Лицарі черешневого цвіту

1

Вікторів годинник показував четверту годину, але жоден із спраглих за світлом черешняків неспроможний був визначити — четверта година ранку? Четверта по обіді? Тут стояв такий морок довкола них, вони зазнали стільки пригод і стільки хвилювань, натерпілися стільки страху, набачились стільки мармурових див та вапнякових таємниць, перебрали стільки запитань, що ніхто не втримував у голові кількість днів чи тижнів, прожитих у гроті, ніхто не відчував плину часу. Четверта ранку? Четверта по обіді?..

І раптом усі влюбилися в цю цифру. Якби була перша чи друга година, то дилема могла б посіяти чвари між ними, може, навіть посилила б неспокій. Але четверта — добра приятелька: або починається день, або день у зеніті… Через годину там, надворі, все буде оживати й прокидатися, принаймні люди зможуть їх почути, коли на циферблаті буде п’ята… Аби тільки Йонелові вдалося впоратися з апаратом! Під час цієї шаленої гонитви через морок і воду ця надто важка проблема перетворилась на благання. Чи вдасться Йонелові?..

Човен пройшов, не зупиняючись, через дві величезні зали і через два голубих озера, переповнені всіма дивами з мармуру й вапняку. Були там органи й свічада, і мільйони червоних, голубих, зеленкуватих та білих коралів, вбризканих у аркади й куполи, були дивні статуї й насічки на повалених плитах, але вони не мали права гаяти ані секунди, не треба було випробовувати час.

Тунель ніби не мав кінця, ніби хотів пронизати всі гори світу. Скільки вже тривала ця їхня підземна гонитва? Скільки градусів і меридіанів вони пройшли? Чи виведе їх коли-небудь цей тунель до світла?.. І знову найважче й найчастіше запитання: чи вдасться Йонелові?

Ліхтарі безперервно освітлювали невідомість попереду них, трубу води й мороку, куди після ер мовчання й смерті повернулися людські істоти. Але відлуння ніби наростало, течія швидшала, труба стала рівною, мов циліндр, а краплі води рідко з’являлися на високій стелі.

— Погасіть ліхтарі… — почувся схвильований голос Віктора,

Усі ліхтарики враз погасли, і морок відразу ж кинувся їм до очей — м’який, злий, пекучий.

— Аби не трапилося щось саме зараз… — прошепотіла Марія із хвилюванням, яке спрагло тягнулося до світла.

— Лише на кілька секунд… на кілька митей…

Темрява… так! Темрява ніби посвітліла. Ніби це була ніч, одна із багатьох ночей у звичайному світі, ніч безмісячна, ніч із великою, відважною зорею, яка хотіла змалювати земні тіні. Темрява десь прорвана. Де?

— Тільки б це не тріщина вгорі, в склепінні, але я не вірю… Не може бути!

Це був радше протест, аніж надія, відчайдушний жест тих, що зазнали корабельної катастрофи, які відчувають перед тим, як побачити клаптик суходолу на горизонті, і вже не мають сили повідомити про це, не мають нічого, крім сили протесту проти однієї муки: муки крізь надію. І все-таки надія росла в їхніх душах: був якийсь проблиск, якась іскорка, але все могло завершитися вибухом. Які невідомі сили клекотіли в їхніх грудях!..

Віктор повернув голову до Йонела:

— Краще буде, якщо ми не засвічуватимемо ліхтариків, хай очі помалу звикають до світла… То справжнє щастя, що не зробилося одразу світло. Ми посліпли б.

Йому ніхто не відповів. Страх ще не зовсім полишив їх. Вони благали мовчки. Віктор шукав Йонела, але морок не давав змоги бачити обриси:

— Йонеле… Як зробити, щоб ти й далі займався апаратом?.. Може, хай Тік присвічує тобі прикритим ліхтариком?

— Не треба… — заспокоїв його Йонел. — Я вивчив апарат навпомацки. Я вже знаю в ньому кожен гвинтик, кожну пружинку, кожного дротика. Мені не треба світла… Справді, то велике щастя, що нас не освітило сонце…

Після такого часу, після темної вічності черешняки знову говорили про світло й про сонце… І лиш зараз, коли відчували, що світ і світло наближаються, їх почали доймати тиск гори, втома, спрага за відпочинком і повітрям — теплим, сухим повітрям… Вони думали, що побачать голубе небо, й білі, мов перламутр, хмари, і зелені обшири, і сірі гребені гір… Як далеко були кольори, щоденні хатні кольори, той колір, коли ти заплющуєш очі й кажеш: «Ух-х-х! Яка спека сьогодні!»

Човен ніс уперед до денного світла чотири особи, сповнені надії. Ніч переходила у вечір, вечір перетворювався в густий туман, а далі в пообідню югу в горах, потім у ранковий серпанок… І після одного повороту десь далеко замріло малесенькою-малесенькою латочкою світло. Найсправжнісіньке світло! Це була біла чи голубувата плямка, біла далека цяточка. Але там, на цьому малесенькому, мов ніготь, дискові, дрібнесенькому, мов горошина, мов перлина, були всі багатства і щастя світу: батьки, матері, друзі, люди, життя, світло. Усе було там, у цій горошині світла, яка ставала вже мов гудзик, потім — як долоня, а далі — мов тарілка, а потім…

Повітря робилося тепле, сухе, світло наближалося. Це не був простий вилом, круглий і голубий, мов знак даленіючої надії. Виднілося небо з білуватими хмарами, вже можна було розрізнити кольори.

Черешняки навіть не відчули, коли вийшли з печери і впливли в світ. Над ними висіло небо. Тоненький голубий сувій ніби підтримували кам’яні зубчасті стіни, які обрамлювали потік. Човен опинився в якійсь гидкій прірві. Сонця не було видно, та хто сумнівався цієї миті, що потік світла, яке накочувалося на них, не подаровано тим, що вийшли з тиранії мороку!

Але прірва була безжальна, жорстока, зла, з кам’яним серцем. Стіни, мов обрубані мечем і відшліфовані дощами та снігами впродовж мільйоноріч, не зоставили ні лишая, ні коралів, щоб можна було піднятися чи спуститися по їхній неймовірній гладіні. Ніхто не зміг би видряпатись по них до світла.

Побачивши голубу смугу над головою й зрозумівши, як високо небо, пасажири в човні знову затремтіли, їх знову охопив дрож, якого вони зазнали під землею, дрож мороку і в’язниці. Відкритий і глибокий тунель зустрів їх стогнучою, приглушеною мелодією, що її грав невидимий оркестр, наче закритий сферичною, товстою, задушливою завісою. Ота пісня з її відлуннями ніби піднімалася десь із глибини землі…

Але, може, є ще одне дно землі? Гомін був важкий, іноді долинали відлуння тривоги, пронизливих трембіт або звуки гігантських бубнів. Це була пісня, яка несла в собі неспокій, та мелодія нагадувала болісну похоронну прелюдію…

Черешняки мовчки перезиралися. Вони передчували, що чекає їх у кінці дороги. І лиш далеко, на овиді, гори пригинали свої спини до землі. Може, там…

Коли зловісна пісня перетворилася в злий шум, а потім в оглушливий рев, черешняки покинули човен і пішли пішки по правому березі потоку. Природа була жорстока. Вона забула, що вони вимучені мороком і страхами, чи, може, розлютилася, що вони бачили й пестили прикраси в глибинах, і приготувала їм корону жорстокості: в’язницю на виході в світ, знекровивши їх перед тим неймовірними муками надії.

Водоспад був за кілька кроків. Вибравши місце, куди не долітали бризки води й піни, Віктор глянув униз… Якби його побачив Урсу, він відкинув би його назад тільки силою свого крику. Водоспад був метрів десять заввишки. Озеро, яке він утворював, було всіяне не тільки гладенькими кам’яними плитами, мов бальні зали паркетом, а й товстими піками з хижими гостряками, які стирчали в небо, ніби чекаючи жертви. Виходячи з озера, потік круто повертав за виступ гори, і далі вже його не було видно.

Віктор відступив від краю водоспаду, кроки його були втомлені, він нічого не хотів приховувати словами, та в тому й не було потреби. Всі погляди були звернені до нього, а його очі благально шукали якийсь знак на відшліфованих стінах, але ніде — ні виямка, ні кам’яного виступу. Стіни жорстоко й досконало були гладенькі.

Тільки Йонел не брав участі в німій драмі біля водоспаду. Він не знав, що сталося, але ось він сказав слова, переповнені надією:

— Готово… — і зітхнув. — Я його доконав. Господи, як просто!

Ніхто його не зрозумів. Вони не могли враз перестрибнути від одного кінця світу в інший.

— Чого ви так дивитесь?.. Готово! Я вже сказав вам… апарат працює…

— Ми врятовані! — одразу підскочив колишній власник чарівної коробочки.

Марія й Віктор схилилися біля Йонела. Апарат дзижчав. Відколи він уже чекав натиску доброго пальця!

— Нас може почути світ… — прошепотіла Марія. — Ух-х!

— Так! Безперечно… — підштовхнув усіх малюк до правди. — Моя коробочка! Ви бачили?

— Твоя коробочка, Тіку… — відповів йому Йонел. — А зараз бачиш, Тіку! Як ти думаєш, чи можуть існувати саме зараз чари більші, ніж чари твоєї коробочки?..

Черешняки посідали на сухому кам’яному язику й почали посилати через пальці Йонела своє повідомлення світові. Крапки й тире, тире й крапки, але перш за все: три крапки, три тире, три крапки…

Тік дивився на небо, яке ніби далеко-далеко приплющило свої голубі вії. Але хто міг би поклястися, що малий не стежить за приголомшливим летом крапок і тире в обмеженому хмарами повітрі?..

2

Буря, яка принесла зранку стільки страхів та руйнувань, зникла майже безслідно. Після її вирування життя знову стало таким, як і було, а для людей, які перебороли її, залишився тільки спомин чи, може — хто знає? — гарний спогад. Сонце вийшло переможцем із битви зі стихією, котра хотіла знищити його ще до того, як воно проснеться, і люди побачили його в розривах хмар саме там, де йому й належало бути цього дня о цій порі. І воно так само щедро лило своє тепло, як швидко відновлювались мир і спокій на землі. Якась пташина, набравшись сміливості, подала своїм голосом сигнал пробудження для всієї природи. Це була щоденна пісня світу. Земля стріпнула сонливість і прокинулася, трава вдихала в себе важкі випари дощу, дерева випростували руки й розпрямляли зігнуті спини, а люди бралися до перерваних спрай.

Черешняки давно покинули колибу й попрямували до турбази. Вони відійшли від людей, які поралися там, а один із них, кремезний чолов’яга, глянувши на Урсу, сказав, ніби сам до себе:

— Отак воно і є: нема на світі істоти дужчої за людину!

Вони пішли жваво, і, може, їм слід було б переживати велику радість після своєї перемоги над стихією, сіле вони не позбулися, та й не могли ніяк позбутися неспокою. Буря сплутала всі їхні сеанси зустрічі на радіохвилях.

Лучія намагалася зв’язатися багато разів, марно посилаючи сигнали, яких не чув ніхто. Вони не мали жодної звістки з печери, апарат знову німував у відповідь. Мало-помалу їх таки обсіли чорні думки в цьому білому й золотому царстві пообіднього сонця.

Вони йшли до турбази, часто оглядаючись на масив, у якому приховувалась печера. Що ж там могло трапитись?.. Коли турбаза вже виднілася перед ними, до неї залишалося принаймні з півкілометра, Лучія схвильовано запропонувала зупинитися на хвилинку.

— Майже п’ята, — сказала вона. — Чи не спробувати нам іще раз перед тим, як зайти на турбазу?

— Якщо тобі так подобається, то зараз п’ята без восьми хвилин і десяти секунд… — уточнив Дан час.

Чи не витрачають вони знову марно час? Чи не краще було б бігти якомога швидше до турбази?.. Усі троє зійшлися на тому, що треба зробити останню спробу перед тим, як…

Але апарат запрацював раніше, ніж Лучія встигла подати сигнал:

«Та-та-ті-ті-та-та-ті-ті-та-та-ті-ті…»

— Печера! — сказав Урсу, стискуючи, наче обценьками, Данову руку.

— Печера! — простогнав Дан, навіть не відчувши, що рука його вмить затерпла.

Лучія заплющила очі й автоматично застукотіла ключем; вона хотіла уявити Тих, з ким зустрічалася на радіохвилях, хотіла побачити їх перед тим, як прийняти повідомлення, хоч на мить раніше. Але апарат паралізував її. Сигнали падали важко:

«Ті-ті-ті та-та-та ті-ті-ті»

І знову:

«Та-та-та ті-ті-ті та-та-та!»

— SOS! — здригнулася Лучія. — SOS!

І вона почала занотовувати, перестрашена, повідомлення друзів, що пробилися крізь морок гори і врятувалися лише на час від люті людей із печери:

СИТУАЦІЯ МАЙЖЕ БЕЗНАДІЙНА / ПОТРЕБУЄМО ДОПОМОГИ / НАС ПЕРЕСЛІДУЮТЬ НЕБЕЗПЕЧНІ ВОРОГИ / ДУЖЕ НЕБЕЗПЕЧНІ / МИ ВИЙШЛИ З ПЕЧЕРИ З ПРОТИЛЕЖНОГО БОКУ / НЕ МОЖЕМО ДАТИ ЖОДНОГО ОРІЄНТИРУ / ЗУПИНИЛИСЯ НАД ЯКИМОСЬ ВОДОСПАДОМ / ПРОЙШЛИ ДУЖЕ ДОВГУ ДОРОГУ / НЕ ГАЙТЕ ЖОДНОЇ МИТІ / ОДИН ІЗ ШПИГУНІВ ПЕТРЕКЕСКУ / ПЕРЕДАЄМО З АПАРАТА ВЗЯТОГО В НЬОГО ТІКОМ/ СВОГО МИ ВТРАТИЛИ ДАВНО/ МИ ТРИМАТИМЕМО ВАС У КУРСІ ПОДІЙ/ МИ РОЗКАЖЕМО ВАМ БАГАТО ЯКЩО ВРЯТУЄМОСЯ/ НЕ ВТРАЧАЙТЕ ЖОДНОЇ СЕКУНДИ / ЩАСЛИВО

— ЩАСЛИВО, — відповіла Лучія й додала: — ВИРУШАЄМО НЕГАЙНО.

І все ж таки якусь часину ніхто й не поворухнувся, ніхто не спроможний був навіть розтулити губи. Повідомлення здавалося неймовірним. А хіба вони самі не зазнали майже неймовірних пригод?.. Новий апарат, захоплений Тіком… І Петрекеску, який не хотів позичити їм човна… І поява Петрекеску біля підніжжя скелі, схожої на шахового коня…

Урсу стрепенувся. Якщо Петрекеску в печері, отже, він проник туди. Значить, печера не закінчується біля тієї скелі. Це був перший орієнтир. Треба шукати за тією скелею, по той бік гірського масиву. І ще один орієнтир: водоспад!

Троє черешняків подивилися водночас на масив, де була печера. За скелею, схожою на шахового коня, масив ніби вивищувався своїми вершинами, потім згорблював їх, далі ніби й геть пригинав їх до землі.

— А якщо вихід десь там, за масивом? — спитала Лучія. — Я думаю, що він саме там…

Вони поскидали свої речі за кущами ялівцю й приготувалися йти на пошуки.

— Кожен повинен шукати в певному визначеному районі, — сказала Лучія. — Тільки так ми можемо розраховувати на успіх. Урсу посередині, Дан зліва, а я справа…

— Дуже добре! — підтримав її Урсу якимось дивним тоном. — Ви можете робити, що хочете. А я від цієї миті — сам собою з усім, що я маю і що можу. Ідіть собі наліво чи направо, куди хочете, а я роблю, що вважаю за потрібне! Все!

І тепер ця істота, що мчала через долини й ущелини, мало чим була схожа на людину. Якийсь розлючений звір, привид, блискавка. Божевільні акробатичні вправи, стрибки у висоту і в довжину на заклад, фізичні вправи найвищого класу в гімнастичних залах були дрібницею порівняно із тим, що витворяв Урсу в своєму леті до водоспаду. Він чув позад себе обвали, за ним гуркотіло каміння, гілля смерек ламалося від ваги катапультованого тіла, прірви й урвища чигали; на нього чорними пащами, але він щоразу на часточку секунди випереджав усе. Нога щоразу знаходила найпідходящіше місце для опори, рука щоразу натрапляла на точку підтримки чи перельоту. Тільки гонитва видавалась божевільною, але рухи Урсу були неймовірно чисті. Кожен крок його мав бути точним, і він таким був насправді, бо поламана чи подряпана нога, може, для нього самого не означала б нічого, але для інших це важило б усе.

Вилетівши на вершину масиву, де була печера, Урсу напружив слух. Але ніякого шуму водоспаду він не почув.

З

Черешняки над водоспадом переживали найтяжчі хвилини. Вони весь час поглядали вздовж відкритого тунелю, який вів до печери, або вибігали поглядами по рівнесеньких кам’яних стінах до небесної голубіні над головами. Смерть чи життя могли помінятися для них місцями з миті на мить.

Віктор щойно закінчив занотовувати деякі записи в зошиті. Він записав прізвища кожного, вік, адресу, а ще на кількох сторінках коротко виклав усе, що сталося: відкриття нової печери, появу обох ворогів, полон і втечу Йонела, переслідування, вихід із печери, непереборну перешкоду — водоспад. Він хотів би сказати й ще дещо — думки, які мучили його самого, чи ті, які доймали всіх, обставини, що їх спричинили, їхню рішучість зберегти дружбу, але час підганяв. Віктор згорнув зошит трубочкою й запхнув у порожній термос, маючи намір кинути його у водоспад у найважчу муть, у мить безвиході.

— Невже нічого не можна зробити? — спитала Марія. — Невже ми не можемо захиститися? Отак і чекатимемо, згорнувши руки?..

Але в стінах — жодної брили чи хоч би валуна, за яким можна було б заховатися, нічого, нічогісінько…

— Зведімо барикаду! — запропонував Йонел. — Із човна, з наших речей, з усього, що в нас є. І будемо захищатися камінням…

Це була абсурдна думка. Як вони могли, за якоюсь нікчемною барикадою, чинити опір наступові озброєних людей? Вони навіть не бачитимуть, у кого кидати каміння, а якщо побачать, то одразу будуть знищені прицільним вогнем.

— Неймовірно! — злякалася Марія. — Ви знаєте, що ми зараз робимо? Чекаємо, поки хтось прийде й перестріляє нас! Ми не можемо захищатися ні в який спосіб. Якби Лучія та інші знайшли нас раніше…

— А якщо зробити дві барикади? — підскочив Тік. — Під кожною стіною. Ми так робимо, коли граємося в сніжки. Ніколи не знаєш, з якого боку стерегтися. Ти хочеш нападати з одного боку, а тебе дістають з другого. Їй-богу, ми так завжди перемагали противників. Так ми тримаємо їх у напруженні, а тоді, коли вони чекають найменше, — вогонь!

Вікторові кортіло розсміятися з тієї серйозності, з якою це твердив малюк. То добре в битві сніжками. А тут одні мали захищатися камінням, а другі наступати з кулями. Але згадав Маріїн розпач. Таке безсилля — жорстоке. Життя ніби витікало з них, ніби витікала кров, крапля по краплі, а вони дивилися, як вона витікає, і не робили жодного поруху, щоб її зупинити.

— Браво, Тіку! — Віктор отямився від власних слів. — Треба тільки знайти матеріал для барикад.

Вони не боялися непередбаченого нападу. Бо й нападникам теж ніде було заховатися. І всі заходилися, з відчаєм приречених, збирати каміння й валуни з потоку та берегів, зносити їх і складати навколо рюкзаків та спальних мішків, щоб зімпровізувати якийсь прихисток. Спершу він був жалюгідний, але поступово більшав, ріс, ось уже з півметра кожен, далі досяг цілого метра і здавався досить міцним супроти нападу. От якби ще й вони мали зброю або в нападників не було зброї. Особливо Тік був гордий двома редутами, як він їх називав, і малюк потурбувався, щоб мати напохваті топірець і великі камінці — ними він міг би воювати два дні підряд безперервно.

Пішовши по каміння вгору проти течії, Віктор недалеко звідси побачив довгу тріщину, повернуту отвором до водоспаду, й невидиму від печери. Вона була схожа на нішу, видовбану на лівому березі метрів за шість над поверхнею води. У цій ніші могла заховатися одна людина. Від ніші до барикади було метрів п’ятдесят. Відтак Тікова ідея одразу стала грізною. Троє людей могли б ховатися за барикадами, а четвертий, схований у ніші, пропустив би нападників уперед і сам напав би на них ззаду камінням. Тобто… не напав би, а знищив би всього двома блискавичними ударами. Інакше порятунку не було б ні для того, що в ніші, ні для тих, що за барикадами.

Марія та Йонел рішуче відкинули Вікторову пропозицію. Вони навіть чути не хотіли про це, але й Віктор не збирався відступати.

— Іншого порятунку в нас нема! — наполягав він. — Тільки такий комбінований захист. І я не розумію, чому ви не розумієте! Схованку в стіні не видно від печери, її ледве видно від водоспаду, та й то, якщо гарненько придивитися. Нападники її не побачать, їхню увагу привернуть тільки барикади біля водоспаду. І вони підходитимуть обачливо. Стрілятимуть не раніше, ніж підійдуть метрів на п’ятдесят. Може, вони зупиняться якраз піді мною… А це досить, щоб збити першим ударом одного із них, і не може бути, щоб я його не вдарив. Я ж просто покладу йому камінь на голову, не розумієте? А потім кину і в другого. Неймовірно, щоб я його не збив!

— Я сам їх збив би! — сказав несамовито Тік. — Але ж я знаю, що ти мені не дозволиш бути там. А мені ж нема рівного в місті за влучністю. Їй-богу, Вікторе!

Віктор говорив натхненно, пристрасно, з ненавистю. Марія та Йонел були вражені його впевненістю, але все не погоджувалися, ще вагалися. Знали, що на випадок найменшої помилки першою жертвою став би, без найменшої надії на порятунок, Віктор.

— Але ж ви не розумієте, — загорлав Віктор, — що мені цілком байдуже, чи мене застрелять там, чи тут! Там щонайменше є один шанс врятуватися самому і врятувати вас. А тут ми будемо захищатися сніжками-камінцями з-за снігової барикади проти куль… Ти не сердься, Тіку, але без редута на стіні твої барикади не варті ламаного гроша…

Марія стиснула повіки від болю, коли спитала:

— А як же ти вилізеш туди, в нішу?

— Я можу вилізти! — натхненно сказав малюк. — І я вцілюю краще, ніж ти. Ми зробимо піраміду, і я дістануся до ніші, ви не встигнете й оком кліпнути!

— Саме так хочу зробити і я… — розчарував його Віктор. — Спершу я стану вам на плечі, а там побачу… Під нішею є кілька виступів, якісь тріщини, виямки; вони мені послужать за драбину…

Черешняки озирнулися до отвору печери. Там не було видно жодного руху, жодної постаті, жодної рухливої цяточки. Всі рушили до Вікторової ніші, їхній провідник мав рацію. Тріщину видно було тільки при пильному огляді від водоспаду, від печери вона була цілком невидима. Але раз викрита, вона аж ніяк не могла правити за схованку.

Перед тим, як підніматися, Віктор вибрав із потоку кілька каменюк, завбільшки з Тікову голову, й закинув їх одну по одній з першого кидка в нішу. Впевненість, з якою він їх закинув, трохи полегшила сум і біль малюка з топірцем за поясом.

Підйом швидко перетворився в муку — спочатку для плечей Йонела та Марії, які, хоч і зігнулися під вагою, все одно вистояли, поки Віктор злізе з них, а потім почалася мука для Віктора. Спершу він розпластався, мов малюнок, мов барельєф на стіні прірви. Навіть підборіддя він використовував, як гака. Відтак барельєф поволі, сантиметр за сантиметром піднімався по стіні, аж ось одна рука схопилася за нижній край тріщини, і відразу ж за цим відбувся такий стрибок, який зачарував Тіка, далі — коротке розгойдування на одній руці, і нарешті, друга рука вчепилася в ребро тріщини. Повільне й болісне підтягування… І ось Віктор у ніші.

Він плекав абсурдну надію: може, ніша — початок якогось грота, де вони могли б заховатися всі, принаймні, де можна було б витримати будь-яку облогу, хоч би як довго вона тривала. Породила цю сподіванку великодушність, з якою тріщина прийняла його каміння. І він був щасливий, що не висловив її передчасно й не сотворив із неї ідола. Розчарування було б жахливе. Ніша ледве-ледве вмістила його самого. Він навіть не знав, як розмістити камені, щоб вони зручніше лежали під рукою й не заважали, коли доведеться їх кидати… Ні, не так! Коли треба буде прицільно вдарити!

— Ідіть до барикад! — звелів Віктор своїм друзям, які ніяк не хотіли відходити від ніші. — Укріпіть їх!

Вони супроти серця повернули до водоспаду. Життя їхнє залежало від тої точності, з якою впадуть кілька каменів… на озброєних і жорстоких людей, на тих людей, котрі знають, що вони не можуть врятуватися інакше, аніж убивши. Вони забули чи, може, заховали в найглибший закуток душі іншу надію, надію на голубе небо, в яке з такою пристрастю вдивлявся малюк із знову позолотілим волоссям.

І Віктор зі своєї сліпої ніші, зі своєї ніші з єдиним виходом — до водоспаду, дивився й вивчав голубе небо. Водночас із Тіком він побачив, як там, угорі, між небом і горою, щось ворухнулося, ніби майнула чиясь голова… та ж ні, це таки…

— Урсу! — закричав малюк, мов ужалений.

Очі чотирьох черешняків благально втупилися в небо. Урсу зник. Невже він їх не побачив, невже він їх не почув?

4

З одного погляду Урсу зрозумів, а ще більше відчув усю трагедію черешняків на краю водоспаду. До порятунку був єдиний шлях: кинути їм мотузку й перенести всіх по черзі біля водоспаду або через водоспад униз, на берег озера. Опуститися по мотузці до них неможливо. Ні вони не втримали б, ні він не витримав би. Він знову ліг на живіт і висунув голову над прірвою.

— Привіт вам! — крикнув він до своїх друзів уже після того, як придумав план порятунку. — Одну хвилинку… Одну мить…

Він був скупий на радощі. Голова його знову сховалася. Сам дивувався своїй витривалості. Ні! Не треба хвилювань, не треба радощів, не треба нічого. Одна-єдина думка: як врятувати їх? Він спустить мотузку, прив’яже її до чогось, скаже їм хапатися за неї й спускатися до озера водоспаду.

Раптом його охопив страх: а якщо мотузка не дістане? Вниз до водоспаду приблизно… метрів п’ятдесят… ні!., менше… десь… так! тридцять п’ять метрів. А від водоспаду до берега озера чи навіть до самого озера ще метрів десять. Отже, загалом сорок п’ять… А будь ти прокляте! Не дістане мотузка! Йому захотілося плакати. Не вистачало якихось п’яти метрів. Усього лиш… Мотузка, яка була намотана в нього на грудях, мов пояс, мала не більше сорока метрів. Точно. Будь воно прокляте!

— Гей! — закричав він. — Там є якась скеля, до якої можна було б прив’язати мотузку?

— Нема! — відповів Йонел. — Нічогісінько нема.

— Жаль… А де Віктор? За якою барикадою?

Віктор відповів йому із свого редута, і Урсу здивувався, а потім злякався, почувши про план оборони. Однак не сказав нічого, навіть не попросив Віктора спуститися зі свого підвішеного сховку. Розумів і він, що це єдиний захист на випадок несподіваної появи нападників. Згори, звідти, де він був, не було шансів ударити по нападниках, і одразу його подив минув, черешняки за барикадами були приречені на смерть.

Урсу люто вголос вилаяв мотузку.

— Що ти сказав? — перепитав малюк, в якого вуха весь час були нашорошені.

— Треба вам трохи почекати… Зовсім мало… Я негайно пошлю по мотузку.

— Кого? — злякалася Марія.

— Інших… Лучію й Дана. Я, принаймні, не піду. Це всього мить.

Але ця мить розтяглася на десять хвилин. А тоді вони ледь почули його голос:

— Принесіть мотузку! З турбази! Мотузку!..

Голос його був слабенький, він ледь долинав до слуху черешняків, що стояли під Вікторовою нішею. Але ще ніколи в житті він не кричав так голосно. Ніби вібрували й здригалися скелі довкола. Він побіг назустріч Данові й Лучії і, побачивши їх далеко, ще в долині, почав кричати:

— На турбазу! Мотузка! Мотузка!

Нарешті вони, ті, обоє, повернулися й побігли до турбази. Лише після цього він відчув, що втомився від крику. Земля почала крутитися перед ним, небо одразу зробилося попелястим. Він заплющив очі, глибоко вдихнув кілька разів і знову кинувся бігцем до водоспаду.

— Урсу! — крикнув йому Віктор, побачивши його. — У нас теж є шмат мотузки. Давай прив’яжемо її до твоєї. Може, вистачить.

Урсу опустив мотузку, Йонел доточив до неї мотузку від надувного човна. Потім пустив зв’язані мотузки до водоспаду. І ледве втримався від лайки. Мотузка лише торкалася води озера, а до найближчого від Урсу дерева, до якого він хотів її прив’язати, було ще метрів три. Всього три метри, і Віктор міг би спуститися зі свого редуту самовбивці, а інші могли б розгойдуватися в повітрі і м’яко опускатися на берег озера.

— Не вистачає! — сказав він. — Всього три з лишком метри. Але ось-ось прийдуть Дан і Лучія. Не турбуйтесь…

— Урсу! — крикнула Марія. — Як там Лучія? І Дан? А ти, Урсу, як почуваєш себе?

«Що їй відповісти? — думав Урсу і про неї, і про тих, що побігли до турбази. — Чи ж я знаю, що вони там роблять? Аби хоч поквапились…»

— Добре! — відповів він нарешті, навіть не усміхнувшись. — І вони… дуже добре…

5

На турбазі було повно гостей. Одні вже провели тут багато днів і вечорів, інші вперше переступили її поріг, і був ще серед них один гість, котрого завідувач турбази сприйняв за інспектора, хоч його досі ніхто тут не бачив і ні з віку, ні з вигляду він не скидався на інспектора, такий собі звичайний старенький з білим волоссям, трохи стомлений, але із жвавими допитливими очима, йому подобалося весь час пихкати люлькою, подібної, знову-таки, тут ніхто не бачив.

— То, кажеш, тебе звати Васіле… — звернувся старий до завідувача. — Чудово! А скажи-но мені, Васіле, у тебе тут не зупинялася група підлітків? Шестеро чи семеро, один із них маленький і кирпатий, у нього таке ніби солом’яне волосся, а сам він непосидющий…

— Ні, моше Тімофте… — сумно відповів завідувач. — Їй-богу, ні. Може, вони прийдуть пізніше.

— А куди ж вони пішли, ці хлопці? — одразу ж поцікавилася дружина завідувача, хирлява жінка з тоненьким носом, переляканим поглядом і з волоссям, накрученим на вічні папільйотки.

— Мабуть, у Чорну печеру, як і мали намір…

— Ой лишенько! — перехрестилася й тричі сплюнула дружина завідувача. — Як же вони пішли туди, господи! Вся печера напхом напхана духами! Господи, заступи й сохрани.

— Знову починаєш? — зизом зиркнув на неї завідувач.

Двері турбази відчинилися дуже вчасно, ніби саме для того, аби завадити бійці між подружжям. Два чоловіки, які ввійшли на турбазу, привіталися до присутніх кивком голови, пошукали когось очима і, не знайшовши, один із них звернувся до завідувача:

— Ви не бачили тут цими днями мисливця Некулая Петрекеску?

— Це отого мисливця з великим носом, який вціляє птахів на льоту? — спитав якийсь чабан, що закам’яніло стояв перед шинквасом, зіпершись на велетенську гирлигу.

— Ви його бачили?

— Здається, вчора бачив, — відповів чабан. — Так, учора вранці. Він ішов ніби до печери, сам, із рушницею, так як він ходить завжди.

— До печери, кажете?

— Так, так… По старій стежці…

Прибулі пошепки перекинулися словом і обидва вийшли з турбази. Вони дуже поспішали.

Старий із люлькою глянув у вікно, але там тільки стояла хмара куряви, що знялася вслід за двома верхівцями. Він спантеличено похитав головою й знову заходився пихкати. Дружина завідувача нечутно підійшла до нього й таємниче зашепотіла на вухо:

— Ось хрест святий, моше Тімофте… вся печера напхом напхана духами… І все привиди та вовкулаки… Господи! Скільки понарозказував нам Петрекеску про тамтешні з’яви! Хай бог боронить! І як же це ви дозволили внученькові, моше Тімофте! Ось вам хрест святий!

Але тут жінка помітила кілька гострих поглядів, що люто свердлили її, і кухоль у руці завідувача, готовий полетіти в її бік. Вона помацала папільйотки й подалася до своєї кімнати. Там вона спершу гляцула в дзеркало й поправила золотисте волосся, потім визирнула в вікно. Вона була так захоплена своїми чудовими папільйотками, що спершу й не помітила двох істот, котрі хазяйновито й дуже спокійно знімали білизну з мотузки, натягнутої за турбазою, і складали на траву, а були то тільки рушники та скатерки, білі, наче хмари. Жінка запримітила рух за турбазою лиш після того, як Лучія й Дан побачили її в вікні й заховалися в білі, дуже чисті простирадла — єдиний сховок, який могли знайти хазяйновиті й дуже поспішливі черешняки.

Жінка біля вікна із волоссям, накрученим на папільйотки, не знепритомніла, побачивши привидів, які, знявши білизну, майнули в кущі, тільки тому, що їй захотілося відплатити чоловікові, показати йому, хай побачить на власні очі, невірний недовіра, як ходять і які вони з вигляду ті духи. Жінка прожогом вискочила до нього й заверещала так, що здавалося, ніби вона заповзялася порвати собі голосові зв’язки:

— Васіле-е-е! Іди сюди-и! Сам побачиш привидів, недовірливцю! Іди швидше, поки вони не сховалися зовсім!

Але Васіле так глипнув на неї, а два кухлі, які він тримав у руках, мали таке величезне бажання полетіти в неї, що жінка відчула, ніби в неї ноги стали набиті ватою. Та якби Васіле навіть послухав її, то все одно він не побачив би нікого. Лучія й Дан уже мчали в цей час по горбу, тримаючи згорнуту клубком мотузку. Вони бігли так, як не бігали ніколи в своїм житті, гнані думкою, що можуть не встигнути вчасно.

6

Урсу здалеку побачив мисливця. Він ще навіть не розрізнив його контурів, побачив тільки плямку, що рухалася, але це не міг бути хтось інший, крім мисливця… чи, може, інший. Крем’язень до болю напружив зір. Рухлива цятка була одна, таки одна, а не дві, бо другої не видно. І та цятка тонка, видовжена.

Хлопець повернув погляд до турбази. І побачив там, на пагорбі, дві рухливі цятки: очевидно, Лучія й Дан. Він швидко прикинув: коли мисливець прийде і не раніше від тих, що несуть мотузку, то, в найгіршому разі, прибуде разом із ними. Зробив він і ще один розрахунок, але результат був той самий: якщо він побіжить назустріч тим, із мотузкою, то повернеться назад до водоспаду все одно разом із мисливцем…

І в обох розрахунках мотузка — головне. А якщо Лучія й Дан не знайшли мотузки?.. Він знав, що це питання абсурдне, але не міг не подумати про нього, опинившись зараз в абсурдному становищі, а невдовзі опиниться ще в більшому абсурді — абсолютному.

Але було ще одне рішення, останнє, рішення божевільне, яке він приберігав на той випадок, коли нападники з’являться раніше, ніж він матиме мотузку. Мисливець з’явився, мотузка була далеко…

— Готово! — загорлав він. — Приготуйтеся! Прибула мотузка!

Він зав’язав кінець мотузки рухливим, але дуже надійним вузлом на правій руці, над кулаком, кинув мотузку до водоспаду, потім ліг на живіт і висунув голову, праве плече й праву руку над прірвою. Третина його корпусу висіла в повітрі, а ще треба було дивитися вниз, і його охоплювало запаморочення, але це було єдине вирішення, єдина дорога до порятунку. Другий кінець мотузки майже торкався води в озері.

— Ти добре прив’язав її до дерева? — спитав Йонел, перевіривши міцність мотузки. — Бачу, що тримає…

— Витримає! Не турбуйся! — відповів Урсу, обдертий і виведений з рівноваги перевіркою Йонела. — Це товста смерека.

— Господи, Урсу! — перелякалася Марія. — Не нахиляйся так.

— Кидайте човен просто в водоспад, щоб ми не гаяли часу ще й на нього. І перший, хто переправиться, виловить його. Згода?

Мисливець був усе ближче. Урсу вже міг розрізнити його постать. Не було ніякого сумніву. Це таки він.

— Хто перший? — спитав Урсу. — Тік!

Тік запхнув коробочку в пазуху, але не для того, щоб знайти там чари, потім з розгону вчепився в мотузку, ніби перетворював спуск у гру. Йому ніскілечки не було страшно. Він знав, що не випустить мотузки з рук.

Натомість Урсу відчув, що його затягує в прірву. У нього не було жодної точки для підтримки. Непередбачений стрибок Тіка застав його зненацька. Ліва рука почала гарячково нишпорити, за що б зачепитися на краю урвища. Він знайшов якусь ямку, але йому здалося, що пальці наткнулися на силу металу скелі. Напружені пальці лівої руки затримали сковзання, але плечі його зависли над порожнечею. Він віднайшов рівновагу, опанував власне тіло, і Тік опинився внизу, точнісінько на піні води.

Крем’язень відступив на кілька кроків назад, глибоко вдихнув, потім знову ліг на живіт, після того як назирив якийсь корінь, що стирчав і за який він зачепився носком черевика.

— Марія! — крикнув він.

Мисливець наближався. Уже можна було розрізнити його одяг і зеленкуватого, видовженого брилика.

Марія вхопилася обіруч за мотузку й відірвалася від землі. Корінь, за який зачепився Урсу носаком черевика, тріснув, мов очеретинка. Він відчув, що його швидко тягне у прірву: ліва рука даремно шукала опори. Він крутнув нею кілька разів у повітрі, потім учепився в ребро урвища, кинув ноги назад і віднайшов позицію рівноваги за кілька секунд.

Але вага мотузки все одно тягла його тіло у порожнечу. І вже майже падаючи, він напружився, мов лук, вклавши всю силу в коліна. Коли Урсу відчув тягар, і кров хлинула в голову, в обличчя, в очі, коли подумав, що падіння для Марії вже не може бути небезпечне, рука його раптово вивільнилася.

— Йонел! — перелякано звелів Урсу.

Мисливець помітив постать на березі водоспаду й почав бігти. Урсу вже бачив його гострий ніс. Обидва поспішали.

— Йонел! — ще раз крикнув Урсу, потім гаркнув щосили: — Вікторе! Не рухайся! Заховайся!

Йонел повернув голову й побачив мисливця, що біг із пістолетом у руці. Одним стрибком він учепився в мотузку. Цієї ж самої миті метнувся назад і Урсу, щоб урівноважити смертельний ривок. Але мало-помалу, секунда по секунді крем’язень відчував, як він остаточно сповзає в прірву. Все-таки він спробував чинити опір. Але спершу голова, далі груди, потім пояс провисали в повітрі. Якимось блискавичним рухом він опинився всім тілом на ребрі прірви, паралельно до неї. Половина тіла була вже в прірві, половина ще тулилася до землі. Ліва рука шукала виямок у скелі, права рука шукала підтримки під ребром прірви. А тіло його падало, важко сковзало, бо тримався він на одному подихові, на ударах серця, але сповзав, невтримно сповзав у прірву. Побачив мисливця під собою. Вчепився зубами в якийсь кущик трави та так і затримався на секунду. Обернувся обличчям до скелі й протримався ще частку секунди.

Мисливець підняв пістолет. Ціль була вибрана. Одним пострілом він уб’є двох. І того, що тримається за мотузку, і того, що тримає мотузку.

Урсу ще мить тримався за ребро прірви. Права рука вчепилася в повітря… і цим, може, затрималася на десяту, соту частку секунди…

Він почув страшний вибух — і під ним була вся прірва. Але цієї ж миті дві перелякані руки зупинили його падіння. Йому зараз допомогла б і соломинка…

7

Мисливець опустив цівку пістолета. Він знав, що не промахується ніколи. Відколи й пам’ятав себе, то ще жодного разу не вистрілив у повітря. Однак тіло того, в кого він стріляв, упало не в прірву, а покотилося назад, у протилежний бік. Він підійшов до краю водоспаду, але там унизу не побачив нікого, тільки чиясь тінь прудко ховалася за скелю. Він обернувся обличчям до мороку. Партія програ…

Але Петрекеску не мав часу закінчити думку, бо запримітив якийсь рух на стіні урвища. Він кинув туди нетерплячим оком. Ні, таки не помилився. Це була тріщина в стіні, наполовину закладена камінням. Але поміж камінням біліла пляма живого тіла. Пляма завбільшки з долоню. Той, що заховався в виямку, не здогадувався, що його видно і що шия його видніється між каменями.

Мисливець вибрав кут для пострілу так, щоб куля пройшла від шиї в череп. Не поспішав. Уважно прицілився, потім натиснув на спуск.

Тіло за каменем здригнулося…

Мисливець ніколи не стріляв мимо цілі.

Так, партія програна. Петрекеску, Чорний Експрес, уже не був загадкою в цьому світі, де він бився. Дітлахи неодмінно здіймуть тривогу, якщо досі не здійняли її, тож Петрекеску повинен зникнути. Помре ім’я, але не він! Він житиме. Він мусить врятуватися. Хоч як він житиме, але житиме. І єдиний його порятунок — втеча. У світ. Будь-куди.

І він кинувся бігом у грот. Мов божевільний. Біг по воді, по камінню, перестрибував через валуни, падав, підводився, знову падав, гнав, мов несповна розуму, через морок услід за смужкою світла ліхтарика, неспроможний обігнати його. Ним опанувала одна-єдина думка: не зупинятися аж до вилому, де лежить тіло бороданя. Коли він на власні очі побачить труп, тоді знатиме, що воля й життя за два кроки. Кілька кроків по виямках та між камінням — і він знову на волі!

Мисливець не мав звідки знати, що тіла вже нема там. Ніхто його не забирав. Бородань отямився через кілька хвилин після пострілу, обмацав скроні й чоло, відчув, що обличчя залите кров’ю, знайшов він і рану, але це була рана не від кулі, а від удару, звичайнісінька подряпина, яку він зробив при падінні.

Мисливець промахнувся. Не влучив із двох кроків. Не куля звалила бороданя, а страх і сила пострілу.

Мисливець не влучив у ціль. Хоч пістолет був за кілька сантиметрів від скроні, він схибив.

Зібравши останні сили, бородань пішов до вилому, проліз у нього і звідти поплентався в тунель, який вів надвір із грота під скелею, схожою на шахового коня. Він знав, що треба робити. Він вийшов надвір з піднятими руками, хоч і не бачив нікого поблизу, та так і йшов далі, не знаючи напрямку, заклавши руки на потилицю. Йому треба було зустріти людину, будь-яку людину, хоч би й дитину…

8

Руки, які втримали Урсу при падінні, — то були руки Лучії. Запізнись вона на одну-єдину секунду, і він опинився б у прірві. Лучія схопила Урсу за плечі саме тої миті, коли гримнув постріл. Куля мисливця не влучила в хлопця. Мисливець схибив!

Лучія була біля Урсу. Вона тремтіла й мовчала. Але руки її все ще тримали Урсу. Якась винувата усмішка заграла в нього на обличчі, величезні долоні розтулилися, мов крила велетенського метелика, який хотів би злетіти. Потім миттю стислися, усмішка згасла, бо він згадав, що чув ще один постріл. У кого стріляв мисливець другий раз? Чи не трапилося чогось із Віктором?

Крем’язень підхопився на рівні, спантеличивши Лучію, ще й досі зачаровану його велетенськими долонями, метнувся, мов божевільний, із мотузкою, прив’язаною до руки, по ребру прірви, й зупинився саме там, де була, за тридцять метрів унизу під ним, Вікторова ніша. У ніші виднілася зігнута спина й голова, що впала між коліна. Урсу обімлів. Ані руху, ані звуку у мертвій ніші. Він кинув камінчиком у нішу, якраз за зігнуту спину, але у відповідь — ані руху.

— Вікторе! — заволав він страшно. — Лучіє! Іди сюди!

І тут сталося диво. Голова в ніші ворухнулася, але не підвелася з колін, не посунулася ані на сантиметр. Погляд Віктора видирався вгору по урвистих стінах.

Урсу все зрозумів! Із ніші, де він сидів, Віктор не міг бачити — пішов мисливець чи ні. І думав, що мисливець чигає, аби вистрілити ще раз, вже остаточно. Тому й не рухався, тому й скулився головою між коліна, зігнувшись за камінням.

— Вікторе! — крикнув Урсу, але вже іншим тоном, ніби в його голосі заграла сурма радості. — Мисливець пішов! За ним тільки смуга лягла…

Лише тоді Віктор звівся на ноги, але тут же ледь не звалився в прірву. Всеньке його тіло задерев’яніло, у нього боліли всі суглоби і всі кістки, а те, що не боліло, то затерпло так, що він не відчував.

— А будь воно прокляте! — вилаявся Віктор крізь сміх і сльози. — Ви знаєте, що я відчував, поки не рухався? Смерть! Від другої кулі… Але як же це він у мене не влучив? Отже, добродій Петрекеску вперше в своєму житті схибив! Добре, що він не промахнувся, стріляючи в зайців…

— І в мене він промахнувся! — крикнув Урсу згори. — Сьогоднішній день не гарний для нього, хоч це й останній його день…

Через кілька хвилин, спустившись по нескінченно довгій мотузці, прив’язаній до могутньої смереки, яка була за якихось метрів п’ять від прірви, Віктор приземлився на березі озера під водоспадом. А його друзі з мороку і друзі із сонця чекали вже за виступом скелі.

Вгорі, біля прив’язаної смереки, з’явився Дан, задиханий, подряпаний до невпізнання, у пошматованому одязі. Лучія глянула на Дана, потім на Урсу й сказала, розчервонівшись від сонця і від радості:

— Це він врятував тобі життя. По дорозі нас оточила зграя собак-вовкодавів. Треба було комусь із нас пожертвувати собою. Дан запропонував себе й кинувся вбік, собаки за ним. А я тихенько вислизнула, побігла й дісталася сюди…

Потім Лучію знову охопило хвилювання і страх. Але, на щастя, виручив її Дан:

— Мамо рідна, але ж і злі вони! Вони оточили мене й валили лапами на землю. Далі почали пробувати на зуб мій одяг. Але пильнували, чортяки, щоб не зачепити моє тіло. Та тільки-но я підводився, вони знову накидалися на мене. Що тут вдієш? Вони тримали мене в полоні, поки й прийшли чабан, отой, що з гирлигою, зі своїм сином. Вони й прогнали собак лайками. Ой лишенько, як вони їх лаяли!.. А тепер уже можете й ви розповісти мені, що тут трапилося. Але тільки якщо воно варте уваги, бо я вже ситий дрібницями…

Та по тому, як Урсу розповідав, у Дана очі витріщалися, мов цибулини. Коли Урсу почав розказувати, як він переносив друзів на мотузці, Лучія перепинила його:

— А за яке дерево ти прив’язав мотузку?

Урсу показав на дерево позад себе, за три метри. Але Лучія не повірила:

— Стривай-но трішки! Покажи мені руку! Руку, вище! А як це в тебе мотузка опинилась прив’язана до руки, коли я тебе знайшла?..

Урсу глянув кудись у небо:

— Хотів обкрутити її, щоб… щоб вона не загубилася…

— Та невже? — вигукнула Лучія. — Та ні, не може бути! Це суперечить законам фізики!

Але Дан заперечно махнув рукою:

— Невже ти й досі не зрозуміла, що до Урсу не можна застосовувати законів фізики?

Урсу підвівся з трави. Він ляснув себе рукою по чолу, потім вибачився:

— Я ж мав зробити сьогодні дві справи… А потім…

— А потім що? — поцікавилась Лучія.

— Хотів подивитися дві хвилини на зорі й трохи відпочити, заплющивши очі…

Та перш за все Урсу подивився в очі Лучії, знітився й кинувся рятуватися втечею.

9

Пасажири надувного човна, вийшовши з мороку, опинились нарешті на сонці, на щедрому сонці, їм було весело, ніякий страх їм не загрожував. Прірва розкрила перед ними стіни віялом, їх прийняла широка річка з зарослими зеленню берегами, трохи поодаль виднілося й озеро.

Але одна думка все одно стукотіла в двері чи в віконце їхньої радості. Тік нарешті впустив її:

— Де коробочка Сергія?

— Невже вони побували в печері раніше від нас? — згадала раптом Марія. — Але як вони дізналися про наш план? Як увійшли в печеру? Кудою? І на чому вони пройшли?

— Це неможливо! — розсердився Йонел. — Після того, коли ми стільки вистраждали, а ці волоцюги прийдуть…

— Стривайте трішки, — сказав Віктор. — Давайте знайдемо нитку в усій цій історії… У першій печері їх не було, там, де ввійшли ми, вони не входили. З боку озера вони не могли ввійти, бо там водоспад. Отже, в печері вони не були. Але як опинилася там їхня записка? Яким дивом?

— Якби хтось був у печері, — втрутився Йонел, — можна було б припустити, що вони попросили цього Ікса, щоб він кинув їхню записку саме тоді, коли світ нам буде наймиліший…

— А мисливець і бородань? — нагадала Марія.

— Точно! — сказав Йонел. — Мисливець! Він їхній поштар!

— Ні! — заперечив Віктор. — Там, де ми знайшли їхнє повідомлення, раніше від нас нікого не було. Але мені пригадується одна поліцейська історія. Там чоловік переносив цінності, навіть не знаючи про це. Злодій клав йому їх у портфель, а він, дуже шанована людина, ніколи не відчиняв портфеля, й ніхто його ніколи не перевіряв. Цінності були в найбільшій безпеці саме в його портфелі. Так що…

— Так що?.. — спитав Тік.

— Я думаю, табакерку приніс у грот хтось із нас. Один із нас приніс її сюди, навіть не знаючи про це.

— Так, Вікторе, — сказала Марія. — Але ми знайшли табакерку не там, де ми вже пройшли, а попереду, де нас ще не було, там, де її не могли загубити наші… жоден із нас…

— А інші? — нагадав Віктор. — В експедицію пішли ж не тільки ми. Були й ті, що надворі, а вони не могли раніше знати, що залишаться надворі. Лучія, Урсу, Дан… Якщо погодимося на тому, що Сергій і Трясогузка не були в печері, залишається єдине: хтось із тих, що були надворі, носив, не знаючи про це, повідомлення, і так само не знаючи, загубив його. Чи я знаю? Воно, може, впало у воду, в якийсь потік, а він приніс його в печеру… Мені здається, що ми знайшли його біля роздвоєння…

— А може, його кинули самі Сергій і Трясогузка, — сказала Марія. — Могли вони зумисне кинути його в потік?

— Не думаю, що це так, через дві причини, — відповів Віктор. — По-перше, послання не зроблено так, щоб його кидати десь випадково, а заадресоване точно, отже, воно було заховане в когось із нас. По-друге, якби Сергій і Трясогузка з’явилися поблизу печери, їх викрила б група знадвору, і в першу чергу Урсу… І по-третє, якби Сергій і Трясогузка вирішили прибути в гори, то вони приїхали б поїздом, який зупиняється тільки біля озера…

Але Тік швидко поклав край дискусії. Він побачив дуже дивний шматок скелі, який розлючено виткнувся прямо по курсу човна.

— Дивіться! — вигукнув він. — Мов ріг носорога!

Тік навіть не уявляв собі ефекту, який матиме його випадкове відкриття. Вони підпливали до рога носорога, і через кілька хвилин було винесено найвищий вирок:

— Граніт архаїчний! Тіку…

І Віктор, і Йонел, і Марія ладні були накинутись на нього. Малюк зробився ще меншим, але тут же не забув шепнути, особливо своїй сестрі з косою й голубими мріями:

— Та-ак!.. А зараз… Пригадай-но лиш, скільки ти мене мучила на ганку.

І враз простір розширився, ніби весь світ при світлі і в кольорах вирішив постати перед їхніми очима. Було багато неба і багато води, і ласкаве призахідне сонце, і багато-багато кольорів, ніби вони всі зібралися тут, а ще були гори, і десь там, зачепившись за гори, їх чекала турбаза, а ближче, на озері, човен, і в ньому два веслувальники: Сергій і Трясогузка.

Замість привітання до них долинув голос Тіка:

— Гей, хитруни! Хто із нас носив ваше послання?

Сергій зайшовся сміхом:

— Ага! Отже, ви таки знайшли його. Я його дав Урсу, тобто підклав у одяг Урсу ввечері напередодні від’їзду…

— Знали б ви, скільки ми зазнали пригод! — почав вихвалятися Тік. — І якби ви знали, що в нас є!

— Облиш, бо й ми зазнали дечого! — сказав Трясогузка, стріпуючи головою, мов після болю. — І ми теж захопили чудовий трофей: плота і пса. Ми їх знайшли…

Але цього можна було б і не казати. Бо в човні хитрунів щось заборсалось у полотні, і чорна стріла майнула в надувний човен, прямо Тікові в руки.

— Цомбі! — закричав малюк, від радості він стратив рівновагу і впав у воду, тримаючи собаку на руках. Був ясний день. Черешняки поверталися в світ.

10

Поки Лучія й Дан розвішували білизну на мотузці за турбазою, Урсу говорив по внутрішньому телефону. Мош Тімофте, стоячи біля нього, згідливо кивав головою. Повісивши трубку, крем’язень підсів до столу моша Тімофте й заходився розповідати про пригоди, яких зазнали черешняки. Коли він дійшов до Петрекеску, старий урвав його:

— Ага! Тепер я розумію, чому його шукали ці люди кілька годин тому… Щастя, що вони пішли по його слідах.

— Куди вони пішли? — спитав Урсу.

— Як куди? Вони пішли до отвору печери, туди вказав їм чабан.

Мош Тімофте закам’янів на стільці, не знаючи, що й думати. Бо, не сказавши й слова, його гість підхопився із стільця і зник, мов привид. А по дорозі до дверей він ледь не збив на бігу двох дуже спокійних людей.

Крем’язень зупинився за турбазою й пошукав очима якнайшвидший, який тільки міг бути в цих краях, засіб пересування. І знайшов його в подобі мула, котрий ліниво й бридливо пасся. Хлопець уже намірився сісти верхи на нього, але його зупинили слова, які долинали через відчинене вікно турбази:

— Чи я тобі не казала, Васіле? Ти ж твердив, що білизна сама поспадала з мотузки. Ось прошу! Подивись! Аби не казав, що я з глузду зсунулася…

Урсу оббіг поглядом подвір’я і побачив, що Лучія й Дан хазяйновито відновили все тут. Білизна була розвішана точнісінько так, як висіла вона перед тим. Безперечно, що й завтурбазою не побачив нічого іншого. Урсу почув голос:

— Якщо ти до мене ще раз пристанеш із цими дурницями, то я піду світ за очі, зроблюся вовкулакою й приходитиму до тебе щовечора в віслючій шкурі! Може, ти вилікуєшся коли-небудь. Ох господи, господи!

Потім хряпнули двері, почулося тихе скімлення жінки.

Урсу вмить опинився на спині мула, який виявився, без найменшого перебільшення, найзатятішим мулом з усієї його раси.

— Стій! — гаркнув йому на вухо Урсу. — Дивись, щоб я не ловив тебе на бігу! Стій же! Не чуєш?.. Щоб я не ловив тебе на бігу… Не чуєш, га?

Ясна річ, що мул вирішив подати нечуваний урок упертості своєму вершникові і пішов таким чвалом, що не можна було відрізнити, де в нього передні ноги, а де задні.

І все тій же дружині завідувача судилося побачити, як мчить привид на мулові, а той же досі ніколи не рухався швидше, ніж равлик. Нажахана, перехрестившись і сплюнувши, жінка ще швидше, ніж мул-привид, метнулася до їдальні турбази:

— Васіле-е-е! Васіле-е-е! Утік мул із вовкулакою на спині! Госпо-оди-и!

Аби ж то чоловік не тримав по шість кухлів пива в кожній руці… Жінка почула тільки рик, але такий жахливий, що вдарилася сама, непритомніючи, об кухоль пива, який мирно стояв на шинквасі.

11

Мисливець не знайшов тіла бороданя у виломі. Не знайшов він його ніде. Зник! Як?.. Невже він промахнувся?.. Неможливо! Рука його не схиблювала ніколи!

Схвильований, одурілий, він пройшов у грізний вилом, зайшов у кам’яне приміщення, яке слугувало за схованку. Де ж тіло бороданя?.. Він промахнувся? Неможливо!

І враз якась пекельна думка сяйнула йому в голові. Петрекеску глянув на велику нішу й помітив унизу, біля її ребра, обойму холостих патронів, яку він сам кинув колись туди. Взявши її, побачив, що вона повна справжніх бойових патронів, які поблискували свинцем…

Отже?.. Мисливець гарячково дістав пістолет, витяг обойму й подививсь на патрони. Патрони в пістолеті були холості!.. Його рука не хибить ніколи… Але хто ж йому підмінив обойми? Хто зробив його таким безпорадним? Він сам себе питав ошаліло: хто? В усякому разі не бородань. Бо якби замінив магазин він, то в момент розправи тільки б посміявся, сам дістав би пістолет і вистрілив. Тобто — він тоді сам перетворився б у ката. То хто ж підмінив патрони? Хто?

Марні запитання! Петрекеску вже не ввійде в легенду, як єдиний стрілець, котрий не схиблює ніколи. Ніхто не розв’яже його загадки, бо навіть її автор, кирпатий скуйовджений малюк, не знав, що граючись, тоді, коли він уперше проник сюди, цілком випадково поміняв магазини з набоями. Обойму з холостими патронами поклав на місце обойми з бойовими. Мисливець не перевірив тоді магазин, коли заряджав пістолет. І пішов у дорогу смерті з непотрібною зброєю.

Петрекеску ладен був загнати собі в тіло шматок розпеченого заліза, аби відчути біль. Та чи могло в нього що-небудь боліти? Він прийняв останнє рішення. Зарядив зброю, поклав її в кишеню і на якусь мить ще залишився в приміщенні: якою дорогою йти? Потім зібрався з духом і вирішив: піде в світ найкоротшою дорогою.

12

Урсу підганяв мула у вже звичний для себе спосіб:

— Стій, любий мій! Ну тихше, гарний мій! Стій, бо ми обидва потрощимо собі кості! Не чуєш? Стій!

Але як же сміявся з нього подумки мул! Як же його напоумив мулів бог чи диявол! Як він мчав його, цього незнайомого вершника, наперекір його бажанню! Мул біг так, як не бігав ніколи, ніби хотів спокутувати лінощі всіх своїх років, лінощі своїх батьків і пращурів. Він біг за весь свій рід разом, за лінощі в робочі й вихідні дні, за лінощі минулих і майбутніх днів.

Незважаючи на неймовірну швидкість цієї вухатої тварини, Урсу все-таки непокоївся. Він побоювався прибути запізно до виходу з печери під скелею, яку охрестила Лучія.

— Та зупинись уже ти! — гаркнув він, не уявляючи, що затятий мул має ще якусь силу в ногах.

І мул подолав ще кілька кілометрів, уже останніх, але з такою самою шаленою швидкістю. Зараз він міг би перевершити найшвидших представників аристократичної й гордовитої раси коней. Може, врешті-решт, він і хотів це довести незнайомому верхівцеві.

Прибувши до скелі у вигляді шахового коня, Урсу скористався вже випробуваним методом:

— Ну, зараз ти мені покажеш, на що ти здатний! Давай! Швидше! Не чуєш?

І мул зупинився так раптово, що вершник злетів із його спини й опинився якраз перед отвором.

Не гаючи жодної секунди, Урсу метнувся до велетенського каменя, що завмер біля вилому. Цим валуном можна було закласти отвір. Але камінь виявився затятий, він підкорявся іншим законам: не поворухнувся ані на міліметр, хоча в Урсу аж крижі заболіли, коли він штовхав його.

Треба було пошукати важіль, і хлопець знайшов його у кроні бука. Він учепився в товсту гілляку й тягнув її, аж поки вона затріщала й почала відокремлюватися від дерева. Він швидко очистив її від листя й повернувся до отвору. Але тільки-но підсунув її під камінь і приготувався посунути його, як побачив голову мисливця, що виходив із отвору.

Погляди їхні зустрілися, обидва почали діяти в одну й ту саму мить. Мисливець вихопив із кишені пістолет. Урсу звився, мов стріла, в повітря. Рука викинулася, й він перевернувся ще раз у повітрі. Кулак опустився мисливцеві на голову із силою молота. Тіло того посунулося в печеру.

Урсу миттю знову кинувся до важеля й натиснув на нього з усієї сили. Важіль тріснув, але камінь покотився й зупинився якраз над отвором. Дорога була перекрита. Тепер із печери залишався єдиний вихід — дорога, яку знали всі, дорога, по якій ввійшли черешняки.

Крем’язень нашорошив вуха. Почувся кінський тупіт. Тут же з-за скелі з’явилися й вершники. Їх було двоє. Один спитав:

— Ти Теодору Теодор?

Урсу здивовано глянув на нього, але вершник пояснив, усміхаючись:

— Нам сказав один дід, із турбази, тут нема ніякої загадки. Ми дякуємо і тобі, і всім іншим черешнякам…

Урсу не гаяв часу. Він кількома словами розповів, що сталося тут, біля отвору…

Вершники шаленим чвалом погнали коней.

Тільки-но мисливець вийшов на світло, як за одну мить був оточений групою вершників. Рука його сягнула до зброї, але чиясь рука виявилась проворнішою.

— Чорний Експрес зупинився! — сказав той, що роззброїв його. — Негайно передайте повідомлення.

Мисливець подивився на вершників довкруг нього, безсило скинув бровою і стомлено сказав:

— Так!.. Здається, все закінчилося. Слово честі!