Лицарі черешневого цвіту

1

Недалекий схил, який черешняки вибрали для другого привалу, скидався на забутий чавун, перекинутий догори дном і розколений майже навпіл страшенним ударом. Тріщина, яка розділяла схил, була справжньою прірвою із стрімкими стінами, глибока, аж бездонна, повна гострого каміння, що стирчало гостряками вгору, мов списи. Від одного погляду, кинутого на дно прірви, ставало моторошно. Навіть Урсу, привчений до відчайдушно відважних спусків, вимушений був лягти на живіт, щоб вивчити стіни й дно прірви.

Найвища точка схилу була, мабуть, найкращим спостережним пунктом у всьому районі печери. Жодної іншої вершини, жодного вищого бескида чи дерева або якогось масиву, що заважав би поглядові. Ідеальне місце для спостереження всякого руху в радіусі багатьох кілометрів… аби лиш не таке пекуче липневе сонце. Позбавлений перешкод, схил був позбавлений і прихистку. Нічогісінько, навіть деревця, що давало б хоч латочку затінку. Урсу ніколи не почував себе добре, якщо його погляд не міг відпочити на кроні дерева. По той бік тріщини, метрів за сто від них по прямій, ріс бук рідкісної краси з розкішною кроною. Там гілля, мабуть, виплело такі крісла, що в них можна було б і спати. Але Лучія вибрала місце для привалу на вершині косогору, і ніхто не міг пересилити її впертість.

Ситі аж понікуди сонцем, дослідники гори поставили похідний намет. Урсу й Дан жадібно вдивлялися на привабливого бука, але Лучія заборонила їм відлучатися від намету. Вони мали право відійти щонайдалі на п’ятдесят метрів. Це — майже до краю прірви, єдиного примітного тут місця, але воно чомусь геть не приваблювало Дана. А по той бік прірви був малинник!.. Більше ні на що не міг наткнутися погляд у колі цього радіуса, позбавленому всякої живності.

Про втечу не думав ніхто. Лучія тримала їх на казармовому стані на той випадок, щоб вони були поряд з нею, коли буде другий зв’язок із черешняками з печери. Вони вже дві години чекали, мов на голках, сигналів апарата. Та рація не видавала жодного звуку, абсолютно нічого. А Лучія передавала, передавала невтомно. Навіть не знімала пальця з ключа.

— Я не знаю, що вже й думати, — ледь не плакала дівчина. — Дві години запізнення, коли ми домовлялися так чітко!

— Вони, мабуть, витріщаються на підземні дива, — сказав Дан трішечки заздрісно. — Нема в них часу для таких нещасних, як ми. Ми занадто однакові: двоє очей, один ніс, двоє вух, двоє брів, підборіддя… Якби ми могли їм повідомити, що в нас виросло ще по одному вуху, то, може, вони зацікавились би й нами… А так, коли на тебе навалилося надто багато краси…

— Облиш маячню! — накинулась на нього Лучія. — Хто знає, що там трапилось, а ти мелеш дурниці, мов несповна розуму!

— А що ти хочеш, щоб я робив? Повторити спробу самогубства? І хай Урсу знову зловить мене в останню мить… Краще вже кепкувати з горя…

— Може, вони розгадують якусь загадку, — наважився припустити Урсу. — Я ж знаю Віктора…

— І я його знаю! — обернулася до нього Лучія. — Я знаю і Йонела, знаю й Марію…

— І мене ти трохи знаєш, — спробував Дан прогнати її тривогу. — Але не будь песимісткою. Бо існують ще й непередбачені…

— Ми домовилися дуже чітко… Ми поклялися, що не будемо запізнюватися. Ви не чули… поклялися тільки ми з Йонелом.

— А якщо в них поламався апарат? — сказав Дан. — А якщо він упав у воду? Ми як могли б виплутатися?.. Без твоєї геніальності… Ти думаєш, що Йонел зміг би його полагодити?

— Чого ти оце завів із доброго дива? — накинулась на нього Лучія. — Ти міг би його перескочити?

— Кого? — здивувався Дан. — Апарат?

— Переверш його. Я не знаю що, не знаю як, не знаю де. Так само ти просив, щоб я відповідала тобі. Звідки мені знати, що там поламалося, звідки мені знати, чи воно взагалі поламалося, звідки мені знати, що Йонел не захворів… Слово честі, Дане, не допікай хоч ти мені…

— Трохи почекаймо, — примирливо втрутився Урсу. — Все одно нічим не можемо зарадити… Саме для того ми й перебуваємо тут, на схиді гори, щоб приймати донесення з печери…

— Або не приймати їх! — докінчила Лучія думку. — Ви ж дуже добре знайте, що коли щось сталося в печері, то ми не приймемо повідомлення. А коли сталося щось дуже важке…

— Так! — схвильовано прошепотів Дан. — Твоя правда, Лучіє. Саме для того ми тут… Але ж могла статись і якась дрібниця. Якби і в нас не…

— Коли має бути найближчий зв’язок? — урвав його Урсу.

— Якщо вони не вийдуть із печери, то завтра о десятій ранку. Але я весь час триматиму апарат увімкненим. Батареї в нас є, слава богу… Вночі будемо змінюватись по черзі.

— Тоді почекаймо до ранку, — сказав Урсу. — І якщо, скажімо, до десятої вони не подадуть ніякого сигналу, ми приймемо рішення…

— Аби не було пізно, Урсу… — розгубилася Лучія, але одразу ж опанувала себе: — Може, ви й справедливо вважаєте: я трохи песимістка. Будемо чекати до завтрашнього ранку, а там… Ну, гаразд!.. Ідіть! Але не відходьте надто далеко. Так, щоб можна було почути…

— Чудово! — Дан спробував підбадьорити її. — Кілометрів п’ять — це не дуже далеко… Урсу! Куди долине твій голос, якщо ти крикнеш з усієї сили?

— Стривайте хвилинку! — попросила їх Лучія. — Ми не вирішили, де будемо ночувати. Залишимося тут чи переночуємо на турбазі?

Дан завагався з відповіддю, але Лучію його відповідь цікавила дуже мало. Спеціаліст по привалах і найбільший носій — Урсу. І Урсу відповів коротко й швидко:

— Я вважаю, що нам нема сенсу надто віддалятися від печери, тобто від входу в неї.

— А може, все-таки нам краще було б перейти до турбази, — сказала Лучія.

— Навіщо? — здивовано спитав Урсу.

— Я все думаю про лихе… — відповіла Лучія. — Якщо ми одержимо лиху звістку?.. То могли б попросити допомоги на туристській базі…

Урсу вперся:

— Краще бути тут, на півдорозі. Звідси ми можемо швидко піти в обох напрямках — і до печери, і до турбази. Якщо ми вже вибрали це місце…

— Справді, Лучіє, — втрутився й Дан. — Якщо ми вже тут… Знову йти! В мене аж попухли ноги…

— Я тебе не питаю! — розлючено кинула йому Лучія. — Від самого ранку ти скиглиш… Я питаю тебе, Урсу! Де нам краще переночувати?

— Я вже тобі, здається, сказав… Тут найкраще місце.

— Для тебе? — не знати чому спалахнула Лучія.

— І для мене, і для тебе, і для всіх… Якщо ти протреш туман з очей…

— А тобі треба прогнати лінощі з кісток! Чому ти не думаєш про тих, що в печері? Як ти можеш бути таким байдужим? Ти заразив ще й цього тупака! Цілий день тільки те й робив, що жах! М’язи маєш, а більше нічого!

Урсу спантеличено дивився на Лучію: ніколи він не чув від неї таких слів. Але ще ошелешеніше дивився Дан. І саме вона, Лучія, може бути такою несправедливою? Це була остання людина, про яку можна було б так подумати. Крем’язень не відповів нічого. Він пішов від намету, навіть не глянувши назад. Але Дан накинувся на Лучію й вилаяв її на чім світ стоїть.

— Іди й ти геть звідси! — гаркнула на нього Лучія.

— Ти збожеволіла?

— Так, збожеволіла! Іди звідси! Ви думаєте про всілякі дурниці, а я не можу, розумієш?

— Це ти думаєш про дурниці і вже стратила голову… І ще ось що! Мені ти можеш казати й робити зі мною що хочеш, мені байдуже, бо заслуговую всього. Але Урсу тільки підлотник може ображати!

Дан кулею метнувся за Урсу. Крем’язень зупинився край прірви. Дан укляк кроків за п’ять позад нього.

— Не думай нічого поганого, Урсу! Та шалена просто збожеволіла… Треба було сказати їй пару гарячих та послати до дідька!

— Навіщо? — спитав Урсу, обертаючись до нього.

— Ну, оскільки ти мовчав… Ти навіть не відчув, як у тебе сверблять долоні? Якби в неї були коси, як у Марії, я спробував би трішечки…

— Нічого такого мені й на розум не спадало, — відповів Урсу, думаючи про щось своє. — Навіть навпаки, я відчував усе навпаки…

— Як?! — аж звився Дан. — Може, тобі навіть хотілося взяти її на руки й цілувати?

— Ну, не так багато… — сказав Урсу, а потім зітхнув.

— Я тебе попросив би щось… Ти міг би зробити так, щоб і я щось зрозумів. Пролий хоч крапельку світла…

Урсу знизав плечима. Він ішов понад прірвою в долину, Дан — біля нього.

— Все, що зробила Лучія, вона зробила з любові, заради дружби. Тільки втратила голову. Їй ввижаються нещастя там, у печері, вона така розтривожена, що, їй-право, Дане, мені хочеться взяти її на руки…

— Господи! — перехрестився Дан. — Які ви звихнуті обоє!.. Чи, може, хто його знає!.. Може, ви найпростіші люди на землі…

Вони й далі йшли понад прірвою. Відійшовши метрів триста від намету, наткнулися на ненадійний місточок, який зв’язував, чи, точніше, хотів зв’язати два виступи ущелини.

Першим зважився Урсу. Ненадійність місточка була лише позірна. Єдина його вада — нема перил. Тої миті, коли Дан хотів поставити ногу на місток, Урсу підняв ліву руку та вказівний палець і сказав Данові, щоб той дивився точнісінько на кінчик пальця. Черешняк підкорився й перейшов місток, навіть не помітивши коли.

— А що це ти мені хотів показати? — спитав він, діставшись на протилежний бік.

— Я хотів, щоб ти не дивився в прірву, та й годі. Знаєш, як іноді можна впасти, коли дивишся в прірву? Або голова запаморочується, або не можеш утриматися.

— У-ух ти! — скулився Дан. — Як мовиться, ти вже вдруге врятував мене від смерті… А навіщо тобі мотузка?

— Ми піднімемося он на того бука, — відповів Урсу найбуденнішим у світі тоном.

— Ми?.. — уточнив Дан, приклавши руки лійками до вух. — Ти, мов сеньйор, говориш про себе у множині… Ми, божою милістю, Урсу, з великою гіркотою дивлячись на нинішні часи, і те де…

— Ні, ні… Я хочу навчити тебе бути спостерігачем. Не вміючи цього, тобі нічого робити в горах…

— А цього не можна зробити на землі?

— З дерева набагато краще видно, та й красивіше, — відповів Урсу. — Я певен — ти станеш асом розвідки… найкращим…

Вони підійшли до стовбура велетенського бука. Від землі до першої гілки було метрів десять, але приблизно на середині цієї віддалі зі стовбура стирчав, мов людська рука, старий сучок, трохи струхнявілий всередині.

Дан сів на траві, витягнувся й зачудовано дивився на витвір природи:

— Мені дуже до вподоби роль глядача. Єдиний раз я спробував, років п’ять тому, піднятися на одну вишню, на якій ніхто навіть не вирізав мого імені. І звати ж мене не Константін чи Александру, а Дан. У мене коротеньке ім’я. Незважаючи на це, гілка — негідниця! — зламалася, а я ледь не зламав собі ногу. Відтоді я не їм вишень і не намагаюсь видертись ще на одне дерево.

— Я знаю один дуже надійний і простий спосіб, — спробував підбадьорити його Урсу. — Не встигнеш оком кліпнути — і ти вже вгорі.

— Я прошу тебе, Урсу, говори від першої особи. Навіщо ти хочеш мені завдати хвилювань, коли я можу захоплюватися тобою і звідси, з трави? Мені здається, за нами стежить Лучія.

Відстань між буком і наметом по прямій невеличка — через прірву. Менше сотні метрів. Може, вісімдесят. Лучія справді вийшла з намету й дивилася на обох хлопців.

Урсу зупинився під буком і примірився до першої гілки. Потім витягнув з-за пояса топірець і прив’язав його до кінця мотузки. Відступив кілька кроків назад, довго прицілювався, нарешті кинув топірець. Той потягнув за собою мотузку й перекинув її через першу гілку. Урсу попускав мотузку, топірець спадав униз, тягнучи свій кінець до землі. Крем’язень висмикнув топірець із петлі і замість нього всунув туди праву ногу, потім схопив руками протилежний кінець мотузки й почав повільно підтягуватися. Тіло його піднімалося над землею, ніби без ніяких зусиль наближаючись до крони бука. Торкнувшись руками гілки, хлопець опустився вниз так само впевнено й повільно, як і піднявся.

— Будь пильний, я повторюю! Будь дуже пильний!

Урсу повторив, а Дан вдивлявся в нього, ніби фотоапарат. Від нього не уник жоден рух. Усе здавалося дитячою забавкою, а втім, так воно й було.

Дана не треба було підганяти. З неймовірною сміливістю він підбіг до бука, намагаючись точно повторити рухи Урсу. Всиливши ногу в петлю, схопив руками протилежний кінець мотузки й почав тягнути її вниз.

Відчув, що піднімається над землею, встиг навіть подумати про простоту системи і про приємність піднімання, але наступної миті у нього виникло враження, що світ перевернувся. З ним неодмінно щось сталось би, якби його не зловив Урсу — він, здається, підготувався саме до такої розв’язки. Мов несамовитий, Дан спробував удруге, але наслідок був той самий.

— Неможливо! Та будь він проклятий, цей спосіб! Я ж роблю все точнісінько так само, як і ти! Але ти піднімаєшся, а я падаю. Спробую ще раз!

Він спробував утретє, ще розлюченіше, і його ще болісніше кинуло на землю.

— Це неймовірно! Нечувано! Я можу в’язи скрутити, досить! Я не годен лазити по деревах! І мене не цікавить це. Мене цікавить одне. Чому ти можеш, а я ні?

Урсу швиденько пояснив йому все. А загадка полягала в дрібниці: руки повинні колом охоплювати мотузку, в якій була нога, вона повинна залишатися не поза ними, а всередині.

— Тепер зрозумів? — спитав Урсу.

— Зрозумів, хай йому грець, але я вже вилікувався від акробатики… знову років на п’ять.

— Не хочеш ще раз спробувати? — підштовхнув його крем’язень.

— Навіть не подумаю. Досить! Що, я не маю права побути трохи дивакуватим? Усе тільки ви та ви?

— Я піднімуся на дерево, подивлюся, що робиться біля нас…

— Роби, як знаєш! — підбадьорив його Дан на свій лад. — А я краще піду в долину пошукаю малини, бо бачив там силу-силенну кущів. Принаймні, буду в безпеці.

Кількома рухами Урсу дістався до першої гілки, схопився руками за неї, підтягнувся, зник між листям і за якусь часину опинився на вершині дерева. Ніщо не перешкоджало йому дивитися. На заході, десь кілометрів за три, гора, на якій вони знаходились, була розділена глибокою долиною. Трохи далі здіймалися розтріпаними гривами інші гори. На півночі кілька попелястих горбів затуляли горизонт, а на південь — один масив: той, який прикривав печеру. Десь там, у глибині лисого горба, поцяткованого то сям то там острівцями ялівцю, перебували його друзі, їхні друзі: Марія, Віктор, Тік та Йонел. Куди може простягатися печера в горі? Чи веде вона до цієї дивної скелі, схожої на шахового коня, біля підніжжя якої він зустрівся з Петрекеску? Скеля знаходилася точнісінько навпроти гори, де вони зупинилися. Скеля згори не мала точно такої форми, як визначила Лучія з першого разу. На заході — тільки намет і Лучія, вона саме відійшла від намету й підходила до краю прірви.

— Гей! Дане! — крикнула вона, зупинившись за кілька метрів від прірви. — Як можна добратися до вас?

Дан махнув їй рукою у тому напрямку, де був місток:

— Пройди метрів триста вниз, там є місток! Іди, не бійся!

Лучія бігцем подалася вниз. З вершини бука Урсу сказав черешнякові, що ласував малиною:

— Скажи їй, хай не дивиться вниз, коли йтиме по мосту! Швиденько!

Дан крикнув, скільки мав сили:

— Лучіє-е-е! Урсу каже, щоб ти не дивилася вниз, коли йтимеш по мосту! Не можна, чуєш!

Лучія махнула йому рукою, мовляв, вона чує, а Урсу на вершечку бука відчув, що його обливає потом. Він розлючено глянув на Дана й ледве побачив його в малиннику. Дан похитувався між кущами, принаджуваний багатством і запахом ягід. Вони були червоні, трішечки гіркуваті, саме такі, які подобалися йому… і тільки йому. Досі він не відчував справжнього смаку малини й задоволення збирати її з заплющеними очима на переобтяжених гілках. Він знову заплющив очі, а губи і язик бігали в пошуках червоних ягід. Дан відчув кетяг на кінчику язика, стиснув його губами, потім вдруге, втретє і, збуджений задоволенням, розплющив очі…

Згодом, скільки разів йому доводилося згадувати пригоду, Дан говорив, що вперше в житті своєму він відчув холод абсолютного нуля…

Перед ним, за кілька метрів, стояв ведмідь, ще більший любитель малини, аніж Дан, і саме тому уявляв собі, що він і є хазяїном малинника. Ведмідь був надто справжній — бурий, велетенський, може, найбільший і найстрашніший екземпляр із їхнього роду. Почувши, як він замуркотів, а особливо, коли побачив, як той підняв лапу, Дан зрозумів, що це йому не сниться, що в нього не галюцинації, що перед ним не опудало ведмедя, напхане соломою, не ведмежа шкура, перетворена на страховисько.

Він вилетів з малинника, мов куля з рушниці, на великий подив вуйка. Але по дорозі мав необережність підняти камінь і жбурнути його в голову ведмедеві, який кинувся за ним радше для того, аби настрахати.

Врятувало Дана в цю смертельну мить дерево. Він несамовито закричав:

— Урсу! Ведмідь!

— Що ти хочеш? — почувся з дерева голос крем’язеня.

— Урсу-у-у!

— Ти збожеволів?.. Не бачиш мене… Не чуєш?

Урсу прогорнув убік гілки бука і враз побачив усю сцену. Дан мчав, мов заєць, а за ним — ведмідь.

— Піднімайся на дерево! Мотузка там! І не оглядайся! Піднімайся мерщій!

Дан підлетів до бука і, не озираючись, всунув ногу в петлю, схопив мотузку руками й почав тягти її. Якби він оглянувся й побачив за кілька метрів від себе розлюченого ведмедя, в нього забракло б сили піднятися. Тої миті, коли він перший раз смикнув за мотузку, Дан відчув, що його охоплює божевілля. А якщо помилиться? Він смикнув ще раз, далі ще з усією люттю. Розплющивши очі, побачив за кілька метрів над головою гілку бука. А далеко внизу, на землі, оскаженіло крутився ведмідь. Дан заплющив очі й знову смикнув. Дві дужі руки підхопили його й потягли вгору. Врятований! Тепер він знову міг розплющити очі. Хлопець учепився за товсту гілку й глянув на Урсу. Крем’язень, тримаючи топірець, приготувався відбивати, якщо треба буде, атаку звіра на дерево.

Ведмідь несамовито ревів, бігаючи довкола дерева. Він весь час розмахував лапами і, побачивши мотузку, що звивалася в повітрі, вхопив її кігтями і смикнув униз. Світ ніби трохи заспокоївся, небезпека минула, але саме тоді, коли на обличчях у хлопців почали з’являтися усмішки, почувся спокійно-кришталевий голос Лучії:

— Хлопці, куди ви поділися? Гей! Де ви?

Побачивши за якийсь десяток метрів від себе розлюченого звіра, Лучія остовпіла. Тієї ж секунди в Урсу виник план. Він крикнув страшним голосом — то єдине, що могло підштовхнути Лучію втікати:

— Тікай, Лучіє! Тікай униз!

Звір кинувся на легшу здобич, але його зупинив дошкульний удар по спині: топірець, кинутий Урсу. Роз’ятрений звір почав шукати довкола себе невидимого ворога. А хлопцеві саме й потрібні були ті кілька секунд розгубленості. Одним стрибком, розрахованим до міліметра, він перелетів із гілки на гілку, схопився руками за сучок бука й блискавично, поки сучок не тріснув під його вагою й силою удару, стрибнув униз. Все це відбувалося так швидко, що Дан згори побачив лише падіння.

Опинившись на землі, Урсу метнув на голову розгубленого звіра здоровенний камінь. Оглушений ударом, ведмідь прагнув тільки одного — запопасти свого кривдника. Легша здобич зникла, мабуть, із пам’яті тварини. Ведмідь, мов болід, кинувся на того, що напав на нього. Хлопець майнув до схилу гори. Далеко в долині він побачив Лучію — вона нажахано дивилася на все, а сам майже відчував на потилиці дихання ошалілого хижака.

— Тікай, Лучіє! — закричав Урсу на бігу.

Побачивши Лучію біля бука, Урсу в одну секунду виробив план, як врятувати дівчину. А тепер, переслідуваний роз’юшеним звіром, спробував врятувати й самого себе. У хлопця виграш у кілька метрів проти ведмедя, але ж звір був набагато витриваліший, ніж він, і через кілька хвилин, коли його покинуть сили…

Урсу вже сам був, мов звір, загнаний іншим звіром, спритнішим і дужчим. Першої миті йому стукнула в голову абсурдна думка, що, може, бігаючи по колу кругом бука, у ведмедя закрутиться голова… Потім йому сяйнула ще абсурдніша думка: якщо він бігтиме зигзагами, то ведмідь не зможе утриматися за ним. А вже коли побачив Лучію по той бік прірви, біля намету, йому блиснула в голову найбожевільніша думка: перестрибнути через прірву.

Урсу зібрав останні сили й майнув, мов блискавка, а ведмідь — за кілька метрів позад нього. Гидка тріщина наближалася стрімко. Хлопець відштовхнувся від ребра прірви й полетів. Уже в повітрі стиснув ноги, потім випростав їх, витягнувши все тіло в стрілу. Торкнувшись підошвами протилежного ребра, він востаннє замахав руками… Цієї миті у нього з кишені випав довгастий предмет, якого він досі не бачив: то була дерев’яна табакерка, що її Сергій вкинув йому в кишеню увечері напередодні від’їзду.

Хлопець опукою покотився по землі. Тільки і встиг скрутитися бубликом. Коли він зачумлено підвівся на ноги, Лучія за кілька кроків від нього впала, мов ганчірка — вперше в житті знепритомніла. По той бік прірви звір, переляканий тим, що сталося у нього на очах, зненацька вирішив пошукати інший малинник, де нема пасток та підлих ударів.

Переможений і принижений, він швидко почимчикував у долину, але в протилежний бік, до міцної скелі, на якій відпочивав шаховий кінь.

Урсу взяв Лучію на руки. Її бліде обличчя вжахнуло його. Він довго дивився на нього, і якісь досі невідомі йому хвилі геть затопили хлопця. Навіть не відаючи, що робить, він притиснув дівчину до грудей і припав чолом до її гарячих щік.

2

Світ заспокоївся. Черешняки зібралися в наметі: Урсу не міг підняти голови від землі, Дан обгрунтовував непорушні зв’язки між ведмедями та мисливцями, а Лучія безперервно натискувала гарячими пальцями на ключ передавача. Маленькі, непомітні удари. Вона ніби навіть не натискувала на ключ. Може, то пальці просто здригалися від недавно пережитого жаху. Втихли й слова, тобто — замовк Дан. Він теж не міг позбутися споминів та картин, які стояли наяву перед ним. Скільки вони зазнали й пережили всього за один день! А день же ще не закінчився…

Десь далеко почувся глухий вибух. Ніби електричний заряд пробіг через їхні серця. Урсу підскочив, мов лук.

— А я думав, ти спиш… — зустрів його Дан. — А що це могло бути?

Лучія благально глянула на Урсу, але постаралася говорити байдужо:

— Мабуть, хтось вистрілив із рушниці… якийсь мисливець…

Урсу заперечливо махнув головою, а вголос додав:

— Ні… Це не рушниця… Це був потужніший звук, десь у глибині гори…

Дан підніс руку до рота… але після того, як сказав слова, що доймали їх усіх:

— А це не міг бути звук обвалу в печері? Адже тут немає інших глибин…

Урсу намагався бути спокійним і впевненим:

— Це, мабуть, був вибух… Десь тут поблизу, очевидно, є каменоломня…

3

Мисливець почекав кілька хвилин після вибуху. Він подивився навсебіч, крутнувся сюди-туди, мов забутий манекен. Луна вибуху затихла. Ніде жодного руху: світ залишився спокійний, не передчував злочину, який замишлявся. Ще один погляд навкруги, останній, і Петрекеску пішов до входу в тунель: тріщина майже горизонтальна, прихована між валунами й гірськими кущами.

Петрекеску знав: в отвір треба заходити так, як заходив бородань, тому руки його були вільні, щоб закрити дірку знадвору кам’яною плитою.

Зіпершись на руки, Петрекеску сковзнув тілом усередину, потім напівобернувся, мов «наліво-кругом», тримаючись тільки на м’язах рук, водночас носками знайшовши підтримку всередині тунелю. Напівоберт закінчився добре, та коли він подивився на камінь, яким треба було закрити отвір, побачив усього лиш за кілька метрів від плити ведмедя, від якого кинувся б навтіки всякий мисливець. Це був король ведмедів, ідеал будь-якого аса мисливських пригод…

З того, як ведмідь тримав голову, з його уривчастого й грубого ревіння, а особливо з його розтривоженості та напруження Петрекеску зрозумів в одну мить, що ведмідь або поранений, або в нього відібрали ведмежат, отже, він зараз готовий на все.

Смертельним жахом виповнилися очі мисливця. Ризикуючи розбити собі обличчя, він прожогом метнувся в отвір. Ще один сантиметр, ще тільки часточка секунди… Але саме тої миті, коли голова Петрекеску вже зникала в дірці, ведмідь випустив свої пазури, лапа його майнула блискавкою, і голова мисливця підскочила вгору, потім сковзнула всередину. У пазурах ведмедя залишився видовжений, мов конус, брилик, а з брилика стирчав жмутик волосся з закривавленими корінцями… Якби волосся було густіше, а корінці глибшими…

Розлючений, як ніколи досі, ведмідь підніс здобич до носа, понюхав, скривив ніздрі від огиди і жбурнув її в отвір, услід за мисливцем. Якусь мить він ніби роздумував, чи не податись і собі вслід за безволосим чоловіком, але чи то отвір був надто вузький, чи він остерігався інших пакостей, чи йому не сподобався запах брилика, але щось таки вимусило ведмедя перемінити свій намір. Крім того, й сонце вже опустилося: час пригод закінчувався. Ведмедиця його зрозуміє, але ведмежата ще не в тому віці, коли дозволяється лаяти батька. Відтак, опечалений і впокорений, звір подався в тому напрямку, який не цікавить нікого.

Бородань наліпив на закривавлену маківку мисливця щільну й пласку пов’язку, яку закріпив навхрест по діагоналі смужками лейкопластиря.

— Дрібниці, друже. Трохи попече та й минеться… Як бачиш, чоловіче, життя людини залежить і від волосини. Якби в тебе їх було більше…

— Дуже болить! Слово честі! Він вирвав і волосся, і шкіру, але я все одно колись його вб’ю. Добре, що знаю, де він живе. Він вирвав у мене всеньке волосся. І болить так, що мені хочеться вити, слово честі.

— Я наклав тобі пов’язку, якої ти ще не бачив ніколи. Пов’язка швидкої дії. За дві години минеться все — біль перестане, рана затягнеться. Може, навіть виросте волосся…

— Друже, хай буде так, як ти кажеш… Але я їх не помилую, чуєш? Не помилую я їх. Це все через них, слово честі…

— Краще скажи, ти зможеш іти чи полежиш з годину?..

— Як ти можеш навіть казати таке, слово честі! Хіба можна гаяти час? Ти глянь, уже справді минає біль… Не можна допустити, щоб вони вийшли до людей, ти ж і сам знаєш…

Бородань подав мисливцеві пару довгих чобіт, які були такого самого кольору й так само порипували, як і його посмугований застібками комбінезон.

— Взуй їх і гарненько зав’яжи на стегнах. А мені не треба.

Чоботи були зроблені з непромокального й дуже еластичного щільного матеріалу. Не дуже товсті підошви й рівчачки, які перерізували їх у всіх напрямках, засвідчували, що вони годяться для будь-якого грунту. Петрекеску натягнув їх із видимим задоволенням.

— Готовий? — спитав бородань, освічуючи його променем ліхтарика і міряючи поглядом від голови до ніг. — А тобі дуже личить, їй-право, так ти видаєшся і молодшим, і розумнішим. Готовий?

— Готовий! — відповів мисливець і мацнув себе по боці, перевіряючи, чи пістолет на місці.

Бородань пішов уперед по тунелю, яким пройшов Тік. Обережно, освітлюючи кожен закуток, кожну тріщину, кожен камінчик, зсунутий із місця. Петрекеску йшов за кілька кроків позад нього, тримаючи в лівій руці ліхтарик, а праву притиснувши до боку. Зупинилися біля місця вибуху. У вилом якраз-якраз проходила голова бороданя. А це означало, що Тікові тут було значно легше, аніж його переслідувачам.

Пекло з його чортами та смолою, з численним розпеченим начинням переселилося на якусь часину сюди. Коли вони нарешті добулися до величного собору з органом і статуями, обличчя й руки в обох були побиті й пекли вогнем. Побачивши спокійну, мов дзеркало, воду, вони обидва майнули до неї, наче жаби, викинуті на сухе, щоб хоч трохи остудити обличчя. Вони занурювались головами у воду, але відразу ж вихоплювали їх назад: вода була холодна, мов крига, і ще була вона солона, солоніша, аніж у соляній копальні.

Не гаючи часу, хоч усе в них пекло, а в грудях клекотіла злість, обидва рушили берегом понад підземним потоком, маючи твердий намір наздогнати й захопити підлітків.