Лицарі черешневого цвіту

1

Мош Тімофте довго порпався в скрині, поки знайшов те, що шукав. Це була люлька, найстарша в його колекції, розкиданій по всій хаті. Її подарував йому тридцять років тому один із директорів ліцею, відомий збирач народної творчості. Це була красива люлька, тонкої роботи, майстерно вигнута. Учитель роздобув її в якомусь давньому німецькому містечку, відомому своїми науковими закладами й фольклорними традиціями. Він подарував її дідові Тімофте, правда, тоді мош Тімофте ще не був дідом, на знак подяки за ту ревність, з якою сторож вишукував по горищах давні книжки й папери. Старий беріг люльку як безцінний скарб і діставав її дуже рідко. Чому йому спало на думку розкурити її саме цього вечора, важко сказати… Але тільки-но він почув Тікове прохання, як його охопила невимовна радість… Кирпатий малюк із вічно скуйовдженим чубом, при якому завше повен мішок жартів та витівок, зігрівав йому серце…

Неквапливими, по-старечому м’якими рухами мош Тімофте натоптав тютюном люльку, статечно розпалив її, кілька разів пихнув димом, потім глянув на Тіка й заговорив:

— Отже, так… Нема більш нікого в місті, хто знав би такі гарні казки, як я… Це трішки схоже на похвальбу? Так, але зовсім трішечки — мов землі під нігтем…

— Навіть менше, — посвідчив Тік.

— Ну, якщо навіть менше, ніж землі під нігтем, — сказав старий, гамуючи усміх, — тоді ти почуєш старовинну казку, дуже давню, може, навіть найдавнішу в тутешніх краях…

Старий ще кілька разів затягнувся з люльки, неквапом обвів поглядом скромно умебльоване, що аж сяяло чистотою, помешкання і, розігнавши долонею з-перед очей клуби диму, знову втупився поглядом у свого гостя, який майже з острахом стежив за цим невідомим йому ритуалом:

— Та-а-ак… Давня, дуже давня казка… Я чув її, коли ще сам був пуцьвірінком, від одного старого вівчаря. Починається вона й закінчується, як і всяка казка, але мудрість у ній велика…

Малюкові не терпілося почути казку, і він зручніше вмостився на стільці. Мошеві Тімофте навіть дивитися на нього не треба було, аби знати, що відбувається з хлопчиною, і він вирішив не тягнути далі:

— Отож був колись один великий і славетний цар. З ним ніхто не міг зрівнятися в світі, а слава про його силу й багатство сягнула аж на край землі. І мав той цар три доньки… Що то за дівчата були!.. Вродливі, як весна, і працьовиті, мов бджілки. І любив цар доньок більше, аніж зіниці власних очей, і не шкодував для них добра та коштовностей. Хто хоч раз бачив дівчат, не міг забути їх до смерті… І ось одного дня, якраз перед заходом сонця, цар, сидячи на троні, покликав дівчат і сказав так:

«Я, діти мої, відчуваю, що вже старію, що кінчається лік днів моїх. Одного прекрасного дня наше чудове царство залишиться без мене, і тоді треба буде, щоб одна з вас одягла корону й почала правити ним. Одна-єдина, любі мої діти, бо такий закон і так буде справедливо. Хоч я люблю вас усіх однаково, але для вітчизни буде краще, коли вона залишиться великою й сильною з руках одного керманича. Бо якщо ми поділимо її на три маленькі країни, то їх зможуть загарбати вороги… А щоб пересвідчитись, котра з вас заслуговує честі правити країною, я зроблю для вас випробу…»

Тут двері розчинилися, і поміж радників, що стояли рядами, схиливши голови, з’явився смаглявий чоловічок, який тримав у руках таріль, покритий чорним оксамитом. Чоловічок поставив таріль перед троном і пішов так само мовчки, як і з’явився. Двері зачинилися, цар знову залишився зі своїми доньками віч-на-віч. Коли він одкрив таріль, той увесь засвітився, ніби звідти сходило сонце: на ньому лежали три діаманти невимовної краси, кожен із них більший, як голубине яйце. Дівчата дуже здивувалися, що вони такі великі й так сяють, потім подивилися на трон і чекали, що скаже їхній гордовитий батько.

«Ось, діти мої, — сказав цар, — хай кожна з вас візьме по каменю й зробить із ним, що схоче. А післязавтра надвечір отут, на цьому самому місці, розкажете мені про свої справи. Робіть усе без поспілу, справедливо, а ваші вчинки засвідчать, кому з вас правити царством».

І цар, спираючись на золотий посох, усіяний діамантами, пішов до своїх радників, які чекали його за дверима, залишивши дівчат наодинці з їхніми думками…

Мош Тімофте на часинку замовк, щоб припалити давно погаслу люльку й подивитися з-під брів на враженого гостя. Глибоко затягнувшись димом, він повів далі:

— Та-а-ак… І ось наступного дня рано-вранці найстарша царівна побігла до золотаря й звеліла йому зробити до обіду малесеньку золоту коробочку та ланцюжок, теж із золота. І перед обідом вона постала перед царем, показуючи, що коштовний камінь знаходиться в коробочці, з якою вона ніколи не розлучиться.

Вдоволений цар сказав своїй доньці так:

«Мудро ти зробила, донечко моя! Твій вчинок гідний всілякої похвали. Ти вважала, що царство — найдорожча річ, з якою не можна розлучатися ніколи, бо його доля — твоя доля, а твоя доля — його доля. Ти довела своїм вчинком, що можеш гарно правити країною. Але справедливість вимагає від нас побачити, що зробили твої сестри…»

Середульша царівна ще з ночі скликала найвправніших майстрів-мулярів з усього царства і звеліла їм за один день змурувати велетенську вежу, вершечок якої тонув би в хмарах.

Тільки-но майстри добудували цю вежу, дівчина в найвищій кімнаті поклала свій діамант. І засяяв він звідти, з височіні, так сильно, ніби над світом зійшло друге сонце. А дівчина поставила довкола вежі силу-силенну озброєних до зубів вояків, від самого вигляду яких проймав дрож.

Побачивши все це, цар задоволено всміхнувся, і радість осяяла його старече обличчя. І він сказав так:

«Ти мудро вчинила, доню моя! Ти вважала, що честь країни повинна сяяти як сонце на всій землі. І ще ти думала, що все це треба захистити від ворогів. Ти довела своїм вчинком, що можеш гарно правити країною. Але справедливість вимагає від нас побачити, що зробила твоя сестра».

Тим часом найменша царівна, котра, як і всі найменші дівчата в казках, була найвродливіша, бродила полями й лісами довкруг палацу, гірко терзаючись думками: що зробити з тим коштовним каменем, аби довести свою мудрість і силу правити державою. Уже давно й ніч опустилася на землю, а найменша донька ніяк не могла нічого придумати.

Тоді вирішила вона повернутися в палац і попросити в батька ще один день. А коли йшла назад, заглибившись у свої думки, то збилася з дороги. От іде вона, йде і, може, йшла б дуже довго, якби їй не причулося, ніби десь хтось плаче. Зупинилась дівчина, прислухалась, аж тут знову почувся плач. Жаліслива за вдачею, вона рушила на плач і опинилась перед халупою за велетенськими деревами, перед бідною розваленою хижкою, яких вона досі не бачила і навіть не читала й не чула про них.

Заглянула дівчина туди через дірку, що правила за вікно, і побачила убоге приміщення, освітлене одною-єдиною свічечкою, та й та вже догоряла. За низеньким триногим столиком сиділи двоє зажурених людей: чоловік і жінка, обоє в лахмітті. Вони аж заходились від плачу.

Царівна дуже здивувалася, побачивши все це, бо ж, кажу, досі ніколи не бачила ні халуп, ні людей у лахмітті, а що люди плачуть, то бачила тільки на похоронах. У царському палаці всі люди завжди сміялися й були веселі. Дівчині закортіло негайно дізнатися, чому ці люди так гірко плачуть. Вона зайшла в хижку, забувши постукати в двері, і лагідно спитала тих двох людей, наляканих несподіваними відвідинами:

«Що сталося, люди добрі, чому ви так гіркло плачете?»

Чоловік спохмурнів і не зважився сказати нічого, бо впізнав у нежданій гості доньку самого великого царя, а дружина його, як і всяка жінка, почала виливати перед дівчиною душу, а та закам’яніло слухала її:

«Як же нам не плакати, принцесо, коли нашу халупу обсіли злидні, мов мухи стерво. Семеро дітей послав нам господь, і всі семеро хворі й голодні, а ми не знаємо, чи й дотягнуть вони до завтрашнього дня. Кожен гріш тікає з нашої хати, мов сарна від вовка, хліб у нашій хаті — така ж сама рідкість, як горе в хаті багача. Цілющі ліки ніколи й не з’являлися в нас, так само як не заходили сюди й радощі. Єдине світло і радість, яке наважилося прийти сюди, — це ти, велична й прекрасна принцесо».

Царівна страшенно здригнулася від усього почутого, але ще страшніше вона здригнулася, коли побачила сімох дітей, жовтих як віск і тоненьких мов очеретини, аж знетямлених від болю та голоду, що лежали на дерев’яних ліжечках.

«Люди добрі, — сказала вона з непогамовним болем у голосі, — я розкажу цареві про все, що тут бачила, і він допоможе вам, бо він надзвичайно сильний, багатий і справедливий. Але поки він учинить по-справедливості, візьміть оцей коштовний камінь, підіть із ним у місто і скажіть купцям, що це я дала його вам і звеліла обміняти тільки за його справжню ціну. Бо інакше буде біда на їхні голови».

І перш ніж нещасні люди встигли впасти на коліна, дівчина поклала коштовний камінь на низенький триногий стіл, швидко вийшла з халупи й не зупинялась, аж поки прийшла до свого тата-царя. Глибоко вклонившись йому, як і належало за звичаєм, вона сказала голосом, що аж тремтів від радості:

«Преславний тату, ти завжди вчив нас, що країна та всі її багатства — для життя й щастя людей, які її населяють. Я віддала коштовний камінь одним бідним людям, обійденим щастям і справедливістю у твоєму царстві. З його допомогою семеро дітей врятуються від смерті й житимуть у радості й достатку до кінця днів своїх».

І дівчина переповіла цареві та радникам, які всі поспішно зібралися, свою пригоду в лісі.

Цар спершу поблід, потім позеленів від люті, далі почервонів, мов буряк, і гаркнув так, що аж здригнулися стіни палацу, а душі радників сховалися в п’яти: «Згинь з очей моїх, мерзотнице, дурепо, якщо ти здатна була виставити на посміховисько і батька, й країну! Згинь з очей моїх, божевільна, якщо не вмієш берегти найкоштовніших речей! Іди до своїх жебраків і навіть близько не з’являйся тут ніколи. Зараз же йди звідси, безрозсудна!»

А потім сказав придворним, яких охопив страх: «Хай знають у всьому царстві, що відсьогодні в мене тільки дві доньки, а хто насмілиться прийняти в себе третю або хоч ім’я її згадає, той буде кинутий у найглибшу й найтемнішу темницю, він буде підданий найтяжчим тортурам і довіку не побачить світла сонця. І хай знають у всьому світі, що після моєї смерті царством правитимуть дві доньки, які своїми вчинками довели свою мудрість і вміння!»

Найменша царівна вже цієї ж ночі втекла з палацу, і ніхто не посмів глянути співчутливо їй услід або хоч промовити одне-єдине лагідне слово. Може, то її сестри намовили царя супроти неї, нашептавши йому на вухо, ніби вона несповна розуму й виступає проти порядків у країні.

І пішла найменша царева донька в невідому дорогу, у холодну й зловісну ніч. Зупинилася аж удосвіта, коли царське взуття геть розлізлося, а сукня, гарна сукня з пурпурного шовку, перетворилася на дрантя. Ноги її закривавились, жорстоко діймали голод і втома, але оскільки дівчина весь час бігла через ліс, то ніде не знайшла людського помешкання чи воріт, у які можна було б постукати. Та найбільше мучила її туга за батьком і за рідними сестрами.

Вийшла дівчина на галявинку з густою шовковистою травою. Знесилена від утоми, впала під якимось старезним деревом і, заплакавши, мов мале дитя, умить заснула…

Мош Тімофте почав набивати люльку, а Тік, скориставшись паузою, висловив уголос одну думку, яка не давала йому спокою.

— Як же цар міг прогнати дівчину, коли вона зробила таке гарне діло?.. Я на його місці залишив би їй царство!

— Авжеж, одначе, не всі люди міркували так у ті часи. Але казка твердить так, то хай так і буде…

— А як звали найменшу доньку?

Мош Тімофте безсило здвигнув плечима:

— Це, скажу тобі по правді, я забув чи, може, не спитав тоді вівчаря. А втім, здається, звали її чи то Іляна, чи Марія, не пригадую вже добре… Гаразд, на чому ми зупинилися?.. — спитав старий радше, щоб пересвідчитись, чи уважно слухає гість казку, бо сам добре знав, на чому він зупинився.

— Там, на галявині, під деревом…

— Ага, так-так… Там… Так-так… Тільки-но заснула дівчина, коли зненацька її розбудив якийсь шум. Вона напружила слух і глянула туди, звідки він чувся, — це було дуже близько, під самісіньким деревом, де вона спала. І побачила там, поміж корінням, кривенького чоловічка, старого карлика з довгою бородою — той мучився, намагаючись закинути кілька камінців у дупло на дереві.

Дівчина скочила на ноги й допомогла карликові. Разом з останнім каменем зник у темряві й карлик, але невдовзі з’явився на світло і так сказав доньці царя:

«Щонайвродливіша і щонайкраща принцесо! Я знаю твою долю і знаю, чому твій тато у хвилину неправого суду вигнав тебе з дому. Ти вчинила добре діло там, у халупці, воно варте зовсім іншої відплати, а зараз, допомігши мені, ти ще раз довела, що душа в тебе добра, справедлива й чесна. Хоч я тобі й не обіцяв ніякої винагороди і навіть не просив допомогти, ти прийшла й пособила мені. Предобра і прекрасна принцесо! Усе моє майно — оця коробочка, яку ти зараз побачиш…»

І при цих словах карлик показав дівчині маленьку сіру коробочку, звичайнісіньку металеву коробочку, тільки дуже блискучу.

«Оця коробочка — це все, що можу тобі подарувати, — сказав далі карлик, — але зважай, вона — чарівна, у ній прихована нечувана сила. Коли тобі буде сумно, ти відчини коробочку, і хай твої сльози падають усередину. А коли тобі загрожуватиме небезпека, притисни коробочку до грудей і тричі прокажи чарівне слово».

І карлик підійшов до принцеси й прошепотів їй на вухо чарівне слово. А потім заговорив уже вголос:

«Коробочка й чарівне слово врятують тебе від будь-якої небезпеки, хоч би яка велика вона була. Але остерігайся, люба принцесо, переказати комусь іншому чарівне слово! Коробочка тої ж миті втратить усю свою чарівну силу. А тепер ходи здорова й вір у доброту свого серця!»

І перш ніж дівчина встигла спам’ятатися, карлик зник. Вона шукала його, шукала скрізь, щоб хоч словом подякувати, але не знайшла ніде. Тоді дівчина взяла коробочку, сховала її за пазуху та й пішла своєю дорогою. І оскільки голод, втома і сум зростали в ній із кожним кроком, вона змучено сіла на камені й почала плакати, як це завше роблять жінки, аби заспокоїтись. Бідолашна принцеса, як гірко вона плакала!..

Але відразу ж, згадавши карликову пораду, дістала коробочку, відчинила її й підставила так, щоб сльози падали всередину. І диво, велике диво сталося! Кожна сльоза, ледь торкнувшись коробочки, перетворювалася в коштовний камінь. Скоро-скоро коробочка виповнилася діамантами й рубінами.

Почувши людські голоси, які наближалися, дівчина закрила коробочку й хотіла вже бігти, але одразу ж зупинилася, бо побачила лісорубів — стомлені й голодні, вони поверталися з роботи.

Побачивши її в такому жалюгідному стані, стомлену, бліду, обдерту, серця лісорубів переповнилися жалем. Вони взяли дівчину з собою, поділилися з нею шматком хліба. Від них вона дізналася про їхнє гірке й сутужне життя. Але перед тим, як піти в дорогу, дівчина залишила біднякам, котрі так турботливо допомогли їй, усі коштовності із сірої скриньки.

Відтак царівна, знеславлена родиною й вигнана з двору, сходила пішки всю країну. І щоразу, коли вона бачила злидні й горе, сльози її падали в чарівну коробочку. Багато, дуже багато нещасних і нужденних людей, які жили в цьому прекрасному царстві, відчули на собі допомогу прекрасної принцеси.

Одного дня, коли вона йшла битим шляхом, що розділяв країну навпіл, почула вдалині звуки сурм. Поспішивши туди, вона на превелику радість побачила свого батька разом з обома доньками на чолі царського почту.

Забувши про всі свої нещастя, які випали на неї, про всі свої страждання, яких зазнала після страхітливого повеління царя, дівчина кинулась назустріч тим, кого вона ні на хвильку не викидала із свого серця.

Проте цар, побачивши її, страшенно розлютився. Вихопивши з-за пояса шаблю, він громовим голосом звелів слугам порубати дівчину, яка кинулась їм до ніг.

Найменша царева донька, згадавши карликову пораду, притисла коробочку до грудей і швиденько тричі проказала чарівне слово.

І враз почула, що цар, він був лише за два кроки від неї, закричав дико, мов розлючений звір:

«Де вона, божевільна? Куди зникла негідниця, що посміла з’явитися перед мої очі? Знайдіть її і вбийте!»

Але царські воїни з оголеними шаблями бігали біля дівчини й не бачили її, хоч вона лежала, згорнувшись клубочком під копитами коней.

Тік стрепенувся і напружив слух. Мош Тімофте ласкаво глянув на нього й вів далі:

— Отак воно було! Коробочка могла робити невидимим того, хто її носив і знав чарівне слово. Отож воїни шукали марно. Дівчина пробралася на край поля, а царський почет пішов далі. І коли проїхав останній воїн із почту, пішла й вона своєю дорогою, куди очі світять.

Вона ходила всіма дорогами царства, ділячи хліб із бідняками, ночуючи, де прийдеться, і завжди платила за добро й гостинність коштовностями із сірої коробочки. І якщо по правді, то хто інший, як не бідняки й трудівники, заслуговували на це багатство?

Коли її брала туга за домівкою, коли вона відчувала, що не може далі жити, не бачачи батька-матері й сестер, дівчина шепотіла коробочці чарівне слово і йшла, вдень чи вночі, між вартою, відчиняла, невидима, ворота й двері царського палацу й заходила в кімнати, де жила раніше. Ніхто її не бачив, ніхто не чув, зате вона бачила й чула все. Іноді, коли сестри спали, вона гладила їх, сплячих, і проказувала пошепки слова любові. А потім знову бродила країною, заходила в найвіддаленіші закутки, жила серед людей, які завдяки своїй доброті й чесності стали для неї такими ж близькими, як батько з матір’ю та сестри.

Та ось одного дня на дорогах країни з’явилися царські гінці, які оповістили людям, що царство опинилося у великій небезпеці. Вороги зібрали величезне військо і хочуть напасти на країну одночасно з трьох сторін. Цареві, хоч як він старався, не вдалося зібрати стільки війська, як у ворогів. Люди були невдоволені його жорстокістю, його несправедливими порядками й не поспішали захищати країну, в якій вони жили в стражданнях та муках.

Почувши все це, найменша царівна пройшла вздовж і вшир усю країну, стукала в двері до тих людей, яким вона допомагала, говорила всім із пристрастю та болем про небезпеку, що наближається, і люди, почувши її мудрі слова, погодилися з нею й не довго барилися. Вони прощалися зі своїми хатами і йшли за принцесою, озброєні хто чим для лютої битви.

І ось, на превеликий подив царя, сторожа одного чудового дня сповістила, що до стольного міста підходить повите хмарою куряви величезне військо. Цар спершу затремтів від страху, але вивідники невдовзі принесли добру вість — військо, яке наближається до палацу, не вороже, а царське.

Коли ватажки війська, заковані в лати і при блискучих мечах, з’явилися перед царем, усі придворні завмерли, а коли цар спитав, з чийого наказу вони вирушили на битву, вони відповіли без страху напрямки:

«Ми прийшли з повеління наймилостивішої й наймудрішої твоєї доньки, яку ти колись прогнав із дому і яка, перейнявшись нашими болями та стражданнями, завжди була разом з нами».

І вони розказали цареві про діла, зроблені найменшою принцесою.

І лиш тоді цар зрозумів, що його найменша донька була наймудріша, бо вона найкраще показала, якою має бути доля багатства країни. І ще цар згадав, що своє коштовне каміння його старші доньки давно втратили: одна загубила, купаючись, а камінь із вершини вежі вкрали хижі птахи…

Мош Тімофте замовк на хвильку, щоб розпалити люльку й глянути на гостя, потім, задоволений, повів мову далі:

— Та-ак… Казкарі розказують: побачивши таке сильне військо, ворог не посмів напасти на країну, а послав мирних гінців, бо збагнув, що йому доведеться воювати не з військом, а з усім народом. І ще вони розказують: по смерті царя країною правила найменша донька. Вона ніколи не порушувала справедливості, завжди була чесна й людяна. А ще кажуть оповідачі, що було б добре, аби і в інших країнах правителі брали з неї приклад…

Тік зрозумів, що мош Тімофте закінчив казку, але не йшов. Він завмер від хвилювання, яке охопило його, і сидів мовчки на стільці.

— А ота коробочка, з якою царівна ставала невидимою, куди вона поділася? — отямившись нарешті, спитав він.

— Одні казкарі твердять, — відповів мош Тімофте, — що царівна заповіла перед смертю поховати коробочку разом з нею, а ще одні кажуть, нібито вона свого часу перейшла до Штефана Великого, і він останній володів нею.

— А потім ніхто про неї нічого не чув?

Мош Тімофте відповів не одразу. Він ніби перебирав спомини:

— Коли я не помиляюся, — нарешті сказав він, — дядько, отой вівчар, який мені розказував казку, твердив, що коробочку нібито заховали в якійсь печері. Але все це казки, байки…

Одначе Тік не поділяв думки моша Тімофте. Він був цілковито переконаний, що чарівна коробочка існувала, а відтак не могла зникнути безслідно. Надто вона вже цінна, аби отак просто могли забути про неї. Її десь дуже гарно заховали, та й годі.

— А той дядько, що пас вівці, не сказав, у якій саме печері заховано коробочку? — почав допитуватися малюк у моша Тімофте.

— Казав, що це могло б бути навіть тут, у наших горах, може, й у Чорній печері… Але хіба можна отак прямо вірити словам, коли йдеться про байку, про казку?

Тік подумки вирішив не перечити мошеві Тімофте, а спробував дізнатися якомога більше:

— А чарівне слово, яке б воно могло бути, моше Тімофте?

— Ага-а! Чарівне слово… — пробудився старий від уже інших думок. — Пригадую, я теж питав дядька, коли він закінчив розказувати казку… А був я тоді в такому самому віці, як оце ти… Але він не знав.

Ніхто його не знає… Забрала чарівне слово принцеса з собою в могилу…

— Не може бути, моше Тімофте! — заперечив Тік. — Я знаю від Марії, від своєї сестри, що дівчата язикаті. Не може такого бути, щоб вона не прохопилася перед кимось.

Мош Тімофте сховав посмішку у вуса, почувши Тікові слова, а особливо його аж надто серйозний і впевнений тон. Тому додав:

— Принцеса, може, й сказала комусь, але в казці воно не розкривається.

— Та-а-ак?.. А я думаю, що дядько просто не захотів вам сказати. Та я все одно дізнаюся!

— А може, воно написане на коробочці? — висловив здогад мош Тімофте.

— Це вже погано! Хто ж знає тодішню азбуку?

Старий дістав годинник і вголос проказав, котра година. Тік підхопився, мов опечений, бо давно вже так не запізнювався. Він від щирого серця подякував мошеві Тімофте й наладнався йти. Але мош зупинив його на мить, рівно на стільки, скільки треба було, щоб дістати із ніші загорнутий у тоненький червонуватий папір апельсин.

— Тримай, — сказав він. — Я ж знаю, що ти любиш помаранчі.

Малюк не мав іншої ради. Він схопив апельсин і прожогом метнувся у двері, забувши сказати «Добраніч!». Він боявся, щоб мош не завважив у нього сльози. Дорогою поклявся, що ніколи більше не дозволить собі ніяких поганих витівок супроти моша Тімофте й зітре на порох кожного, хто буде погано з ним поводитись. А вдома, коли вже заснув, йому приснилося, ніби він став володарем чарівної коробочки. Він прошепотів чарівне слово і став невидимий. Смикав за ніс Йонела, штовхав Трясогузку, зайшов у кіно без квитка, почув усі таємні розмови черешняків, читав оцінки в журналі. І ніхто його не бачив, ніхто. Прошепотів чарівне слово — і враз зробився невидимий… І яких тільки жартів він понавигадував завдяки цьому!..

Уставши вранці, Тік згадав усе, ну геть-чисто все, от тільки зовсім забув чарівне слово…