Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

Розділ 12. Майдан. Пустеля та її околиці

На тлі Священної історії, яка твориться нами і навколо нас, ми постійно повертаємося в бесідах із Блаженнішим до старозавітнього сюжету про Мойсея і 40-річне блукання пустелею. У цих розмовах те, що завжди вважалося алегорією, обростає такою кількістю реальних рис, що відчуття дистанції тане. Нас оточує Священна історія, і в ній ми діємо по змозі: вплітаємо в неї свої життя, стаємо її персонажами. От тільки ми чи то занадто скромні, то чи не надто кмітливі, аби це помітити. І лише часом, у найбільш напружені моменти, відчуваючи дружній лікоть і солідарний рух поруч, починаємо здогадуватися, що з нами відбувається щось більше, ніж ми звикли думати.

Скільки років Мойсей водив народ по пустелі, допоки не померли всі, народжені в рабстві, сказати точно не зможе ніхто — навіть біблеїсти не мають спільної думки щодо обчислення часу в різних книгах Біблії. Скільки років насправді було Мафусаїлу?.. Коли народився Ісус Христос?.. Але що з того? Життя тече нерівномірно, і сорок років — наче сорок сороків, яких не злічити. Ще кілька років тому здавалося, що ми не те що в сорок — і в сто років не вкладемося, адже «народжені в рабстві» стійко відтворюють себе в наступних поколіннях вихованням, школою, бюрократією, своїми травмами і просто слабкостями. Потім стався Майдан, і ми побачили на ньому інших, незнайомих і несподівано гарних себе. А потім прийшла війна… Вона спресувала час, і стало здаватися, що не потрібні сорок років — усе зміниться вже завтра (якщо знову ніхто не завадить, розтягнувши час, поки ми намагаємося дати собі ради з простором).

Кожне зрушення в суспільному житті, кожен сплеск, вихід із соціальної апатії Блаженніший Любомир сприймав із молодечим ентузіазмом, убачаючи в них ознаки близького завершення сорокарічного поневіряння пустелею. Перші проблиски, напевно, він помітив ще в людях, які зібралися вітати папу Івана Павла ІІ — натовпах, які на очах перетворювалися на співтовариство, об’єднане метою і спільним відчуттям дива, що відбувається тут-і-тепер. Величезні простори в Києві та Львові швидко залюднювалися, бо люди збиралися задля спільної мети. Вони виявилися сумісні: римо- і греко-католики, навіть православні, яким хотілося помолитися з папою, і просто цікаві, які прийшли подивитися на «суперзірку», але виявилися всією душею захоплені тим, що відбувається. Потім 2004-го багато з них згадуватимуть цю подію, називаючи її першим пробудженням чогось, що змусило із довірою поставитися до залюдненого майдану. Спокійно прийняти думку про те, що можна — і треба — збиратися разом заради гідної мети. Що «може бути інакше» і що «правда є», є «межі норми», яких слід дотримуватися, а за необхідності — захищати. Слово «гідність» на Помаранчевому Майдані ще не вимовлялося з такою силою, із якою воно пролунало за дев’ять років.

Але була принаймні одна людина, яка рефреном по­вторювала його в ті яскраві дні.

Це був Любомир Гузар. Саме через призму людської гідності він пропонував сприймати те, що відбувається. Коли політики — і наші, і закордонні — намагалися вивернути український протест навиворіт, представляючи Майдан як мітинг «за Ющенка», тим самим ніби «знижуючи» його пафос, увести те, що відбувається, у зрозумілі й відносно безпечні для них рамки Realpolitik, Гузар говорив про людську гідність, через яку все й почалося. «Людей обдурили — і вони вийшли на Майдан на захист справедливості й своєї гідності», — повторював він у ті дні. Ющенко, на його думку, став для людей символом позитивних цінностей: довіри, справедливості, надії. Люди виходили на вулиці та стояли на майданах не «за Ющенка», а за те, що він для них символізував.

Помаранчеву революцію Гузар сприйняв з ентузіазмом. У ті дні він перебував у Львові (перенесення пат­ріаршої кафедри до Києва ще готувалося) і судив про події переважно за тим, що відбувалося на львівських вулицях і площах. У цих сплесках політичної активності (або, як він підкреслює, не стільки політичної, скільки громадянської) Блаженніший бачив яскраві ознаки й докази духовного зростання. Кожне нове покоління українців у якийсь спосіб виголошувало своє прагнення до свободи — отже, рано чи пізно такий народ знайде вихід із пустелі. До речі, Гузар завжди виправляв інтерв’юерів в «обчисленні майданів»: першою була все-таки студентська «Революція на граніті». Хоча його самого в Україні в той час ще не було, але в цьому «першому Майдані» він бачить важливу віху становлення української незалежності.

«Сірий кардинал Помаранчевої революції» — так називали Гузара в російському реакційному середовищі, попри його фізичну віддаленість від епіцентру подій і виваженість кожного сказаного в ті дні слова. Доводилося бути виваженим, адже для церкви, як і для цілої країни, це був період серйозного випробування на зрілість. Надто легко було захопитися політичною ейфорією і вдатися до прямої підтримки тих чи інших політичних сил або принаймні гасел. Утім, для церкви це не був прийнятний шлях: підтримавши найкраще в людях, вона мала залишитися поза політикою. Для пострадянської ситуації це виявилося не те що непросто — майже неможливо. Життя було політизоване наскрізь. Не кожен учасник Майдану чітко відокремлював своє прагнення до справедливості та образу за виборче шахрайство від політичних гасел і фігури опозиційного кандидата. Для багатьох «підтримати найкраще» означало саме «підтримати Ющенка» — ідея і людина, як і раніше, залишалися нерозривно пов’язаними. Радянські кліше «людино-символів» досі непогано працювали. Тому сформульовані в ті дні звернення і Синоду єпископів УГКЦ, і Всеукраїнської ради церков «голосувати по совісті» і вибирати з кандидатів тих, хто працюватиме на користь України, аналізувати програми й усю попередню діяльність кандидатів на предмет їхньої готовності і здатності провадити проукраїнську політику — усе це тлумачилося критиками та ідеологічними супротивниками абияк. У наелектризованій політичній атмосфері будь-який гук міг бути витлумачений як політичне гасло, що вже казати про заклики читати передвиборчі програми? Хоча з більшої дистанції в цих закликах неможливо знайти нічого «політичного» — лише здоровий глузд. Просто «помаранчева» ситуація провела настільки чітку межу між «українським» і «радянським», що сама ідея вибирати того, хто буде працювати на користь України, ніби пальцем вказувала на конкретного кандидата. Або ще точніше — виключала його опонента.

Тон цих звернень дійсно задало керівництво УГКЦ. Православні, звісно, діяли прямо: відверто солідаризувалися з певним політичним крилом. Іноді навіть більше, ніж відверто: у деяких парафіях УПЦ МП відкрито агітували за провладного кандидата. Це був перший гучний дзвінок про те, що Москва свою «церковну присутність» в Україні може задіяти як політичну силу. На жаль, цей «дзвіночок» проґавили.

Можливо, саме те, що Гузар підійшов до ситуації виважено, не кинувся в очевидний, здавалося б, для греко-католика політичний союз (натомість у своїх закликах відмовився від конкретних імен і зосередився на діях та ідеях), справило таке гнітюче враження на промосковських опонентів. По-перше, це були цілком інші правила політичної гри, які їм рішучо не годилися. Пострадянська політична культура тримала в фокусі людей, або, радше, певні маски та ролі, які вони розігрували на політичній сцені. Тут не йшлося про ідеї, програми чи стратегії — тільки про особистості. По-друге, за його закликами опоненти вгадували (або вигадували) якусь гру, занадто тонку й складну для них. Гузар поставав у їхніх роздратованих виступах типовим єзуїтом-інтриганом, який за високими промовами приховує хитрий і хижий розрахунок.

Характерно, що саме після Помаранчевої революції в російських церковних колах заговорили про те, що Гузар може стати наступником папи Войтили: «папою часто стає саме сірий кардинал», «папа знову буде зі Східної Європи» — лунали більш ніж прозорі натяки. Утім, натяками все не обмежувалося: деякі російські «православні аналітики» прямо вказували на те, що саме постать Любомира Гузара найбільше відповідає всім умовам.

Події ­Помаранчевої революції як ніколи гост­ро поставили питання про місце церкви в суспільстві. Те, як нахабно влада використовувала «церковний ресурс», проштовхуючи свого кандидата віруючим безпосередньо в стінах храмів, обурило багатьох, зокрема самих вірних. Як то часто буває в період революцій та інших соціальних переломів, дуже багато таємного і напівтаємного раптом вийшло з-під споду. Так сталося і з церквою та її зв’язком із політикою. УПЦ МП виявила себе «церковним ресурсом», а греко-католики з «автокефалами» з’ясували, що в них є багато спільного. Між слухняним підписанням звернення на підтримку президента в період «України без Кучми» і Помаранчевою революцією минуло лише три роки, але приклад того, що владі можна сказати «ні», поданий Блаженнішим Любомиром, не був утрачений намарно. Якщо 2001-го «ні» зміг (чи вважав за потрібне) сказати лише Гузар, то 2004-го «ні» не змогла сказати тільки церква Московського патріархату. Та й у ній — не всі.

У ті дні церкви знайшли й чітко окреслили своє місце в соціально-політичних процесах: церква відокремлена від держави, але не від суспільства. Вона є і діє там, де є її вірні, вона говорить із ними про те, що для них важливо. «Церкви молилися за чесні вибори, — пояснював свою позицію Гузар. — Але вибори виявилися сфальсифіковані. Влада обдурила народ — і народ запротестував». Тому деякі українські церкви, зокрема, УГКЦ, попри тиск із боку влади, навіть не подумали засуджувати Майдан. Навпаки, вони були поруч із учасниками протестів або, краще сказати, разом із ними. На Майдані стала очевидною ще одна правда: церква — це не стільки єпархія, скільки народ Божий.

Слова про людську гідність перекидають місток від Помаранчевої революції до більш драматичних подій Євро­майдану. Помаранчевий Майдан став прологом Революції гідності або радше вони виявилися ланками одного ланцюга. Те, що не закінчив Помаранчевий Майдан, вилилося в Революцію гідності.

Це слово «гідність» заволоділо умами учасників протестів не від початку. Його підняли на щит після нічного побиття студентів, що мітингували «за Європу», яка (як свого часу Ющенко для їхніх «помаранчевих» попередників) була хороша не стільки сама по собі, скільки як символ інших правил гри, іншого ступеня свободи. Розгін цих юних романтиків силовиками вночі 30 листопада 2013 року все розставив по місцях.

«Для мене стало дуже особливим, що було 30 листопада побиття студентів „Беркутом“, — згадує Блаженніший. — Я й донині, скажімо, пропагую, що цей день має бути днем особливої пам’яті. Події з Небесною сотнею є більш трагічні і щодо числа, і щодо форми, але події в ніч проти 30 листопада на мене чомусь зробили більший вплив, більше залишилися у свідомості. То вже був такий певний момент, який надав інший тон тим усім подіям».

Просто дивно, як абсолютно все виявилося на своїх місцях у ту ніч. Священна історія проривалася в реальність майже в неприкритому вигляді, утілювалася в будь-якій зручній і водночас упізнаваній формі. І діти, яких били солдати-відморозки за наказом божевільного Ірода, і Михайлівський собор, що дав притулок тим, хто шукав порятунку, у своїх святих стінах. Дарма, що собор — новобудова, яка не має з історичним храмом нічого спільного. Навіть якщо ці стіни не були «історичними» до цієї ночі, вони ними стали після неї, освячені диханням Священної історії. І слово «гідність», яке в той день уперше пролунало як гасло, теж було дуже природним, доречним і єдино правильним. Слово, нарешті вимовлене — отже, усвідомлене — тими, хто шукав, але не знайшов його тут-таки, на Майдані, дев’ять років тому. Це й стало, по суті, причиною «помаранчевого розчарування» — те, що ми не розчули цього слова за гуркотом політичної сцени і повірили в те, що «стояли за Ющенка», а не за самих себе.

1 грудня 2013 року люди вийшли на вулиці на захист своєї гідності, свідомі цієї цінності. Європа була для них лише символом такого стану речей, за яких нічого подібного статися не могло. Системи, у якій право людини та її гідність є неминущою цінністю. Має рацію той, хто сказав, що вночі 30 листопада Євромайдан закінчився, а Революція гідності почалася. Так само, як і той, хто називає дебютом Революції гідності Врадіївський марш, що переріс у серію погромів міліцейських райвідділків. Це було повстання проти системи насильства й беззаконня, приниження і примусу, яку вибудовувала, плекала і на яку спиралася українська пострадянська влада. Ця система не була створена особисто Віктором Януковичем, але саме він зробив її довершеною і абсолютно нестерпною. Янукович мстився Києву і всій країні за Помаранчевий Майдан 2004-го — і дістав у відповідь новий Майдан, який знову позбавив його влади.

У ті дні церква вкотре опинилася в епіцентрі подій. І знову, немов туза з рукава, влада викинула на стіл уніатів. Це дуже точно відобразило умонастрої й характер псевдоукраїнської влади — саме греко-католиків звинуватили у «надиханні заколоту». Влада вимагала від керівництва УГКЦ прибрати молитовні намети й припинити служби на Майдані під загрозою санкцій аж до заборони її діяльності взагалі. Кожному, хто хоч трохи цікавився цим питанням, було відомо, що молитовні намети міжконфесійні, а не греко-католицькі. Утім, сам тон документа був занадто істеричним і видавав сум’яття. Звинувачення уніатів було скоріш рефлекторним — треба ж когось звинуватити і зробити об’єктом розправи задля залякування решти. Характерно, що цей суто московський рефлекс проявився в поведінці української влади. Можна було б відзначити цей факт, як «першу ластівку», яка видавала «руку Москви», що водила владою в Києві, яка передвіщала і «Кримнаш», і війну на Донбасі.

— Чому наші стосунки з Росією такі драматичні? — питала я у Блаженнішого в ті дні (ми з ним саме працювали над книжкою бесід «Гідність Адама», але розмова сама собою весь час крутилася навколо подій у країні).

— Тому що ми різні, — відповідав він. — Ми, українці, усе ж таки наділені європейським духом. Ще за княжих часів ми підтримували контакти з Європою. Ми європейська нація — не лише Галичина, що була частиною Австрії, а й Східна Україна. Усі українці мають європейські риси поведінки і здібність використовувати свої таланти. Може, я ідеалізую, може, помиляюся. Однак подивіться, як Росія повелася з нами після Майдану? Вона на нас напала. Ми б таке зробили? Ні. Вона ж зробила й оком не змигнула. Російська пропаганда, державна поведінка — ми б так не змогли. Це не є поведінка нормальної, культурної — у європейському сенсі — держави. Росія так поводилася століттями. Росіяни традиційно впевнені в тому, що все залежить від батюшки-царя… Гадаю, якби в Росії церква стала більш самостійна, усе там могло би скластися дещо інакше. До неї б потягнулася інтелігенція. Бо, на жаль, там інтелігенція більшістю далека від церкви. РПЦ спирається не на високоосвічених людей, а на простолюддя — побожних добрих людей, які задовольняються тим, що їм дають. Вона не має підтримки інтелігенції, бо церква виглядає державним органом, а не духовним співробітником».

У Росії церкву століттями пригнічували й використовували. Провідники РПЦ говорять цілковито так, як політики, члени уряду. За радянських часів церква перебувала під контролем КДБ — вона не мала вибору. Але все могло змінитися після 1991 року, проте не змінилося: це їхня традиція — бути «при царі», залежати від державної влади.

Пробудження людської гідності, вихід цієї категорії на поверхню свідомості надихнули Любомира Гузара — на той час уже емерита. Він, як і багато інших, очікував більшої віддачі від цього прозріння, сподівався, що категорія людської гідності закріпиться, просякне повсякденне життя і політику, стане мірилом кожної дії чи рішення. Слово «гідність» нарешті пролунало — чи це не межа пустелі, по якій ми ходили багато років? Адже людської гідності, уявлення про неї, прагнення до неї та готовності за неї боротися немає і не може бути в рабів. І те, що в супротивника здали нерви, і він перейшов у відкритий наступ, удався до військового вторгнення, почав просто й примітивно «карати» за те, що посміли підвести голову, рвонулися з ланцюга, — хіба це не доказ того, що зміни сталися?..

«Усе, що нам треба, — довести справу до кінця, — твердить кардинал Гузар. — Закінчити революцію. Зламати хребет радянській системі. І то не символічно — поваливши по всій країні кам’яних і металевих Ленінів і помінявши вивіски. Зламати її в корені, по суті — у системі суспільних відносин, освіти, державній системі, у словах, думках і вчинках. Зробити людську гідність мірою всіх речей. І тоді революція буде завершена — і Революція гідності, і Євромайдан, і Помаранчева Революція, і Революція на граніті. Тому що це стало б торжеством тих цінностей, на яких виросла європейська цивілізація, — цінностей християнських, які ставлять на перше місце людину, як Образ і Подобу Божу».

Блаженніший повторює рефреном у своїх інтерв’ю, не переймаючись тим, що його неправильно зрозуміють приголомшені політичними кризами і власними емоціями читачі й глядачі: «Нам не потрібен третій Майдан, нам треба просто закінчити другий». Він має право на ці слова, бо саме він чи не перший — і чи не єдиний! — ще 2004 року, у найяскравіші дні Помаранчевого майдану вимовив слово «гідність».

Із образом папи Івана Павла ІІ пов’язують ключову фразу-­заклик, щось на кшталт заповіді, яку він ніс своїй пастві по цілому світі: «Не бійтеся!» Цей заклик у своїй багатогранності (він має в собі нотки розради, надії і спонукання до дії) споріднює образ папи Войтили з патріархом Гузаром. Свобода від страху — не тільки вічно актуальна для останнього тема бесід і проповідей, звернень і статей. Це основа, на яку спирається сам його стиль, його харизматичність і, можливо, сама мудрість. Його відвага просякає людей довкола. Слова, сказані Майдану на віче 1 грудня 2013 року («Замало бути добрим — треба чинити добро»), не були просто словами чи навіть закликом до дії. Стоячи перед морем людей, що зібралися на захист Світла, старий патріарх зірвав зі свого плеча і накинув на військо, немов лицарський плащ, власну безстрашність.