Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

Розділ 5. Свячення — таїнство і таємниця

1977 року в студитському монастирі «Студіон» сталася подія, яка завдала чимало незручностей усім учасникам і зацікавленим, але без якої не мислиться історія Української греко-католицької церкви. 2 квітня 1977 року отця Любомира Гузара разом із двома іншими священиками — отцем Степаном Чмілем і отцем Іваном Хомою — таємно висвятив на єпископів патріарх Йосиф Сліпий. Ось як згадує про ці події ще один їхній учасник, культова особа серед українських греко-католиків, отець Іван Музичка.

«Наприкінці літа 1976 року отці Любомир Гузар, Іван Хома, Степан Чміль та я — найближчі співробітники Блаженнішого — стали перед ним. Він — як грім із ясного неба, без будь-якого попередження по вступній молитві спокійним без пафосу голосом повідомив: те, що скаже, мало залишитися таємницею. Так само спокійно Блаженніший промовив далі:

— Я хочу вас чотирьох висвятити на єпископів.

Ми не вірили нашим вухам і на місці остовпіли!

— Яка ваша думка? — спитав Йосиф Сліпий.

Найпершою була відповідь отця Любомира. Він спитав:

— Чи папі буде відомо про це, і як воно буде по закону?

— Ви не журіться, — відповів на те патріарх, — я все беру на себе; це моя справа, а ви ні в чому не відповідальні. — Зробивши паузу, Блаженніший продовжив: — Так колись поступив митрополит Андрей, створивши чотири екзархати-єпископства. Звідки я знаю, скільки буду ще жити? Чекати більше не можу, я все обдумав. За каноном я маю право, свячення будуть важні, і всю відповідальність за це я беру на себе.

Коли патріарх спитав у священиків їхньої згоди на свячення, Любомир Гузар сказав:

— Це велика відповідальність, вона вимагає серйозних роздумів, молитви…

Йосиф Сліпий не дав йому закінчити думку:

— Я таке сам пережив, і ще в гірших часах (грудень 1939 року), ніж зараз. Коли я казав митрополитові Андрею Шептицькому, що не можу брати на себе такої відповідальності, він мені на те відповів: „Більшою відповідальністю є відмовитися, ніж дати згоду“.

Після цих слів отець Любомир сказав патріархові:

— Як Блаженніший того бажає, якщо так треба, якщо я гідний того, то погоджуся, як така Божа воля!»

За спогадами отця Івана Музички, який тоді відмовився приймати хіротонію[13], після всіх необхідних приготувань обряд провели в таємниці, у якійсь особливій напівдомашній, напівкатакомбній атмосфері. «Ми майже не говорили, а коли говорили, то пошепки. Атмосфера була напружена, але невимушена. Щось подібне, як у „підпіллі“ — зі святочністю, великою літургічною повагою, без жодного почуття тріумфу. Усі були трохи нервові чи радше зворушені».

Хіротонія відбулася за межами Рима, у містечку Марино. З одного боку, це було зухвалістю патріарха Сліпого, а з іншого — виводило з-під удару папу Павла VІ. То було необхідним із кількох причин, які зливаються в одну: дозволу на це висвячення Святий престол майже напевно не дав би, бо це суперечило домовленостям між Москвою й Апостольською столицею. У Москві хіротонія єпископів саме для України неодмінно викликала б обурення й звинувачення Ватикану (у кращих традиціях радянської пропаганди) «у віроломності», а ледь живий діалог між двома Римами міг урватися на тривалий час. Таємне свячення не тільки дозволило патріархові Йосифу зробити те, що він вважав за потрібне для своєї церкви, а й забезпечило «алібі» папі римському, дало йому можливість зберігати свою Ostpolitik.

Ватиканська Ostpolitik бере початок від понтифікату Івана XXIII. Вона виникла на тлі повоєнного піднесення. Відразу після закінчення Другої світової СРСР геть не видавався чимось лячним, навпаки, він був союзником, який зробив величезний внесок у загальну перемогу. У перші повоєнні роки навіть частково відродився романтизм, характерний для Заходу ­1920—30-х років, коли за успіхами молодої радянської країни світ спостерігав, затамувавши подих. Після війни, щоправда, місця для романтизму в житті було мало, натомість західні країни (у першу чергу, європейські) зіткнулися з проблемою переміщених осіб: біженців, остарбайтерів, військовополонених, яких переважно відправляли на батьківщину, у тому числі проти їхньої волі. Усвідомлення того, що доводиться відправляти людей з одного концтабору до іншого, давалося, напевно, болісно, тому на Заході воліли думати, що не такий страшний той СРСР на тлі викритого жаху нацизму. Тож не дивно, що відверто антикомуністичні погляди папи Пія XII по війні відгонили анахронізмом, особливо у світлі звинувачень Святого престолу коли не у відвертій підтримці нацизму, то в цілковитій лояльності до фашистської адміністрації. Ватикан мав ще й додатковий аргумент на користь «виправлення» СРСР — відродження Сталіним Російської православної церкви (РПЦ). Після цієї події на Заході навіть виникла ілюзія, що СРСР став на шлях демократизації.

«Сталін відновив церкву, однак зробив її керованою. Це, з одного боку, дало йому можливість контролювати віруючих людей, а з іншого — зробило добру вивіску для СРСР як вільної країни, — розповідає Блаженніший. — Пригадую одну подію із шістдесятих років. У Монреалі проходила Всесвітня виставка. У павільйоні СРСР були вивішені дитячі малюнки. На них серед усього іншого були зображені церкви. Хто не знав ситуації, вважав: якщо на дитячих малюнках є храми — зі свободою совісті все гаразд. Були також книжки зі світлинами священиків у рясах. Мені казали, що в Радянському Союзі було майже неможливо побачити людину в облаченні на вулиці. А в книжках для Заходу це було. І наче все добре. Така була пропаганда».

У світлі цих «позитивних» змін папа Іван XXIII узявся наводити мости й налагоджувати діалог, що цілком відповідало духу ІІ Ватиканського собору, який анонсував «добу екуменізму». Московський патріархат (МП) був доволі похмуро налаштований до будь-яких «потеплінь» у стосунках із католиками. Хоча і в МП, і в радянській адміністрації на той час знайшлися люди, які вважали корисним діалог із Ватиканом, РПЦ лишалася найміцнішим горішком з усіх помісних православних церков, тому сам факт наявності діалогу між Москвою й Апостольською столицею вважався за успіх.

Це направду був успіх папи Івана XXIII, якому вдалося доволі далеко просунутися у «наведенні мостів» із Московською патріархією, але найбільшим прихильником Ostpolitik став його наступник — папа Павло VI. Під час його понтифікату заради цього діалогу Ватикан був готовий іти на величезні поступки, які, на жаль, часто стосувалися саме греко-католиків.

Заради справедливості треба зазначити, що цей діалог був важливий не тільки для Ватикану, але й для всього світу. Романтичне сприйняття СРСР на Заході розвіювалося дуже швидко. Що б там не казали адвокати «комуністичного раю», Країна Рад упевненим кроком відходила за «залізну завісу». Ватикан і тоді, і тепер, залишався свого роду альтернативним, неофіційним каналом спілкування, який давав можливість домовитися навіть у тих випадках, коли відмовляли звичайні дипломатичні зв’язки. Так, найбільший успіх папи Івана XXIII не мав стосунку до церковних доктрин — він стосувався ядерного армагеддону. У дні Карибської кризи папа римський зумів вплинути не тільки на американського президента Джорджа Кеннеді, але й (за переказами) знайти ключик до серця радянського генсека Микити Хрущова. Після цього випадку радянський уряд неодноразово потай звертався до Апостольської столиці в пошуках якщо не союзника, то хоча б голосу підтримки перед західними урядами.

Цей «діалог із Москвою», точніше статус «перемовника понад бруствером», Ватикан цінує донині попри те, що ці «токсичні стосунки» постійно вимагають жертв. Зокрема Москві давно не давали (і не дають) спокою уніати. Ватикан, на її думку, мав повернути РПЦ її «канонічні володіння» на території Західної України. На практиці це означало, що Апостольська столиця мала визнати законність Львівського псевдособору 1946 року — фактично, скасувати Берестейську унію хоча б для території Радянської України. Наслідком такого рішення мало стати «повернення» греко-католиків до лона «Церкви-Матері» — РПЦ.

Події Берестейської унії 1596 року не були однозначними, але їхнім наслідком стала поява УГКЦ, і, як показала історія, вона виявилася досить життєздатним проектом. Однак Москві зручніше було вважати, що це штучне утворення, задля якого Ватикан «украв» у РПЦ частину її вірних, які тимчасово опинилися за межами її «канонічної території» після розділу України між Російською імперією та Польщею.

Скасувати унію завжди було палким прагненням Москви — і церковної, і світської. І її скасовували щоразу, як дотягувалися руки. У Першу світову, наприклад, коли Галичина на короткий час опинилася під владою Російської імперії, також була спроба «возз’єднати» УГКЦ із РПЦ. Це була така собі генеральна репетиція, яка, тим не менш, мала дуже важкі наслідки як для греко-католиків, так і для православних, що пережили жорстке зіткнення поглядів. У свій наступний прихід СРСР (видозмінена Російська імперія) втілив проект ліквідації УГКЦ, офіційно скасувавши її 1946 року. Так збулася «мрія всього українського народу» про повернення в «лоно православ’я».

Цікаво, що РПЦ своїм відновленням під час Другої світової війни за особистим «благословенням» Сталіна зобов’язана не стільки західним урядам, які не хотіли нібито мати справу з Кремлем через переслідування віруючих, скільки своєму практичному «внутрішньому» застосуванню. Вона давала можливість узяти під контроль власних «катакомбників», а також тих віруючих, які мешкали на нових, ще не інтегрованих територіях, зокрема, українських греко-католиків. РПЦ стала зброєю Кремля, яку використовували для підкорення західних земель — країв вельми релігійних, у яких простий розгром і ліквідація церковного життя спричинили б колосальну протидію, посилили б опір місцевого населення. Тому від примітивних рішень утрималися. Церк­ви не просто розгромили (деякі уроки історії були-таки засвоєні радянським урядом), їх «підмінили» під акомпанемент пропагандистської тріскотні про «віковічну мрію народу». РПЦ відновлювали найперше задля контролю за віруючими та їхніми умонастроями, і лише в другу чергу для переконування Заходу в «цивілізованості» радянського режиму.

Москва потребувала визнання легітимності свого рішення щодо скасування УГКЦ. У цьому їй відмовляли держави й уряди, що дорікали за будь-якої зручної нагоди за утиски свободи совісті. Визнання з боку Ватикану (хоча б мовчазне!) могло стати козирем проти цих звинувачень.

Ватиканська Ostpolitik відчувала тиск із різних боків — від Москви, від Заходу, який не втомлювався нагадувати не лише Росії, а й Апостольській столиці про страждання братів у Христі в СРСР, від самих греко-католиків. Українська діаспора в західному світі була чималою, і урядам доводилося зважати на її настрої. Доводилося прислухатися й Ватикану. Які б настрої не переважали у Римській курії, УГКЦ мала можливість більш-менш вільно розвиватися за межами України, і Святий престол навіть іноді підтримував і підбадьорював греко-католиків, якщо це не надто шкодило його стосункам із Москвою. Хоч би яким «москвофілом» не вважали папу Павла VI, він час від часу робив реверанси на адресу греко-католиків і навіть пропонував надати УГКЦ статус патріархату — за умови, що цей статус не поширюватиметься на територію України. На таку пропозицію патріарх Йосиф пристати не міг. Греко-католицька церква була українською. «Виключити» Україну з патріархату було б не абсурдом — це було б зрадою батьківщини та її стражденних вірних.

Ostpolitik багатократно відлунювалася і Ватикану, й Україні. Так було, коли УГКЦ виходила з підпілля й повертала своє майно. Ostpolitik стала чи не головним аргументом для тих, хто вимагав «патріархату», убачаючи в ньому унезалежнення від Ватикану з його «віроломством». Ці емоції вирували у 1980-х, фарбуючи в кольори недовіри владик, які поверталися з еміграції, адже вони всі були, на загальну думку, «ватиканісти». Ці емоції живі донині й вибухають щоразу, коли в політичному діалозі Москви та Ватикану трапляється якась подія — тоді майже напевно в українському медіа-середовищі згадують про «папську зраду» та підозру Ватикану в поверненні до Ostpolitik. Це не провокація і не нагнітання — просто рефлекс.

Йосиф Сліпий зробив те легендарне таємне висвячення в «Студіоні», перед тим евакуювавши монастир, тобто всім, хто там був, видав завдання, які треба було виконувати за межами обителі. Ніяк інакше патріарх вчинити не міг. Святий престол вирішив цього факту «не помітити» — наче це ще одне таємне самоуправство патріарха, відомого поганим характером. Папа Павло VI це свячення, само собою, не визнав. Ситуація «зависла», лишилася «непорозумінням», яке Святий престол виправити не міг, але й не згоджувався з ним. Про жодні дисциплінарні заходи невідомо. Зрештою, їх і не мало бути: і патріарх Йосиф, і папа Павло VI кожен лишалися у своєму праві: один — висвячуючи єпископів, другий — не визнаючи цих свячень.

Для Ватикану це була, напевно, найбільш прийнятна позиція. Курії нічого було протиставити патріархові-мученику, чия особиста популярність була занадто висока і який представляв церкву, що ціною людських жертв зберігала вірність Святому престолу. Крім того, у понтифіка й поза УГКЦ було досить критиків, які вважали, що в заграванні з комуністами він заходить занадто далеко. Та й чим курія могла налякати людину, що пройшла через сталінські табори?.. «Московським партнерам» залишалося хіба що кусати лікті через те, що дозволили цьому «залізному» старому виїхати. Тепер він висвячує єпископів для України, і це означає, що всупереч офіційній версії Москви греко-католицька церква в Україні існує. І хоча формально папі Павлові VI дорікнути не було за що (адже свячення відбулося таємно і навіть поза його єпархією), ця подія ставала наочним доказом того, що Ватикан стосовно УГКЦ не те щоб зовсім «безпомічний», але й не всесильний.

Патріарх Йосиф мав інтереси суто прикладні й далекі від перипетій геополітики: йому було важливо зберегти свою церкву, нехай і всупереч усім сильним світу цього. Він знав із власного досвіду, що вірних священиків, тим більше єпископів, переслідують і знищують. Позбавлений можливості дізнаватися про стан справ по той бік «залізної завіси», патріарх готувався до найгіршого. Він припускав, що недалеко той час, коли останнього владику УГКЦ в Україні знищать, і тоді церква втратить те, що робить її істинною, — безперервність апостольської спадкоємності, що передається через руки єпископа. Свячення, яке він зробив, не міг прийняти та схвалити папа. Воно було внутрішньою справою греко-католицької церкви. Апелюючи до Декрету ІІ Ватиканського собору про східні церкви та документів Берестейської унії, Йосиф Сліпий міг собі дозволити діяти як патріарх. Із точки зору церковних канонів ці хіротонії були дійсні. Люди, які мали свячення, стали єпископами по суті, але не здобули єпископських прав. Це суто адміністративне обмеження в екстремальній ситуації, зрозуміло, нічого не було би варте, а саме на таку ситуацію й розраховано це свячення. Нові владики мали відновити апостольську спадкоємність у катакомбній УГКЦ на батьківщині в тому випадку, якщо вона там усе-таки урветься. Їхнім завданням було приїхати до України (за необхідності — нелегально перейти кордон СРСР), висвятити нових єпископів, після чого залишити територію Радянської України. Усе, як у шпигунському кіно, тільки не з військовою таємницею в зубній пломбі, а з Духом Святим на руках.

На щастя, «крайній випадок» так і не трапився: узяти участь у цій небезпечній історії майбутньому патріархові Гузару не довелося, але він був до того готовий — служити своїй церкві так, як вона від нього зажадає. Це було вагомим доказом його відданості УГКЦ і патріарху.

На війні як на війні… Адже це й була війна (ми тепер назвали б її «гібридною», але тоді таких слів ще не використовували), яку Йосиф Сліпий і його найближче оточення вели за свою церкву і, врешті-решт, за свою окуповану батьківщину. Можливо, тому служіння Любомира Гузара асоціюється швидше з лицарством, ніж із чернецтвом. Радянські атеїстичні пропагандисти, які писали про «чорне воїнство Ватикану», були не такі вже й далекі від істини, але вони мали на увазі єзуїтів у чорних сутанах, а не патріарха Йосифа з соратниками. Хоча їхню війну цілком можна вважати окремим випадком грандіозної — завдовжки в історію людства — війни Добра і Зла, у якій усі ми так чи інакше беремо участь, але не завжди це усвідомлюємо. Вони усвідомлювали і знали напевно, яке воно те Зло, із яким випало боротися саме їм. Ця визначеність супротивника й чітке бачення перемоги надавали їхнім діям конкретності й цілеспрямованості. Коли свідомо виступаєш у похід проти Зла, можеш сміливо керуватися девізом британського лицарства: «Роби, що маєш робити, і хай буде що буде». Щоб обійтися без запозичень, можна скористатися словами самого Любомира Гузара, що пролунали одного дня над Майданом: «Працювати так, ніби все залежить від тебе, і молитися так, ніби все залежить від Бога».

Хоча пригода, заради якої це свячення було здійснене, так і не сталася, майбутній патріарх пережив інше: 19 років суворого випробування вірністю і смиренням, що наділили його специфічним духовним досвідом. За ці 19 років Любомир Гузар, визнаючи за собою єпископський статус, який дав йому патріарх Сліпий, не посягав на єпископську владу, право на яку не визнавав за ним папа римський.

«Ця особиста драма Блаженнішого, подвійна ситуація, у якій він опинився, є ілюстративною. На ній можна вчити і вчитися, — вважає Мирослав Маринович. — Його пат­ріарх висвячує на єпископа, а папа не визнає. Що робити? Є два варіанти поведінки радянської людини: стати на бік патріарха Йосифа і звинувачувати папу, який „не сміє попирати наші права“. Або, навпаки, заявити, що було негідно з боку очільника УГКЦ посягнути в такий спосіб на авторитет папи, і визнати патріарха винним. Багато греко-католицьких єпископів чинили саме так — дорікали патріарху за його дисидентську позицію щодо Ватикану, за непослух понтифікові. Любомир Гузар зумів вийти із ситуації на диво гідно: він не піддав сумніву своє висвячення, не сказав, що це була помилка, але й не противився волі папи, не вимагав визнання. Він зумів не зробити з того конфлікту. Чекав 19 років — 19 років євангельської покори! І коли папа нарешті вирішив визнати це свячення, Блаженніший прийшов до нього з чистою душею».

До моменту, коли папа Іван Павло II визнав цю хіротонію, дожили лише двоє з «нелегальних» єпископів. Обидва на той момент — живі легенди: Любомир Гузар та Іван Хома. 6 квітня 1996 року вони «відновили присягу вірності Апостольській столиці та главі УГКЦ Мирославу Івану кардиналу Любачівському». За цією дещо дивною формулою (адже в їхній вірності та відданості церкві, патріархові та папі годі було сумніватися) крилося офіційне визнання їхнього єпископського сану.