Лицарі черешневого цвіту

1

(Тут автор уперше дозволяє собі звертатися безпосередньо до читача.)

Ночі напередодні великих мандрівок… Білі величезні вітрила, підняті на кораблі дитинства… Я бачу тебе на березі неспокійного далекого океану; хоч би хто ти був, ти несеш чистий прапор дитинства; я відчуваю всі твої острахи, особливо острах розлуки і острах протилежного берега, який плине до тебе на всіх хвилях…

Ночі напередодні великих мандрівок… Ти жив і снив ними стільки разів, і якщо вони тобі не пригадуються, отже, вони перейшли до мене, і саме тому цієї миті я повертаю їх тобі назад… Спершу ти снив ними багато днів, тижнів, може, місяців, і впродовж тих багатьох днів ти взнав ціну часу, години й хвилини. За ці багато днів ти подарував усього себе рухові, заприятелював із усіма мріями, тобі хотілось би заплющити очі й сказати великому часові: іди! іди швидше! Я хочу, щоб настала велика ніч…

Але це звичайнісінька ніч, ніч, схожа на всі інші, і тоді ти просиш сон, щоб він підійшов до очей. І повіки твої заплющуються, але в голові в тебе повно блискавок, які освітлюють дивні огроми великої мандрівки. Тобі хотілось би спати, зануритися в ефемерний сон, залишити свій час, полинути в інший час, який мчить уперед без тебе, без твоїх думок, без твоїх бажань, без твого величезного нетерпіння. Але сон не приходить, блискавки не згасають, тремтіння не полишає твого тіла.

Мало-помалу твої думки, послані в далекі мандри, зустрічаються з іншими думками, які приходять зі світу, що його ти не знатимеш ніколи. Видива твоїх думок виснажуються химерними картинами, які навалюються з нічого, вони більшають і починають заповнювати все. Якийсь галюцинаційний танець, без сенсу, розмиває їхні контури. Звідки стільки чорних, гнучких гостей таких неймовірних розмірів? Як швидко вони заспокоюють тебе! Ти — їхній раб, а вони існують тільки в ці виняткові миті. Трохи згодом від них не залишиться навіть згадки. Нічого-нічого, саме лиш відчуття, що вони були. Були… були… Хто?.. Ти не дізнаєшся ніколи… А гості тим часом ’Ширшають, м’яко навалюються на тебе, вкривають тебе чорними покривалами, піднімають спіралями, піднімають, піднімають, і ти відчуваєш, що повіки твої давно заплющились, і ти знаєш, нарешті, відчуваєш в одну коротесеньку мить просвітління, що прийшов сон… Сон… Сон… Ти заснув. Світ довкола тебе, який стосується тебе, може, завдяки тобі спізнає щастя.

Руки сну теплі й лагідні, ніби мамині руки ще з тої пори, якої ти й пригадати не можеш. Ти спиш… І лиш сніжинки в своєму мовчазному леті схожі на тебе. Ті великі сніжинки… їхній спокій… їхній лет, про який я не знаю нічого… їхні імена… із лагідних складів, які утворюють… сні-жин-ки… прошепочи їх… сні-жин-ки…

А згодом починається сон, цей дивовижний світ, весь замкнутий у тобі, який заповнює весь простір і час. Нові гості фамільярніші, обстановка може бути з твого повсякденного світу, а вони можуть бути більші звичайного, можуть бути веселіші завдяки твоїй уяві. Одні тебе пестять, другі колють або ранять, інші, найзліші, можуть тебе вбити… Але перед великими мандрівками приходять інші гості. Вони беруть тебе за руку і ведуть у незнані простори, якими ти, може, колись і бродив, але забув. А може, ніколи й не був у цьому світі, а знайшов його у книжках, чи на давній нечіткій карті фантазії, або в такому самому сні.

Фантастичні світи! Стрімкі схили, гостроверхі скелі, на яких ти відпочивав у казках дитинства і з яких злітав на чарівному коні із тих самих казок. Ох, всесильні й благородні казки дитинства!..

Але є й трясовини, які тільки й чекають, щоб ти ступив туди ногою, є й ліси, населені істотами-почварами. І тоді сон лякається, ти вганяєш нігті у плоть, відчуваєш біль і починаєш плакати… Але завжди в останню мить добра рука погладить твої повіки, лагідний подих заспокоїть твоє розбурхане дихання…

Візитери зі сну зникають так само, як і з’являються, в одну мить! Зникають назавжди і вже ніколи не повертаються. Сни не повторюються ніколи…

А сон спокійно покотиться до дня, перейде, мов ласкавий колір, крізь кольори світанку, м’яко переможе схід сонця і зникне тихенько і несвідомо, так як розтає біла хмаринка в голубому плесі неба. Зорі тебе погладять легесенькими пальцями, перший подих сонця, який тебе розбудить, — це чистий, прохолодний подих…

О величні, виснажливі ночі напередодні великих мандрівок…

. . . .

Північ настала тихо, засвітивши зірки на затопленому небі. Весь світ ніби окутався саваном сну. Місто спокійно спало під визореним склепінням. Тільки зрідка вві сні перешіптувалося листя, розбуркане подувом вітру, вряди-годи лякалися спросоння пташенята в теплому гнізді, десь чувся посвист невидимих крил, але все скорялося всесильності нічної тиші. Була ніч і тиша: ніч — тиша… Була ніч напередодні великих мандрівок…

Жоден черешняк не спав. Пальці теплі і пальці холодні перебирали тоненькі струни, приховані в їхніх душах. Хвилювання в усіх у них було однакове, ніби в краплин води, але як по-різному вони його переживали!

2

Дан вибрав найпростіші ліки, щоб заспокоїти хвилювання: замінити його іншим хвилюванням. Тобто читати, аж поки й книжка випаде з рук, голова ляже на подушку, а повіки важко заплющаться.

Книжка повела його в середньовіччя, в часи дуелей і кавалькад; він уже читав її кілька разів, це була одна з його найулюбленіших книжок, і він із насолодою перечитував найкращі сторінки, але все одно не помічав, коли і як опинявся в страхітливому гроті, який загрожував прірвами й кригою, і треба було аж до болю стискувати повіки, щоб віднайти замок із свічками.

Мати, якій заважало світло, попросила його лягати спати, але батько став на захист сина:

— Думаєш, людину можна зобов’язати лягти спати так само, як і голити бороду?

— Я знаю одне — коли темно, то дитина спить. Оце і все!

— Тут ти помиляєшся. Дан — уже не дитина…

— Ваша справа… Якщо ви обидва змовилися зіпсував ти мені ніч…

Дан погасив світло і першої ж миті, коли запала темрява, подумав про щоденник, щоденник мандрівки. Він вестиме його в найсуворішій таємниці, нотуватиме в ньому смішні пригоди, та-ак!.. пригоди, сварки, непорозуміння, які можуть з’явитися, це буде оригінальний щоденник… А під кінець експедиції чи, може, пізніше, навіть набагато пізніше, він збере товаришів і прочитає їм… Данові очі спалахнули, і перед ним постав щоденник і олівець у руці, що швидко бігав по паперу, нанизуючи рядки про страхи й радощі, про успіхи й невдачі, багато рядків, які темрява грота прагнула стерти…

Отже, не читання, як гадав Дан, а це дивне писання склепило йому повіки.

3

Лучії теж, тільки-но вона заплющила очі, прийшла думка про щоденник. Хтось ніби шпигонув її, так швидко дівчина підхопилася на рівні. Розум її вмить прояснів: як же вони могли забути про таку важливу річ?.. В експедиції повинен бути секретар, людина, котра має фіксувати всі основні моменти їхньої виправи… Хто знає? Може, вони відкриють багато важливих речей, поряд із якими карта печери виявиться дитячою забавкою… І все легко може бути втрачене або навіть просто зігнороване, якщо його не впорядкувати, як дуже потрібні деякі книжки загального користування.

Лучія запалила світло. Уся вона скидалася на знак запитання, вималюваний зі страху та наївності, з прагнення й тремтіння. Може, ще ніколи речі, котрі оточували її і які вона знала до найменшої рисочки, не несли в собі стільки чистоти й краси. Але все тривало тільки мить. Тверде рішення озлобило її риси, затуманило золотистий блиск очей. Вона стрибнула з ліжка й почала нишпорити в шухляді. Рухи точні, впевнені. Зрештою, знайшла те, що шукала: товстий зошит у шкіряній палітурці й купку кольорових, дбайливо дібраних олівців. Одразу поділила зошит на чотири найважливіші розділи: геологія… фауна… флора… власні враження. На кожен розділ відвела рівну кількість сторінок. Розподілила вона й олівці: червоний — для геології, голубий — для фауни, зелений — для флори, чорний олівець — для особистих вражень… так! Залишалися ще передачі по рації… Вони будуть в останньому розділі.

Поклавши все в кишеньку рюкзака, Лучія погасила світло й лягла в ліжко. Сон блукав десь далеко, і, щоб притягнути його якомога швидше та скоритися йому, вона заплющила очі. Однак думки не хотіли заспокоюватись. Зошит у шкіряній оправі безнастанно розбуркував їх. Червоний олівець здіймався у повітрі знаком запитання. Потім став, наче прикордонний стовп. Тріасові та юрські відклади прагнули довести в гарячій суперечці своє існування й свою первинність. Вони зустрілися на кінчику червоного олівця, олівець поволі став горизонтально, і відклади зав’язалися вузлом на ньому посередині й зрівноважились. Який із них переважить? Який із них важливіший? Вони гойдалися, Лучію поглинув їхній рух, і саме тої миті, коли вона відчула, ніби щось забула… забула щось… От не може згадати, що саме… Відклади погойдувалися тихенько, запаморочливо…

4

У долині було повно папороті й пальм, кедрів і евкаліптів. Колібрі й папуги, пінгвіни й голомозі орли зустрілися край голубого водоспаду. Високі струмені, мов вертикальні веселки, вихоплювалися з зубчастих айсбергів. Величезний листок, чи квітка, чи згублене крило пливло над водою, над парою й хмарами. Марія з висоти розглядала фантастичну долину. Вона спить? Мріє?.. І сама не знає… Крило піднімає її, весь час піднімає вгору, і долина стає вже острівцем, острів — цяткою, а цятка — квіткою, квіткою з багатьма пелюстками, трояндою… Запізнілий подмух — і екран зробився білий, а дівчину з мріями й розметаними косами охопив, не знати чому, страх. Вуста її розкрилися, ніби вона хотіла заспівати забуту пісню… але екран збрижився, спершу на ньому з’явилися хвилі й плями, потім виник якийсь рельєф, кольори і контури.

Гнітюча темрява, і тільки темрява… І все-таки є ніші, і гроти, й печери, й крики… Ось вони? Квадратні, волохаті, без лоба, з довгими аж до колін руками сірі монстри, ікла в них завбільшки як рука. Вони котять каменюки до входу, несуть під руками кілки з загостреними кам’яними наконечниками, ще одні тримають запалені палиці й черепи, повні жару. Стають один супроти одного. В одних — сила, жорстокість, чисельність… У других — черепи, повні жару, і палаючі палиці… І звірі стрибають… І вона тікає, біжить крізь темні ущелини, крізь ніші, крізь морок. Але морок клейкий, і вона застряє в ньому. Вона опинилася в трясовині, котра хоче засмоктати її. Аби Марія могла хоч на мить розплющити очі, усе зникло б. Вона кричить і не чує навіть власного крику, а трясовина засмоктує її, гаряча, клейка, мокра…

Марія нарешті розплющує очі й прокидається, задихана, мокра від поту під ковдрою, вкрита з головою. Вона жбурляє ковдру геть і шукає поглядом який-не-будь предмет, котрий міг би врятувати її від згадок про кошмар. Ось біля неї на нічному столику цокає будильник. Фосфоричні стрілки й цифри показують таку пізню годину, що вона розуміє: проснулася надто завчасно. Підклавши під голову руки, з розпущеними косами, вона поринає до ранку в чистий сон.

5

Урсу спав надворі, на призьбі. Там він зробив собі літню постіль: твердий солом’яний матрац — найкраще ліжко для спортсмена, як учив його тренер. Але хлопець не спав. Він поклав голову на величезний речовий мішок, куди вмістився майже весь склад експедиції, і вдивлявся кудись у ніч. А в сінях і досі не погасло світло. Урсу кілька разів заглядав у вікно і бачив матір зі спицями в руках — вона плела, плела весь час. Він не ризикнув потурбувати її. Аби сказав, що йому непотрібен светр, над яким вона мучиться вже стільки часу, то важко образив би її. А де вона взяла гроші, щоб купити вовни? Це загадка для Урсу. Десять днів тому йому загрожувало йти в експедицію в старому, витертому й вицвілому светрі, який тріщав уже на ньому. І ось одного вечора він побачив, як мати квапливо плете новий, приміряючи до старого светра, що лежав перед нею. Плела вона лиш вечорами, крадькома, аби він не бачив. Вона готувала йому дуже гарний подарунок.

Як важко хлопцеві опанувати самого себе! Йому хотілося зайти й стати перед нею на коліна. І ось на тобі! Уже кілька днів, як у нього в руках було все, що треба для юнака, який хоче провести канікули в горах. Геть усе… і навіть светр… таких ні в кого нема в місті… Чи дізнається він коли-небудь, за що йому дали найбільшу премію?

Світло в сінях погасло. Урсу зітхнув. Його почали доймати інші думки. Експедиція була небезпечна або могла стати небезпечною. Ніхто не знав того району, ніхто не знав, чого саме слід остерігатися і як його остерігатися. Одні були обережні, як Йонел. Інші захоплені, як Віктор. А решта?.. Особливо дівчата? Чи зможуть вони вистояти перед труднощами й несподіванками?.. Марія — так… А Лучія? Чи не надто вона ніжна?.. Та ні!.. Найбільші небезпеки підстерігають Марію. Вона надто нетерпляча, її сміливість може перейти в необережність… І ще був Дан, особливо Дан! М’якотілий, фізично слабкий, він уперше в своєму житті йде на екскурсію, неспроможний виплутатися із складного становища… Та-ак!.. Марія і Дан… їх обох не можна випускати з очей, особливо в диких і ненадійних місцях… А Лучія?.. Урсу хотів був напружити руки, аби випробувати силу, котра, як він відчував, могла б зрушити гори, але руки тихенько ковзнулися, і сон зборов і їх.

6

Опинившись у ліжку, Йонел думав про одне: хто очолить експедицію? І гірко докоряв собі, що ще давно не попросив відповіді на це запитання. Навіть гірше — остерігався робити це… Бо сподівався спершу одержати премію канцелярії. Це правда! Якби він одержав премію, може, тоді це питання й не постало б… Він був певен… І ось тепер воно виросло загрозливо. Хто може бути керівником експедиції?.. Урсу? Ні! На те є багато причин, а особливо одна — він не годиться для такого діла… Дан? Теж ні… Котрась із дівчат? Жодна з них не має до того найменшого бажання, а особливо не захочуть вони опинитися в смішному становищі… Віктор! Єдиний противник… Йонел знав про це вже давно, знав він і те, що Віктора важко буде здолати. Тому й сподівався на премію…

Йонел відчув, що весь покривається потом. Усе в ньому клекотіло. Він не міг терпіти нікого, хоч би хто він був, над собою. І не тільки це. Що зробив Віктор для експедиції? Знайшов якусь нікчемну карту в музеї? А він мучився місяцями й по неділях, і ночами, поки сконструював радіопередавачі. Працював, мов божевільний, мов проклятий. І вся сила й краса експедиції… а особливо — вся безпека експедиції полягала в радіопередавачах. Хоч би що там говорила Марія… Це було б несправедливо, якби Віктор очолив експедицію…

Йонел підхопився з ліжка й почав кроками міряти кімнату. Кілька разів він зупинявся перед дипломами, одержаними на різних конкурсах: із фізики, природознавства, хімії… Аби він учився в іншій школі, то завжди отримував би почесні премії! Тут усе несправедливо! Прокляте невезіння! Може, саме тому він став такий і самотній, і заздрісний, і замкнутий, і ще… Завжди другий… Ні! Цього разу він не погодиться. Він збагатив експедицію радіопередавачами, він повинен і керувати нею!..

Тепер уже вдруге впавши в ліжко, Йонел не мучився сумнівами. Він знав, що треба робити. Спершу треба переконати Лучію, а потім поговорити з Віктором… Так! Може, Віктор навіть не думає очолювати експедицію. І, може, саме Віктор запропонує його на керівника експедиції…

Йонел одразу ж заснув. Видно було по ньому, що йому сниться дуже гарний сон.

7

Віктор заціпенів біля вікна. Він підтягнув туди свого стільця і, зіпершись ліктями, вже хтозна-відколи вдивлявся в зорі, не бачачи їх. Його доймала жорстока гризота. Усе почалося з карти. Глянувши на неї, може, в тисячний раз, хоч це й даремно, бо він знав її напам’ять з усіма лініями, зненацька відчув, що його обсіла сила-силенна запитань. Хіба це не відчайдушна сміливість черешняків — дослідити неходжену з давніх-давен печеру й дуже маловідому в тутешніх краях? Хіба це не безрозсудність?..

Але Віктор ненавидів це запитання. Він постійно відкидав його. Поки що все — лише думка, намір, і не можна говорити про необережність. Невже печера залишилась така сама, якою вона була зображена на карті? Адже після того минуло стільки часу…

Це було найболючіше питання. Віктор шукав відповіді в книжках, цікавився думками вчителів і дізнався, що в жодній печері ніколи не закінчується процес ерозії. Він триває весь час, найчастіше повільно, іноді бурхливо, відбуваються зміни в відкладах, трапляються обвали, звичайні потоки перетворюються в озера й підземні водоспади. Хто знає, скільки перемін відбулося в Чорній печері відтоді! Може, карта вже зовсім не відповідає новим утворенням у печері. Але це, саме це й приваблювало черешняків до неї: зробити нову карту, яка й представлятиме рельєф печери. Рельєф новий, змінений, може, цілком інший, тому що карта печери буде картою черешняків!

Але було й ще одне надто болюче питання: а що, коли процес перетворення якраз уповні і в печері станеться обвал саме тоді, коли черешняки знаходитимуться в ній?.. Якби обвал стався попереду них, то ніякої небезпеки не було б… Але якщо він станеться позад них?.. Це означало б, що вони будуть поховані живцем у глибині гори…

Ця думка найбільше непокоїла Віктора, і він, урешті-решт, знайшов відповідь. Таке вирішення — цілковито їм під силу. Треба розбитися на дві групи: одна досліджуватиме печеру, а друга, паралельно, схил гори. Одна піде в печеру, друга залишиться на поверхні. Регулярний радіотелеграфний зв’язок — обов’язково! На випадок небезпеки — SOS! У такому разі група на схилі гори здійме тривогу, і відтак порятунок тим, хто буде в печері, забезпечений.

Віктор подякував подумки Йонелові та Лучії за їхню велику роботу: радіоапарати. З ними черешняки весь час будуть разом. Так! Було цілком ясно: повна безпека експедиції полягала в тому, щоб розбитися на дві групи. Перед тим, як заснути, Віктор подумав, що перший, з ким треба обговорити поділ групи, буде Йонел.

8

Зі столу зник олівець. Він піднявся в повітря, зробив кілька кіл, потім опустився на місце. В класі відчинилися двері, але в них не зайшов ніхто, хоч на столі розкрився журнал і змінений голос, щоб його не зміг упізнати ніхто, проголосив оцінки: «Апостолеску! Рідна мова — чотири… Історія — два!.. Два! І тобі не соромно, віслюче?..» Хтось смикнув Трясогузку за волосся. Він озирнувся — нікого… Хтось урепіжив його черевиком по спині — знову нікого. Якийсь гак ухопив його за носа, але нікого не було ні перед ним, ні ззаду, ні збоку. Переляканий, Трясогузка кинувся тікати, куди очі світять…

Мош Тімофте спить. Крізь відчинене вікно пробиваються лиш місячні промені. Але на столі почала ворушитися люлька. Невідь-звідки в неї посипався тютюн. Найзапашніший тютюн для люльки, який тільки існує у світі. На порожній тарілці почали з’являтися одна за одною помаранчі, загорнуті в червоний шовковистий папір. Чотири, п’ять, шість… Крізь сон старий ніби почув, як йому зігрілися брови… Він розплющив очі — нікого. Він знову заснув…

Дивовижні, нечувані речі!.. Все це відбувається в голові одного малюка, який сміється, сміється весь час. Нарешті чарівна коробочка у нього в кишені! Треба тільки сказати троє слів, тихенько дихнути на неї — і все! Можеш робити, що заманеться.

Як гарно бути невидимим! Ф’юї-іть!.. Одне-єдине слово… Але яке ж воно, оте чарівне слово?

Тік сушить собі голову і шукає, шукає, але все марно. Слово… Яке слово?.. Повіки його склеплюються, очі стають маленькі-маленькі, заплющуються… Але ось він швидко здригається. Розплющує очі, обмацує обличчя… Може, треба було б знайти голку?..

Він не має права спати! Окрім тата, ніхто не знає, що й він іде в експедицію. І не треба знати… Він проведе черешняків аж до виходу з міста, і ще трохи, він пережене їх бічною дорогою, бо добре її знає, і зненацька з’явиться перед ними! О, як витягнуться в них обличчя! Особливо в поганющої, нестерпної, огидної!.. Спершу він їй не скаже, що таточко йому дозволив… Нехай собі думає, ніби він утік із дому!.. Як же йому міг дозволити тато?..

Який гарний мош Тімофте! Тік уже думав, що той не прийде… прийде… прийде… Ні! Не треба спати. Може, таки справді краще знайти голку?.. Він не має права заснути… Аби не пропустити, коли вони виходитимуть… Яке ж чарівне слово? Темрява? Сон?.. М’якість?.. Дзвоник?.. Дзвоник?.. Так! Дзвоник!.. Оце воно і є: дзвоник…

Будильник сердито розбудив Марію, розбуркавши її з найсолодшого сну. Але вона відразу ж скочила з ліжка, натиснула на кнопку й глянула надвір: світає…

У сусідній кімнаті Тік, малюк, котрий так затято воював зі сном, був найщасливішою людиною на землі. Він віднайшов чарівне слово… Сон і сновидіння вималювали у нього на виду невимовне щастя відкриття.

Але дзвіночки часу мовчали, і ніхто, ну геть ніхто не шепнув йому на вухо, що він спить. Тільки чарівна мавка нагнулася й поцілувала йому очі. Але шуму квапливих кроків на світанку він не почув…