Лицарі черешневого цвіту

1

Це була просто вмебльована кімната: диван, стіл, стелажі, де лежало небагато книжок, зате багато карт і папок, кілька стільців, розставлені абияк, шафа, засунута в нішу, майже голі стіни, кілька фотографій із спортивними сюжетами над стелажем, коса стеля, пофарбована в якийсь дивний голубий колір, і саме тому хтось її охрестив: голуба кімната. Але кілька днів тому вона почала називатись по-іншому. І цю нову таємну назву знали тільки двоє та ще хтось третій неясно здогадувався про неї. Яка її нова назва? Спостережний пункт. Хто ті двоє, які її перейменували? Сергій і Трясогузка. А третій, хто про це здогадався? Тік!

Кімната належала Штефанові, братові Трясогузки, містилася вона на мансарді триповерхової вілли у східній частині міста, біля перехрестя. Одна з вулиць, яка проходила там, називалася Черешневою, і з голубої кімнати видно було, мов на долоні, весь квартал Черешень. А це одразу з’ясовує багато чого.

Гість Сергій прибув на місце зустрічі раніше за «господаря» й чекав уже з півгодини перед віллою. Чекав — легко сказати. Бо він метушився, мов горобець, і якби мав пір’я, то весь час був би настовбурчений і колючий. Бідолаха! Він ходив так, ніби ступав босоніж по приску, а голова його наче розгвинтилася в плечах. Ліва рука розлючено стискалася на кожному кроці, але права ні на мить не відривалася від грудей. Зошит із неоціненним скарбом обпікав йому пальці, а той шалапут Трясогузка швендяє хтозна-де. І що міг написати Віктор?.. Запитання доймало його, не полишало ні на секунду. Через нього він навіть не пообідав, а проклятий Трясогузка…

Трясогузка зненацька вискочив з-за рогу, ледве переводячи дух:

— Стій… постривай… — попросив він. — Я вже думав, що нам гаплик. Штефан не хотів давати ключа… Сказав, що ми розведемо бруд у кімнаті. Довелося чекати, поки він піде, щоб поцупити другого ключа.

Сергій раптом відчув, що ноги в нього прикипіли до землі:

— А якщо він нас захопить?

— Не захопить, я питав у нього. Навіть простежив, куди він пішов. А пішов він на тренування з волейболу. Я побачив його в трико на майданчику…

— А якщо він усе-таки повернеться? — знову затремтів голос у Сергія.

— Не повернеться! Я сам чув на власні вуха, коли він сказав тренерові, що до сьомої не піде. У неділю в них важкий матч… А зараз нема ще й четвертої… Три години нам вистачить з лишком…

Сергій трохи заспокоївся, але від його запалу, з яким він прийшов на побачення, не залишилось майже нічого. Заспокоївся він остаточно аж на спостережному пункті. Трясогузка був у чудовій формі: він теж мав сюрприз…

— Трясогузко, я не казав тобі досі: я роздобув великий трофей…

— Облиш мене зі своїми вигадками. Зараз я покажу тобі, що зробив за останні дні… Йди-но сюди!

З якоїсь папки Трясогузка дістав великий аркуш паперу й почав піднесено розгортати його перед Сергієм. На аркуші було нагромадження геометричних ліній та тіл, зроблених червоним і голубим, позначених цифрами та буквами.

— Вгадай, що це? — спитав Трясогузка.

— Поняття не маю… Може, шпаргалка з геометрії…

— Це карта, оригінальна карта…

— Карта!!! — оторопів Сергій. — Тоді я можу сказати, що оці гудзики — миски…

— Нічого ти не тямиш! — розійшовся Трясогузка. — Іди-но сюди, до вікна. Подивись і скажи, що ти бачиш он там?

Сергій скорився й глянув туди, куди показував рукою Трясогузка.

— Вулиця Черешнева, дуже багато глузду треба мати, аби здогадатися…

— А тут що? — зверхньо спитав Трясогузка, тицьнувши папір під самий ніс Сергієві.

— Отже, ти хочеш сказати?..

— Саме це я й хочу сказати! Ти що, осліп? Ось будинок Марії, квадрат позначений цифрою три. А ось Вікторів. Ось Урсу, он там Данів, у цьому трикутнику з літерою Д…

— А оце коло з літерою Й, — заквапився Сергій, — помешкання Йонела…

— Звичайно! Тепер бачиш, яке велике діло я зробив. Тепер усі черешняки в нас у жмені…

Сергій вимушений був аж зараз визнати слушність Трясогузки, але одна несподівана й злорадна думка перепинила його:

— А для чого, власне, нам може придатися твоя карта?

— Як це для чого придатися? Ти хочеш, щоб я ліг перед тобою на обидві лапи? Три дні я мучився, поки зробив її, а ти питаєш, для чого вона може придатися… Хіба тут нема помешкань усіх черешняків?

— Якщо ти так кажеш, — здвигнув плечима Сергій. — Але ж їх дуже легко побачити з вікна. Он той білий будинок із ганком, обвитим плющем, і з круглою альтанкою — Маріїн. А там, у глибині…

— Ти що, думаєш, я не знаю? — розлютився Трясогузка. — У глибині видніється хата Урсу. І я тебе прошу, не прикидайся нетямою, бо я тебе зачеплю так, як це ти робиш із рибою… Ти злишся, що я сам здогадався зробити карту, а ти не зробив нічого…

— Овва! — сказав Сергій, дивлячись повним зневаги поглядом на свого друга й ворога водночас. — Прошу!

Він із проворністю фокусника вихопив з-за пазухи зошит, той по кривій пролетів у повітрі і впав прямісінько до ніг Трясогузки.

— Теж мені трофей! — відкинув його Трясогузка, вислухавши розповідь Сергія. — Сховай його знову за пазуху. Це, мабуть, конспект якогось уроку, а зараз нам не до уроків.

— Саме зараз… — не поступався Сергій.

— Ну! — знову розлютився Трясогузка. — Якщо ти й далі будеш таким нетямою, я тобі печінки повідбиваю. Приходиш до мене додому й замість того, щоб сказати: «Добрий день»…

— А ти, коли приходиш до мене, що робиш? Бабуся затикає вуха ватою, щоб не чути твоїх балачок…

— Хай вона буде здорова, але я не вчив її підслуховувати під дверима…

— Ти нахаба! — розлютився Сергій. — Якщо так, то скажи мені, чи є на все місто ще хоч один із такими розкішними вухами, як у сина твого батька?

Тільки диво спроможне було зупинити жорстоку рукопашну сутичку, яка ось-ось мала спалахнути. І таке диво явилося: у двері тричі постукали, пауза, потім знову тричі.

Обидва півники враз стали схожі на опудала, з яких висипали тирсу. Кожен чекав допомоги від другого…

— Хто примусив мене думати про розкішні вуха сина твого батька?.. — пошепки поскаржився Сергій. — Що нам робити?

— Це не він! — прояснів раптом Трясогузка, не в змозі погамувати тремтіння, яке охопило його всього. — У нього є ключ…

— Ніби він не міг загубити ключа, — похмуро заперечив Сергій.

— Тс-с! Могила! — скомандував Трясогузка.

Стукіт повторився знову, і вони почули голос, якого не могли не впізнати:

— Відчиняйте!.. Це я…

Зухвальцеві навіть не довелося назвати себе на ім’я — це був Тік.

— А хай йому грець! — вилаяв його пошепки Трясогузка. — Зараз я йому покажу, де раки зимують!..

— Це ж друг Урсу! — злякався Сергій.

— Гей там! Ви чуєте?.. — знову прозвучав голос за дверима. — Я ж бачив вас обох у вікні.

— Що будемо робити? — спитав Трясогузка.

— Чудово! — прояснів тепер уже Сергій. — Ти знаєш азбуку Морзе?

— Поняття не маю… Та й ти теж не насмілишся твердити, що знаєш її…

— Ми використаємо Тіка! — сказав Сергій. — Він її знає. Ми примусимо його розшифрувати те, що написав Віктор.

Трясогузка одразу ж погодився, потім спитав, ніби віддалеки:

— Хто там стукає о цій порі?

— Я прийшов би раніше, — відповів Тік, заходячи у двері, — але мені не дав… Цомбі.

— Хто тобі сказав, що ми тут? — почав допитуватися в нього Трясогузка.

— Ніхто… Якби я вас не побачив у вікні… А чия це кімната?

— Ти про це не дізнаєшся ніколи! — буркнув Сергій.

— Та невже? — усміхнувся найменший із черешняків, роззираючись довкола. — Але якщо тут… якщо тут…

Тік глянув на фотографії над стелажем, де були зафіксовані моменти волейбольних матчів. У центрі кожної фотографії — той самий герой.

— У тебе знаменитий брат, — підморгнув шалапут Трясогузці. — Я не ризикнув би залишити на вас таку кімнату, як оця…

— Ми час від часу приходимо сюди підмітати, — відповів йому Трясогузка, підморгуючи у відповідь. — А чому ти не ризикнув би залишити на нас кімнату?

Запитання було задерикувате, і Сергієві, який весь час думав про зошита, воно не сподобалось. Тікові теж.

— Ну, кажи! — правив своєї Трясогузка. — Чому ти не залишив би її на нас?

— Тому що… в мене її нема… — розсміявся малий.

— Та що ти кажеш! — втрутився Сергій. — Якщо ти справді такий мудрий, то скажи, хто винайшов телеграф?

«Що це він хоче від мене?» — подумав Тік, а вголос сказав:

— Звичайно, знаю…

— І телеграфну азбуку знаєш?

— З заплющеними очима! — відповів малюк.

— Азбуку Морзе? Ти — хвалько…

— Заклад? — підколов його Тік.

— Заклад! — погодився Сергій. — Але з однією умовою. Ти маєш написати її отут, при нас, ось на цьому аркуші паперу, і щонайбільше — за п’ять хвилин!

Тік хоч і відчував якийсь підступ у всьому цьому, все одно пристав на таку умову: якщо він напише азбуку Морзе за п’ять хвилин, то зможе взяти з цієї кімнати будь-яку книжку не більш як на двісті сторінок; якщо не встигне написати, то три дні перемальовуватиме карти з підручника географії для восьмого класу.

— Ага-а! — збагнув Тік. — Ви хочете похвалитися зразковим зошитом на екзамені!.. Тільки не бачити вам цього… Згода?

— Слово честі! — підтримав Сергій заклад.

— Слово честі! — урочисто підкріпив Тік.

Одне тільки забули всі: звірити годинники. Та хто про це думав тоді? І щонайменше Тік. Малюк швидко взявся до роботи і менше ніж за п’ять хвилин написав усю азбуку Морзе. Бачачи, що залишається трохи часу, він додав ще одну колонку, і саме тої миті, коли подавав Сергієві аркуш паперу, його годинник показав: минуло рівно п’ять хвилин.

— Ти програв! — вигукнув Сергій, узявши аркуш. — Ти перебрав… десять секунд…

— Це неправда! — запротестував Тік. — Я віддав тобі секунда в секунду за моїм годинником. Спитай у Трясогузки!

— Ні! Він перебрав не десять секунд, — відповів Трясогузка, глянувши на годинник, — а… тринадцять…

— Слово честі, — почав переконувати їх Тік. — Я міг би віддати й раніше, бо закінчив за чотири хвилини, але вирішив зробити вам подарунок і дописав ще й цифри. Ось вони, дивіться… За скільки я міг їх написати? Щонайменше за тридцять секунд, чи не так? Тож навіть якби я перебрав час, як ви кажете, то все одно встиг би переписати азбуку вчасно…

— Ти не намагайся дурити нас, — погрозливо задер носа Трясогузка, — бо так підчеплю тебе ногою, що надовго запам’ятаєш! Ти перебрав час, і квит!

Тік зрозумів, що тут він програв. Особливо тоді, коли почув, як Сергій запитав:

— А, власне кажучи, чого він прийшов сюди?

— Я побачив вас крізь вікно й подумав, може, у вас є книжка давніх казок. Я вже скрізь питав…

— Хочеш сказати, що шукаєш казки? — погрозливо спитав Трясогузка.

— Це правда… Якби я хотів вам набрехати, то придумав би щось розумніше… Слово честі! Нам треба підготувати по одній казці, бо закінчується рік, а я…

— А ти… — не дав йому договорити Сергій. — Було б найкраще, аби ти щез звідси, поки ми тобі не допомогли…

Вони стали обабіч нього, заступивши дорогу до дверей, і малюк вирішив шукати іншого шляху до порятунку:

— Я піду сам… І піду прямо до Штефана. Я знаю, де він…

Страх Трясогузки тривав лише мить:

— Ти марно битимеш ноги… Сьогодні в нього нема тренування…

Малий черешняк кинув камінь навмання й майже без надії в якогось нещасного зайчика — і ось тобі маєш, запопав аж двох, та ще й яких зайців! Найперше він довідався, що «хитруни» бояться Штефана, а потім дізнався й про місце, де його можна знайти. Тому швидко виробив план помсти, яка починалася з дуже невинної спроби:

— Але ж у неділю він має прийти на матч.

— Ха-ха! — силувано розсміявся Сергій. — У неділю ми відзначатимемо кінець навчального року…

— Отже, наступної неділі… — остаточно заспокоївся Тік. — Але якщо ви й мені дасте цигарку, то я не скажу…

— Цигарку? — здивувався Трясогузка. — А де ти бачиш цигарки?

— А он там, на полиці, за голубою папкою.

Черешняк підійшов із простягнутою рукою й дістав із полиці пачку цигарок «Карпаць». Тікове відкриття приголомшило обох хитрунів. Вони дивились на пачку цигарок, спокійно покладену на стіл, пригадували прохання гостя, який її знайшов, але нічого путнього відповісти не могли.

Черешняк скористався моментом і прилип до дверей, добре, що полиця, з якої він узяв цигарки, була біля порога. Коли ті обидва нарешті спам’яталися, то тільки побачили Тікову спину, а нога Сергія, хоч він і кинув її, мов стрілу, вдарилася в порожнечу.

— Як жаль, що я не дістав його! — ледь не розплакався Сергій. — Він аж до стелі підлетів би! От пройда! Ти бачив, який у нього шпигунський погляд? Тримай мене, бо я вискочу у вікно за ним…

— Стривай, вгамуйся… — заспокоював його Трясогузка. — Навіщо нам сердитись? Навіщо, скажи?! Нам слід реготати до упаду й вихваляти самих себе. Ха-ха! Він прийшов до нас із мордою кота, а ми з нього зробили скумбрію! Ми примусили його написати азбуку, обдурили його з моїм братом, посміялися з нього, а на додачу до всього він роздобув нам цигарки… І як він їх побачив, шпигун отакий! Ми сто разів дивились сюди, ходили біля них і не бачили… Але врешті-решт він усе одно клюнув на гачок. Ми викачали з нього все!

— Твоя правда! — пожвавішав і Сергій. — Тепер бачиш, що таке бути розумним? Мусиш визнати й ти, Трясогузко, що думка про заклад і про азбуку була чудова…

— І моя думка про карту чудова. Ми зможемо відзначати на карті кожен їхній крок… Але розшифруймо краще текст!

Майже за годину мук і зусиль, страждань і зітхань Сергієві вдалося, нарешті, прочитати ось такий текст:

— Прекрасно! — вигукнув Трясогузка. — Оце ми завдали удару! Вони або зараз у наших руках, або ніколи! Весь секрет черешняків у наших руках! Чудово!

— Ну, може, ти хоч тепер визнаєш, що я геніальний? — прошив його поглядом Сергій. — Без цього папірця ми нічого не дізналися б про плани черешняків і нічого не…

— І без карти було б негаразд, — урвав його Трясогузка. — Визнай і ти, що не можна зробити жодного цікавого діла без карти. Отож ми дуже близько один біля одного. Я не кажу, що ти не маєш певної переваги… але якщо ти зрівнюєш усе, то я теж висловлюю важливу думку: а що було б, аби ми викурили по цигарці? Побачимо й собі, як воно буде, га?..

Сергій нерішуче глянув на пачку, залишену Тіком на столі:

— Чи я знаю?.. Я навіть не дуже знаю, як їх…

— А ти згадай, як у фільмах герої сидять у кріслах і курять, коли обмірковують якісь важливі справи. Цигарка — ознака розумної людини… Що ти скажеш на це?

Однак Сергій все одно вагався:

— А твій брат не помітить, що в пачці бракує цигарок? Аби не вийшло, часом, із цього злочину…

— Ніколи він не помітить, — запевнив його Трясогузка, трохи повагавшись. — Бо ми купимо ще одну пачку й покладемо її замість цієї, початої. Правда ж, мудро?

— Але ж у нас, здається, нема сірників… — востаннє спробував заперечити Сергій.

А сірників таки ніде не було видно. Не знайшли вони їх і за чверть години, обшукавши скрізь — тобто в шухлядах, на полицях, під диваном, у шафі. Зате після цього кімната мала такий вигляд, ніби тут пройшли орди варварів, але молоді цивілізовані хитруни двадцятого століття навіть не помітили цього.

— Я придумав! — закричав Сергій так піднесено, що, мабуть, перевернувся покійник у відомій могилі в Сіракузах. — Праска!

— Тобто?.. — не второпав Трясогузка.

— Ми розігріємо праску до червоного!.. Ну як?

— Годиться… — визнав Трясогузка. — Але ж і карта моя…

Вони не тільки розігріли праску до червоного, а й залишили її так, увімкнуту, поки обидва, ніби не могли сісти в крісла, розвалилися на дивані, простягнувши ноги на перекинуті стільці. Досі вони ніколи не курили, але тисячі разів бачили, як припалюються цигарки, як вони куряться, отож їм не важко було це зробити із вправністю досвідчених курців. Кашель і сльози душили їх, але вони були надто відважні, щоб визнати себе переможеними, особливо тому, що між затяжками могли прославляти величні справи сьогоднішнього дня, починаючи від тієї, що сталася на перерві, й закінчуючи останньою: курінням. При цьому весь час згадували Тіка й так задоволено реготали зі своєї витівки, що вже не могли відрізнити сміху від нападу кашлю.

Такими їх і застав Штефан, коли розлючено розчахнув двері.

— Отже, в тій записці, яку я одержав на тренуванні, написано правду! Овва! Що ви тут накоїли, варвари, злочинці, ординці!

На нещастя обох, останні слова Штефан вимовляв не навмання. Поки його долоні виляскували звучно, впевнено і спритно, Трясогузка, скулившись, мов їжак, що настовбурчив голки, спробував захиститися:

— Це не я, слово честі… щоб мені провалитись… це він знайшов праску!..

— Що?! — загорлав Штефан, побачивши праску в хмарі диму. — О боже!..

Але ми краще перегорнемо сторінку.