвавши його шавкою й паршивим псом, зваливши на нього головну причину невдачі, потім вирішив спробувати щастя з другим зайцем, себто — піти пошукати казку, бо до завтра, коли треба з’явитися з казкою, залишалося дуже мало часу, але поки що він сном-духом не знав, як і де йому знайти книжку. Отже, зараз хоч-не-хоч доводилось відмовлятися від розкриття таємниці черешняків… до наступного дня, тоді він їх неодмінно таки доконає…

Обтяжений чи облегшений цими думками, він спинився перед ворітьми. На його подив, ворота відчинилися раніше, ніж він доторкнувся до них рукою… Малий ледве встиг сховатися за рятівне дерево. З дуже величезним жалем хлопець вимушений був поміняти зайців, тобто повернутися до рішення, обраного раніше, бо в ворота зайшли з загадковими обличчями троє черешняків — Віктор, Дан і Урсу. Бігти за казковим означало б відкинути ногою щастя, і Тік, відомий своєю здатністю швидко обирати рішення, не хотів робити із щастя ворога. Практичний, як завше, він одразу знайшов собі якесь діло надворі на превелику радість Цомбі.

Марія нетерпляче вийшла назустріч хлопцям.

— Ви знайшли якусь корабельню?

Дан, найпригніченіший з-поміж усіх, відповів коротко:

— Ні!

— І навіть не знаємо, де її шукати, — додав Віктор. — Хто має човна в місті? І для чого його тут можна мати?

— Нещастя наше, що ми народилися тут, — розлютився Дан. — Чуєте! Кому спало на думку заснувати це місто на березі рівчака завширшки як кінська шлея й завглибшки як наперсток?.. Ох, якби моя сила, я переніс би його на берег моря і втішався б водою, човнами, пароплавами…

— Я вдовольнилась би меншим, — остудила його запал Марія. — Лише човном. Або легеньким вітрильником чи невеличкою моторкою, або…

Погляд Марії несамохіть упав на водограй, і слова її враз завмерли на вустах. Там, стоячи над калюжею, Тік жваво пускав на воду кораблики. Щонайменше десять паперових корабликів плавали в калюжі.

— …Або паперовим корабликом, — доповнив Дан. — Як бачите, це єдине, що нам під силу. Мамо рідна, нам судилися важкі дороги… а особливо безсилля.

— Не зовсім так, — утрутився Віктор. — Проблема не є нерозв’язна, як тобі здається, Дане. Було б найпростіше, приміром, побудувати пліт. Не знаю, чи не прийдемо ми, врешті-решт, саме до цього…

— А чому б нам не почати його будувати? — вихопився Урсу. — Матеріалу, слава богу, є вдосталь.

— Якщо ти пообіцяєш донести його туди на спині… — розсміявся Віктор.

Урсу хотів був відповісти, що він ладен нести два плоти на спині, аби тільки вдалася експедиція, та побоявся, що не зможе чітко викласти це словами.

— А як ти, Вікторе, думаєш транспортувати їх? — спитала Марія.

— Якнайпростіше: в рюкзаках.

— Покажи-но мені, як це буде, і я стану гускою, — сміливо глянув на нього Дан.

— Ти хочеш сказати — гусаком, — поправила його Марія.

— Та хоч би чим — гускою, гусаком, качкою, всім, чим ви захочете. Навіть цілим пташником, якщо треба буде. Щоб ви на мені общипували дошки…

— Ось глянь, любий мій перетинчастолапий, як можна транспортувати пліт, — почав пояснювати Віктор. — Ми беремо в рюкзаки цвяхи, молотки, обценьки, мотузки, скоби…

— Дошки, рейки, кілки, колоди, — додав Дан.

— Ні! — перепинив його Віктор. — Нам не треба їх брати з собою. Дерева досить у горах, чи ти забув, що гори… Як там сказано у вірші, Маріє?

Марія не забарилася відповісти:

— «З шапками лісів на головах»…

— Так, — усміхнувся Віктор. — Шапки дерев…

Марія, Урсу й навіть Тік, який чітко напружив слух, зрозуміли Вікторів план.

— Отже, проблему ніби й розв’язано, — сказала Марія.

— Не зовсім так, — уголос розмірковував Віктор. — Пліт має чимало вад. Для озера, для великої річки, для однієї людини, для двох — це дуже важливо. Крім того…

— Стривай! — закричав Дан. — Я придумав, мамо рідна!

Всі здивовано глянули на нього й чекали, що він скаже. Але Дан мовчав, подаючи всілякі знаки й гримаси, аби інші зрозуміли, що він не скаже нічого, поки нашорошував вуха Тік, який грався з собакою, підступивши на кілька кроків ближче до них.

— Тіку! — нарешті гукнув Дан. — Тобі ще потрібні казки?

Малий шибеник, котрий саме рахував, скільки волосинок у вусах собаки, почув Данове звертання аж із третього разу.

— Ти до мене? — вдавано байдуже спитав він.

— А хіба тут ще когось так звати?

— А коли ти кажеш: «Мамо рідна!», то неодмінно звертаєшся до мами? — швидко, не роздумуючи, відповів Тік.

Дан аж рота роззявив, так само, втім, як і решта. Отже, Тік чув геть усе, що тут говорилося. Треба рятувати те, що ще можна було врятувати.

— Тіку! — зраділо вигукнув Дан. — Я знайшов для тебе казку!

— Ти думаєш, я не здогадався? — відповів малюк.

— Ні, я серйозно. Я знаю, від кого ти можеш почути справжню казку.

— Облиш, адже я розумію, куди ти хочеш мене спровадити, — відказав Тік.

— Слово честі, Тіку, — правив своєї Дан. — Ти питав моша Тімофте? Це ж найкращий казкар на все місто, а може, й на весь світ.

Скуйовджений хлопчина несамохіть ляснув себе по лобі. Якщо по правді, то цей жест був наполовину щирий. Бо ж він таки не подумав про моша Тімофте, і ясно, що Дан нічого не вигадує. Але правда й те, що далі він не зможе стежити за черешняками, залишаючись непоміченим. Отже, знову треба міняти зайців, але вже востаннє… вирішив він… до завтра до ранку. З цією думкою Тік рушив до воріт, але перед тим кинув кілька словечок Данові:

— Ти не думай, ніби я йду просто так, мамо рідна. Чого смієшся? Аби ти знав, що мош Тімофте цікавіший, ніж ви всі вкупі! Гр-р!

Але й цього разу ворота відчинилися раніше, ніж Тік доторкнувся до них. Саме тої миті, коли він потягся до ручки, ворота подалися вбік. Тік відступив на кілька кроків і почав розглядати небо. Повз нього пройшли Йонел і Лучія, або краще сказати — пропливли якісь велетенські пакети, під якими були Йонел та Лучія. А оскільки Тік був практичною дитиною… цього разу він справді вийшов через ворота, навіть не глянувши ні на кого й кутиком ока.

3

Нарешті черешняки зібралися всі. Поблизу не було жодного шпигуна, жодного незваного гостя, який міг би розкрити їхні таємниці. Правда, Цомбі бігав довкола них, але поводився так розумно, так догідливо й безневинно, що навіть Лучія, найпідозріливіша й найобережніша з-поміж них усіх, тільки вряди-годи зиркала на нього. Єдиний, хто остерігався пса, — Йонел, але не тому, що той міг зрозуміти слова, а просто боявся за свої литки.

Халепа з човном, якого не можна було ніде роздобути, засмутила черешняків і далі завдавала їм клопоту, але на затьмареному небі їхніх турбот з’явилася світла оаза, коли прибули Лучія та Йонел — обоє веселі, справжні вісники доброго настрою. Вид у Лучії став такий ясний, що видався Данові схожим на ангельський. І хлопець подумав, що ніколи досі не бачив її вродливішою. Йонел же запишався, мов індик, і ладен був наслідувати навіть ходу цього птаха з коралями, аби не відчував поблизу Цомбі. Він дивився на друзів з такої висоти, куди не долітали навіть найвідважніші космонавти — полярна зірка та й годі.

Веселість обох черешняків — просвітленість Лучії та стрибки до зірок Йонела — не була ні нарочитою, ні безпідставною. Правду кажучи, героєм дня став Йонел, хоч Марія вперто трималася того, що «в Лучії точнісінько такі самі права на славу». Обом учням удалося, після майже трьох місяців зухвальства, спроб, невдач і успіхів, після «такого нешколярського поту», як кепкував Дан, зробити два радіоапарати — прості, переносні, для передач на короткі відстані, цілком необхідні для експедиції. Але їхні наміри так і могли б залишитись добрими намірами, якби діти не знайшли собі гарячого й великодушного прихильника в особі моша Тімофте. Хоча, чесно кажучи, старий сторож трохи недолюблював Йонела, однак не поминав найменшої нагоди допомогти черешнякам: десятки разів відчиняв їм двері фізичної лабораторії, завше наводив лад після них, а головне — приносив обом конструкторам усякі потрібні їм інструменти й матеріали зі складів ліцею.

Зачаровані його добротою, черешняки вирішили зробити йому подарунок. Старий пронюхав щось і кількома точними запитаннями вивідав в Урсу про їхні наміри. Марно зараз тут описувати сум і гіркоту моша Тімофте. Ба в глибині душі він навіть почував себе ображеним. Ходив похмурий, аж нарешті одного вечора, коли вже смеркло, зібрав усіх черешняків у шкільному саду й неквапом почав:

— У мене нема дітей, але внуки мої розлетілися по всій країні, і я загубив їхні сліди. Єдина радість для мене — це ви і такі, як ви. Ви навіть не можете собі уявити, як мені стає радісно на серці, коли я бачу школярів, котрі вчасно зрозуміли, що для людини навчання дуже потрібне. Бо, як я кажу, звідси починається багатство країни і багатство світу… Мені часто доводилося зустрічати таких учнів, і вони для мене — мов рідні діти. Як я можу це відчувати?.. Тут словами не скажеш, та вони й не мають значення. Але в мене у шафі дуже багато листів від учнів. Коли я дізнаюся, що хтось із них став великою людиною, то радію так, як радіє, мабуть, батько, чуючи про добрі справи свого сина. Мої слова можуть видатись похвальбою, але не минає року, аби мене не приходили провідати поважні люди. Я не кажу, що вони приходять тільки заради мене. Вони приходять побачити школу, вчителів, відвідати місця дитинства, але жоден із них досі не забув завітати й до мене, побути трохи в моїй будці чи походити разом зі мною по шкільному подвір’ю й саду… Ось така частина мого життя, найсвятіша частина… Хоч би скільки золота мені давали, я не взяв би його в обмін на свою радість. Будьте здорові й не забувайте моша Тімофте. Більше мені нічого не треба. Може… хто знає?.. я доживу до того часу, коли й ви станете славетними людьми. Мош Тімофте буде вже старий, але він пам’ятатиме на ім’я кожного, і йому буде радісно, коли ви провідаєте його й пройдете разом із ним подвір’ям школи, а він нагадає вам усі витівки, що їх ви коїли у шкільні роки…

4

Перед ганком на дерев’яному столі з вкопаними в землю ніжками, зробленими у вигляді букви «Х», стояли два радіоапарати. І хоч своїм оздобленням вони не дуже вбирали зір, черешняки дивилися на них з трепетом і гордістю, ніби на неоціненний скарб. Тільки Цомбі якомога тихше покинув своє місце на ганку, прокрався, мов нечутна стомлена тінь, і лиш тоді, коли його вже не могли бачити ті, хто віддав перевагу гнилим дошкам та іржавому залізу перед його шерстю, майнув, як привид, і зупинився аж біля паркану, біля замаскованого вилому, про який, крім нього, знало ще одне живе створіння. Побачивши це створіння — воно саме пролізло у вилом із такою спритністю, що перевершувала його власну, Цомбі переборов заздрість, подолав власне зухвальство і зробив сальто-мортале назад. І все це в цілковитій тиші.

Хоч Тіка й дуже підганяв подив на обличчях у підлітків біля ганку, він усе одно не забув потиснути лапу, яку простяг йому собака, а потім лагідно погладив його по обох настовбурчених вухах. І лише закінчивши давно заведений ритуал, малюк тихесенько рушив до мети, яку визирив ще з-за паркану: до діжки поблизу ганку. Собака йшов за ним, аж промінячись від щастя: господар його сьогодні дуже великодушний, бо зазвичай гладив тільки одне вухо; від радості пес ладен був зробити разів вісім підряд сальто-мортале, але відчув, що слід поводитися дуже обережно. Тому він не заскавулів зрадливо, навіть побачивши, як Тік зникає, мов тінь, у бочці. Тільки почув, що там захлюпотіло, але поспішив перекрити те хлюпотіння, голосно загарчавши, ніби на кота.

Опинившись у воді по кісточки та ще оббризкавшись увесь аж до голови, бо надто енергійно стрибнув у діжку, Тік будь-що силкувався погамувати дригоніння, яке вже охоплювало його всього.

Інший давно прокляв би все до дідьчої матері та виліз би зі схованки. Але Тік умів дивно уникати прикрощів: замість того, щоб думати, ніби його переслідує невдача, він, навпаки, уявляв себе пестунчиком долі. І тому, щоб перетворити якусь прикрість у радість, йому треба було лише кілька секунд та кілька запитань. Приміром, у цьому становищі, в якому він опинився зараз: а якби напередодні йшов дощ?.. А якби два дні тому з діжки не вибрали на прання майже всю воду?.. А якби замість води тут були попіл, вапно, або смола?.. А якби замість діжки тут стояв ящик для сміття?.. Потроху він уже не відчував, що ноги у воді, а дрижання зникло. І це було дуже вчасно, бо перед ганком відчулося пожвавлення.

— Як бачите, я виконав свій обов’язок, — сказав Йонел, блукаючи трохи неспокійним поглядом по чистому небу. — Як ми й домовлялися, я приніс апарати… А ви, мабуть, уже встигли владнати питання з човном, бо воно ж не таке складне…

Марії геть не сподобалися слова, а особливо Йонелів тон, і вона подумала: «Ага! Починаєш театральну гру, любий наш винахіднику… Ну, то я тобі зараз покажу!»

Але Дан відчув її намір і негайно випередив її:

— Чому б нам не владнати його?.. Віктор уже давно знайшов, як це зробити. Чи не так?.. Зараз ти побачиш, Йонеле! Скажи, що може зрівнятися з човном?.. Не муч свого мозку, мамо рідна! Я тобі скажу: пліт!

Йонелове обличчя спохмурніло:

— Пліт?! Але ж це безрозсудно, нерозважно, це… просто дурниця. Або ми йдемо, споряджені як слід, або відмовляймося від експедиції. А що, якби я замість рацій приніс горни?

Погляди всіх звернулися до Віктора, і в них можна було прочитати бажання почути гостру відповідь. Але відповів Віктор не одразу. До певної міри він був згодний з Йонелом, бо добре розумів від самого початку, що пліт — останній захід, може, й не найгірший, але він спрямовував їх на певні ризики, найбільший із яких — що вся експедиція сяде на мілину. Адже пліт незграбний, ним важко керувати, його важко зупинити, важко транспортувати там, де нема води, морочливо проводити серед вузьких берегів, він міг стати мукою для них, але відмовитися через це від експедиції, яку вони так вимріяли й до якої готувалися так клопітливо? Ні! Подібне нікому й на думку не спадало!

— Якщо не знайдемо кращої ради, вимушені будемо користуватися плотом, — мовив Віктор. — Хто його знає?.. Може, там, на місці, пліт виявиться кращий, ніж човен…

— Віктор слушно каже, — вихопилась Марія. — Нічого й думати відмовлятися від експедиції. Я піду сама, якщо ви не захочете!

Дан, Урсу й Лучія теж відповіли так само категорично. Посупившись якусь мить, Йонел і собі рубонув рукою повітря:

— По правді, я теж такої думки. Безперечно, ми ж не лізтимемо в кожну пастку. А втім, навіть із човном не можна почувати себе в повній безпеці…

— Якби ми слухали тебе, — Марія не поминула нагоди вколоти його, — то навіть у підводному човні не почували б себе в безпеці… тобто в повній безпеці. Навіть на броненосці…

— Що ти знаєш про підводні човни й броненосці? — спалахнув Йонел. — Дивись за своїм паперовим мотлохом із намальованими серцями й стрілами… з журбою, коханням, муками, смертю та…

Сварка ось-ось мала вибухнути. В очах замиготіли блискавки — провісники грому… Але Лучія, на їхній подив, стала дивовижним громовідводом:

— Здається, вам потрібен човен, чи не так?.. Човен легенький, красивий, просторий…

— Нарешті й до тебе дійшло, — співчутливо глянув на неї Дан.

— Думаю, ти правду кажеш. Я нарешті прокинулася… Але прокинулась тільки я, бо ви всі спите… І досі ще спите!.. Але я все одно не розумію, чому вам не сниться… човен Петрекеску… його мисливський човен…

Усі черешняки аж очі витріщили. Дан так ляснув себе по лобі, аж виляск покотився по всьому подвір’ю. Тік не втримався від цікавості й виглянув із бочки. Щастя, що його ніхто не побачив.

— Петрекеску! — закричав Дан. — Святий Петрекеску! Святий надувний човен Петрекеску! Санта Лучія!.. Як же це тобі самому не спало на думку, несвятий Дане!.. Мамо рідна, що то за човен!.. Легенький, мов сніжинка, і місткий, мов автобус!

Але хто не знав човна Петрекеску! Хто не захоплювався ним! Петрекеску знайшов його кілька років тому під час однієї зі своїх мисливських мандрівок. Човна хтось заховав у покинутій колибі під час війни та й забув його там. Човен справді святий, як казав Дан, тобто це саме те, що треба було черешнякам для їхньої загадкової експедиції.

— Невже Петрекеску дасть нам його? — почувся несміливий голос Урсу. — Всі люди кажуть, що мисливець трохи теє…

Справді, все місто підозрювало, що Петрекеску трохи не при собі; ніхто не знав, коли в нього маячня, а коли він говорить усерйоз. Крім того, його прозивали «злий по-чорному», що мовою тутешніх людей означало — неймовірно скупий. Це його нещастя, як і божевілля, — наслідок війни. Петрекеску був кадровим офіцером, але осколок міни, пробивши йому череп, перепинив військову кар’єру. Чоловік перебрав багато професій, але все марно, аж поки став заготовлювачем у кооперативі. Він безтурботно бродив селами й неходженими місцями, і всі знали, що справжнє його заняття — мисливство. Чимало хто вважав, що такого мисливця, як він, нема в усій окрузі. Ніколи, твердили ті люди, він, стріляючи, не промазав.

— Невже він дасть нам човна? — знову тихо, ніби сам до себе, спитав Урсу.

— А чому б йому не дати? — спалахнув Дан. — Ми всі підемо до нього… Мамо рідна, ви знаєте як?.. Ми одягнемося в блузки й білі сорочки, сині спідниці й штани, чорні шкарпетки й туфлі. В уніформі, вишикувані в дві шеренги. Ми його обставимо, ти й кліпнути не встигнеш. А якщо він вередуватиме й опиратиметься… я введу в бій усі резерви, а треба буде — підключимо й Тіка…

Тік у бочці показав довгого язика і ще навіть махнув ліктем у бік Дана. Але старший за віком черешняк цього не знав, тільки поведінка Цомбі, який погрозливо глянув на нього, одне вухо настовбурчивши, а друге прищуливши, одне ікло виставивши, а друге сховавши, видалася йому трохи дивною.

— Що з тобою, псино?.. Ану, геть звідси… Чуєш?

Цомбі одразу прищулив і друге вухо, показав друге ікло, але якийсь шерех, що його не зміг би вловити жоден інший слух, миттю змінив його думки й наміри. Пес тихенько потягся до бочки, однак Дан розцінив цей дивовижний відступ як виконання його власного наказу.

— Дякую вам за ідею, — сказала з крижаною усмішкою Лучія. — Думаю, настала нарешті пора перейти до радіоапаратів.

Черешняки зненацька відкрили для себе, що в них є і друга радість, чи, точніше, дві радості: човен і рації.

Йонел, опинившись цього разу в своїй тарілці, швиденько запропонував майстерний план випробування апаратів.

Скільки часу, з яким хвилюванням чекали черешняки цього величного моменту! Вони розділились на дві групи, взявши по апарату. Одна група мала залишитися тут, біля столу перед ганком, друга — пройти два з половиною кілометри через сад, леваду, яка вибігала своїми сливами на Цвинтарний пагорб, потім через виноградник, що заглиблювався в перелісок, і аж там, край переліска, біля розпізнавального знака — могили в формі шапки — треба було зупинитись. Часу виділялось обмаль: півгодини — дорога до могили, десять хвилин — підготовка апаратів, десять хвилин — обмін передачами, тобто перевірка, десять хвилин — пауза, півгодини — на зворотний шлях. Загалом — півтори години. Група на ганку — Йонел, Марія й Дан. Друга — Лучія, Віктор і Урсу.

5

Для тих, що залишилися на подвір’ї, найнестерпнішими півгодини видались… Тікові. Малюкові вдалося після болісних зусиль виштовхнути чопа. Він аж шкуру здер на пальцях, та коли нарешті припав оком до дірочки, то побачив силу-силенну всього і всякого, тільки стіл і апарат, який, безперечно, стояв на ньому, не потрапили в поле його зору. Якби в діжці не було дна, малий швидко придумав би, як побачити стола, але в тому становищі, в якому опинився Тік, залишалося робити тільки одне, щоб помилуватися й собі з того дива перед ганком: час від часу він висовував трішечки голову з діжки. Правда, це було надто ризиковано, зважаючи на непорозуміння між Йонелом та Цомбі. Пес сидів непорушно, поклавши голову на лапи, посередині між діжкою й ганком. Йонел, постійно відчуваючи загрозу, пильнував кутиком ока за кожним рухом собаки.

А час тягнувся так повільно, що Тік ладен був гризти клепки в діжці.

Але й черешняки на ганку не почували себе добре, їх теж пробирали дрижаки, хоч вони й не стояли ногами у воді, як скуйовджений допитливий малюк. Чекання вбивало їх, і вони, мабуть, почували себе ще скутіше, аніж в’язень у діжці.

Нарешті Йонел глянув на годинник:

— Минуло тридцять п’ять хвилин… У-у-ух! Як важко…

Марія на хвильку забула про всі свої сварки з Йонелом. Вона, охоплена якимось розчуленням, підійшла до нього й лихоманково стежила, затамувавши подих, за кожним його рухом. Юний фізик ще раз глянув на годинник, глибоко зітхнув і почав подавати сигнал. Ключ скорявся дотикові пальців. Вицокування — то сильніше, то слабше — чулося ясно, сигнали повторювались, повторювались, повторювались… з паузами поміж ними, з паузами для відповіді, але… відповіді не було.

Охоплений тривогою, Йонел ще раз глянув на годинник. Стиснувши кулаки, він знову схилився над рацією. Сигнал, сигнал, сигнал, але паузи були мертві. Страхом і болем викривилося обличчя фізика, коли він глянув на Марію. Йонел очікував дошкульних слів, спопеляючих поглядів, одне слово, чекав добрячої прочуханки.

Але Марія, стоячи поряд із Даном, відчувала таке саме хвилювання й такий самий страх, що й Йонел.

— Не може бути! — кипіла вона. — Не може бути! Спробуй-но ще раз!

Йонел скорився наказові, побачивши, що й Дан енергійно киває головою. Він знову послав сигнал, але рація й далі мовчала.

Троє черешняків думали про одне: або погано зроблені апарати, або щось сталося там, на пагорбі.

6

А воно й справді сталося там, на пагорбі. Саме тоді, коли Віктор і Лучія хотіли встановлювати антену на вершині могили, їх зупинив владний голос Урсу:

— Стійте! — звелів хлопець. — Гляньте на схил пагорба… На одну долоню від ліска, біля роздвоєного дерева… Бачите?.. Не я буду, якщо отой чоловік у гостроверхій шапці не Петрекеску!

Лучія і Віктор приклали долоні дашком до очей і подивились туди, куди вказував Урсу. Вони теж побачили чоловіка, але не могли розрізнити голови й шапки. Постать, яка вирізьблювалась дедалі чіткіше, була надто дивна, аби її переплутати з кимось іншим.

— Здається, він! — озвався Віктор. — Що будемо робити?

— Спершу заховаємо апарат у кущі, — сказала Лучія. — Тільки щоб потім не забути місця…

— Якщо я вам кажу!.. — Урсу відчув себе трохи ображеним.

— Це таки Петрекеску, — підтвердив Віктор, — і найкраще, що ми можемо зробити зараз, — піти до нього, аби він не підійшов до нас. Ховаючи апарат, ми ризикуємо ще більше привернути його увагу…

— Чудово! — погодилась Лучія. — І вдамо, ніби шукаємо саме його…

Тепер уже ні в кого не було сумніву. Чоловік, який ішов сягнистими кроками, довготелесий і тонкий, мов тичка, у зеленому брилі з півнячою пір’їною на самісінькому вершечку, з рушницею за плечима, в лискучих чоботях, які щільно облягали його ноги, був не хто інший, як Петрекеску, власник надувного човна.

Полишивши апарат на непевний догляд пташок, усі троє побігли до мисливця. Петрекеску йшов прямо на них, але тільки трішечки стишив ходу, коли переконався, що саме він потрібен трьом підліткам.

— Що сталося, громадяни? — перепинив він їх тоненьким писклявим голоском. — За вами женеться якийсь звір?

Усі «громадяни» ввічливо привіталися з ним. Але говорити міг тільки Урсу, бо Лучія й Віктор не могли перевести духу. І Урсу, пересиливши соромливість, майже закричав до мисливця:

— Ми на кілька днів ідемо на екскурсію…

— Не треба кричати, добродію, — остудив його запал мисливець. — Я добре чую. До того ж, на обидва вуха, а не так, як кажуть люди.

Урсу враз збентежився:

— Знаєте… Тобто не на екскурсію… Ми вирішили, що ми… знаєте… наукова експедиція… Ми з нашими друзями… знаєте… Може, і ви нам допоможете…

— Ага! — збагнув нарешті мисливець. — Ви хочете, щоб я допоміг вам провести екскурсію… Якщо це буде в моїх силах, то я залюбки, слово честі… Адже ніхто краще від мене не знає тутешніх місць, слово честі… І що ж ви хочете?

Урсу, нарешті, зважився:

— Ми просили б вас від щирого серця позичити нам на кілька днів… позичити вашого надувного човна…

Мисливець почухав пальцями під гостроверхим брилем, потім натягнув його на очі.

— Гм… Човна!.. Це рідкісна річ… — промимрив він. — Гм… Такого другого дуже важко знайти… Неможливо знайти, слово честі.

— Якщо… Навіть не знаю, як вам сказати… — втрутилась Лучія. — Ми мали на оці прийняти його за плату… Тобто ми думали, може, ви захочете продати його… Ми ладні віддати всі наші заощадження…

Мисливець пильніше глянув на всіх трьох і, ще раз почухавши голову, твердо мовив:

— Гм… Ви кажете про плату, а я не збираюся продавати човна до смерті, слово честі. Я не продам його й за п’ятнадцять тисяч, навіть якщо ви запропонуєте замість нього корабель… А в який бік ви думаєте йти на екскурсію? До Чортових Воріт?

Лучія легенько торкнула Віктора ліктем, і юнак, ніби пробудившись від довгих роздумів, сказав:

— А-а, ні, не до Чортових Воріт. Може, ми підемо туди пізніше, але до Чортових Воріт човен не потрібен. Ми вирішили на кілька днів піти на Форельне озеро…

Мисливець спохмурнів. Він хотів був сказати щось, уже навіть розкрив рота, але вмить передумав.

— Там дуже гарні місця і недосліджені, — сказала прохальним тоном Лучія. — Ми можемо знайти там багато чого цікавого для себе…

— Знаю… знаю-у-у, — відповів їй насмішкувато мисливець. — Але, на жаль, я міг би позичити вам човна тільки в кінці серпня. А до того часу ніяк не можу, слово честі.

— Лише на кілька днів, — ще раз уточнив Урсу.

Мисливець поскуб бороду.

— Гм… Я не маю звички говорити на вітер, слово честі. Вам підходить у серпні — гаразд! Не підходить — до побачення! Ясно чи ні?.. Хоча я вам по-батьківськи порадив би: пошукайте для екскурсії інше місце. Там дуже багато небезпек, слово честі.

Ще раз, востаннє, давши слово честі, мисливець підняв бриля з гордовитим пером і пішов такими ж самими сягнистими кроками.

Черешняки сумно переглянулись. Невтішність просто паралізувала їх, але це тривало не довго. Вони всі враз згадали, мов за сигналом, про апарат, залишений на схилі могили, і метнулися туди, ніби вирішили перекрити всі рекорди бігу з перешкодами. Першим прибув до могили, далеко перегнавши товаришів, звісна річ, Урсу.

7

На ганку бракувало тільки звуків похоронного маршу. У поглядах кожного було стільки скорботи, а в руках стільки млявості й болісного оціпеніння, ніби вони проводили до ями найкращого друга. Йонелові пальці радше за інерцією, бо вже не мали сили зупинитися, час від часу механічно в належному ритмі натискали на ключ. Але саме тоді, коли було втрачено всяку надію, точнісінько так, як це трапляється в дуже багатьох книжках, в апараті зненацька щось цокнуло. Ніби прокинувшись із поганого сну, Йонел відстукав сигнал прийому й подав рукою знак Данові записувати послання з могили. І Марія, і Дан, і навіть Йонел лівою рукою записували в нотатники численні риски й крапки, а розшифрувати їх — то іграшка для кожного:

«Невдача. Повний провал. Мисливець відмовився дати нам човен. Негайно повертаємось».

— Яка невдача! — закричав Йонел, охоплений божевільною радістю. — До дідька човен, мисливець і всіляка маячня! Мене ніщо більше не цікавить! Апарати працюють? Працюють! Ура-а!

— Браво, Йонеле! — зраділа й Марія. — Слово честі, я дуже рада!

— І я теж, — сказав Дан із якоюсь дивною інтонацією в голосі. — Але мене дуже гнітить притичина з човном. Отже, аби ви знали, вони зустріли на пагорбі мисливця. Тому й затрималися з виходом на зв’язок. Але чому він не захотів дати нам човна?

— Та ну його до лиха, того човна! — ніби цвяхами пришив Йонел. — Ти не розумієш, чоловіче, яку я здобув перемогу? Тепер ти мав би махнути на все рукою і хвалитися всім, що ти мій друг!

Марія швидко й погрозливо отямилась:

— Що з тобою сталося, Йонеле? Як ти можеш казати, що тебе ніщо більше не цікавить?

Йонел із чванькуватим презирством кинув їм в обличчя:

— Покажи мені ще когось, хто в такому віці сконструював би короткохвильову рацію!

Іскри подиву, а потім і злості блиснули в очах чорнявки з косами:

— А ти ніби не знаєш? Чи тільки прикидаєшся?

Йонел справді був ошелешений її словами:

— Хочеш сказати — Е…

— Ні! — жорстко урвала його Марія. — Не Е, не Ме, і не жоден із тих, про кого ти зараз думаєш. Я знаю, хто насправді це зробив!

— Хто? — витріщив очі Йонел. — Це аж надто цікаво…

— Лучія!

— Лучія?!! Теж мені… З нею чи без неї — то все одно, якщо по-справедливості.

— Авжеж, по-справедливості, брехуняко! Якби я не бачила вас обох, і якби я не бачила Лучію саму, і якби я не знала, що в голові і в руках Лучії…

Йонел махнув на неї:

— Ти завжди була гидкою…

— А ти чванько, яких пошукати треба… І в цьому ти завжди будеш найперший…

— Нікчема!

— Безсоромник!

Аж тепер Цомбі згадав, що Йонела слід привітати за його успіхи. І він метнувся до нього. Але Йонел не зрозумів його, навіть більше — витлумачив цілком по-своєму, бо боявся Цомбі, і відчув себе зараз так, ніби опинився на полюванні на левів без рушниці в руках, а на нього вискочив найрозлюченіший звір. Не довго думаючи, хлопець гайнув по подвір’ю, хоч краще було б сховатися десь на ганку. Це був початок невдачі. На подвір’ї валявся камінець, може, один-єдиний на все подвір’я, але саме об нього спіткнувся Йонел. Однак невдача цим не вдовольнилася. Замість того, щоб упасти на землю й розтягнутися біля каменя, Йонела підкинуло вгору, в повітрі він скрутився, а на землю вже впав, мов щосили кинутий кимось бублик. А невдача тим часом не вгавала: бублик, у якого перетворився Йонел, покотився по подвір’ю і, не знайшовши об що зачепитися, вдарився об діжку — найспокійніший тут предмет. Сильний і несподіваний удар умить перекинув діжку, зупинивши Йонела.

Коли все заспокоїлося, виникло й диво: з землі підводився не один нещасний, а двоє. Запилюжений Йонел, на обличчі якого виписувався страх, і Тік — спантеличений, мокрий як хлющ.

Ніби розуміючи, що єдина причина нещастя — саме він, Цомбі кинувся до ніг свого господаря, ладен прийняти на свою суху шерсть усю воду, яка дзюрком стікала з Тікового одягу.

— Бачиш, Тіку… — лагідно сказав йому Дан. — Чи не краще було б тобі таки піти до моша Тімофте?

Тік стрепенувся, мов мокрий пес, несамохіть наслідуючи свого друга, що тулився йому до ніг.

— Я йду, звичайно, я йду, — відповів він. — Тільки переодягнуся…

Цього разу ніхто вже не мав сумніву в щирості слів мокрого малюка.