Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

Вступ

Найдивовижніше, що можна сказати про Україну, — вона існує. Країна, чиї кордони постійно змінювалися. Держава, чия незалежність була епізодами в її історії. Етнос, розділений між різними імперіями, відкритий різноманітним типам асиміляції й ідеологічним впливам. Нація, яка (тим не менш) використовувала будь-який зручний історичний момент як привід відбутися, утвердитися, заявити про себе, усвідомити себе. Коли ж цей момент добігав кінця, вона знову вступала в період тривалої боротьби за збереження себе у ворожому середовищі.

Ми звикли розцінювати такі періоди, як страждання, проте в кожному випробуванні варто шукати не тільки лихо, але й можливість. Так колись митрополит Анд­рей Шептицький, висланий до Росії з окупованої на той час Галичини, використав вимушене перебування на ворожій території для створення Російської греко-католицької церкви, яка, попри складнощі, існує до сьогодні.

Біографія багатьох видатних українців часто пов’яза­на з географією. Україна для них — не просто територія, не шматок землі, а щось нематеріальне, чого не втратиш у процесі еміграції, депортації, перекроювання кордонів імперій, перебування у таборах. «Українська ідея», на відміну від багатьох інших національних ідей, формувалася не «генштабами», не канцеляріями й міністерствами, навіть не томами класиків національної літератури. Її гео­графія складається з біографій. Те, що вдавалося пронести з собою, зберегти, передати нащадкам, — це й було «українською ідеєю» або навіть самою Україною. Таку національну ідею не потрібно вигадувати й насаджувати в масах, її можна зібрати по крихтах із людських доль і скласти докупи.

Доля Блаженнішого Любомира Гузара — одна з таких біо/географій, які відкривають перед нами Україну, що існувала, здається, всупереч самій історії. Без ґрунту під ногами, без надії знайти свою «землю обітовану», без будь-якої підтримки ззовні — навіть навпаки, наперекір оточенню. Тримаючись лише вірою. Чи, може, просто мрією.