Лицарі черешневого цвіту

1

На призьбі маленької, мов іграшкової, хати, обвитої виноградом і плющем, Урсу, голий до пояса, вирізував складаним ножем на землі обриси плота, не турбуючись про пекуче літнє пообіднє сонце. Неподалік від нього в затінку відпочивали гірські черевики, стомлені від дуже багатьох примірювань та пестощів. Малюнок, що виникав під лезом ножа, втрачав свої контури, лінії переплутувались і губилися десь у землі. Урсу забув про пліт; давні спомини розбуркали його й залишили в роті гіркий присмак. Літо було вповні, світило гаряче сонце, а спомини несли його в холодну пору із дощем і снігом, на розгаслі похмурі дороги. Він ніби бачив свої ноги, як вони важко загрузають у снігу й грязюці, і ніби відчував сирість, мороз і грязюку, яка доймала його, проникаючи крізь латане-перелатане взуття, придбане не знати ким і в кого. Скільки разів він клявся у своїй дитячій душі, коли взувачка підсихала біля груби, що накупить собі, як виросте, силу-силенну туфлів, чобіт, черевиків, виставить їх напоказ і мінятиме взуття кожен день. Він притуляв голі пальці до груби і тримав їх так, притулені, аж поки починала злазити шкіра. Він проклинав зиму з дощами та снігами, і завжди її наближення викликало в нього страх, починали боліти ноги. Як він прагнув, як він мріяв про той день, коли матиме нове взуття!

Але зараз було літо, і можна ходити босоніж по шовковистій траві на полях або по м’якому піску на стежках.

Урсу повернув до сонця розгублене від згадок обличчя. Обличчя кістляве, з правильними рисами, надто передчасно змужніле, але лагідне завдяки великим очам, чистим, неймовірно голубим. Він затулив очі рукою, потім повернув їх до затінку, де стояли черевики. І ніби побачив їх уперше. Зрадівши, мов дитина, він хутенько натягнув вовняні шкарпетки на ноги, погладив їх своїми велетенськими долонями, потім повільно, ніби в сповільненому кіно, почав узувати черевики.

У вікні в нього за спиною з’явилося бліде усміхнене обличчя матері. Жінка тихо кивала головою, важко зітхала, але погляд, яким вона стежила за сином, усе розумів. І голос у жінки був лагідний:

— Облиш, синку, черевики, бо ти відпозавчора нічого більше й не робиш. Попорав би краще в хліві!

Блискавичним рухом Урсу скинув черевики з ніг і, не обертаючись, пожбурив їх у відчинене вікно хати. Але така метаморфоза відбулася з ним не через материні слова, а тому, що в воротях несподівано постав Йонел.

— Ти мені приніс щось? — трохи спантеличено зустрів його Урсу.

Йонел не одразу відповів на запитання, а тільки дивився ошелешено, часто кліпаючи очима. Одягнений Урсу був аж надто дивно: на ньому тільки шорти, а на ногах вовняні шкарпетки аж до колін.

— Що з тобою, Урсу?

— Нічого. Я трохи займався гімнастикою…

— Гімнастикою?

— Так… А чого ти дивуєшся?.. Я тренувався на перекладині… Спеціальні вправи з перекручуванням і підтягуванням…

— На перекладині? У вовняних шкарпетках?

Урсу лиш тепер збагнув, чому дивується Йонел, і враз відчув, як щоки його спалахнули. На щастя, йому спала на думку рятівна ідея.

— Ого! Ти навіть уявити собі не можеш, як гарно тренуватись на перекладині у вовняних шкарпетках. Усі чемпіони так роблять, але це по секрету…

Йонел вимушений був задовольнитися цим поясненням, особливо тому, що в своєму житті не виконав жодної вправи на перекладині. Звідки ж йому знати таємничі звичаї акробатів!

— Ти приніс щось? — повторив Урсу запитання.

Замість відповіді Йонел показав йому напхом напханий портфель, який він досі тримав, сховавши за спиною. По-справжньому зрадівши, Урсу схопив приятеля за руку, і вони обидва пішли до дощаного хліва, що тулився до хати.

Йонел аж згоряв від нетерплячки здивувати товариша, бо ж мав чим. Виклично тримаючи портфель обіруч біля грудей, мов неоціненний трофей, він подався вслід за Урсу до хліва. Тісне дощане приміщення з покоробленими стінами, з перекошеним дахом, з густим плетивом павутиння по кутках було перетворене на справжній храм. Тут було ну чисто все, необхідне туристові, тобто групі туристів. Як грунтовно готувалися черешняки до походу! Що було в цьому хліві? Рюкзаки, льодоруби, мотузки, сокири, лопати, молотки, цвяхи, скоби, мішки, коробки та багато іншого добра.

Побачивши все це, зібране в одному місці, не можна було не спитати себе: невже щось забули юні дослідники? І треба бути дуже обізнаним, аби помітити брак чогось, без чого неможлива експедиція. І саме ця річ була в Йонела у портфелі.

Гість, дуже вражений і втішений цікавістю та нетерплячкою, з якою Урсу дивився на портфель, відкрив його, ніби виконуючи якийсь ритуал, і дістав із нього… три дуже гарні ліхтарі та дюжину круглих батарейок.

Урсу щосили ляснув правим кулаком по лівій долоні: так він висловлював свою найвищу радість. Лише його власна долоня здатна була витримати удар такої сили. Всяка інша перешкода була б зруйнована. Хлопець був дуже радий. Скільки разів він зупинявся перед вітриною магазину в центрі міста, щоб помилуватися тими ліхтарями, великими, завтовшки як людська рука! Вони до болю захоплювали його, і він навіть не уявляв собі в такі хвилини, що невдовзі ліхтарі стануть власністю черешняків і навіть зберігатимуться у нього в хліві.

Три мисливські ліхтарі! Чому три, якщо для будь-якої експедиції вистачило б одного або два чи принаймні три маленьких?.. Невже черешняки мали подорожувати і вночі? Чи їхній похід мав іншу мету, досягнути якої не можна без ліхтарів?.. І, врешті, що ж то за таємниця експедиції черешняків?

2

Багато хто намагався розгадати таємницю черешняків, загадку їхньої експедиції, але ніхто не прагнув так гаряче і з такою небезпекою, як Тік. Марія вже терпіти його не могла, він змушував її тікати світ за очі. Малий не давав їй спокою ані на мить, він всюди переслідував її з погрозами або з лестощами, стежив за нею відкрито або потай, вперто поклавши собі досягти свого будь-що. Малюк виробив диявольський план: не відходити від Марії ні на крок і весь час бути при ній з одним і тим самим запитанням на вустах:

«Ну, скажи, будь ласка, куди ви йдете в експедицію? Я нікому не скажу, ні словечком не прохоплюсь. Навіть перед Цомбі…»

І отак весь час, навіть щосекунди, якщо вдасться. Врешті-решт вона не витримає і скаже одну-єдину фразу, приміром отаку:

«Так, причепо! Ми йдемо ось туди, ясно?»

Туди, за задумом Тіка, означало б місце експедиції, число, одне слово — все.

Але чорнявка з косами і з очима, колір яких вона позичила в неба, була нечувано вперта. Вона й сама не могла б пояснити, звідки в неї стільки сили триматися. Білявий шибеник невтомно й постійно підточував її, мов вода камінь, нерви дівчини страшенно напружились, однак вона знаходила в собі сили дивитись на свого братика байдужим поглядом, ніби й не бачила його. Аби він підійшов хоч трішечки ближче, вона нахилилась би йому до вуха й кричала б десять годин підряд те, що він заслужив. Але малюк жодного разу не зробив небезпечного кроку. Він ходив собі околяса віддаля, переконаний, що перемога — найкраща його подруга.

Побачивши Віктора біля воріт, Марія зрозуміла, що нарешті їй випало кілька вільних хвилин: Тік відчував якийсь незбагненний страх перед Віктором, страх, якого йому ніколи не вдавалося ні подолати, ні приховати. Тому Марія весело пішла назустріч гостеві, побачивши, що братик чкурнув кудись звідси, підібгавши хвоста, а за ним услід Цомбі — піднявши свого хвоста знаком запитання.

— Господи! Коли ми вже підемо? Певно, навіть четвертовані не зазнають більших мук на колесі… Ух-х! Добре, що ти прийшов!

Віктор дещо підозрював про те, що відбувається між Марією та її братиком. Аби позбавити її від нав’язливої думки, він прикинувся, ніби не чує слів дівчини, і відразу заходився переповідати останні новини… тобто хвалитися трьома мисливськими ліхтарями. А вже потім відкрив і мету несподіваних відвідин:

— Треба переписати таємний шифр. Може статися, що він потрібен буде нам у кількох примірниках.

— А навіщо нам багато примірників? — здивувалася Марія.

— Мені не дає спокою одна думка, — відповів Віктор трохи знічено. — Вона якась неясна, будь вона неладна, це радше передчуття, згодом усе проясниться, Маріє. І прожени оцей плаксивий вираз з обличчя. Усе, що я можу тобі сказати, це те, що нам слід ужити всіх завбачливих заходів, і один із них — переписати шифр.

Марії не треба було пояснювати кілька разів. Вона дуже добре знала Віктора, може, навіть краще, аніж інші черешняки; зокрема, знала, що Віктор не запитує, аби тільки запитати, і що він не любить говорити про неясні речі. Тож вона подалася виконувати доручення: хутко побігла до хати, розвіваючи коси на вітрі, а Віктор, чекаючи її, стежив за витівками Цомбі.

Десь посеред подвір’я пса ніби охопило шаленство. Він то задирав голову, то піднімав хвоста, то ставав у стійку, то робив сальто-мортале, то качався по траві, то неймовірно швидко бігав навколо якогось невидимого центра. І все це на дуже маленькому клаптику, жодного разу не переступивши його, ніби ним диригував якийсь великий диригент.

Роздратований Маріїн голос відвернув увагу Віктора від собаки:

— Неймовірно! Я не можу знайти зошита! Я ж сама поклала його на полицю між книжками!

— А може, ти переклала його в інше місце, навіть не помітивши цього? Таке трапляється…

— Я добре все пам’ятаю! — стиснула Марія кулаки. — Я не торкалася до нього. Але якщо ти вважаєш…

Марія перевернула догори дном усе помешкання, а потім почала знову все спочатку. Ще раз перешукала в шухлядах, зняла кожну книжку з полиці, перекидала газети, перевірила навіть батькові папки й шухляди. Нема ніде. Вона спробувала відчинити масивну дубову шафу з книжками, в якій інженер Флореску тримав свої робочі книжки. Шафа була замкнена. Але Марія знала, що там не може бути її зошита. Батько тримав свої речі в довершеному порядку, і щоразу, знайшовши щось зайве поміж своїх речей, хай навіть звичайнісінький шматок паперу, він не тільки повертав його Марії чи Тікові, байдуже кому воно належало, а й завжди вичитував обом.

Не залишився необстеженим жоден, навіть найменший закуточок приміщення. Під кріслами, під столом, під килимами — Марія дивилася повсюди, але ніде й сліду зошита. Розгнівана до краю, безсила, вона знову вискочила до Віктора.

— Нема! Я передивилась уже все… Мені хочеться вити!

— Коли ти востаннє тримала його?

— Позавчора, після свята. Я зробила там кілька нотаток. Поклала його на полицю, туди, куди кладу завжди, і відтоді не виходила з хати. Навіть у Йонела не була вчора. Мама поїхала з міста, і квартира залишилась на мені. Якби тато не прислав телеграми, що приїжджає, я не могла б йому сказати, що йду на екскурсію.

— А він справді прибуває, справді? — стурбовано спитав Віктор.

— Цілком точно… Але якби він навіть не прибув, це все одно нічого не змінило б. Якщо тато дозволив іти, то це закон. Він ніколи не бере назад слова.

— Я не про це думав… — усміхнувся Віктор. — Хто залишиться з Тіком?

— Не турбуйся ти про нього! По-перше, мама приїде раніше, ніж ми вирушимо… а по-друге, він і сам може побути… Здається, це йому навіть більше до вподоби..

Їхню розмову зненацька обірвав своїм пронизливим гавкотом Цомбі. Охоплений якоюсь божевільною радістю, пес весь час закидав голову й несамовито гавкав у небо.

— Що це з ним таке? — спитала Марія. — Цомбі! Шаленцю! Іди сюди!

Але пес і вухом не повів на Маріїн заклик.

— Він, мабуть, здурів від спеки, — розсміявся Віктор. — Жаль, що ми не можемо бути такими веселими, хоч і нас спека доймає… Що робитимемо із зошитом?.. Боюсь, аби не довелося, врешті-решт, придумувати новий шифр.

— Не може бути! — запротестувала Марія. — Я мушу його знайти! Не провалився ж він крізь землю…

Марія не помилилася в своїх припущеннях. Зошит не провалився крізь землю. Тобто він не пішов униз. Зате піднявся вгору. Там він і був зараз, угорі. Не дуже високо. Лежав розкритий, прикладений каменем, на даху будинка. Біля нього лежав ще один зошит, чистий. А біля чистого зошита сидів кирпатий скуйовджений малюк. У руці в малюка — гостро заструганий олівець. Та за кілька хвилин кінчик олівця притупився, а зошит уже не був чистий. На першій сторінці зошита з’явилися якісь фрази. Олівець сумлінно виконав свій обов’язок і тепер мав право відпочити в кишені. Що й було негайно зроблено. Потім малюк запустив пальці в біляве скуйовджене волосся й дивився якусь хвильку, скажемо так — з висоти, з-під неба. Казка закінчилася. Тобто розпочалася. Або краще сказати, таємниця черешняків перестала, нарешті, бути таємницею для маленького сміливця на даху.

Складні знаки в Маріїному зошиті перейшли в другий зошит звичайними літерами. Перед Тіком були всі частинки таємниці, ба навіть копія шифру, яким черешняки мали намір користуватися в радіопередачах… А була ще окремо замітка на першій сторінці, коротенька, зате надзвичайно важлива для маленького детектива, полишеного на самого себе. Відмітка зроблена у формі заголовка:

НАУКОВА ЕКСПЕДИЦІЯ В ЧОРНУ ПЕЧЕРУ

А внизу ще один запис, теж важливий, але не зовсім ясний:

Від’їзд у четвер, 5 липня о 5 г. р.

Були там ще фрази, Тік переписав їх у чистий зошит, але всі вони видалися йому нецікавими.

Ще раз прочитавши заголовок, малюк вперше здригнувся. Чорна печера! Місце, де заховано чарівну коробочку, яка могла б зробити його невидимим!.. Оце та-ак! Аби ж то йому роздобути коробочку! Якби ж він її мав!.. Можна було б піти з черешняками, бути між ними… Ото він приголомшив би їх, особливо нестерпну Марію! І Дана… і всіх… І ніхто його не побачив би… Але чи тато дозволить йому піти?

Прочитавши наступну фразу, Тік здригнувся вдруге. І лиш тоді збагнув її жорстокість:

«Від’їзд у четвер, 5 липня…»

Отже… Так… Так!.. Це ж завтра! А він геть не підготувався! Ні ранця, ні черевиків, ні мотузок, ні ліхтарика, нічого… Анічогісінько в нього нема! Коли він устигне зібрати оце все!.. Та він зробить усе можливе й неможливе… Тільки так! Він не спатиме. Працюватиме цілу ніч. Він знайде голку, і тільки-но його змагатиме сон, він сам себе штрикатиме нею… Але чи дозволить таточко?

Тік здригнувся втретє, коли глянув на подвір’я. Цомбі таке витворяв на подвір’ї і так витріщав очі, що аж дивно було, як Тіка й досі не помітили.

«Ну, стривай, я тобі покажу, нікчемо! Я зав’яжу тобі хвоста вузлом, а в той вузол ув’яжу червону стрічку, щоб ти став посміховищем на весь собачий рід…»

Малюк, почувши голос Марії, яка кликала Цомбі, знову здригнувся. Але цього разу так сильно, що трішечки втратив рівновагу, завдяки якій тримався на даху. Посунувшись кудись, він мимохіть правою рукою зачепив зошит, куди переніс усі записи. Цим рухом він поновив рівновагу, але не наслідки. Зошит відлетів і в свою чергу натрапив на першу перепону: на Маріїн зошит. Ще частку секунди той залишався непорушний… і Тікові вдалося дотягнутися до нього кінчиком пальця, рятуючи від падіння. Але Маріїн зошит не мав за що зачепитися, а жодне диво в світі не ворухнуло й пальцем, аби його зупинити. Він поволі-поволі посунувся вниз…

Яке жорстоке нещастя! Тік лишень спромігся поглядом провести траєкторію падіння бомби, падіння гарматного ядра… Ніколи малюк не був ще такий безсилий…

Зошит зачепився за стріху, а потім… Тік заплющив очі й до болю стиснув кулаки, ніби той страхітливий зошит мав упасти йому на голову, а не на голову Марії, яка спокійно розмовляла з Віктором на ганку.

3

Черешняки мали зустрітися в Урсу в затишному місці за хлівом-складом. Хлопці прибули точно на домовлений час, але дівчата запізнювалися. Марія хоч попередила Віктора, що, може, затримається або й зовсім не прийде. Але з Лучією сталося щось неймовірне. Вона не попередила нікого і взагалі нікому нічого не сказала.

Та не це найдужче здивувало хлопців. Лучія завжди була дуже пунктуальна і на всяку зустріч приходила перша. Дан навіть прозвав її «Королевою ввічливості», і всі остерігалися її гострого язичка, коли йшлося про точний час. Ось чому було щось незрозуміле в запізненні Лучії.

— Санта Лучія! — нервував Дан. — Нарешті й вона припустилася помилки. Мамо рідна, як я познущаюся з неї, ха-ха!

— Не трапилось би з нею чого-небудь! — затурбувався Урсу.

— Я про це теж думаю, — сказав Йонел. — Ба навіть підозрюю, що таки сталося… Думаю, її не пускає батько! Не забувайте — він доктор, а такі люди не бачать нічого, не думають більше ні про що, окрім мікробів, переломів та кровотеч. Для них екскурсія, очевидно, просто нещасний випадок… Отже…

— Отже… найкраще буде, якщо ми почекаємо трохи, — запропонував Віктор. — Не дуже поспішаймо з висновками… Може, й сталося щось, а може, нічого особливого…

— Я залишаюся при своїй думці, — затявся Йонел. — У цьому й ви невдовзі переконаєтесь. Не дозволить їй доктор, навіть більше — не буде нічого дивного, коли він і нам почне ставити палиці в колеса… Ось дивіться, хіба я вам не казав?

Йонел кивнув на ворота. Усі одразу ж глянули туди. Звідти, де вони стояли, черешняки могли бачити ворота, самих же їх не було видно. На подвір’я заходила Лучія, але не сама, а в супроводі якогось низенького чоловіка, ще не старого, але з геть сивою головою.

Окуляри в золотій оправі надавали ще більшої поважності його постаті. Тільки усмішка, яку знало всеньке місто, ніби зникла з обличчя доктора Істрате.

— Ну тепер тримайтеся! — злякався Йонел.

— Та годі вже, вороне нещасний! — гримнув Дан. — Ти вже три дні накаркуєш біду, мов кретин…

— Кретин ти, або той індивід, який приховався в твоєму одязі! — швидко відрізав Йонел.

Перемовки відбувалися пошепки й на ходу, бо хлопці вимушені були йти назустріч гостям.

Доктор ледь усміхнувся хлопцям у відповідь на не дуже захоплені вітання. Він подав кожному руку, а коли Лучія відрекомендувала йому Урсу, обличчя його й геть спохмурніло:

— Ага, то це ти — Урсу, чемпіон з боксу! У мене чимало клопоту через тебе з носами й ребрами хлопців. Ти міг би бити трішечки слабше і влучати в сонячне сплетіння. Це надійніше й не залишає слідів… Отже, як мовиться, ти — ангел-хранитель групи…

Зніяковілий Урсу спробував заперечити:

— Ви знаєте… я… ми всі разом… всі за одного…

— Зна-аю… Як же не знати, — відповів доктор дуже серйозно, але враз повеселішав і додав: — Якщо ти теж ідеш в експедицію, то я спокійний…

Дан мимохіть штовхнув ліктем Йонела, але звернувся до гостя:

— Ми боялися, що ви не дозволите Лучії, і хотіли вас запевнити всі — я, Йонел…

— Навіщо всі? — розсміявся доктор. — Це було б невигідно для вас. Я, приміром, не дуже в гарних стосунках із тими, хто не займається спортом. Бо вони боягузливіші й слабші, аніж спортсмени… Я не довірив би дочку тому, хто замість того, щоб утримати її від падіння в якусь підступну яму, міг би впасти туди перший і, зашпортнувшись, збільшив би її шанси залишитись на дні ями… Отже, це ти одержав премію?

Одним поворотом фрази доктор Істрате заспокоїв усіх хлопців, крім Урсу, — той став ще розгубленіший, ще збентеженіший.

— Ви знаєте… я навіть не думав… Тобто… Мені навіть не спадало на думку жодного разу…

— Дуже добре! — похвалив його гість. — Якби ти хоч раз подумав про неї, вона дісталась би комусь іншому. Точнісінько так само, як і за моєї молодості… Через рік-два ти дізнаєшся, за що тобі її дали… Ви все зібрали в дорогу?

Ще один поворот, від якого Урсу пожвавішав. Згадавши, що він тут господар, хлопець запросив прибулого і, ясна річ, його доньку у свій склад. Пішов з ними й Віктор, надворі залишились тільки Дан та Йонел.

— Ну, що ти скажеш? — накинувся Дан на товариша. — Як тобі подобаються докторові мікроби, переломи й крововиливи?

— Цей доктор, мабуть, полюбляє спорт, — не дуже впевнено спробував захиститися Йонел.

— Краще визнай, що він може… може поставити тебе на місце…

— Твої жарти схожі на облізлу кицьку.

— Ось тут ти помиляєшся, — одразу ж заперечив Дан. — Вони схожі на тебе, бо так само безглузді…

Сварка поволі розгорілася й доходила вже до верхньої точки, коли об’єкт, який спричинив її, вийшов нарешті зі складу в супроводі Лучії, Віктора та Урсу.

— Непогано… — зі знанням справи похвалив прибулий. — Мені подобається. Я переконаний, що й діти… пардон, юнаки можуть іноді бути серйозними. Це добре, добре…

Йонел не забарився похвалитися:

— Якби ми вирушали просто в експедицію, це було б одне. Не знаю, чи казала вам Лучія… ми підготувалися до наукової експедиції, а не просто до екскурсії…

— Лучія мені начіпляла дзвіночків на вуха, — погрозив їй доктор. — Від них мені й досі непевно дзвонить у голові. Перепрошую, я не хочу видатись нескромним, та чи не міг би я дізнатися про мету вашої експедиції?

Йонел тільки цього й чекав:

— Ми хочемо уточнити карту району, скорегувати її, виправити помилки, які, можливо, допущені там, і доповнити її. На карті, яку ми знайшли в музеї, повно білих плям… вона дуже приблизна й поверхова…

— Непогано, — погодився доктор. — Мені подобається, дуже подобається. А в ваші плани, мабуть, входить скласти й карту печери?

Новий поворот збив з пантелику всіх черешняків. Юнаки домовлялися не говорити батькам надто багато про печеру, а представити її так, ніби вона не являє для них якогось особливого інтересу, мовляв, вони відвідають її мимохідь. Запитання загнало їх у безвихідь. Дан, скориставшись нагодою, що доктор не дивиться на нього, моргнув Лучії — хай вона відповідає.

— Ми зайдемо і в печеру, — сказала вона. — Але я тебе дуже прошу, таточку, не прохопись про це ніде жодним словом. Це наша цілковита таємниця!

— Ти не довіряєш своєму батькові? — вдав із себе і здивованого, і ображеного доктор Істрате.

— У кожного свої наміри, — втрутився Йонел. — Я, приміром, хотів би зробити важливе наукове відкриття…

— Непогано… Мені подобається…

Це прозвучало ніби як запрошення продовжувати, і Йонел не розгубився:

— Ви знаєте… Гірські утворення в нашому регіоні дуже старі, від палеозойської ери. Але я думаю, що вони, ці утворення, насправді пізніші, а існують ще одні, давніші.

— Тобто… так вважає наш учитель природознавства, — уточнив Дан. — На передостанньому уроці…

— Пробач, — урвав його Йонел. — Значить, я хочу довести, що палеозойські формування не найдавніші…

— Ага! — збагнув Лучіїн тато. — Ви хочете скористатися цим природним дуплом, цим зондажем, який являє собою печера, щоб знайти найдавніші відкладення…

— Точно! — гаряче потвердив Йонел. — Я цілком певен, що ми натрапимо на значно давніші утворення.

— А в найгіршому разі — на залишки старого граніту, — сказав Віктор.

— Будемо сподіватися, що вам пощастить, — усміхнувся доктор. — Ну, якщо ви до кінця були щирими, то відвертість за відвертість. На звичайнісіньку екскурсію я Лучію з вами не відпустив би. Але оскільки ви за всіма правилами задумали наукову експедицію, то це інше діло. Я пересвідчився, що ви ретельно підготувалися до неї, і вірю, що будете обачні. Саме тому я й хотів би дати вам одну пораду…

— Ми не забудемо її! — запевнив Дан.

— Ви її спершу вислухайте… — вів далі доктор. — Мені сподобалось, як ви грунтовно підготувалися… А втім… ви дещо упустили, а воно суттєве. Це я вам кажу не як медик, а як досвідчений турист… Перед тим, як іти до вас, я спитав Лучію, чи маєте ви аптечку, і… врешті… вирішив підготувати її для вас сам. Тому ми й запізнилися, за що просимо обоє у вас вибачення.

Лікар передав аптечку, міцно потиснув усім руки, побажав усіляких успіхів і вже від хвіртки помахав на прощання рукою.

4

Вечір накривав місто темними хвилями. Тіні спершу були прозорі, нечіткі, тремтливі, але в них уже вгадувалися паростки отих загадкових тіней, які густо проростуть уночі. Ліниво загорялися ліхтарі, розганяючи темряву.

Черешняки були у парку в центрі міста, в мовчазній тіні велетенського дерева. Їх зібрав туди Урсу спеціальним досланням, яке використовувалося тільки в нагальних випадках. Прийшли всі, в тому числі й Марія, скорившись владному закликові. Всі дивилися в одному напрямку, на естраду для духового оркестру. Перед самісінькою естрадою на лаві без спинки сидів рівно й непорушно, дивлячись у зеніт, Петрекеску — мисливець, власник надувного човна.

— Невже то він? — спитала Марія. — Мов стовп або стовбур якогось дерева. Невже можна сидіти закам’яніло стільки часу?

— То, мабуть, його привид, — спробував пожартувати Дан.

— Не гаймо часу, — зважилась Лучія. — Треба щось робити! Хто піде до нього?

— Підемо всі! — згадав Дан колишню свою пропозицію. — Може, ми його розчулимо і він дасть нам човна…

Черешняки пішли групками, по двоє, мовчазні, не чуючи землі під собою. Такий хід несвідомо запропонували Марія й Дан, які йшли перші. Підійшовши ближче до дерев’яного підвищення, група швидко розгорнулася віялом, оточивши лаву, на якій сидів Петрекеску. Мисливець підскочив, ніби його шпигонули голкою, а руки миттю сягнули в кишені.

— Що таке?.. Що таке?.. — забелькотів він.

— Добрий вечір! — хором привітали його черешняки.

— Що ви хочете? — спитав він, усе ще спантеличений.

— Ви нас не пригадуєте?.. — почав Урсу. — Ми вже зустрічалися з вами на пагорбі, отоді, коли просили човен…

Мисливець пильно придивився до них, спершу трохи недовірливо, але поволі-поволі заспокоївся. Трьох із тих, що його оточили, він бачив. Ба навіть усміхнувся четвертому, Йонелові. Нарешті полегшено зітхнув і сів на лаву.

— Ага! Отже, то були ви! А я вже думав, що на мене хочуть напасти, і їй-богу, було б їм непереливки, слово честі… Ну! То ви передумали?.. Ви йдете в другий бік? Стривайте, стривайте… я хочу вам щось сказати: то не гарно ходити хвостом за людиною. Негарно! Слово честі!

— Ми випадково йшли через парк, — вибачився Віктор. — А побачивши вас…

— Я вас краще радо прийняв би вдома… Тут, як самі бачите, я не можу бути гарним господарем, слово честі. Не можу вам запропонувати нічого… тільки кілька слів. Але спершу сідайте на лаву… Ні! Ні-і-і… Спершу дівчата, бо так велить звичай, а вже потім, якщо залишиться місце, то й лицарі…

Балакучість мисливця не дуже сподобалася Вікторові. Вона видалась йому загрозливим, небезпечним вступом. І лиш дізнавшись, задля чого потурбували його мрії, Петрекеску почав своїм писклявим голоском:

— Так, товариство… Вас шестеро якраз! Винятково, слово честі!.. Неймовірний збіг… Зараз майже… так, рівно сорок років тому… ви тільки гляньте, як минув час! Неймовірне?!.. Так, були ми на Оленисі, на Поляні Оленів… Знамените місце… Нас було теж шестеро, шестеро хлопців, як оце вас, шість асів!.. Ото місце для веселої екскурсії, друзі мої, слово честі!

Боячись, що мисливець удариться в надто довгу оповідку, Лучія скористалася першою ж паузою, щоб урвати його:

— Ви не гнівіться, але ми не можемо вас затримувати. Може, у вас є якісь справи…

— Я не серджуся, слово честі! Мені навіть дуже приємно поговорити трохи з молодими…

Неспроможна будь-що вдіяти, Лучія спробувала останньої розради: подумки рахувати, скільки разів мисливець скаже «слово честі».

— Як я вже вам сказав… Так, друзі мої… Були ми на Оленисі, шестеро таких хлопців, як оце ви, шестеро асів, ми тільки пішли на екскурсію, веселі, слово честі…

— Раз! — помилково вголос вихопилося в Лучії.

— Прошу? — перепитав мисливець, але, не почувши відповіді, повів далі: — Були ми на Оленисі…

— Шестеро хлопців, таких, як оце ми, — передражнила його Марія, — шестеро асів…

— Розташувалися півколом, — додав Дан. ^-

— Авжеж, слово честі! Сиділи ми на колоді… На поваленому стовбурі, слово честі! Шестеро асів нас було, і всі зібралися довкола одного знаменитого стрільця… Ас із асів… Звали його Добреску, слово честі… Сиділи ми біля нього на колоді, точнісінько як оце зараз ви сидите біля мене… Надзвичайно, друзі! Якби мене звали Добреску, то мені могло б здатися, ніби я на Оленисі, слово честі… Але ж ні! Бо ми тоді зустрілися вже в темряві, так, уже десь близько півночі… Якби зараз було трохи пізніше, якби мене звали Добреску і якби ми були на Оленисі, так, друзі мої, було б прекрасно, слово честі!..

— Може бути, що ми й досидимося до півночі, — жалібним тоном докинув Дан.

— Це було б чудово, слово честі… Було б точнісінько як і тоді… Тобто, стривайте… Нам треба було б бути на Оленисі, на колоді…

— І треба було б, аби вас звали Добреску, — нагадала йому Марія.

— Так, так… Я забув, слово честі. Треба було б мені спершу назватися Добреску.

— А ви ніколи не думали перемінити собі прізвище? — спитав Дан.

— Я думав, друже мій, я про це подумав лише хвилину тому, слово честі… Але для цього треба згаяти дуже багато часу, а я не люблю марнувати час, слово честі… Так, друзі мої… Було вже близько півночі, безперечно, минула десята, а може, навіть одинадцята… і було тепло неймовірно! У нас мозок плавився, слово честі… Звідки така спека?.. Не знаю… Ніби сонце сховалося в колоду, таке спекотне було повітря… Як у нас плавились мізки, господи! Але всі були великі аси, слово честі! Ми не ворушилися довкола Добреску. Ми слухали його, він нам розповідав свої мисливські пригоди, а ми його слухали, і було тепло, неймовірно спекотно, ніби вся земля горіла, слово честі…

— І як це можна витерпіти? — спитав Віктор, думаючи, ясна річ, про черешняків, а не про мисливця.

— А як же ми могли не витерпіти, друже мій, якщо з нами був Добреску?.. Ми могли б витерпіти будь-що… Еге! Зараз приємно: вечір, прохолода, слово честі… І не думаю, що я гірший, ніж Добреску… Я, друзі мої, такий стрілець, як Добреску… Якби зараз допікала спека, якби по вас стікав потоками піт, як тоді по нас, це було б чудово, слово честі!

— Добреску гарно розповідав? — спитала замріяно Марія.

— Як на полюванні! Він — неймовірний оповідач, слово честі… Від нього і я навчився розповідати… Еге! Випадки не розказуються отак просто, друзі мої…

Черешняки зазнавали нестерпних мук, але вони ладні були все і вся витерпіти, аби лиш мисливець позичив їм надувного човна. Бо, якщо по правді, то за ті муки, яких вони зазнавали, вони заслуговували не човна, а цілої флотилії.

— Так, друзі мої, — зітхнув мисливець. — Сиділи ми довкола Добреску, шестеро нас було, а він розказував, розказував так, ніби з листа брав, слово честі…

5

Поки черешняки в темному парку слухали неймовірні побрехеньки мисливця, проклинаючи дні і ночі, і їх доймала люта ненависть до всіх надувних човнів на світі, в другому кінці міста, на ганку, обвитому плющем, кирпоносий малюк із розвихреним чубом переживав ще нестерпніші муки. Він прогнав Цомбі десь у двір і навіть не зважав на його розпачливе скавчання чи, може, навіть не хотів його чути. Малюк лежав мов на голках. Він крутився, завмирав, очманіло хитав головою і знову крутився, а в нього впивалися тисячі голок, або, принаймні, погрожували впитися. Іноді він, згнітивши серце, безстрашно рушав до освітленого столу, але тої миті, коли опинявся біля дверей і бачив свого батька, схиленого над креслярською дошкою, душа його забігала в п’яти. Все ясно! Тік вочевидь був сам не свій. Будь у чому можна було б запідозрити малюка, але ніхто не міг би запідозрити, що йому бракує сміливості… Однак, незважаючи на це, він неспроможний був натиснути ручку й переступити поріг! Він, котрий…

І, щоб додати собі сміливості, малий почав пригадувати власні подвиги, які свого часу викликали захоплення в усієї міської дітвори.

Одного разу на уроці математики він відповідав так натхненно й сміливо, що вчитель, завжди похмурий і скупий на слова, назвав його справжнім Гауссом. Після цього Тік, скориставшись неуважністю вчителя — той саме ставив йому в журналі відмінну оцінку — швидко відчинив вікно і, ніскілечки не вагаючись, гайнув у порожнечу… тобто схопився руками за гілку клена, яку припильнував і перевірив заздалегідь. Але однокласники нічого не знали про це, бо зробив він усе дуже таємно, вони знали тільки, що їхній клас на другому поверсі, за кілька метрів над землею.

У класі запала така розпачлива тиша, що навіть учитель закам’янів. Непояснима мертва мовчанка тривала з хвилину, потім почувся стукіт у двері. Звичайний собі стукіт, але зараз він пролунав як вибух бомби.

Перший отямився вчитель. Замість того, щоб запросити того, хто стукав, до класу, він сам кинувся до дверей і, відчинивши їх, побачив… Тіка!

Учитель сахнувся на два кроки назад, зняв окуляри, подихав на них, протер хусточкою, а коли знову начепив їх на носа, підійшов до дверей і почав пильно придивлятися до кирпатої з’яви, час від часу зиркаючи на порожню парту під вікном.

Навперекір усіляким блискавичним розрахункам учитель, відомий тим, що неймовірно швидко розв’язував будь-яку задачу, ніяк не міг уторопати, що сталося. Учня, якого він слухав кілька хвилин тому, цього маленького Гаусса, насправді не було в класі? Вийти він не мав куди, бо в класі лише одні двері, вони за кілька кроків від кафедри… Учитель, очевидно, намагався розв’язати задачу, виходячи від абсурдного…

Про прочуханку, що її Тік одержав за цю витівку і в учительській, і вдома, — то інша оповідка…

А ще якось він посеред білого дня на залюдненій вулиці зупинив новесеньку машину — Тік давно вже придивлявся до неї, і вона йому видавалася нахабною. Машина йшла на шаленій швидкості, але хлопчині вдалося зупинити її — він просто закам’янів, мов хрест, посеред дороги. Шофер-любитель, юнак із чорною гостренькою борідкою, обурено спитав його, що сталося.

— Ви, будь ласка, не сердьтеся, — швидко відповів малюк. — Я забився об заклад он із тими малюками через дорогу, що зупиню машину і скажу вам, що зупинив її через заклад…

Дві дівчини, один парубок і, звісно, шофер, тобто всі пасажири в машині неймовірно здивувалися, почувши такі слова від малюка із живим сріблом в очах.

— І ще я забився об заклад, — вів далі Тік, — що ви будете від душі сміятися, а шофер із борідкою побіжить за мною…

Усе було саме так, як і передбачав Тік. Шофер із борідкою вискочив із машини й щодуху кинувся за оригінальним самовбивцею. Але малюк стартував чудово, він ще встиг навіть повернути голову на бігу й докінчити фразу:

— …та він мене не зловить!

І справді, водій не зловив його — перед двома бігунами постав велетенський паркан, може, найвищий у місті. У паркані була єдина дірка з долоню завширшки, але Тік промайнув у неї, мов блискавка. Шофер залишився по той бік паркану, від Тіка його відділяли лише кілька сантиметрів, та це були, мабуть, найдовші сантиметри, що їх йому будь-коли доводилось зустрічати в житті. Безсилий, він крутився перед діркою, схожий на розлюченого пса, в якого вискочила здобич, котру він щойно тримав у лапах.

Покрутившись отак під парканом, водій, зрештою, пішов до машини з таким виглядом, ніби його виваляли в кропиві, але по дорозі побачив шибеників, з якими заклався Тік, — ті аж осліпли від сліз, викликаних непогамовним сміхом. Відтак хлопець із борідкою зробив короткий захід проміж них — сльози тепер стали рясніші, але причина їх, на жаль для малюків, перемінилася.

А Тік і це передбачив, і навіть довів кількома хвилинами згодом, коли небезпека віддалилася із швидкістю ста двадцяти кілометрів на годину. Він понишпорив у кишені одного шибеника й знайшов там шматок паперу, де чорним по білому було записано: «І якщо хоч один із вас не одержить прочуханки, то я програв заклад. Тік». Він засунув папірець у чужу кишеню саме тоді, коли закладався…

Звісна річ, скуйовджений витівник не мав нічого ні до машини, ні до її пасажирів, він тільки забився об заклад із цими шалапутами, які цілими днями не робили нічого, а лиш жбурляли камінням по машинах. Отож і вирішив, що найкращі для них ліки — професійна прочуханка. Так він і сказав про це вдома, коли довелося вибачатися в годину викриття таємниці. Навіть наполовину помилуваний, засвідчений гріх вимагав спокути, і хлопчина одержав кілька звучних санкцій, не скрикнувши й навіть не кліпнувши. Тож чи має хто-небудь право приписувати йому страх?

А йому таки страшно було натиснути ручку, переступити поріг і попросити найріднішу людину дозволити піти в експедицію разом із черешняками. Згода самих черешняків його не цікавила… Врешті-решт, вони всі могли піти до дідька, бо жоден із них не проговорився йому про експедицію… Аби тільки батько дозволив, ото він викинув би їм коника…

Думка про цей сюрприз-покару, якої заслужили черешняки, переповнила малюка відвагою. Він ураз отямився від того, що стукає в двері, а може, то було калатання його власного сердечка, однак потім, навіть не тямлячи, чи йому відповіли, він зайшов до кабінету.

— Що сталося, пане начальнику? — спитав його інженер. — Мені причулося, чи ти й справді від якогось часу крутишся під дверима?

— Так! — відповів Тік.

— Отже, є нагода відповісти на перше запитання…

— Тату, що означає «ге ер»?

Інженер глянув на нього, не розуміючи:

— Про яке «ге ер» ти кажеш? Якась нова дурниця?

— Ні, таточку… Що означає «п’ята ге ер»?

— Он воно що! — збагнув нарешті інженер. — П’ята г. р.! Це п’ята година ранку.

Першого успіху Тік досягнув легко. І він сміливо рушив на штурм другого:

— Таточку… Я теж хочу піти в експедицію з Марією…

— Ні! — відповів інженер, схиляючись до паперів.

Він відповів дуже спокійно, і Тік зрозумів, що все втрачено. Аби хоч знаття, де й коли він допустив помилку. Може, ще раз спробувати? Дарма! Він знав, що нема ніякого сенсу наполягати. Батько ніколи не брав слів назад. А будь воно неладне! Тож коли, де він помилився?

Але малюк не помилився. Хоч би що він зробив, хоч би як з’явився перед батьком, хоч би коли прийшов, все одно він почув би ту саму відповідь. Одначе малий таки знайшов сили залишити кабінет з байдужим виглядом:

— Гаразд, таточку… Добраніч…

Та коли вийшов на ганок, із його очей струмком хлинули сльози.

Добраніч… Інженерові Флореску дуже потрібне було таке побажання, бо він передчував погану ніч. Він чекав Тікового запитання, відколи прийшов додому, і був дуже здивований, що довго його не чує. Він знав, що Тік страждатиме до сліз, але волів бачити його вдома, хай помучиться тут, аніж думати про нього весь час, коли він буде там, у невідомих місцях, де повно небезпек… Може, це жорстоко?.. Але це вже не має значення.

Тік був сумний, дуже сумний, він ледве стримувався, щоб не розревтися вголос. Але не мав зла на батька. Розум його весь час затято шукав хоч якусь шпаринку, шукав рятівних ангелів, пригадував казки з дивом в останню мить, пригадав і казку з найменшою царівною, чарівну коробочку…

Аби ж то мош Тімофте згадав, де вона захована!.. Але хіба зараз йому може придатися чарівна коробочка? Навіщо опечалювати моша Тімофте?.. Видимий чи невидимий — тепер уже все одно. Йому заборонено йти…

Зненацька малому сяйнула одна думка, нечувана думка… Не гаючи часу ані секунди, він метнувся назад, відчинив двері кабінету й запитав, напустивши на себе байдужого вигляду:

— Таточку, можна мені вийти в місто на півгодини?

Інженер відповів йому таким самим тоном:

— На півгодини можна…

Тік спокійно причинив за собою двері, спокійно ступив три кроки, а далі помчав стрілою.

Навіть Цомбі, невимовно здивований, не міг триматися його кроку в цьому гоні за останньою надією.

6

У парку черешняки вперше відчули — і почали благати всіх святих та нечистих, щоб це було і востаннє — реальний зміст поняття: бути виснаженим. Вони були виснажені…

— Так, друзі! — не вгавав мисливець. — Добреску — справжній ас, слово честі! Біля нас горіла колода так, ніби вона була напхана жаром, а нас шестеро, веселих, господи, і ми слухали його, ніби святого, і нам розпливалися мізки в головах, але ми навіть не ворушилися на колоді, слово честі. І якби зараз уже перейшло за північ, а ми були на Оленисі…

— Якби вас звали Добреску… — сказав Дан уже з останніх сил.

— О так, друже мій! Це було б точніше, слово честі!

— Сто сорок дев’ять! — простогнала Лучія голосом умирущого.

— Перепрошую? Не сорок дев’ять… Я вже вам сказав, слово честі! Рівно сорок років тому, друзі мої!.. Як нам тоді розказував Добреску! Еге-ге! Всі великі мисливці повинні вміти розповідати, слово честі!

— Слово честі! — майже закричав Урсу. — Ви не хочете позичити нам човна на кілька днів?

Мисливець подивився на них так, ніби вони лише щойно з’явилися перед ним:

— Мого човна? Якого човна?

— Вашого надувного човна! — вибухнула й Лучія. — Ми повернемо його вам назад. Ми вже думали й про оплату… Або, якщо хочете, то купимо його у вас…

— Отже, ви все-таки йдете… Господи ти мій!.. На Форельне озеро, так?.. Слово честі?..

Зрозумівши, що мовчанка підлітків означає згоду, мисливець спробував вкласти у свої слова всю силу переконання:

— Господи, я ж вас попереджав! Аби потім не казали, ніби я вам не говорив, слово честі! Друзі мої, там пекло, там небезпеки, це ж не жарти. Небезпеки підстерігають, мов вовки. Та й справжні вовки там є, слово честі… А в озері немає дна. Я мучився десятки разів, щоб дістати дно, і — який там дідько! — не зміг…

— А може, це тому, що вам не трапився меткіший дідько, — додав Дан упівголоса.

— Друзі мої, я вже вам сказав! А якщо не говорив, то повторюю, слово честі… Хай вас бог береже від вирів на Форельному озері. І Добреску нам казав про це, уже на смертній постелі, слово честі! То справжні урагани, катаклізми…

— Ви були там?

— Був, друже мій! Я там був двічі. Одного разу мене так закрутив вир, що поламав дощенту човен і ледь не проламав мені голову, слово честі…

Черешняки не зважали на нісенітниці. Їм хотілося будь-що роздобути човен.

— Не може бути, щоб ваш човен не витримав, — Марія спробувала вдатися до лестощів.

— Це єдиний човен, друзі мої, єдиний човен, який може витримати, слово честі. Інакше вир… Але там є й інші небезпеки, ще гірші, ще страшніші, ніж вири, слово честі. Господи, це ж кажу вам я! По озеру ходять нечисті духи. У кожному гроті повно вовкулаків і привидів… Це справжні духи, друзі мої, це не балачки й не вигадки, слово честі…

— І ви їх бачили? — спитав Йонел.

— Отак само, як вас біля себе. Кілька привидів за два метри. І вони так горлають, друзі мої, аж голова розколюється. Хто їх раз побачить, то вже не буде нормальною людиною, слово честі!

— Це вже точно! — потвердив Віктор.

— Так, так, друже мій! Я не помиляюся. У мене гострий зір. Так і Добреску сказав мені на Оленисі: «Хлопче! У тебе зіркі очі!» Це велике діло, друзі мої, слово честі!

Дан уже не міг терпіти. Він тільки й спромігся запитати таким тоном, яким питають, котра година або де найближча поштова скринька:

— Ви з нас кепкуєте чи з вас хтось покепкував?

Мисливець гордовито підвівся з лави:

— Юначе, я тобі не дозволяю! І прошу тебе бути ввічливим! Ти знаєш, із ким розмовляєш? Слово честі! Навіть тоді, на Оленисі, Добреску сказав мені…

— То ви й нам скажіть! — урвав його Дан. — Ви даєте нам човен чи ні?

Ультиматум розгнівив мисливця:

— Вам має бути соромно! Якби тут не було директорового сина, то я міг би сказати, що ви — справжні віслюки, слово честі!

Директорів син зрозумів, що саме нагода втрутитися:

— Ми дуже красно просимо вас хоч сказати, ви зможете чи не зможете позичити нам човен?

Петрекеску безсило опустив плечі перед Йонелом:

— Любий мій, це неможливо. Колись я зміг би, але зараз не можу… Човен я давно продав, слово честі!

Черешняки відчули, як у них хитнулася земля під ногами. Хто й за що прирік їх на такі тортури?

Дан кинувся на мисливця, мов божевільний. То щастя, що Урсу встиг зупинити його в останню мить.

— Ну, гаразд, добродію! — заверещав Дан. — Ви не могли нам сказати цього перед тим, як морочити голови всіма цими колодами, Добресками, Оленихами та іншою маячнею?

Мисливець аж запінився від люті. Слова вилетіли з його вуст, мов набої:

— Юначе! Слово честі!

Після цього швидко, по-військовому підвівся.

Урсу заплющив очі й впав опукою на лаву:

— Добродію! Якщо так триватиме ще хвилину, то ми вирвемо з корінням он те дерево й посадимо його вам на голову замість капелюха! Слово честі!

Дерево, на яке він показував, було найбільше в усьому парку.

7

Ніч уже розкошувала на повну силу. З непроглядним мороком, з несподіваними шумами, з незліченними таємницями. І з місяцем, промені якого заплутувались у гущавині.

На розі вулиць два хлопці, вступивши до спілки з нічними духами, пошепки підганяли один одного:

— Іди ти, каракатице заклякла!

— А чому не йдеш ти?

— Тобі страшно, бовдуре! Кістки твої залишились у пальті…

— Мені страшно? А ти не бачиш, що сам тремтиш, мов невипрана ганчірка?

— Якщо я не вставлю тобі металевих кілець у щелепи, то натру язика наждаком, йолопе!..

Так, це були вони — Сергій і Трясогузка. І розмовляли своєю, ясна річ, звичайною мовою. Хотіли щось вчинити, але їм бракувало сміливості.

— Отже, ти не йдеш? Я хочу знати точно!

— Ти ж не шеф. Врешті-решт, хто ти такий? Віл… Я повертаюся…

— Стривай! Мені блиснула велика думка! А що, як нам піти вдвох?

— Згода. Ходімо разом…

Треба було аж півгодини, щоб вирішити таку просту справу.

Нарешті вони, спершу повитріщавшись на всі боки, вирушили. Ступали навшпиньки, тулячись до парканів, ховаючись у тіні дерев, мов двоє людей з нечистими намірами… Якась вулиця… ще одна… Велика хата з багатьма вогнями, перед якою вони закам’яніли на хвильку.

— Йонелова хата, — прошепотів Трясогузка. — Бачиш, як добре, що ми захопили карту!..

— А хто не знає, що це Йонелова хата? — огризнувся Сергій.

Вони пішли далі, крадучись у тіні парканів, остерігаючись зчинити бодай найменший шум. Зупинилися за якимось рогом, перед міцними ворітьми. Заглянули на подвір’я. Там — ані руху. Жоден звук не порушував нічної тиші. Маленька, мов іграшка, хатка, яка тонула в зелені, нечітко виднілась при місячному сяйві. В одному з вікон світилося.

— Якщо він удома, то попросимо позичити підручника з фізики, — прошепотів Сергій. — Скажемо, що готуємося до переекзаменовки.

— Думаєш, він такий простодушний? Аби не пронюхав чогось та не було прикрощів…

— Ні, що ти! Ми легко обведемо його. Скажемо, що їдемо разом завтра вранці в село на всі канікули. Скажемо нашу вигадку, що загубили книжки… Виплутаємося…

— Виплутаємося, — погодився Трясогузка, — але тоді — прощай, плане…

— Може, його нема вдома… Ох, господи!

Лоботряси зібралися з духом і зайшли на подвір’я.

Перед самою хатою їх щось ніби легенько зупинило, і вони знову відчули дрож та взаємне презирство.

— Ну, що? Ти замерз?.. Не вб’є ж він нас за те, що ми прийшли позичити книжку з фізики…

Сергій, згнітивши серце, постукав у двері. Зсередини почувся жіночий голос:

— Заходь, синку, заходь, двері ж не замкнені…

Вони підштовхнули один одного, але зайшли обидва разом. Ледь пролізли у вузькі двері.

— Добрий вечір! Урсу вдома?

— Нема, і навіть не сказав, куди йде. Та ви сідайте, дітки… Він має ось-ось бути, бо завтра йде, а треба ж і поспати трохи…

— Ми прийшли позичити в нього книжку, — сказав Сергій. — Ми теж завтра їдемо…

— Якщо ви прийшли тільки ради цього й завтра теж їдете, то пошукайте книжку в нього у кімнаті… Навіщо ж вам марнувати час…

Гості квапливо подякували господині й зайшли до кімнати Урсу.

Маленьке приміщення аж сяяло чистотою, де кожна річ мала своє місце. Шкільні підручники стояли на столі. Трясогузка заходився нишпорити поміж ними. Сергій узявся за інше. Нарешті знайшов те, що шукав: тоненький легенький екскурсійний одяг, ніби зітканий із кишень та кишеньок. Спритно розстебнув одну з кишень і вклав у неї блискучу дерев’яну коробочку, трохи меншу, ніж табакерка. Готово! Потім так само швидко застебнув кишеню й опинився біля Трясогузки якраз тоді, коли той знайшов підручник фізики в книжках.

— Зроблено! — підштовхнув його Сергій. — Поспішаймо!

Вони вийшли з кімнати Урсу з такою радістю в очах і в рухах, ніби щойно побували в раю. Трясогузка тримав підручник фізики, мов перепустку на вільний прохід. Обидва дуже чемно подякували господині, яка плела спицями светра синові, і прожогом метнулися за двері. Коли вже були серед двору, почули, як рипнула хвіртка. В обох підкосилися ноги, і вони вмить опинилися на траві, так і не збагнувши, чи попадали самі, чи їх туди хтось кинув. Але, на їхній подив і щастя, постать, що ковзнула повз них, і голос, який вони почули, були не Урсу.

— Мадам Теодору! Мадам Урсу! — почувся стривожений голос якоїсь жінки.

Тої самої миті, коли жінка з пронизливим голосом переступала поріг хати Урсу, дві темні тіні підвелися з трави.

— Та це ж Йонелова мама! Ушиваймося!

Якщо ушиватися означає мчати швидше, ніж поїзд, то Трясогузка справді знайшов дуже точне слово.

8

Дрібненька й худорлява жінка, одягнена вся в чорне й рано постаріла, відчула себе спершу дуже пошанованою відвідинами пані, що жила через дорогу, хоч ніхто досі так її й не кликав: «Мадам Урсу». Однак побачивши, як сусідка одягнена — в домашньому халаті, в кольорових капцях, а особливо помітивши її блідість та розгублення, зрозуміла, що лиш якась надто нагальна справа вимусила її перейти через дорогу…

— Ой лишенько! — вдарилася об поли старенька. — Невже й ваш хлопець пристрастився до тієї капості, яка називається боск?.. Господи, го-о-осподи, скільки клопоту в мене через нього… Дуже часто приходить котрась мати і скаржиться, що Урсу побив її сина… І хай мене бог покарає, якщо вони справді не ходять за ним, як за ведмедем, і годинами благають, аби він їх побив… Я такого ще не бачила: просити людину, навіть платити їй, аби вона тебе побила. Може, ви мені не повірите, але чим дужче він їх поб’є, тим вони задоволеніші… їй-богу, світ перевернувся…

Йонелова мати відповіла спокійно:

— Ні, мадам Урсу, Йонел не займається боксом… — вона особливо наголосила на останнє слово з благородним наміром навчити сусідку говорити трохи правильніше. — Це справді капость, мадам Урсу…

Господиня витріщила очі й несвідомо знизала плечима. Гостя сиділа й далі на стільці, потім щільніше загорнулася, ніби її доймав холод, у халат із червоного оксамиту, який сягав полами долівки.

— Це капость, мадам Урсу, — повторила вона. — Мій чоловік поїхав до Бухареста, на засідання до міністра. Думаю, знаєте й ви, що міністр без нього нічого не може зробити… І я залишилась сама, мадам Урсу, і ви єдина людина тут, з якою я можу порадитись… Оце недавно приходив до мене один службовець, тобто йому допоміг влаштуватися мій чоловік… ви його повинні знати… Це Петрекеску, мисливець, майор Петрекеску, він ще колись мав будиночок такий із левами біля Рибальського мосту…

— Як же його не знати! Це такий тонкий, як тичка, з бриликом на голові, мов гніздо. Люди кажуть, ніби він неперевершений мисливець…

— Атож, мадам Урсу, саме так і є, як кажуть люди. Ви знаєте, він приносить нам щонеділі дичину… Ну, та гаразд, мадам Урсу, майорові було дуже прикро, що він не застав мого чоловіка вдома, аби розказати йому, які небезпеки підстерігають Йонела… Мені здається, ваш син теж завтра виходить…

— Авжеж, Тудорел завтра йде… Ще вдосвіта… Бідолашні! Вони вже цілий місяць тільки й думають про цю мандрівку!..

— Ой лишенько, мадам Урсу! Як ви можете говорити так?! Адже там стільки нечуваних небезпек!.. Мені сказав мисливець. Адже там стільки прірв, вода без дна, повнісінько звірів… там є навіть духи, мадам Урсу… Ви чули? Кажуть, виходять ночами і вовкулаки, і привиди… Майор клявся честю, що бачив там усілякі видіння… Він зустрічав там і Добреску, дуже поважного чоловіка… І Олениху, це, мабуть, колишня бояриня… Він сказав мені, що не вірить, що хтось повернеться звідти живий… Їй-богу, мадам Урсу! Він мене просив, аби я не пускала Йонела, і ще він мене просив переказати це й іншим батькам… Особливо вам, бо ви ж моя сусідка…

Старенька вислухала все, часто киваючи головою, ніби стверджуючи кожне слово гості в червоному халаті.

— Я не кажу, що нема небезпек і звірів, — мовила вона. — Але ж небезпеки зустрічаються повсюди, на кожному кроці. Ідеш вулицею, а тобі може впасти цеглина на голову або ти перечепишся і зламаєш собі ногу… Ба навіть у хаті можеш посковзнутися на східцях і піти просто в могилу, як це сталося рік тому з мадам Васіліу. І звірі стрічаються на кожному кроці, одні справжні, другі — в людській подобі… І тут, у нас, на схилі пагорба взимку з’являються вовки. А вони ж є і влітку. А там же кодри!.. Що ж до вовкулаків, привидів та інших з’яв — то це все байки, вигадані для того, щоб лякати немовлят.

Йонелова мама трішечки скривила носа, почувши такі слова від мадам Урсу. Але це швидко минулося. Інше доймало її: старенька не хотіла вірити тому, що сказав мисливець.

— Отже, ви не вірите в духів, мадам Урсу? Хай бог боронить!

— А що ж мені робити, пані, якщо за п’ятдесят літ я не зустріла жодного духа, ні доброго, ні лихого? Я кажу собі: бережи мене, боже, від людей, а від духів я вбережуся сама!

— Отже, ви вірите, що жоден дух не нападе на хлопця?

— Хай дає бог, щоб це була єдина небезпека… Я не кажу, що небезпек не буде… Але щоб поламати руку чи обдерти ногу, то таке і в хаті може трапитись. Хай вони бережуться й остерігаються. А то непогано, коли людина змалку привчається до всього живого. Бо інакше виросте боязкою, мов заєць, і нічого не знатиме, мов сороченя…

— Та… мабуть, ваша правда, — почала заспокоюватися Йонелова мама.

— Дозвольте йому, сусідко, хай іде! Коли вже й дівчата збираються в дорогу! Що, вони захищеніші від небезпек, аніж ваш син? Бачили б ви доктора Істрате, як він підганяв доньку…

Йонелова мама не мала більше що сказати. Вона забула про страх, який вимусив її перейти через вулицю в халаті і в капцях. Вона поверталася додому вже з іншим настроєм у душі. А біля хвіртки навіть подякувала матері Урсу за те, що підбадьорила її.

— Так уже гарно влаштована людина, — відповіла їй старенька. — Треба гарно думати про завтрашній день, бо коли в тебе в голові тільки чорні думки, то таке життя не може називатися життям.

— Правда ваша, мадам Урсу…

— І нічого не бійтеся… — вирішила старенька повністю розвіяти всілякі страхи своєї гості. — Якщо ваш хлопець розіб’є голову чи навіть поламає ногу, то швидко вилікується, бо доктор Істрате дав їм повну торбу лікарських інструментів та ліків…

Йонелова мама відчула, як вона вислизає з халата.

9

У перукарні «Гігієна», найвідомішій на все місто, двоє працівників чекали години закриття. Один із них, високий чоловік, такий високий, ніби природа втратила відчуття міри, наділивши його таким зростом, давав перед другим безплатну виставу з оперної музики. Так він робив завжди, коли не було клієнтів. А оскільки таке траплялося досить часто завдяки давнім неписаним законам, які зобов’язували жителів міста користуватися тільки власними бритвами, а стригтися лише напередодні великих свят, його високість із часом став досить відомим артистом. Правда, аудиторія була не дуже численна: лише один меломан в особі його колеги, та й репертуар не надто багатий: одна-єдина арія, зате це — невмируща каватина його пращура по цеху з Севільї. Може, сама арія й не передавалася з надмірною музичною точністю, бо там іноді перепліталися між собою бекари й бемолі, одні ноти подовжувались, інші зникали зовсім… зате виконавець виявляв стільки ентузіазму й так жестикулював, що навіть Тіто Гоббі чи Рікардо Страччіарі не могли б порівнятися з ним. Він готував арію, вигинаючи спину луком. Потім клав чистий рушник на ліву руку. В праву руку брав бритву, після цього витягав від середини кімнати до порога дверей ліву ногу. Рука з бритвою виписувала велетенське півколо, яке завжди лякало павуків, що розбігалися по кутках кімнати. Але він ще не починав. Спершу, він вважав, слід усміхнутися. Потім засміятися. Далі — вже регіт. Регіт переходив у трелі. Артист починав арію: «Хо-о, хо, хо, хо, хо! Хо-о!..» І поки трелі викидали слова арії, голова його починала рухатися врізнобіч із приголомшливою швидкістю: вправо, вліво, вниз, угору, вперед, назад, навскіс, навхрест, по колу, паралельно, і з такою силою, що аж страшно. Але в цій унікальній жестикуляції брала участь не тільки голова. Рука з рушником, оживлена силою октав, виганяла останню мушку з приміщення, а та, що з бритвою… не залишала жодного кубічного міліметра в приміщенні, яке було б виголене до блиску не раз, а десятки разів за час однієї-єдиної вистави. Коли артист доходив до місця, яке в перекладі означало б: «Я найкращий цирульник», він демонстрував такий інстинкт цирульника, звісна річ, якщо він існує, той інстинкт, що тоді будь-хто міг би навчитися там цього прекрасного мистецтва. Іноді він розводив такі шалені піруети, що мусив вибігати надвір, аби часом його голова не пробила стелі й не виткнулася через дах, мов димар. Однією ногою він стояв посеред кімнати, а другою виписував кола під стелею, тіло вигиналося гігантським півмісяцем, а голос… та що там казати! — у такі моменти голос його своєю силою переходив у канонаду. Ціла казарма, перетворена в хор, звучала б поряд із його голосом, мов звук однієї краплини біля водоспаду. Фінал був схожий на початок арії, тільки постать артиста засвідчувала втомливу дорогу до вершини мистецтва. Найбільша біда полягала в тому, що вистава відбувалася всередині приміщення, а не перед ним. Не мала б тоді перукарня «Гігієна» відбою від клієнтів!

Але, окрім цієї вади, великий артист був дуже порядною людиною. Першокласний майстер, сердечний, чесний до наївності, приятель для всіх: багатих і бідних, веселих і сумних, окрім цього, він був найзавзятіший і найвідоміший читач міської бібліотеки. Майже щодня він читав у перукарні якийсь роман, цьому великодушно сприяли й жителі міста — вони ніколи не стояли в черзі голитися чи стригтися. Тому, будучи у відповідному настрої, велетень-артист зупиняв на вулиці якого-небудь непоголеного індивіда й давав йому найкращий рецепт:

— Ви хочете назавжди позбутися мук гоління?.. Відпускайте бороду!

Натхненний і невизнаний артист щойно виконав знамениту арію й готувався закінчувати нічний концерт, бо його аудиторія, тобто товариш, навперекір пронизливим звукам, від яких аж стіни дрижали, спокійно спав на стільці. Годинник показував, що пора вже зачиняти заклад. Артист заходився наводити лад, з неймовірною вправністю метляючи довжелезними руками.

І саме тут у дверях постав Дан… його син. Черешняк був неймовірно стомлений, ледве тягнув ноги. Він зайшов до перукарні — і щоб разом із батьком піти додому, і щоб трішечки перепочити. Хлопець стомлено опустився на стілець і переповів батькові останні неприємності. Перукар махнув синові рукою, щоб той замовк, бо побачив через дорогу постать, яка прожогом мчала до перукарні.

— Вільгельм Телль! — здригнувся він. — Дуже може бути, що хоче поголитися!

Черешняк досадливо подивився на двері… і ледве встиг сховатися за шафу. Вільгельм Телль — то був Петрекеску, мисливець!

Не кажучи й слова, пізній клієнт упав у крісло перед дзеркалом і показав рукою на бороду. Артист, найзаклятіший противник мовчкуватих людей, підштовхнув його до розмови:

— Коли йдете на полювання, маестро?

По якійсь хвилі важких роздумів Петрекеску зважився відповісти:

— Відсьогодні я, добродію, у відпустці. Три тижні я навіть не з’явлюся в місті… Рушниця, дичина, ущелини, слово честі…

— Ви підете й на Олениху, маестро?

— Як вам сказати… я не дуже впевнений, слово честі…

— А як там було чудово сорок років тому! — розпалював його перукар. — Добреску, колода і мізки, мізки, маестро!

— Послухайте, добродію! — вибухнув мисливець. — Якісь бродяги, якісь віслюки… Я їм кажу про Добреску й про Олениху, а вони… Віслюки, слово честі…

— Та що ви кажете? — здивувався Фігаро. — Не може такого бути! Вони не попадали на коліна перед вами, слухаючи вас?.. Та хто ж це такі, маестро?

— Якісь школярі, добродію, товариші директорового сина, слово честі… Здається, ваш син теж водить дружбу із директоровим сином?

— Здається, так, — відповів дипломатично Фігаро. — Я його спитаю вже сьогодні ввечері, маестро.

Свою відповідь перукар прочитав із німих жестів черешняка, що сховався за шафою.

— І ваш син теж кудись іде?

— Я щось чув про якусь екскурсію, — відповів Фігаро, скосивши перед тим око на свого сина.

— Добродію! Ви не повинні його пускати! Там смерть, там нещастя, слово честі. І навіть сам Добреску казав…

— Якщо ви твердите, що там дуже небезпечно, я не пущу його! Будьте певні!

— Так, добродію! І добре було б, аби ви передали це й іншим батькам. Може, я видаюся вам трохи дивакуватим, слово честі, але ж я хочу для них тільки добра. Не пускайте їх, добродію…

Дан вийшов із сховку, але не для того, аби краще чути, що казатиме Петрекеску. Ні… Почаклувавши трохи перукарськими інструментами й кремами, Фігаро щедро намилив мисливця, потім механічним жестом узяв зі столу бритву, саме ту, яку підсунув йому Дан. З рідкісною делікатністю він почав голити клієнта, але при кожному рухові бритви мисливець здригався і скреготів зубами. Бравому перукареві було невтямки, що відбувається з клієнтом. Ніколи ще він не бачив його таким знервованим. Аж поки мисливець почав просити пощади:

— Перемініть, будь ласка, бритву! Ви хочете мене замучити? Слово честі…

Фігаро, пильніше глянувши на інструмент, з подивом відзначив, що замість бритви йому править скіпка для розпалювання вогню. Він навіть не мав сили вибачитись. Узяв другу бритву, справжню, і рухи його стали ще елегантніші. На обличчі мисливця з’явилося справжнє задоволення.

Вмивши клієнта, Фігаро великодушно попудрив йому щоки, шию, потилицю. Мисливець розплатився, але перш, ніж піти, ще раз нагадав перукареві:

— Не пускайте його, добродію! Слово честі. Бо й Добреску ка…

Але він не закінчив. Втягнувши голову в плечі, він почав терти шию, чухати потилицю, ребра, спину, часто ворушити плечима, а потім знову чухати потилицю, терти шию. На нього ніби напала якась невідома хвороба, чи, може, він хотів будь-що дати нічний концерт міміки.

Фігаро не міг відвести здивованого погляду від довготелесої постаті, яка стрибала з місця на місце, зупинялася, потім знову стрибала і знову зупинялася.

Дан, скориставшись тим, що на нього ніхто не дивиться, швидко пересипав те, що було в коробочці з-під пудри, в паперовий кульок — тепер у нього був найнестерпніший порошок для сверблячки з тих, які будь-коли вироблялися.

10

У кабінеті інженера Флореску ще світилося. До цього всі звикли в кварталі. Незвично було інше: візит до інженера в пізню нічну годину. Подив тривав недовго — мить, другу, бо радість мати таких гостей швидко пересилює подив. Мош Тімофте був одягнений у святковий костюм, а в руках тримав, мов талісман, свою знамениту люльку.

— Сідайте, моше Тімофте! — запросив його інженер. — Почувайте себе як дома. Сідайте ось сюди, у крісло…

Старий сів, натоптав люльку, неквапом пихнув.

— Та-а-ак… — сказав він. — Я прийшов пізно, але знаю, що в цій кімнаті світла рано не гасять…

— Будь-коли ви тут бажаний гість, моше Тімофте. Та ви ж і самі знаєте дуже добре…

У кабінеті інженера було повно папок та паперів, і старий, побачивши все, схвально закивав головою:

— Важке діло, оця інженерія… Але й гарна, кажуть люди… А я пригадую, що в п’ятому класі ти хотів стати артистом цирку…

Щоразу, згадуючи той випадок, інженер втішався. Справді, тоді, після великої шкільної невдачі, він надумав утекти із цирком, і ніхто про це не знав, навіть найближчий друг. Хлопець тренувався, цілий день, робив найрізноманітніші акробатичні й жонглерські вправи, уявляв, як виконуватиме найнеймовірніші номери. Такі, якими полонив його цирк. А перед тим, коли він хотів сказати все батькові-матері, з’явився мош Тімофте…

Згодом Флореску сміявся, згадуючи той випадок, але що за страхітливі тоді були хвилини! І як мош Тімофте здогадався? Ніколи він не питав про це в нього.

— Як ви тоді здогадалися, моше Тімофте, що я хочу втекти з цирком?..

— Ти аж зараз про це питаєш, — усміхнувся старий. — Минуло вже стільки часу, я вже й не пригадую добре… Мабуть, тому, що надто часто бачив, як ти перекидаєшся через себе та ходиш околяса довкруг цирку… Я трохи здивувався й пішов до них…

— Ви розмовляли з працівниками цирку?

— А звідки ж я міг би дізнатися, що ти хочеш піти?.. Я взяв їх у роботу, і вони мені сказали все… Ну, оскільки зараз нема вже ніякої небезпеки, то я можу сказати, як у них загорілися очі на тебе.

Засміявся й інженер. Ніби трохи двозначно. Його охопили непояснимі відчуття й сентименти.

— А ви знаєте, що для мене неясно, моше Тімофте?.. Чому ви нічого не сказали татові…

Старий пожвавішав:

— Трохи пригадую… Я, здається, побоювався. Думав, що коли про це дізнається хтось із домашніх, то ти втечеш із іншим цирком.

Пожвавішав і інженер:

— Мабуть, так воно й було б… Аби мені тільки-но хтось сказав хоч слово навперекір, аби я лиш відчув один-єдиний жест, то пішов би світ за очі… Це величезна ваша душевна якість, моше Тімофте. Ви завше знаєте, коли й куди треба щось спрямувати.

— Може, так воно і є, як ти кажеш, — скромно погодився старий. — Я все беру близько до серця…

Захопившись розмовою, інженер забув, що він господар у хаті. А згадавши, швидко поставив перед гостем вазу, повну помаранчів.

— Частуйтеся, моше Тімофте… Почувайте себе як дома…

Старий уважно подивився на помаранчі, дбайливо загорнуті в червоний шовковистий папір. Несподівана думка зринула йому в голові.

— Де ви знайшли так дбайливо загорнуті помаранчі? — поцікавився старий.

— У домі інженера Флореску! — відповів, усміхаючись, господар. — Це одне з Тікових задоволень: загортати помаранчі, так каже його мати… А я радше думаю, що справжнє задоволення для нього — шукати, де я ховаю червоний папір. Бо я щоразу перемінюю схованку, а він щоразу її знаходить…

— А я думаю, що йому до вподоби загортати їх, — м’яко запротестував мош Тімофте.

— Якщо так кажете ви, то так воно й є… Безперечно, так і є, моше Тімофте. Днями якось я пожартував…

— Тоді я не хотів би продовжувати. Ти щойно сказав, ніби в мене є гарна душевна якість. Може, це й правда.

— Так, моше Тімофте: ви завжди знаєте, коли і як треба щось спрямувати…

— Отже… я тебе дуже просив би, аби ти відпустив хлопця разом з іншими в печеру.

Інженер відповів, не підводячи погляду на старого, який, зблідши, чекав відповіді:

— Я відпускаю, моше Тімофте…

. . . .

На подвір’ї мош Тімофте почув, як його хтось гукнув пошепки від вікна:

— Я йду, моше Тімофте?

— Ідеш…

Кирпоносий скуйовджений малюк припав головою до плеча моша Тімофте. І розчулив його до сліз.

Стояла непроглядна ніч, отже ніхто ніколи не зміг би твердити, нібито бачив, як плаче мош Тімофте.