Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

Розділ 4. Поруч із патріархом

1968 року до США із візитом прибув патріарх ­Йосиф Сліпий. Для греко-католицької діаспори це стало надважливою подією. Поява патріарха на ІІ Ватиканському соборі, а потім і в різних частинах світу, де знайшли притулок українські греко-католики, вважалася мало не дивом. Для тих, хто встиг побачити й відчути на собі режим «совітів», це було диво — усе одно, що зустрітися з міфічним героєм, який спустився до пекла й повернувся звідти живим. Це було свідченням могутності й істинності церкви, Божественної опіки над нею, наочним виконанням заповіту, що «сили пекла не переможуть її».

Те, що патріарха Йосифа випустили з ув’язнення та з СРСР, було таким собі жестом доброї волі на адресу Святого престолу й особисто папи Івана ХХІІІ, ІІ Ватиканського собору, а також на знак «відлиги», що відбувалася як усередині СРСР, так і в стосунках Москви з Апостольською столицею. Радянська адміністрація була впевнена в тому, що нічим не ризикує, випускаючи з таборів стару, ви­снажену людину, яка, на їхню думку, уже не становила анінайменшої загрози.

У Кремлі не врахували двох обставин: витонченості ватиканської політики й сили патріарха Сліпого. Звичайно, під час Собору господарі щосили «тримали обличчя» й виконували, якщо не всі, то більшість пунктів угоди про «незгадування УГКЦ», але присутність на Соборі делегації, а потім і глави УГКЦ змінили ситуацію.

Патріарх Сліпий, дійсно слабкий, хворий і виснажений після 18 років тюрем, таборів та заслання, але не зламаний, як розраховували в Москві (і, можливо, у Римі), витримав паузу (ще не оговтавшись від несподіваного повороту долі, патріарх дозволяв собі говорити виключно за зачиненими дверима), а потім виступив від імені гнаних співбратів зі знаменитою промовою про «гори трупів і річки крові», вступив від імені не тільки греко-католиків, але й усіх жертв, яких позбавили власного голосу.

Після закінчення Собору Йосиф Сліпий енергійно взявся за розбудову УГКЦ в еміграції, компенсуючи фізичну слабкість силою духу. За час свого емігрантського патріаршества він двічі об’їхав увесь світ, відвідуючи найнесподіваніші, найвіддаленіші його куточки, де мав хоч найменшу надію знайти осередки своєї церкви; знайти й дати їм відчути, що вони, як і раніше, церква, а не самотня покинута громада. Нині ці розкидані по континентах осередки могли б здатися фрагментами сучасної глобальної мережевої структури — стійкої та гнучкої, але це відбувалося в часи, коли технологія для координації такого типу структур ще не охопила світ павутиною сполучних ниток. Кожна частина цієї мережі була доволі ізольованою, абсолютно самостійною і справлялася сама, як могла, із викликами нового життя. Церковні осередки відокремлювалися і знаходили переваги в такому способі існування, але вони не ставали в буквальному сенсі слова «сектами», оскільки зберігали у своєму Символі віри, ритуалі й обрядах усі атрибути приналежності до греко-католицької церкви. Патріарх Йосиф поставив за мету нагадати їм, хто вони, звідки, заради чого зберігають себе і чому служать, зміцнити й поглибити їхнє духовне життя, розширити структуру УГКЦ для кращого виконання місії в еміграції. Але то лише половина завдання. Справжньою метою патріарха було відновлення церкви в Україні. Він будував церкву на вигнанні з мрією, що колись закінчиться окупація батьківщини й усе це повернеться в Україну і стане базою для відродження церкви вдома.

Можна лише дивуватися тому, як людина, що побачила зсередини і у найстрашніших проявах радянську дійс­ність, зберігала таку стійкість у вірі в майбутнє вільної України. Ця віра на той момент була безпідставною, тому, напевно, комусь здавалася мало не божевіллям. У 1960-х роках СРСР стояв, наче скеля. Ні в кого з «політичних реалістів» (їх завжди було чимало, у тому числі в Римській курії[9]) не виникало ілюзій з приводу можливого краху комуністичного режиму. Отже, його слід було прийняти як даність і шукати способів домовитися. В умовах тогочасної ватиканської Ostpolitik патріарх Йосиф почав свій «хрестовий похід» за право українських греко-католиків на майбутнє. Тимчасовою столицею цієї церкви у вигнанні стає Рим. Тут, під акомпанемент роздратованих окриків Москви й стримане невдоволення Римської курії, Сліпий створює структури, необхідні для повноцінного життя церкви. Безумовно, лише він міг це собі дозволити, адже сам був мучеником за віру й постійним — і аж ніяк не німим — докором Ватикану, живим нагадуванням про тих, чиї страждання замовчувалися заради «високої мети». Його працею в Римі створювалося і набувало ваги все те, що коли-небудь буде потрібно відродженій Україні та її церкві: школа, університет, бібліотека і головне — кадри; люди, яких патріарх збирав по всьому світу: в італійських монастирях, у семінаріях, папському університеті, у Товаристві святої Софії. Тут, у Римі, він створив маленьку «столицю України» — колегію Святої Софії. Вибір припав на Софію, як можна здогадатися, не випадково — у будівлі римської Софії легко розпізнати риси Софії Київської. Усе це відбувалося під колосальним тиском з боку курії, яка бачила в цій активності загрозу своїм політичним планам.

Головним досягненням Йосифа Сліпого було, мабуть, те, що він наділив своє оточення самовідданою вірою в майбутнє України. У те, що Україна обов’язково буде вільною. І заради цього майбутнього варто працювати, не шкодуючи сил. Його дієвість — жадібна, майже фанатична, була цілком природною для людини, у якої з активного життя вкрали майже два десятки років. За відміряний йому час патріарх прагнув повернути на карту релігій світу свою церкву, і ця цілеспрямованість не могла не справити враження на ще одну людину дії — священика Стемфордської єпархії отця Любомира Гузара. Їхня зустріч відбулася під час візиту Йосифа Сліпого до США і Канади 1968 року.

Патріарх не просто «об’їжджав володіння», а своєю присутністю переконував, доводив і демонстрував єдність церкви в розсіянні. Це, звичайно, було місіонерство, схоже на те, що робив папа-мандрівник Іван Павло ІІ. Окрім цього, Йосиф Сліпий збирав людей — енергійних молодих людей нової формації, з тих, хто мислив вільно й неупереджено; людей, на яких можна покластися. Патріарх вів нелегку боротьбу за свою церкву і, будучи вже немолодою людиною, зі здоров’ям, підірваним таборами, потребував помічників, здатних виконувати будь-які — у тому числі складні, ви­снажливі та навіть відверто небезпечні — місії.

Для молодого отця Любомира Гузара зустріч із патріархом Йосифом Сліпим стала поворотним моментом: ця виснажена, але незломлена стара людина уособлювала все те, для чого хотілося й мало сенс служити. Усе, що відбувалося до цієї миті — збережене життя й свобода, довгі подорожі й навчання, дитячі табори, перші успіхи проповідей, розбудова парафії й українського життя в еміграції, — усе це виявилося лише вступом до того, що приніс із собою і в собі патріарх Йосиф. Він приніс мету.

«Щиро не можу сказати, що я у всьому годився з пат­ріархом, — визнає Блаженніший Гузар. — У мене склалося враження, що він не був добре поінформований про те, що діється в Америці. Занадто звертав увагу на те, що говорили люди, яких він колись знав, — ще зі Львова. Що мене вражало — він говорив так, ніби сподівався, що це «Україна в Америці» чи «Україна в Канаді». А так не було. Він усюди говорив українською і гадав, що всі його розуміють. Він уважав, що всі тут мають дуже-дуже українську свідомість. Проте це було друге-третє покоління емігрантів в Америці, і це вже були зовсім інші люди — американці. Українського походження, залюблені в Україну, — але американці. До них треба було говорити інакше, іншою мовою. Я не маю на увазі англійською. Просто іншими словами, іншими поняттями, аби вони його зрозуміли краще. У результаті священики з поколінь, що виростали вже у США, — до них він не промовив. І було дуже прикро, що наші співбрати відчули себе чужими».

Можливо, саме це привабило патріарха Сліпого в отці Любомирі — його вміння чути й розуміти різні покоління емігрантів. Тут справа була в таланті добирати потрібні слова, у вмінні роз’яснювати й спокійно вирішувати суперечки, гасити конфлікти, переконувати, не дозволяючи навіть важкій розмові перетворитися на сварку.

Любомир Гузар уже тоді вважався дуже обдарованим проповідником. Сам він описує це як уміння слухати й використовувати думку. «Мені потрібно було просто почути якусь думку — і з неї я міг відразу зробити дві проповіді», — говорить Блаженніший. Але талант проповідника не зводиться тільки до вміння складати хороші тексти, це талант звертатися до людей так, щоб вони почули, зрозуміли і захотіли прийти ще раз. Проповідь може бути нудною й моралізаторською, як не надто цікавий шкільний предмет у посереднього вчителя, а може захоплювати та мотивувати до діалогу.

Уміння спілкуватися, збережене, відточене постійною практикою, — одна з рис патріарха Гузара, що вражає найбільше, знайома всім, кому доводилося зустрічатися з ним особисто. Сама його поява серед людей, що хвилину тому дивилися вовком і були готові кинутися одне на одного, негайно розряджає ситуацію.

«Це дивне поєднання любові й правди, — так пояснює цей дар Блаженнішого Мирослав Маринович, який мав нагоду багато спостерігати за Гузаром за різних життєвих обставин. — Справжня любов є правдою, справжня правда є любов’ю. Життєва правда, християнська правда, підсилена духом любові, проникає в душу. Ефект правди, яка рубає мечем, я пізнав, і проти нього виступив у табірному есеї „Євангеліє від юродивого“. Не можна правдою рубати, бо проти тебе відразу виставляють щит. У такий спосіб правда не проникає до серця. Коли ви спілкуєтеся з Блаженнішим, вам немає потреби виставляти щит. Навпаки, ви самі розкриваєте власне серце, бо вам несуть любов».

Здатність розуміти людей і розмовляти з ними формувалася, як зізнається сам Блаженніший, життям, ще з маминого виховання за формулою «подивися, оціни, застосуй», бо потім, на шляхах біженця, від уміння спостерігати й домовлятися залежало часом саме життя. У кожній географічній точці він помічав і запам’ятовував те, що стосувалося манери спілкування, свободи й несвободи мови і взагалі «життя слів». Цей талант настоятеля приходу Пресвятої Трійці помітив і належним чином оцінив патріарх Йосиф. Згодом отець Любомир стане його «послом».

Хоч яким було перше враження отця Любомира від патріарха, уже 1969 року він опинився поруч із Йосифом Сліпим у Римі.

До італійської столиці майбутній патріарх приїхав закінчувати богословські студії, пов’язані з вивченням спадщини східної церкви. У Нью-Йорку він не зміг знайти для цього можливості, але вона була в Римі, де отець Любомир побував на освяченні собору Святої Софії. Поділившись із патріархом своїм бажанням учитися далі, Гузар заручився його підтримкою у намірі перебратися до Рима. Йосиф Сліпий — освічена людина, колишній ректор богословської академії — високо ставив науку і цінував людей, готових навчатися. Окрім того, отець Гузар був саме такою людиною, яку патріархові хотілося мати «під рукою», у своїй команді.

«Блаженніший Йосиф хотів, аби я свою увагу спрямував на папу Климента, який помер на теренах України, — згадує патріарх Любомир. — Але то він хотів, а я більше цікавився Шептицьким. Я мав не дуже щасливий досвід щодо співжиття православних і католиків, і мене цікавило, чи не могло би бути якось інакше. А окрім того, мене цікавив особисто митрополит, бо я мав нагоду зустрічати священиків та мирян, які його знали й оповідали про нього. Я сам раз у житті його бачив (я тоді був малий хлопець), але не мав нагоди чути його, тим більше спілкуватися. Блаженніший Йосиф став його наступником, вони були дуже різні особистості, але поділяли ту саму візію церкви. Дещо з того, що я зрозумів про церкву, було сформульоване Шептицьким, але передане через Сліпого. До того ж, у Блаженнішого Йосифа було багато матеріалів, що лишилися від Шептицького, і я мав нагоду їх вивчати». Отже, вибір теми дисертації не був ані випадковим, ані суто академічним.

Ідеї Шептицького, відрезоновані ІІ Ватиканським собором, відіграватимуть велику роль у діяльності майбутнього патріарха у звільненій Україні. Поки що ж навчання в докторантурі й тема дослідження цілком вписувалися у «план Сліпого» з розвитку греко-католицької церкви, вивчення її ідей, утвердження традицій та усвідомлення її місії.

Про своє навчання і викладацьку діяльність у Папському Урбаніанському університеті, а також про наукову роботу Блаженніший зазвичай згадує побіжно, хоч і мав у цьому успіхи, а його професор бачив у ньому людину, якій зможе передати кафедру. Проте, за визнанням самого Гузара, він не міг повністю віддатися науці, бо постійно перебував у роз’їздах у патріарших справах. Він був посланцем.

«У Римі я мав нагоду зблизька знати Блаженнішого. Але я дещо інакше дивився на світ, як він. Я не був з того покоління, яке він представляв. Та різниця поколінь дуже виразна. Він був велика постать, і я розумів, наскільки він більшій від мене. Це ж був великий сповідник віри, для нас це багато важило. Була група священиків, які вважали, що він непомильний, що все, що він робить, він робить якнайкраще. Я до них не належав. Я інакше розумів підхід до людей. Утім, я старався підтримувати його ініціативи».

Блаженніший доручав Любомирові Гузару залагоджувати певні справи — стосовно Товариства святої Софії, Католицького університету тощо. Отець радо те робив. Намагався якнайкраще сповнювати ті доручення, підтримувати зв’язок із громадами. Загалом доводилося дуже багато їздити і пояснювати в різних місцевостях, що саме Блаженніший старається зробити. Люди не розуміли. Десь щиро, десь і не хотіли розуміти. Тоді Гузар їхав і роз’яснював бачення Блаженнішим церкви та її потреб.

Географія вражає: Європа, обидві Америки, Австралія. Коло спілкування також досить широке: від президентів латиноамериканських країн, які давали дозвіл на заснування монастиря, до колег за священицьким служінням, які не дуже розуміли ініціатив патріарха або просто не поспішали до них приєднуватись, бо непогано почувались у своїх ізольованих нішах.

«Діти війни», які хотіли стати солдатами і мріяли про армію, набували переважно мирних професій. Хлопчик, який мріяв про мирну професію священика, опинився по суті на умовах воєнного стану: він ішов туди, куди було потрібно, і робив те, що було слід. Він служив.

В Італії майбутній патріарх знайшов те, що шукав, здається, із дитинства, — можливість повністю присвятити себе церковному служінню. Тут Любомир Гузар занурився у монастирське життя із завзяттям людини, що віднайшла нарешті свою стихію. Спроб пов’язати своє життя із монастирем у майбутнього кардинала було кілька. Перша — ще за часів воєнного львівського дитинства, і тоді відмова настоятеля прийняти хлопчика до монастирської школи стала для Гузара якщо не травмою, то викликом. Удруге він міркував приєднатися до ордену редемптористів уже в США, під час навчання в семінарії, але, за його словами, «це було не дуже серйозно». Зрештою, на той час він не мав чітко визначеного прагнення стати саме ченцем — він хотів стати священиком. Після висвячення Любомир Гузар задумався про чернецтво всерйоз, але ні в США, ні в Канаді не знайшлося громади, яка захотіла або змогла би його прийняти. Свою мрію про монастир йому вдалося здійснити тільки в Італії. Приїхавши сюди, він, за порадою патріарха, приєднався до студитів[10] у монастирі в Гроттаферрата. ­Патріарх Йосиф намагався відродити й розвинути студитські монастирі — це була частина його загальної праці з відродження й розвитку церковного життя греко-католиків за часів переслідування. Новіціат Гузарові, утім, довелося відбути в католицькому бенедиктинському[11] монастирі у Баварії — студити в Гроттаферрата ще не мали у своїх рядах людей з достатнім духовним досвідом для виховання послушника.

Для новіціату був обраний саме бенедиктинський монастир, бо статут і уклад життя цього ордену виявився найбільш близьким до студитського. Відродження ордену Теодора Студита видавалося важливим і для Сліпого, і для Гузара. Це була саме та «східна традиція», яку обидва патріархи — дійсний і майбутній — плекали кожен по-своєму. Ще до них студити користувалися всілякою підтримкою митрополита Шептицького, у якого викликало симпатію прагнення ченців (переважно молодих людей) повернутися до витоків, коріння монашого життя, властивого східним слов’янам, адже студитський статут увів у Києво-Печерській лаврі ще Феодосій Печерський.

Про своє монастирське життя на лоні щедрої італійської природи, у щоденній земній праці, Блаженніший зберіг найсвітліші спогади. Він працював разом із братією по господарству. Тут, у монастирі, «дитя асфальту» (або скоріше бруківки) Любомир Гузар відкриває для себе мало не руссоїстичну ідилію «природної людини» — і відкриває її з особливим смаком, навіть розкішшю, адже все це відбувається в одному з найпрекрасніших куточків Землі. Тут життя майбутнього патріарха підпорядковується ритмам світу в його фізичному, тварному сенсі — змінах дня й ночі, пір року, в оточенні й зануренні у життя рослин і тварин на території монастиря. Блаженніший охоче розповідає про те, як косили сіно (точніше, йому довіряли тільки складати його), про собаку, яка прибилася казна-звідки й розорювала монастирський курник. Живе життя в його фізичній суті, це прекрасне Боже Творіння, засвоювалося тут в ідилічній формі, що виключала будь-яке презирство до плоті, саме протиставлення духу тіла, як чогось гидкого, здавалося недоречним.

Немає нічого дивного в тому, що саме під керівництвом Любомира Гузара УГКЦ сформулювала свою екологічну програму й вивела її у практичне русло. Справа не лише в дусі часу й «зеленій моді», але у власному досвіді «природного життя». Говорячи про екологічні питання, Блаженніший завжди повертається до свого життя в італійському монастирі, де він, за його словами, «пізнавав природу».

«…Я відкривав природу, одночасно наближаючись до неї. Коли ми говорили з сусідами про різні проблеми, пов’язані з господарством, там було щось, чого в місті я ніколи не відчував, — стабільність. Господарство тісно пов’язане з порами року і з зовнішніми обставинами, як-от із погодою. Говорити про погоду для містян — це розмова ні про що. Інша річ у селі, тут такі бесіди мають зміст. На господарстві люди звикли говорити далеко наперед: вони знають, чим займатимуться в червні, чим — у листопаді, а чим — у березні. У зовсім інший, відмінний від міського, спосіб сприймається те, що за літом прийде осінь з її переліком робіт, небезпек і задоволень. Потім зима — і це не просто «випаде сніг», а все решта відбуватиметься так само, це ґрунтовно змінить життя. А потім весна — і це будуть знову великі зміни в житті, але неважко собі уявити які. Це дає виразне відчуття тяглості або стабільності матеріального світу, яку люди цивілізації перестали відчувати. То був гарний період мого життя, і тому я, можливо, щось ідеалізую. Але тут важливим є те, як людина (наприклад, я) створює власне уявлення про природу і, відповідно, екологію».

У цій ідилії Блаженніший захоплюється ідеями відродження глибокої духовної традиції чернецтва. У цьому гармонійному поєднанні тварного й духовного для нього не тільки не було протиріччя — навпаки, велич видимого, фізичного втілення Божого задуму лише підтверджувала його містичну глибину, відкриту духові.

Відповідальність та ентузіазм, із яким Гузар-чернець підійшов до свого служіння, належно оцінив патріарх Йосиф. Він довірив піклуванню отця Любомира студитський монастир «Студіон» у Кастель-Гандольфо, поблизу Рима, а незабаром і весь студитський орден за межами України. І тепер уже як керівник ордену, в опіці над мережею студитських монастирів та в їхній потребі, архімандрит Любомир Гузар знову подорожував по світу.

Отець Любомир зі своїми братами вивчав і наслідував ідеали Феодосія Печерського й Теодора Студита. Цей ентузіазм не вигорів із часом — Блаженніший і в Україні присвятив розвитку монастирського життя багато уваги. Попри те, що чернецтво з його відірваністю від реального життя сучасної людини викликає найбільше нерозуміння й недовіри з боку секулярного[12] світу, на думку Любомира Гузара, воно не підлягає сумніву, бо є підвалинами церкви. Його турбує те, що не надто багато молоді стає на шлях чернецтва — і не лише тому, що немає з кого обирати єпископів. Чернецтво є тим середовищем, яке спрямовує левову частину своїх сил на вивчення та збереження суті християнського вчення. Воно поєднує в собі риси лицарства з його ідеалом беззавітного служіння і безперервну молитву, перебуває водночас у світі, на земній батьківщині, і в безпосередньому єднанні з Батьківщиною Небесною. Сенс чернецтва — у цьому поєднанні землі та неба.

У патріархові ця єдність утілюється з надзвичайною чіткістю — йому вдається органічно «належати обом контекстам». У його особі ми маємо справу з доволі несподіваним для нашої секулярної культури трактуванням образу «лицаря-ченця». З літератури і кіно перед нами постає досить широка палітра хрестоносців, міфічно-містичних тамплієрів, розенкрейцерів і масонів, «чорних гвардійців Ватикану», сірих і червоних кардиналів тощо. Але, як доводить приклад Гузара, цими кольорами й відтінками палітра не обмежується. Образ лицаря-ченця залишається остаточно не вичерпаним і загадковим.