Лицарі черешневого цвіту

1

Усі вулиці міста, хоч би які покручені й поплутані вони були, хоч би де вони починалися, виходили, зрештою, до головного шосе й вливалися в нього, перетворюючи його таким чином у єдину дорогу, що вела з міста до гір, які бовваніли вдалині. Річка з урвистими берегами оточувала місто, мов фортечний рів, і не давала змоги іншим вулицям виходити за місто. Через річку перекинули тільки один міст — великий кам’яний міст на північному боці. Це місце називалося «Біля бар’єру». Впродовж років тут виросли кілька перехняблених хатинок та дерев’яних будок, з’їдених часом. Уночі бар’єр спав важким сном, його зрідка тривожив скрип підводи та клаксон автомобіля, зате вже з самісінького ранку починався гамір і не вмовкав він аж до заходу сонця. Подорожні, підводи, запряжені волами, легкі екіпажі, велосипеди, зрідка легкові чи вантажні машини, кінські запряги, а особливо підводи з полотняним верхом пливли й пливли безперервним потоком до міста. Чужі чи знайомі люди вітали одне одного тим дивним способом, який заведено повсюди, і завжди розказували, чого вони прибули до міста. Люди біля бар’єра розмовляли приблизно ось так:

— Доброго дня тобі, куме! А мене ось послала жінка з овочами…

Його співрозмовник, може, й справді кум, а може, й геть чужий чоловік, ввічливо відказував:

— Хай тобі бог помагає! Сьогодні, мабуть, буде завізно на базарі з птицею…

Ще хтось квапився докинути своє слово:

— Хай буде тобі добро! Таке велике, як твоє серце. Сьогодні ввечері я вже повертатимусь у село не пішки — куплю собі велосипеда.

— Ось тобі й маєш! Хіба на ньому не так само трудитимеш ноги?

Люди знайомилися, обмінювалися новинами, викурювали по люльці, підбадьорювалися, одне слово, все так само, як перед в’їздом до будь-якого міста. А оскільки кожному треба було придбати в місті якийсь товар, вони не забували справитись про ціни. Без отаких балачок біля бар’єра люди вже не могли обійтися. Бо так вони призвичаїлись. А коли тут траплявся якийсь незнайомець, цікаві навперебій квапилися відгадати, хто ж він за один, судячи з його товару і з його поведінки.

— Цей з-під лісу, із Цурлуя… Глянь на його гамаші!

І аби пересвідчитися самому чи переконати інших, треба було кинути одне-єдине запитання:

— Що везеш? Сливи чи абрикоси?

— І те, й те…

— Ось бачите, я ж казав, що він з-під лісу, з Цурлуя…

Одного ранку допитливці біля бар’єра опинилися в скрутному становищі.

— Хто б це міг бути, отой старий?.. Глянь-но на нього!

— Я сказав би: подорожній, бо він поголився звечора…

— Та ну тебе! Хіба не бачиш, що на ньому черевики!

— Може, якийсь контролер…

— Отакої, контролер! Ще скажеш — дипломат. Що йому тут робити?..

— А я думаю, це якийсь голова… Ви гляньте, як він витріщає очі на черешні!

— Ти розбираєшся в людях так, як моя донька на сапуванні…

— Еге ж! Це дуже похвально чути від тебе!

— Це і не похвала, і не огуда, бо в моєї донечки тільки-тільки прорізалися зуби…

Людям стало весело. Той, у якого маленька донька, провадив далі:

— З одягу можна було б сказати — він із міста… Жаль, що не курить. Бо людину можна впізнати й по тому, як вона тримає цигарку.

— Он глянь! Маєш! Він закурив люльку!

— Із міста! Бо надто схвильований для його віку. Я сказав би, що він пенсіонер або вчитель… Люлька…

— Е, ні! Я готовий покласти руку на вогонь! Люльку курять тільки вчителі. У нашому селі двоє таких: одного звати Петека, другого Прогаб. І обидва смокчуть люльку.

— Еге! Тут це не підходить… Якщо ми будемо вважати так, то тоді вийде, що кожен із ціпком — пожежник…

— Отакої! Що ти цим хочеш сказати?

— У нашому селі є один чоловік із ціпком. Звати його Скурту. Він пожежник, пошкодив собі на пожежі ногу…

Люди знову розсміялися, але все одно їм не вдалося визначити фах незнайомого подорожнього біля бар’єра, який стояв собі, зіпершись на дерев’яний барак. Та невдовзі люди забули про нього, але не тому, що їм треба було впорядкувати поклажу на підводах чи напоїти худобу. Інше привернуло їхню увагу: на дорозі з’явилася група юнаків, яких вони не дуже часто бачили, хоча майже всі були з-під гір.

— Ви лиш погляньте, що це за прояви! Ніби в них сотні голів і сотні ніг… Тільки на головах у них казанки, а збоку до ніг причепили кадки, ніби не знайшли іншого місця для вантажу…

— Це, мабуть, студенти… В них он і сокири, і лопати. А он гляньте, яке диво! То, мабуть, кіноапарати, а може, те, чим довбуть гори…

— Отакої! Студенти!.. Хіба не видно, що вони геть зелені, ще навіть пушок не пробивається! Якісь дітки…

— Нічого собі дітки! Поміряйся-но силою з он тим велетнем, котрий… ти тільки глянь-но!.. узяв на спину цілу хату, а на додачу прихопив ще й комору…

— Вони, мабуть, узялися до якоїсь великої справи…

— Знаю я таких, бачив не раз. Пройде півкілометра, потім висолопить язик і починає рюмати, чому не поїхали поїздом…

— Це не біда… Повертатимемось увечері й візьмемо їх на підводу… Кілометрів п’ять-шість вони, може, пройдуть…

— Ти дивись, аби ти не попросив їх узяти свою клячу на спину…

— А начальник їхній, здається, не дуже великий…

— А він котрий?

— Отой, що з ліхтарем при нозі…

— Ну, якщо кожен, хто з ліхтарем, начальник, то тоді наш ліхтарник, який…

— Та стривай-но! Ти глянь, як він іде, засунувши руки в кишені… і тільки малесенький мішечок у нього на спині…

— О, хай тобі добро буде! Там і двоє дівчат!

— Та тобі привиділось!

— Хіба я досі не бачив кіс? Он сам глянь!

— Які коси, куме? Ота білява підстрижена точнісінько по-хлопчачому. Ти бачив, куме? Обидві в штанах!

— А я кажу, що тут не до жартів. Не може бути, щоб у них не було якоїсь важливої справи. От перевірмо!

— Аякже!.. Доброго ранку, хлопці й дівчата! І куди це ви так рано?

— Доброго ранку. До Чорної печери…

— Ну, хай вам щастить! Дорога туди неблизька, і люди не дуже насмілюються заходити всередину… А що ви там будете робити? Фотографуватися чи якісь досліди?

— Щось будемо робити! Бувайте здорові!

— І ви ходіть та повертайтеся здорові… Перейдете міст, ідіть прямо, там буде ще один міст, теж кам’яний, як і оцей… там візьмете наліво кам’янистою дорогою кілометрів чотирнадцять до Зеноаги, а від Зеноаги дві дороги до Чорної, так у нас називають печеру… Та дорога, що направо, до дідька довга, але вона легша… Ліва — вона коротша, нею лише кілометрів сім чи вісім…

— Ну й балакун ти! Вони вже перейшли міст і не чують тебе, а ти все розказуєш…

— Справді… А скільки їх було всіх?

— П’ять…

— Та ні, шість…

— О, дивіться-но! А люлька повернулася йти до міста!..

— Гай-гай! А ви помітили, що ми трохи перемінили мову? Мов баби з Путіни, бо ті, коли нема що робити, то кличуть сороку для балачки…

— Це на дорогу… Дід мій, земля йому пером, розказував мені справжню історію про дорогу й подорожнього… Але розкажу вам її ввечері, коли будемо повертатись, дорогою…

Решта всі полегшено зітхнули.

— Отже, до вечора, тут же, біля бар’єра, люди добрі.

Вони погнали тварин, хто батогом, хто окриком, а хто смикнувши за віжки, і рушили до міста вслід за дідом із люлькою.

А старий був уже далеко. Він дуже поспішав, бо побачив тільки шістьох хлопців та дівчат, які пішли дорогою в гори. А де ж сьомий, якого він чекав?..

Старий нерішуче зупинився навпроти будинку з ганком, обвитим плющем.

2

Урсу весь час ішов попереду, вимушуючи й інших притримуватись його кроку. Першим він ступив і на міст. Усі люди, які стрічалися їм дорогою, зачудовано дивилися на нього й хвалили його силу. «Такий парубок, як оцей, міг би й хату пересунути», — думав один. І справді — отак навантажений, Урсу видавався втричі дужчим, ніж був насправді.

Хлопець сперся своїм величезним мішком на поручень мосту і так чекав друзів.

— При… вал! — простогнав Дан з останніх сил.

І, не чекаючи згоди інших, скинув свій рюкзак і витягнувся на траві.

— Встань, нерозважний! — звеліла йому Лучія. — Трава мокра й холодна, а ти розігрівся й спітнів… Це найкраща комбінація для подвійної пневмонії…

— Потрійна, почетверена, поп’ятерена, хай буде така навіть до безкінечності, я все одно не встану!

Лучія, на щастя, не вдовольнилася самим словесним наказом.

— Ану, вставай, бо в печері не санаторій! — штовхнула вона його.

— А може, предки додумалися… — спробував пожартувати Дан.

Однак Лучія не мала наміру жартувати. Вона трусонула його ще раз, а потім підняла вгору… з допомогою Марії, яка схопила його за друге вухо.

Тим часом до мосту підійшли й Віктор та Йонел. Вони зумисне притишили ходу, побачивши, що всі зупинилися. Віктор був радий, що Йонел одразу ж сприйняв ідею поділу групи, погодившись, що це буде запорукою безпеки експедиції. Однак Йонела, здається, щось пригнічувало, чи, може, його доймала якась думка, якої він не міг розплутати до кінця.

Привал відбувався під дуже суворим наглядом Лучії: півгодини і ні хвилини більше; нікому на траву не лягати; гарячий чай і бісквіти; по два яблука кожному; сумні балачки забороняються. Все!

Марія, навіть не помітивши того, порушила останній пункт:

— Бідолашний Тік! Краще б ми взяли його з собою…

— Тоді треба було б почекати, коли відчиняться магазини, — урвав її Йонел.

Марія не зрозуміла, куди він хилить.

— Щоб набрати продуктів, які можна вживати через соску…

— Справді! — перемінила Марія тон. — Я думаю, тобі була б велика допомога…

Цього разу вже Йонел не збагнув, куди цілить Марія.

— Соски? — спитав він ображено.

— Ні-і-і… Тік! Він би тобі допоміг. Ти, віддавши йому свій речовий мішок, може, не відставав би весь час.

— Ха-ха-ха! — засміявся Йонел, перекривившись на обличчі. — Як дотепно! Жаль, що Дан не захопив із собою чухального порошку…

— Хто тобі сказав, що це дотеп?

Лучія, цілком переконана, що останній пункт у програмі привалу будь-що повинен бути дотриманий, зупинила традиційну сварку новиною, врешті, не дуже втішною.

— Залишається п’ять хвилин!

— Всього п’ять хвилин? — прикинувся дуже здивованим Дан. — Але ж цим двом не вистачить навіть п’яти століть, щоб закінчити сварку…

Навіть на обличчі Лучії з’явилася усмішка, але дівчина відразу ж посерйознішала.

— П’ять хвилин до відходу! Лінивці!

— Може, не завадило б використати їх якомога краще, — сказав Дан. — Наприклад… перекусити трохи. Така важка дорога попереду…

— Три шматочки цукру кожному і…

Вона зробила паузу, щоб підігріти Дана.

— І? — підозріливо поцікавився голодний.

— І… калорії просто із джерела, — вгамувала його Лучія.

— Дорога Лучіє, я просив би тебе — просвіти мене, темного, дай мені якомога більше світла, бо я стою, дурний із розумною…

— Мабуть, що так… — зітхнула вона. — Ти хотів світла, світло й матимеш. Можеш вдовольнитися променями сонця. І якщо ти схожий на Лікоссея з Нарбони, то харчуватимешся не тільки сонцем…

— Якби в нього було чорне серце… — наважився Дан.

— Ні! — зупинила його Лучія. — Це знамениті павуки. У них чорні животи: тарантули з чорними животами! А не з чорним серцем…

— А я думав, що вони, може, схожі на тебе…

Лучія дивилася на нього майже задоволено, але Дан не бачив її: він бігав переляканим поглядом по широкому пагорбу.

Уже готові в дорогу, до них підійшли Урсу і Віктор.

— Ми питали в одного чоловіка, — сказав Віктор. — Ми підемо ліворуч. До Зеноаги дорога прямо. А там знову спитаємо.

— Дорога прямо? — спантеличено спитав Дан, згорбившись під вагою речового мішка. — Мамо рідна! Якби хтось проклав тунель під цим ідіотським пагорбом, то і я сказав би, що дорога пряма. І скільки приблизно до Зеноаги?

— Кілометрів п’ятнадцять, — заспокоїв його Урсу, перш ніж перейти в голову групи.

— Скі-і-ільки? — перелякався Дан і став ніби ще нижчий, пригнутий тими п’ятнадцятьма кілометрами. — Це відплата за те, що в мене бракує сміливості! Якби я перший насмілився віддати Урсу свій багаж… так, як думав… Тепер я переконаний, Йонеле… Ти дуже сміливий!

— Ну ходімо, нічого скиглити, — підштовхнула його Марія. — Я тобі допоможу. Що в тебе взяти?

— Ось це в мене найважче… — відповів Дан, показуючи їй щось. — Я забув учора звечора в кишені. Це — найкраща бритва в перукарні. Мамо рідна, єдиний порятунок був у мене…

— Я знаю, що ти хочеш сказати, — передражнила його Марія.

— Але ти не вгадала! Ні! Якщо Петрекеску піде на полювання…

— Себто ти хочеш сказати, що передаси бритву через Петрекеску? — сприйняла його всерйоз Марія.

— Знову не туди… Він — єдиний клієнт перукарні.

Дан і Марія йшли позаду. Хлопець з усіх сил намагався дотримуватися енергійного кроку дівчини з чорним, мов вугіль, волоссям. І лиш тоді, коли його витівка вдалася, Марія зупинилася, щоб посміятися вволю.

— Так мені й треба! — раптом розлютився Дан. — Мої жарти доходять дуже пізно… Ти не хочеш дати мені щось поїсти?

— Вибач, Дане. Я не чула твого жарту. Я думала про «Гігієну». Тато мені одного вечора розповідав про «Фігаро». Йому страшенно сподобалось…

— Тому він і голиться вдома… Ні, Маріє, не смійся… Скільки разів я докоряв татові за те, що він вибрав собі цю професію. А він щоразу твердить свою філософію. Каже, що, мовляв, коли людина голиться, вона скидає з себе частину суму чи злості, бо за ті кілька хвилин, поки голить бороду, то дивиться на світ трохи веселіше, і життя видається їй світлішим. Так він каже… І вбив собі в голову, ніби він апостол веселощів та доброго настрою… А я думаю, що вся його філософія — то спроба виправдати себе…

Так чи інакше, а Данові таки вдавалося триматися кроку Марії. Криза, яка, здавалося, доконує його, минулася, мов у казці. Обоє вони ступали завзято. Піднімалися на якийсь пологий пагорб. Стежка вилася крізь зарості ліщини, гілки якої обсіло різноманітне птаство. Мало-помалу обоє перестали думати про домівку. Їх полонила ця мелодія ранку, яку виводила кожна гілка. Марія час від часу заплющувала очі, аби уявити собі дивний оркестр, що складався з тисяч інструментів. Птахи й листя скорялися невидимому диригентові. Видно було, як жваво вони всі разом рухають голівками: наліво, направо, вгору, вниз, тисячі пташок у фраках та вечірніх сукнях, і мільйони-мільйони листочків вібрують у тому самому ритмі. Але чому в них вечірнє вбрання?.. Адже зараз так прозоро і рано…

Дан мовчки поминув Марію, шануючи її замрію. Він почував себе в добрій формі. Навіть наддав ходи і невдовзі наздогнав Йонела та Лучію.

— Гей, винахіднику! Ага!.. Ви сушите собі голову про сонячний штепсель?.. Пильнуйте, аби не потрапити в якусь калюжу… або в яму…

І пішов далі, так само втягнувши голову в плечі, щоб не заважати мудрій балачці інтелігентів.

Йонел і Лучія мимохіть глянули на нього. Вони обоє були надто заклопотані розв’язанням одного дуже важливого питання, аби пильнувати за всім, що відбувається довкола них.

— Справді, Лучіє… — знову почав Йонел. — Мене аж у піт кидає, тільки-но я подумаю про таке. І іншої ради нема! Тож даремно ще й ти сушитимеш голову! Для цього є абсолютно всі підстави!

— А з Віктором ти говорив? — стурбовано спитала Лучія.

— Говорив, — не вагаючись, відповів Йонел. — Я хотів спершу поговорити з тобою, але не знаю вже, як це так сталося…

— Не треба вибачатися. Скажи краще, що думає Віктор? Чи ти хочеш, щоб спитала я?..

— Нема потреби, Лучіє. Віктор дотримується такої ж самої думки. Він одразу ж погодився зі мною…

— Я теж вважаю, що це дуже правильно, Йонеле. І чим довше я думаю, тим більше переконуюся. Твоя правда! Запорука успіху експедиції тільки в тому, що ми розділимось на дві групи, в найгіршому разі, принаймні, всі повернемось додому. Слово честі, Йонеле! Ти заслуговуєш усіляких похвал…

— Облиш, Лучіє… — запротестував Йонел. — Не треба робити подію із цього. До неї міг додуматися будь-хто… І зараз, цієї миті, це вже ідея не моя. Вона наша, вона належить нам усім…

— І все-таки…

— Ні, Лучіє! — повчально сказав Йонел. — Це ідея всіх, так само, як і радіоапарати стали нашими, всіх. Досить! Краще подумаймо про інші, ще не розв’язані проблеми. Що нам робити з вибором керівника експедиції?

— Якщо по щирості, — засвідчила Лучія, — то я давно думала про Віктора.

— А мені здається, що керівником експедиції має бути… хтось із науковими задатками…

— Точно! — погодилась Лучія. — Віктор має талант переконувати, він уміє сприймати людину такою, якою вона є… Але зараз я думаю, що керівником міг би бути й ти. Ця твоя думка — виняткова… Слово честі, Йонеле! Тепер нам здається просто: замість однієї групи — дві; одна в печері, друга нагорі, постійний зв’язок по радіо… Колумбове яйце! Я вважаю, вона вартніша тисячі радіоапаратів…

— Ти знову починаєш перебільшувати! Я прошу тебе, облиш мене, навіть наказую!

— Стривай, ти ще не керівник, — розсміялася Лучія. — І є ще одне, що дає мені підстави пропонувати на керівника тебе. Слово честі, Йонеле… Мені подобається, що ти не чванишся. Тому я вже навіть зараз піду поговорю з Віктором:

Йонелові протести неспроможні були зупинити Лучію. Навпаки — вони лиш прискорили її кроки. За кілька хвилин вона наздогнала Віктора. Хоч і задихавшись від швидкого бігу, дівчина все одно йшла в ногу з хлопцем. Урсу трохи притишив ходу, і всі троє опинилися разом.

— У мене є ідея! — раптом сказала Лучія.

— Тільки одна? — вдавано нахмурився Урсу.

— Одна, але гарна! — з притиском відповіла Лучія. — Що б ви сказали, аби я запропонувала Йонела на керівника експедиції?

Урсу аж свиснув від несподіванки і, може, вперше в житті глянув Лучії у вічі:

— Це Данова вигадка… без його порошка?

— Нема в мене часу на жарти! — урвала його Лучія. — Я кажу цілком серйозно…

— Тоді нам таки треба було взяти з собою Тіка! — розлютився Урсу. — Принаймні, я міг би зробити контрпропозицію в такому самому дусі…

— Я вже тобі сказала, що не жартую…

— А я міг би запропонувати тебе… — нарешті вилив Урсу всю свою досаду.

— У всякому разі не якийсь там… ведмідь, — розхвилювалась Лучія. — Дуже мені прилипло до язика інше слово… І чому ти вважаєш, що людина не може перемінитися?

— Нічого такого я не казав, — захищався Урсу. — Людина, звичайно, може перемінитися, але Йонел — дитина… Мамин синочок…

Щоб переконати його, а радше тому, що вона не могла терпіти такого опору, Лучія вибухнула. Одначе вибух її, гучний і невмовкний, все-таки був дуже логічний: вона говорила про Йонелові апарати, про ідею дослідження печери двома групами, до якої додумався Йонел, про його скромність… «Він просив мене не говорити нікому, що йому спала на думку ідея поділу…» І — як висновок:

— Я думаю, ми могли б обрати його керівником… на відплату, на визнання, — закінчила вона натхненно.

Віктор не сказав нічого, не прохопився навіть жодним жестом, який міг би виказати його думки. І тільки побачивши, що Урсу спохмурнів і ладен заревти, категорично втрутився:

— Стривай! Ти не маєш права перешкоджати!

— Ні, маю! Маю тисячу прав, а не одне! І взагалі тут мова не про право…

— Може, й так, — відповів Віктор. — Тому — я прошу тебе!

Урсу не відповів нічого. Тільки пирхнув і розлючено пішов уперед.

Лучія попросила у Віктора пояснень, але той тільки безсило здвигнув плечима.

— Я не розумію Урсу, — ледь не розплакалась дівчина. — Відколи він став такий злопам’ятний?.. І чому?.. І тебе не зовсім розумію, Вікторе. Іншого разу ти радів би такій звістці, особливо тебе втішила б Йонелова поведінка…

— Я не був би щирий, якби сказав тобі, що я радий… але я згоден, що нам треба спробувати…

Лучія була і заінтригована, і спантеличена:

— Бог вас зрозуміє… І все-таки… мені дуже приємно, що ти відвертий зі мною, Вікторе. Цим ти вимушуєш і мене бути такою самою. Я ніколи й уявити собі не могла, що питання про керівництво може так стурбувати людину…

— І я теж не уявляв собі! — сухо відповів Віктор.

Лучія трохи притишила ходу, щоб збагнути Віктора — адже він сказав усе, що хотів сказати. А як вона раділа ще кілька хвилин тому! У неї боліло серце, боліло фізично. І саме Віктор та Урсу! Люди най… У-у-ух!..

Віктор наздогнав Урсу, чи, може, Урсу зумисне дозволив йому наздогнати себе. Вони довго йшли мовчки пліч-о-пліч, не дивлячись один на одного, нічого не бачачи ні праворуч від себе, ні ліворуч. Вони йшли, понуривши голови, і дивилися тільки на дорогу, по якій ступали їхні ноги. Сум і гіркота зробили їх обох схожими один на одного. І враз вони збагнули, що вже далеко відірвалися від усіх. Ззаду нікого навіть не було видно. Вони зупинились, і лиш тоді Урсу дав волю гнівові, який клекотів у ньому:

— Як ти можеш таке терпіти? Це ж підлість!

— Я не знаю, Урсу, але не хочу помилитися. Може, Йонел щиро вважає, що це його ідея…

— Йонел!!! — знову ринувся в атаку Урсу. — Якби ти перемішав тисячу листочків і вкинув поміж них шість наших, то Йонел знайшов би їх за три секунди. Ти добре знаєш, що він думає… Знаєш ти й те, чого він хоче…

— Урсу! Що може статися з людиною, котра стає керівником, не заслуговуючи того? Я вважаю, тут є два варіанти…

— Один-єдиний! — запручався Урсу. — Така людина буде скинута!

— Мені прикро, що ти не заспокоївся! — дуже щиро сказав Віктор. — Ти був мені у великій пригоді.

— Я не можу, Вікторе, але… Клянусь тобі, я спробую.

— Я тобі сказав, що є дві можливості, Урсу. Може, навіть три: або він доведе, що по-справжньому заслуговує бути керівником… або зрозуміє, що не заслуговує цього… або інші зрозуміють, що він не заслуговує… Ось так я думаю…

— Тобто ти згоден? — злякався Урсу.

— Так!

— Розтлумач мені, щоб збагнув і я, будь ласка. У мене замакітрилося в голові… Я не можу второпати, що тут діється…

— Дивись, як я вважаю… Йонел наполегливо прагне стати керівником експедиції. Може, це йому піде на користь, може, він від цього переміниться, як вважає Лучія. А звідки ми знаємо, що це шефство, до якого він так прагне, не розкриє його, не зігріє, не наблизить його до нас?.. Хоча може бути й навпаки… але я вважаю, що так буде краще всім, не тільки Йонелові. Тепер розумієш?

— Ні!

— Я послав би до дідька всі ці балачки, Урсу. Тим більше, що це питання не варте виїденого яйця. Хоч би там як, а успіх експедиції залежить від нас усіх без винятку. Шеф чи не шеф — це нічого не важить. Ніхто нікому не повинен нав’язувати ідіотства… Я думаю лише про Йонела… Може, йому піде на користь досвід…

— Отже, ти його зовсім не ненавидиш? Навіть не зне…

— Ні! Клянусь тобі, Урсу. Тільки відчуваю, що мене трохи болить щось. І все. Я хотів би, щоб він став гарним хлопцем, таким, як ти чи як Дан…

Урсу миттю злагіднів:

— Пробач мені, Вікторе… Дякую тобі.

Удалині завиднілася Зеноага.