Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

Розділ 1. Хлопчик на батальному полотні

Якось у приватній бесіді режисер Леся Харченко зазначила, що для сценариста біографія патріарха Любомира Гузара «не найзручніша». «Зручно для кіно» — це коли є в житті людини запаморочливі злети й стрімкі падіння, сумніви, конфлікт, довга і звивиста любовна лінія — загалом, драма. Усього цього в долі Блаженнішого біограф так легко не знайде. Утім Лесі Харченко вдалося-таки зняти чудовий фільм — не тільки про кардинала Гузара, а й про ціле покоління. Режисерка використала вдалий прийом, звернувшись до дитинства Блаженнішого, яке припало на доволі драматичний історичний локус — Львів у міжвоєнні часи та на початку Другої світової війни.

Любомир Гузар народився у Львові 26 лютого 1933 року «у сім’ї службовців», як написали б радянські біографи. Але оскільки біографія Гузара дуже нерадянська, годі й намагатися уникнути слова «інтелігенція». Обидві сімейні лінії — і материнська, і батьківська, — були пов’язані зі священством, але батьки Любомира, Ярослав і Ростислава, були людьми світськими. «У Львові тоді було два банки — один належав церкві, другий сильно залежав від церкви. Так от, мій батько працював у другому», — так напівжартома скаже одного разу Блаженніший, відповідаючи на питання про батьків.

Сім’я Гузарів мала безпосередній стосунок до церкви. Регулярне відвідування недільних Служб Божих було звичною практикою для тодішніх львів’ян, а не свідченням якоїсь надмірної побожності. Батьки майбутнього патріарха, за його спогадами, часто ходили «на дванадцятку» — останню недільну літургію[1], яка правилася о 12:00. На неї зазвичай збиралася саме інтелігенція. Любомир Гузар, вже будучи патріархом, наводитиме цю традицію як приклад співіснування та перебування освіченого класу в співпричасті з церквою. За його спогадами, багато чоловіків проводили час у розмовах під церковними стінами, а не всередині них. Цьому дитячому враженню майбутній кардинал, напевно, зобов’язаний першими припущеннями про те, що «церква» і «спілкування» — нероздільні поняття.

Львів того часу був містом неоднорідним, із насиченим внутрішнім життям. Перша світова й Громадянська війни закінчилися не так давно. Вулицями міста ходили люди, які були учасниками обох змагань, вони стали свідками розвалу імперії, пережили — деякі вельми важко — крах надії на українську державність, жорстку польську реакцію. Якщо не разом, то принаймні поруч співіснували люди, що перебували по різні боки барикад: поляки й українці, переможці й переможені, ті, що змирилися, і ті, що зламалися, готові до примирення і вічні борці. Це час духовної праці митрополита Андрея Шептицького, який дарував нашому народу оновлену національну ідею та готову до жертовного служіння Українську греко-­католицьку церкву.

Слухаючи дитячі спогади Любомира Гузара про міжвоєнний Львів, потрапляєш до світу ще одного львів’янина — Станіслава Лема, хлопця, що увібрав у себе польську і єврейську складову міста. Він був трохи старший (коли Гузар народився, Лем уже пішов до гімназії), але з відстані майже в століття ця різниця непомітна. В автобіографічному романі «Високий замок» Лем докладно описав місто свого дитинства, тож точки збігу зі спогадами Гузара якщо не вражають, то принаймні привертають увагу. Навіть якщо це лише такі загальні деталі, як розкішні вітрини львівських крамниць або набіги на батьківську бібліотеку, які забезпечували широке коло читання та занурювали в море незрозумілих слів і недоступних на той момент ідей. А ще схожий «сімейний анамнез» — батько, який пройшов офіцером спочатку Першу світову, а потім «заблукав» у Громадянській. Попри різницю у віці, обоє мали однаково травматичний досвід свідків Голокосту та інших розправ, учинених двома тоталітарними режимами в місті. Навіть у Карпати обидва львівські хлопчаки приїздили в околиці Сколе. Лем написав звідти свої перші рядки — лист батькові про викрадені та втоплені в туалеті ключі, а Гузар одного разу посеред ночі вирушив зі Сколе у багаторічну мандрівку з однією невеликою валізою в руці. «Нас просто викинули звідти!» — з гіркотою вигукне колишній львів’янин Лем, депортований разом з іншими поляками з власного дому. «Нам пощастило», — додасть Любомир Гузар. Порівняльний життєпис агностика і кардинала, що вийшли з одного історико-культурного локусу, міг би стати гідним дозвіллям для новоявленого Плутарха.

Серед дитячих спогадів Гузара багато болючих моментів, пов’язаних із періодом «перших совітів» і німецької окупації. Наприклад, жах бомбардування 1 вересня 1939 року, коли мама загнала дітей у пивницю, сама не розуміючи, що вона робить, але знаючи, що треба щось діяти. Той перший воєнний досвід Гузар згадуватиме все життя. Йому доведеться багато, до відчаю багато, говорити про війну, але й сивим він завжди згадуватиме те перше бомбардування у промовах. Згадуватиме він й інші бомбардування й обстріли — ті, від яких вони втек-ли зі Львова незадовго до приходу «других совітів», і ті, які вони переживуть потім, у таборі для переміщених осіб. А ще з «першими совітами» з’явилася звичка прислухатися до нічних кроків на сходах і «тривожна валіза», що завше стояла напоготові. З-поміж інших болючих спогадів — пам’ять про той день, коли до міста ввійшли німці. Тоді батьки позачиняли дітей самих удома і пішли до в’язниці, щоб упізнати трупи, залишені «комісарами», що відступили зі Львова. Про нові жахи, що прийшли на зміну. Про стіну, повз яку ходили гімназисти щоранку, а під нею ще довго лежали трупи розстріляних нацистами заручників — «для залякування». Про загибель єврейської сім’ї, з якою дружила родина Гузарів, і обшук, учинений нацистами в будинку за підозрою в переховуванні євреїв. Про болісний моральний вибір, через який доводилося проходити всім, кого затягнуло в ті страшні події. Може, саме тому про свою втечу патріарх говорить, як про «щасливу». Він знав і розумів, від чого вони тікають. Від місця, з яким було пов’язано стільки страху, стільки незрозумілого (бо нелюдського!), і тому хотілося кудись виїхати…

Можна було б сказати, що для шестирічного Любомира дитинство закінчилося 1 вересня 1939 року, бо війна й дитинство здаються дорослим несумісними (утім, це не заважає тим самим дорослим розв’язувати нові війни). Але це лише мовна фігура. Дитинство триває, просто пригоди стають небезпечними, а кров, біль, смерть — справжніми, від чого й дитячі страхи набувають геть інших, брутальніших обрисів.

Під час війни ніхто не зайнятий «пошуком себе». Дітей це стосується тією самою мірою, як і дорослих. Усе «знаходиться» само собою. Але якщо в дорослих війна викреслює майбутній час і звужує життя до сьогодення, то в дітей майбутнє навпаки — окреслюється досить чітко.

На запитання про той період, коли діти хочуть стати то льотчиками, то ветеринарами, то водіями трамваю, Любомир Гузар у відповідь лише знизує плечима. Він завжди хотів бути священиком. Це «завжди» звучить аж надто твердо. Жодних сумнівів. Такий вибір міг би здатися дещо дивним, адже хлопчики, як правило, мріють про бойові подвиги й військову кар’єру. З іншого боку, мріяти про щось мирне під час війни досить природно. До того ж, в окопах, як відомо, атеїстів немає, і в підвалі під час бомбардування, мабуть, теж. Але ці міркування стосуються швидше дорослих, які свідомі небезпеки і власної безпорадності. У дитини інший погляд і мотиви. Священство — та сама служба. Тут також «на війні як на війні». Відмінність у тому, що на цю війну не спізнишся, вона не закінчиться раніше, ніж ти сягнеш призовного віку. І тут немає жодних сумнівів щодо поділу на «своїх» і «ворогів», ти точно воюєш на боці Добра й Любові. Утім, у десять років про це можна хіба здогадуватися, відчуваючи невиразний потяг до того, що дозволить упевнено долати страх, іти вперед і чітко бачити вдалині попереду не руїни й смерть, а Світло і Життя.

Оскільки в родині Гузарів були священики, думки про можливу церковну кар’єру Любомира заохочувалися. Відіграла роль і харизматична фігура митрополита Андрея Шептицького, який у той час став для українців Галичини майже пророком. На Гузара справляло враження, що його батько, хоч був не надто занурений у церковне життя і до питань віри ставився без фанатизму, завжди відгукувався про митрополита з великою повагою. І сам Гузар донині з дитячою гордістю при згадці імені Шептицького говорить: «А я його бачив!» І в тому, як Блаженніший виголошує цю фразу, завжди чути нотку хлоп’ячого вихваляння — ніби він бачив здалеку, видершись на ліхтарний стовп, прихід до міста видатного полководця чи імператора.

Коли Любомир закінчив початкову школу, він спробував наблизитися до здійснення мрії про священство. Бабуся відвела його до монастиря редемптористів[2], при якому був «не те щоби новіціят[3], але щось на кшталт малої семінарії», як каже сам Блаженніший. Ішов 1943 рік, і настоятель монастиря порадив 10-річному хлопчикові, точніше його бабусі, не поспішати. «Часи тепер непевні. Нехай вступає до гімназії, закінчує її — і тоді приходить до нас», — сказав він. Гузара «не прийняли». Це була перша невдача майбутнього кардинала — перша в цілій низці невдалих спроб пов’язати свою долю з монастирем. На щастя, ця поразка не знищила бажання хлопчика йти духовним шляхом.

Отець-настоятель мав рацію: усього за рік після цієї розмови родина Гузарів поїхала зі Львова і взагалі з України. Та й у самих редемптористів було замало шансів вижити в переможній Країні Рад з її войовничим атеїзмом.

Якось у розмові з журналістами патріарх Любомир зауважив, що Священна історія — це не те, що трапилося в давно минулі легендарні часи. Вона розгортається в нас на очах і за нашої безпосередньої участі. Отже, центральний сюжет дитинства Блаженнішого — утеча, і, так чи інакше, це «втеча до Єгипту».

Темі втечі й біженців в інтерв’ю і посланнях Любомира Гузара відведено особливе місце. З того часу багато що змінилося (інша війна, люди, обставини), а він досі наполягає на тому, що сутність проблеми залишається незмінною. І по суті це та сама «втеча до Єгипту».

Дві тисячі років тому обставини склалися так, що Йосиф мусів узяти Марію та малого Ісуса й утікати з ними до Єгипту. Про цю подію складено багато легенд, у яких розповідається про те, що Пресвятій родині допомагали різні рослини, тварини чи люди. Наша уява вимальовує собі живописний образ тієї втечі, й іноді може навіть здаватися, що Йосиф і Марія з дитям перебували в Єгипті у якомусь люксовому готелі біля моря, і їм там жилося дуже добре. Насправді так не було.

У наш час в Україні є майже півтора мільйона біженців. У 40-х роках минулого століття, під час Другої світової війни, таких людей називали скитальцями, бо вони мусили не тільки втікати, а й скитатися чужиною. Подумаймо, яким є життя сучасних скитальців, тих, що були змушені з різних причин покинути свої домівки і майно на Донбасі? Вони прибули в інші регіони України, але їх зустрічають по-різному: десь — радо, надаючи допомогу, в іншому місці — не виявляючи милосердя і розуміння. Так трапилося й з Йосифом, Марією та Ісусом. Немає підстав думати, що там, у Єгипті, з’явилися ангели й оголосили місцевим мешканцям: «Увага: тепер у вас тут перебуває воплочений Син Божий, поводьтеся з Ним відповідно». Були, напевно, добрі люди, які з розумінням ставилися до тієї молодої сім’ї з дитинкою, але, можливо, були й інші, котрі казали: «О, ще одна юдейська родина прийшла до нас заколочувати наше життя». Не знаємо, чи було легко Йосифові знайти там якусь роботу, щоб здобути кошти на утримання сім’ї. Не знаємо, як вони вижили в тих умовах…

Воплочений Божий Син уже на початку свого перебування між людьми прийняв і цей вид терпіння — бути скитальцем. Сьогодні нам це легше зрозуміти, бо поняття біженців, скитальців є «живим» у нашому суспільстві. Ісус Христос, розповідаючи про Страшний суд, це остаточне об’явлення Божої любові й справедливості, згадує між голодними, спраглими й ув’язненими також і чужинців — немісцевих, нетутешніх: «Я був чужинцем, і ви мене не прийняли» (Мт. 25:43). «Може, нам дотепер важко збагнути, що то за чужинці, про яких говорить Господь. Сього­дні, думаю, ми дуже добре починаємо це розуміти», — казав Блаженніший в одній зі своїх проповідей.

«Я був чужинцем». Майже цими словами Гузар говорить про себе в численних інтерв’ю теперішнього воєнного часу: «Я теж із біженців», — і ці слова перекидають місток від євангельської історії до його долі. Так Блаженніший дає нам зрозуміти, як усі ми беремо участь у Священній історії.

Є в згаданому сюжеті про втечу ще один центральний мотив — про Святе сімейство.

Коли Гузар каже, що «їм пощастило», він має на увазі одразу багато речей. І те, що його родина змогла уникнути по­вторної зустрічі з «совітами», і те, що трапилася нагода виїхати, і рішення батьків про виїзд, прийняте без сумнівів, і те, що там, куди вони дісталися, уникнувши по дорозі безлічі небезпек, їх прийняли, дали можливість зупинитися й перевести дух перед наступним ривком.

Але головне місце в цьому «пощастило» належить родині, яка не розділилася і зберегла єдність. Сім’я трималася разом попри всі випробування, і тому навіть на цьому важкому етапі життя «скитальцем» Гузар однаково говорить про своє спокійне дитинство. Він — молодший, улюблений і найбільш бережений. Навіть коли батьки переймалися важливими питаннями виживання, із ним поруч лишалася його сестра Марта, яка «виконувала всі функції моєї матері», як патріарх одного разу скаже. З ноткою добродушної іронії, характерної для молодших братів, він іноді порівнює свою сестру з її євангельською тезкою — дружиною Лазаря: «Вона як моя сестра — до речі, теж Марта, — любить покерувати. Вона знає, що старша в хаті, і всі мають її слухати».

Про втечу Гузар ніколи не говорить як про суто випробування, тим більше — рафіноване страждання. Для нього, як для будь-якого підлітка, це була найперше пригода. Одна з тих подорожей, які виховують юнаків. «Для мене це була нагода побачити світ», — каже Блаженніший про цей період свого життя.

Через багато років спочатку помічник патріарха, а потім і патріарх УГКЦ Любомир Гузар залишатиметься прихильником ідеї про необхідність подорожей для виховання молоді. Він упевнений, що люди повинні їхати в чужі краї, щоб дивитися, слухати, вчитися і переймати те, чого не побачиш удома, те, що є добрим і корисним. Говорячи про чесноти кандидата на хоч скільки-небудь помітну посаду, Гузар неодмінно зауважить: «Він бачив світ». Не «навчався в такому-то університеті», яким би престижним той заклад не був, а саме «бачив». Пізнав. Пережив. Засвоїв.

Важливі не стільки самі по собі знання, здобуті на старанно відвідуваних лекціях, скільки набутий душевний досвід і духовний багаж.

— У вас чудові можливості для підготовки кадрів, — кажу йому з докором, коли він у черговий раз нарікає на недостатній рівень підготовки священиків. — У самих тільки папських університетах в Римі скільки ваших дітей навчається!

— Ну то й що? — з несподіваною гіркотою відповідає він. — Так, вони вчаться. Вони набувають знання. Вони приїжджають звідти напхані інформацією. І що?.. Що це їм дає, якщо вони так нічого й не побачили? Якщо поруч із ними не виявилося наставника, який у потрібний момент сказав би: «Подивися!» Так, вони дуже багато знають. Але який сенс, якщо вони все одно нічого не можуть?..

У дитячих спогадах Блаженнішого та втеча у невідоме назавжди лишилася нагодою побачити світ. Діти — щасливі люди, адже більшу частину страху, тривог і страждань приймать на себе дорослі. Утім, навіть якщо самі діти цього не помічають, через багато років навчаються це цінувати. Досвід сімейної солідарності у період випробувань, у найскладніших і, що навіть гірше, невизначених обставинах, виховав відданість традиційним сімейним цінностям навіть більше, ніж католицька догматика. У тому, що сім’я — це святе, Гузар не має сумніву. Сім’я збереже тебе завжди і всюди, вона — це саме життя. Кожна сім’я — утілення Святого сімейства, так само як кожна втеча тією чи іншою мірою — утеча до Єгипту.

Сім’я Гузарів ненадовго затрималася у Відні, де у батька, Ярослава Гузара, збереглися знайомства ще з часів на­вчання. Але незабаром довелося втікати далі: наближалася радянська армія. Тут Гузарам знову пощастило: тільки-но вони виїхали далі на Захід, назустріч американським силам, табори для переміщених осіб обнесли огорожею, дороги перекрили. Біженці мали залишатися на місцях і чекати милості переможця.

Більшу частину життя біженцями сім’я Гузарів провела в таборах для переміщених осіб неподалік від Зальц­бурга. Тут було багато скитальників із різних частин України, і це стало першою можливістю для майбутнього патріарха переконатися в тому, який різний наш народ.

Люди є люди, вони скрізь намагаються налагодити «нормальне життя», навіть у геть несприятливих для цього умовах. Українські біженці не стали винятком: вони знаходили спосіб виховувати своїх дітей і в таборах. Школу відкрили в табірному бараку. Це була та сама «українська гімназія», яку Гузар, за офіційною біографією, закінчив у Зальцбурзі. Грубо збиті столи і лавки, зошит і олівець — розкіш і рідкість, а от викладачі — як на підбір, бо серед біженців «від совітів» чи колишніх в’язнів німецьких таборів було чимало освічених людей, навіть університетська професура. Австрійська влада не визнавала цієї «гімназії». Зате — і це виявилося важливішим — її атестат визнали в США.

Одним з основних завдань у великих таборах для переміщених осіб було дотримання дисципліни. Біженці — це завжди проблема для влади, тому вона користувалася будь-якою нагодою, щоб якщо не позбутися їх остаточно, то хоча б «притиснути» незваних гостей. В українських таборах ситуацію рятувало те, що серед біженців було, по-перше, чимало інтелігентних людей, що мали уявлення про норми поведінки і внутрішню дисципліну, а по-друге, людей, не чужих місцевому укладу, які не мали мовного бар’єру (адже багато хто з них народився ще в Австро-Угор­ській імперії). Можливо, ця обставина вплинула на взаємну лояльність українських біженців та місцевих мешканців. Неабияку роль відіграло й те, що серед біженців було чимало військових (УПА, «дівізійники», українські вояки вермахту), на яких трималася дисципліна і в таборах, і пізніше у місцях постійних поселень. Переважно ці люди брали на себе організацію дозвілля найбільш «проблемної» частини населення — підлітків. Тут діяли Пласт і Спілка української молоді (СУМ), організовувалися молодіжні табори та походи. Умови життя були, м’яко кажучи, спартанські, але хто в перші повоєнні роки міг похвалитися розкішшю й комфортом? Життя у своїй простоті й невибагливості доводило, що людині багато не треба. Головне для щастя — уміння радіти тому, що є, помножене на знання про те, як миттєво все можна втратити.

Любомир Гузар вчився у табірній «гімназії», брав активну участь у різних заходах, організованих для дозвілля української молоді, але мав одну відмінність від однолітків: навіть у хиткому статусі «переміщеної особи» він абсолютно точно знав, чого хоче, і не сумнівався ані у своєму виборі, ані у майбутньому. Він хотів стати священиком.

Відразу після приїзду до Австрії 1944 року Любомир Гузар написав листа до української семінарії в США про своє бажання навчатися там. І, як не дивно, отримав відповідь, скоріше ввічливу, ніж обнадійливу: отець-ректор писав, що готовий поговорити з ним, коли Любомиру вдасться переселитися до США.

Коли вдасться!.. Це звучало занадто оптимістично. Перспектива переїзду здавалася примарною. Програмою-мінімум для сім’ї Гузарів було уникнути повернення на батьківщину. Повоєнна Австрія зовсім не текла молоком і медом, а біженців тут перебувало дуже багато — набагато більше, ніж країна могла асимілювати, і австрійська влада охоче позбувалася мігрантів правдами й неправдами. Гузар згадує про те, яким уважним доводилося бути, щоби випадково не потрапити «не в той потяг»: біженців іноді обманом заманювали в ешелони, що йшли на радянську територію.

Не надто поспішали приймати до себе переселенців й інші європейські країни, також розорені війною. Невеликі квоти відкривали для людей певних спеціальностей і європейські держави, і Новий Світ, але в родині Гузарів, на жаль, не було представників потрібних професій.

Зрештою, Ярославу Гузару вдалося роздобути запрошення до США від свого старого знайомого, який чесно попереджав, що більше нічим допомогти не зможе, бо зробив уже близько трьохсот таких запрошень. Але досить було і цього. Запрошення стало путівкою за океан, зеленим світлом на останній дистанції втечі.