Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

Розділ 9. Церковна політика: «стиль Гузара»

Роль Любомира Гузара на українській політичній арені важко оцінити — і по суті, і за масштабом. Він ніколи не прагнув присутності на ній, але кожен із політиків уважав за велику удачу бути поміченим поруч із ним. Блаженніший не шукав їхнього товариства, але й не уникав. Поруч із політичними діячами був настільки іншим, що часом здавався чужим усьому, що відбувається навколо.

Гузар справді був далекий від тієї політики, яку ми звикли бачити на екранах телевізорів. Він розуміє її цілком в інший спосіб — не так, як люди, виховані в СРСР. І не лише ті з них, хто «перестрибнув» у вишиванки з райкомівських крісел, а й ті, хто за радянських часів чинив опір системі. Причина досить проста: Любомир Гузар ніколи не жив за тоталітаризму. Він був вихований у демократичній країні, в атмосфері громадянського суспільства, де компроміс означав згоду сторін, досягнуту в діалозі, а не угоду із совістю, як чомусь це часто вважали в нас. Під таким викривленим пострадянським оглядом Блаженнішого можна назвати «безкомпромісним». Попри всю м’якість інтонацій і ввічливість манер, відкритість у діалозі, його неможливо схилити до надто простих і сумнівних схем, якими мислили наші політики — або не дуже освічені й розумні, щоб будувати хитромудрі комбінації, або занадто цинічні, щоб витрачати на це сили. Власне, у рамках тієї політики, яку вони будували (вона мала короткострокову перспективу й була спрямована переважно на задоволення власних інтересів), примітивні схеми працювали цілком задовільно. Зрештою, перші 20 років незалежності України влада переважно відтворювала стару радянську систему, трохи корегуючи її під власні потреби, але залишаючи докорінно незмінною. Або, скоріше, система, як змія, скинула стару ідеологічну оболонку, яка їй уже не личила, але навіть не збиралася відмирати.

Якою могла бути доля нашої країни, якби її керівництво й суспільство в цілому мали щире прагнення скористатися з історичного шансу — дати можливість розвиватися вільно, без обмежень та спотворень з боку ідеологічних компрачикосів[20], які «виправляли» все українське під схеми «радянської нації»? Якби до керівництва України прийшли люди, здатні мислити ширше миттєвого інтересу, не боягузи і з більшою уявою? Вони навіть для самих себе змогли б досягти значно більшого. Принаймні, ми можемо на це сподіватися, виходячи з прецеденту — відродження УГКЦ, яке цілком можна сприймати за такий собі «умовний спосіб» для України.

Можна, звичайно, вважати, що УГКЦ просто пощастило або, як сказала б віруюча людина, такий був промисел Божий. У кожний визначальний момент історії в її керівництві знаходилася найбільш відповідна особа. Йосиф Сліпий, Мирослав Іван Любачівський і нарешті Любомир Гузар — жодної випадкової людини у плеяді патріархів УГКЦ протягом ХХ століття. Кожен у власний спосіб відповідав моменту, найкращим чином міг виявити свій талант. «Коли потрібно було відстоювати позиції церкви, її провідником був Андрей Шептицький, коли треба було за церкву терпіти — патріарх Йосиф Сліпий, який провів у таборах 18 років. Для відродження цієї церкви в діаспорі був покликаний Мирослав Любачівський. Коли треба було розбудовувати церкву у вільній Україні — Любомир Гузар. Кожного разу очільник церкви мав саме такі риси, навички, які найкраще відповідали потребам часу», — зазначає керівник прес-служби УГКЦ отець Ігор Яців.

Любомир Гузар фактично очолив церкву 1996 року, прийнявши посаду єпископа-помічника. Це призначення, за його власним визнанням, стало для нього сюрпризом: він тільки-но почав «обживатися» в Києві як патріарший екзарх, коли був змушений повертатися до Львова. Коли в жовтні 1996-го єпископи зібралися на Синод, з’ясувалося, що Любачівський у важкому стані й потребує помічника. Вибір був зроблений на користь Любомира Гузара. Він поквапом передав справи київського екзархату, а сам поринув у проблеми цілої церкви. Відтоді він фактично керував УГКЦ, і саме з його іменем пов’язаний її бурхливий розвиток. Перефразовуючи популярний афоризм про «батька народів», Гузар прийняв регіональну церкву, яка перебувала в доволі неспокійному стані, а залишив своєму наступнику всеукраїнську церковну структуру, наділену чи не найвищим авторитетом у суспільстві.

Як йому це вдалося?.. У тому, як приймалися рішення в період бурхливого становлення УГКЦ, можна побачити солідний приклад для наслідування. Приклад того, що можна було зробити, але так і не зробили на рівні цілого суспільства, якби біля керма опинилися люди, для яких дієслово «бути» асоціювалося зі словом «робити», а не «мати».

Можливо, це ще одна спадщина «совка». Ми «перестрибнули» в постіндустріальну епоху, минаючи період базового капіталізму, до якого дотепер плекаємо лише презирство або швидше страх, бо жодні інші епітети, крім «акули» й «хижака» щодо засновників капіталів нам на думку не спадають. Хоча саме вони, крім своїх статків, створили ще й правила гри, за якими живе західне «суспільство обміну». Ми перестрибнули через добу, коли люди «робили» гроші, у час, коли гроші «роблять» людей.

Можна шукати причини в тому, що Любомир Гузар — монах, тож категорія «мати» для нього більше містична, аніж матеріальна, або у впливі американської культури, що втілювала ідеал протестантської етики й проголошувала прозору базову залежність між «робити» й «мати». Як би там не було, «робити», «діяти» стало основним принципом управління за патріарха Гузара. Кожен, хто міг сформулювати більш-менш виразну програму дій, чув у відповідь: «Спробуйте». Його управлінський стиль полягав у принципі поваги не просто до дії, але до ініціативи. Подібний стиль у пострадянській Україні видавався рішуче екзотичним, його вважали ліберальним, надмірно м’яким, а часом і взагалі безпорадним. Але чомусь така стратегія спрацьовувала.

«Він ніколи нікому не казав „ні“, — підкреслює Миро­слав Маринович, який мав нагоду спостерігати зсередини за процесом ухвалення рішень у керівництві УГКЦ у період відновлення. — Треба розуміти, що греко-католицька церк­ва відроджувалася на ентузіазмі багатьох людей. Блаженніший не заважав, нічого не забороняв. Він казав: „Пробуй. Маєш можливість. Маєш моє благословення“. Люди не святі. Не завжди чинили найкращим чином. Але кумулятивний ефект того прагнення багатьох людей відродити церк­ву робив свою справу».

«М’який стиль управління» у посттоталітарному суспільстві вважався майже вироком адміністратору. У керівникові ми воліли бачити «жорстку руку», яка змушує всіх навколо працювати, утілюючи якусь ідею, до кінця зрозумілу тільки начальству. «М’які» керівники викликають сумнів, що межує з жалем. Ми дотепер впевнені у тому, що жорсткий керівник (нехай він і диктатор) ефективний, а м’який — тюхтій і неодмінно все завалить. Любомир Гузар своїм прикладом спростовує цю примітивну схему, бо в рамках подібної адміністративної парадигми абсолютно неможливо збагнути, як йому вдалося те, що він зробив. Це важливий урок для пострадянського суспільства, який варто засвоїти заради майбутнього. Зовсім необов’язково мати над собою «сильну руку», щоб працювати ефективно. Не обов’язково «брати в лабети» й «наводити порядок». Це погана традиція і звичка радянської людини — працювати з примусу й тільки зі страху перед начальством, як і вірити, що тільки керівництво і його якості — запорука успіху спільної справи. Цілком можливо, що багато з тих ініціатив, які Гузар вислуховував від ентузіастів, не здавалися йому перспективними й корисними, але він однаково казав «спробуй» — і таким чином виховував навколо себе людей, здатних проявляти ініціативу, брати на себе відповідальність, мати справу з власними помилками і невдачами. Тому до нього і до його церкви приходили не лише ті, хто належав до неї «за походженням», а й люди, не до кінця зломлені радянською школою і системою, яка з дитинства виховувала впевненість у тому, що «ініціатива карається», відповідальність — зайвий тягар, помилка — це гріх, що тягне за собою суворе покарання, а дисципліна й ієрархія — понад власною думкою. Радянська система трималася на мільйонах слухняних виконавців, які нічого самі не вигадували і не пропонували. Виконавці ніколи «ні в чому не винні», упевнені, що від них «нічого не залежить», але хтось — завжди «хтось» — «подбає». Зламати цей стереотип, показати людям, що можна жити інакше й досягати успіху — одного цього було б достатньо, щоб виправдати згадану адміністративну м’якість Гузара.

«Пригадую, під час однієї конференції (це був початок 2000-х), де було багато активних греко-католиків, усі напосілися на Блаженнішого, нарікаючи на священиків та їхні провини, — згадує Мирослав Маринович. — Він слухав, слухав, а потім каже: „Люди, дайте іншим вирости у свободі! Це все травмований народ. Він мусить навчитися жити у свободі. Ви не навчите його інакше — тільки через помилки. Мусите дати вирости“. Я був захоплений тією формулою. Людина влади, єпископ-керівник сказав би: дайте мені прізвища, і я вживу дисциплінарних заходів. Або: у вас немає доказів, тому я не приймаю ваші звинувачення. Обидві реакції були б типовими для керівника. А це була відповідь духовного лідера, релігійного філософа, який розуміє, що перша реакція колишнього раба — схопити, побити кривдника, насолодитися розкошами, яких у нього дотепер не було. Це реакція людини, яка тільки починає освоюватися у режимі свободи. Як духівник, він це прекрасно розумів».

Можливо, не тільки, як духівник. «Дати можливість вирости» — цілком природна адміністративна формула для притомного керівника, який знає, що зростання талановитих працівників (не лише суто адміністративне, але й творче, професійне) прямо пропорційне успіху й прибутку цілого підприємства. Але для травмованої пострадянської свідомості, яка навіть у комерційній сфері перейняла тільки зрозумілі для себе риси глобальної корпоративної культури, це було аж надто сміливо. Набагато зрозуміліше і практичніше поводилися ті керівники, які ревно стежили за тим, щоб «занадто розумні» вчасно покидали борт корабля.

Гузар розумів: його кораблю не загрожують ані розумні, ані ініціативні. Навпаки — він відчував брак і тих, і інших. Він розумів, що взятися їм немає звідки — тільки вирости прямо тут, на борту. Адже жодних інших українців — у тому числі священиків — він не мав. Потрібно вирощувати з тих, які були навколо, людей, здатних у перспективі прийняти на себе управління церквою. Робити їх іншими. «Зрощувати їх у свободі», яка ніколи не є вседозволеністю (це він не втомлювався підкреслювати щоразу), але завжди є відповідальністю.

Готовність дослухатися до думок інших і давати хід їхнім ініціативам зміцнювалася усвідомленням власної обмеженості. Гузар вважає себе «посереднім адміністратором» і визнає, що управління для нього — чималий тягар. До того ж, він завжди пам’ятав про те, що його досвід — особливо український — дуже обмежений. Цікаво те, що й усвідомлення власних слабкостей, і спосіб їх компенсації рівною мірою видають у ньому політика й адміністратора з іншого світу: він дослухався до тих, хто краще від нього розумів реалії, а не намагався змусити всіх довкола прий­няти за реальність те, що вважав за потрібне.

«Я не є адміністратор. Не маю того дару, — визнає Блаженніший. — Власне, адміністрування було для мене найбільшим випробуванням. Я був радий, коли прийшли владики, які мені допомагали. Я не маю дару менеджера — людини, яка має координувати все. Для мене це було поважною проблемою. На додачу я лише пізнавав Украї­ну. Спочатку то був Львів. Коли ми виїхали, Львів мав ­300—400 тисяч населення, а приїхав я вже у майже мільйонне місто. Церква також сильно змінилася. Я старався на підставі свого досвіду провадити справи, і це не завжди добре вдавалося. Наведу приклад. На початку Великого посту звичайно я запрошував парохів до собору святого Юра — поговорити, на що ми звертаємо особливу увагу вірних нашої церкви у цей період. Пригадую, я назвав священикам кілька речей — пияцтво і щось іще. Коли я закінчив ту промову, встає один священик і поважно каже: „Владико, ви не знаєте Львова. Львів — то святе місто!“ Це не був жарт! Він цілком правдиво не бачив потреби щось у Львові поправляти. Мене це дуже заскочило. Був і противний випадок. На ­якійсь зустрічі, де було багато священиків, зайшлося про минулі часи. Встає один отець (виглядало, що він добре знав ситуацію, що була за більшовиків) і каже таку річ: „Отці, не забуваймо, як ми поводилися за радянських часів“. Я так зрозумів, хоча й не відразу, хтось співпрацював із владою. Але що мене найбільше вразило — те, що ніхто не запротестував. У такі моменти я розумів, як мало знаю про реальне становище у своїй церкві».

Так, відкриваючи реалії пострадянського суспільства, у якому він був покликаний служити, і своєї церкви, яку мав провадити й розбудовувати, Гузар-керівник допомагав УГКЦ намацувати шлях у майбутнє, не надто зосереджуючись на травмах. Він часто називає українську історію драматичною, але в цих промовах ніколи немає страдницького пафосу. Це констатація факту. Якщо у більшості промовців на тему «як ми страждали» з цього випливає, що нам тепер за це щось «належить», у Гузара цієї впевненості, що «нам винні» ви не знайдете: у нього завжди домінує «нам слід зробити». Важко сказати, що тут відіграє визначальну роль — те, що він майже не зазнав цих страждань, або те, що минулі травми — занадто важка ноша, яка заважає рухатися в майбутнє.

Звичка мислити категоріями майбутнього часу теж була досить оригінальною рисою на тлі українського політичного бомонду. Звичайно, на словах у всіх політиків і партій були «програми», концепції і навіть «стратегії» — але все це більш-менш яскраві афіші вистав, які ніхто навіть не думав ставити. Мислити стратегіями означало будувати плани на майбутнє. Пострадянські політики, як і весь народ, що пережив падіння СРСР, здавалося, не те що не вірили ні в яке «майбутнє» — не замислювалися над тим.

«Кудись ми таки спізнилися, бо не мали доброго проводу, — зазначає Блаженніший Любомир. — Але з іншого боку, ми зробили величезні кроки саме завдяки тому, що не мали проводу. Якби в нас були великі державні мужі, потужні лідери в політиці, могли би йти швидше вперед. От таких людей нам бракує — людей, які мають візію України. Натомість ми мали і маємо людей, які дивляться вузько. Наші політики мають лише інтерес. Вони мислять вузьколобо».

Гузар не просто мислив стратегіями — він заражав цим своє оточення, яке дуже швидко перетворювалося на колектив його однодумців. Можливо, справа в тому, що він разом з усією церквою пройшов довгий шлях і багато чого встиг обміркувати й запланувати ще до того, як з’явився історичний шанс здійснити задумане на звільненій українській землі. Хай там як, Гузар прийшов до керівництва церквою з візією. Із чітким розумінням того, що все, що він робить, це не тимчасова конструкція, це не для того, щоби насолодитися моментом і обскубати спійману птицю удачі всю до пір’їнки, але з прицілом на далеку перспективу.

«Він мислив концептуально і хотів, аби церква осмислила себе концептуально, — зазначає Мирослав Маринович. — Він так ставив питання: „Нам треба розробити концепцію“. Екуменічну, освітню, катехитичну тощо. І ці концепції розроблялися й починали працювати. Коли ви збираєте людей осмислювати позицію цілої Церкви — це гравітація, яка спрямовує церкву в певний бік. Це і є „церковна політика“ у повному значенні. Самоосмислення церкви. У період, коли Блаженніший Любомир був главою Церкви, він заклав основи, які тепер дають прекрасні плоди».

«Самоосмислення церкви» як основа її політики — ще одна начебто проста думка, яка тривалий час не мала аналога на рівні державної політики. «Бути собою», «залишатися собою» — думка, яка підтримувала на плаву УГКЦ і в еміграції, і в підпіллі, і в ГУЛАГу. Там вона викристалізувалася і була покладена в основу церковної політики часу відродження: осмислити себе, знайти себе — і твердо стояти на цьому.

На жаль, для того, щоб ця проста загалом думка утвердилася в цілому українському суспільстві, знадобилися революції й війна. І ми могли б говорити, що «інакше й бути не могло», якби не було перед очима прикладу УГКЦ, яка пройшла цей шлях, не збиваючись на манівці й не потребуючи для того війни. Тільки завдяки тому, що біля її керма протягом усього ХХ століття в кожний конкретний історичний період опинялася саме та людина, яка була здатна гідно прийняти виклик цього моменту. До слів отця Ігоря Яцева можна лише додати: Гузар не просто розбудував церкву — він дав їй можливість усвідомити себе сіллю рідної землі.

Світська політика України жила за цілком іншими алгоритмами, заданими, з одного боку, особистими інтере­сами, з іншого — фрустрованим суспільством. «Зрости у свободі» мали всі українці, зокрема, політичний бомонд. Україна вийшла з СРСР і дістала історичний шанс на власне життя. Але чи зможе вона цим шансом скористатися?..

Українські церкви у період пізнього СРСР та ранньої Незалежності виявилися — передбачувано — цілковито заангажованими в політичний та ідеологічний процес. У той час, коли УГКЦ виходила з підпілля і ступала перші кроки у великій політиці, здавалося, вона приречена на політичний альянс із силами «правого» спрямування. Власне, політики та ідеологи національного відродження про це говорили досить відверто, як це зробив Чорновіл, прямо зв’язавши в промові легалізацію УГКЦ з національним відродженням. І в цьому був сенс, адже УГКЦ була церквою Галичини, а Галичина, у свою чергу, вважалася (і не без підстав) головним хранителем і двигуном української національної ідеї. Та й зв’язок УГКЦ з цими ідеями був вагомий — і в підпіллі, і в еміграції, де українська громада була невіддільна від церковної громади, а релігійна приналежність була окремим випадком національної ідентичності. Немає нічого дивного в тому, що розбудову УГКЦ позитивно сприйняли «праві» політичні сили й передбачувано негативно — «ліві», які вже відшкрябували з себе імідж войовничих атеїстів і активно «ставили» на Московський патріархат, відповідно до нової ідеології, проголошеної ще радянським урядом наприкінці ­1980-х. В УГКЦ, що вийшла з підпілля, «праві» бачили одночасно і свою перемогу, і свого «природного союзника». «Ліві», у свою чергу, бачили в УГКЦ «зраду» — той фактор, який «відриває» Україну від Москви і йде ще далі: актуалізує єдність із європейською традицією. Не кажучи вже про те, що людям властиво особливо сильно ненавидіти тих, кому вони завдали страждань. УГКЦ була живим докором, чи то пак, живим обвинуваченням комунізму. Власне, існування цієї церкви в Україні, тим більше її легалізація були як свідченням лиходійства комуністичного режиму, так і свідченням його поразки.

Гузар, імовірно, розчарував усіх. «Праві» досить швидко зрозуміли, що церковно-політичний альянс із УГКЦ — це не той «єдиний фронт», який вони собі уявляли. Українська ідея, звичайно, важлива для УГКЦ, оскільки її історична доля пов’язана саме з цим народом, але місія церкви несумісна з політичною пропагандою. Та й націоналізм у тому травмованому вигляді, у якому він існував в українському політикумі, із його реваншизмом і месіанізмом, чужий для людини християнського світогляду. Спроби поставити церкву на службу ідеології, нехай і близької та симпатичної, спричинили внутрішній протест. У цьому Гузар був гідним наступником Андрея Шептицького, якого, до речі, ідеологи українського націоналізму щосили намагалися «привласнити», приписуючи йому націоналістичні настрої.

«Подумаємо, хто ми є поза ідеологіями, бо ідеологія — це те, що нам нав’язує якась сила. А до усвідомлення того, ким ти є, мусиш прийти самостійно. Ідеологія, нав’язування способу думання — це може мати якийсь результат, але нетривкий і не завжди передбачуваний», — каже Гузар у своїх інтерв’ю. Націоналізму він зазвичай протиставляє патріотизм: «Біблія вчить нас патріотизму. Націоналізм не може бути християнською чеснотою, тому що він не є досконалим, робить людину дещо обмеженою, адже націоналіст любить лише своє». «Праведний гнів», ідеологічні ін’єкції ненависті, із якими доводилося мати справу й Шептицькому у ставленні українців до поляків, і Любачівському у стосунках із православними, і Гузару, на глибоке переконання всіх патріархів були дорогою в нікуди. Шлях до процвітання України, утвердження національної ідеї мав пролягати через самоосмислення й формування твердого наміру бути собою. Нічиїм коштом. Тому доктрині націоналізму, у якій українська ідея час від часу підміняла собою Бога, Блаженніший постійно протиставляв ідею патріотизму — любові до себе й свого, яка не тільки не виключає, але підтримує і живить повагу до іншого.

«Істинний патріотизм зобов’язує нас любити свій народ і водночас нікого не відкидати: це не має нічого спільного з ненавистю до інших народів. Інакше наш патріотизм перетворився б на шовінізм… Патріотизм, який учить ненавидіти будь-яку людину, уже не є християнською чеснотою. Це вже від диявола. Ми повинні любити своє, бути готовими навіть життя віддати за це, але не робити цього коштом іншого», — вважає Любомир Гузар.

Зрозумівши, що міцного церковно-ідеологічного союзу з УГКЦ не буде, політики швидко виявили, що навіть сама поява на публіці поруч із Гузаром — величезний «плюс до карми». По-перше, приємно поніжитися під сінню його шарму. По-друге, в українській політиці навчилися використовувати церкву та її представників як маркер — справити враження на частину електорату, перейняту церковним питанням. Електорат, так само як політики, чітко асоціював церкви з певними ідеологіями.

Гузара можна було побачити на партійних з’їздах і мітингах, із ним охоче позували на камери — іноді, щоправда, посмішка Блаженнішого в такі моменти набувала схожості з усмішкою сфінкса. Він не уникав цього, адже обіймав політичну посаду, тому тримався з іншими політиками дуже коректно. Від нього неможливо було домогтися різкого засудження того чи іншого політика — тільки окремих рішень і вчинків. Максима «любити людину, ненавидіти гріх» мала світський аналог. Політикам, як і всім іншим українцям, слід було ще довго «зростати у свободі».

«Ліві», до речі, були так само засмучені небажанням керівництва УГКЦ стрімголов кидатися в політику, як і «праві». Від греко-католиків очікували агресивного натиску з міцним націоналістичним душком, яким можна було б лякати виборців. Замість цього в особі Гузара на київський політичну арену зійшла людина, яка у всіх (з ідеологічними суперниками включно) викликала симпатію і довіру, бо від неї віяло спокоєм і мудрістю.

«Вони всі були тут, у цьому кабінеті», — сказав Гузар одного разу під час чергових скандальних виборів, маючи на увазі представників різних політичних сил, задіяних у черговій електоральній виставі. І в цій чесності було щось приголомшливе. Утім, фраза «вони всі були тут» означала ще й те, що «всі» вони пішли ні з чим.

Мудрість керівництва УГКЦ дозволила уникнути багатьох неприємностей, на відміну від православних церков, які охоче піддавалися політичним маніпуляціям, погоджувалися на сумнівні політичні альянси й тим самим робили неможливим примирення і дискредитували себе політичним прислужництвом. Керівництво УГКЦ і особисто Гузар розуміли, що відмова від церковно-політичних союзів залишає за церквою більший простір для маневру. Будь-яка політична партія переживає злети й падіння, тому ставити авторитет церкви в залежність від рейтингу тих чи інших політичних сил нерозумно і неприпустимо.

Одним із цікавих феноменів сучасного суспільства є висока «довіра до церкви», яку постійно фіксують соц­опитування. Цю «довіру» як аргумент перед владою часто використовують церковні лідери. Насправді це лише «кредит довіри». Якщо довіра або недовіра політикам чи ЗМІ має логічне обґрунтування, то довіра церкві перебуває поза межами раціонального розуму. Вона має дещо інфантильний характер: приблизно так само діти без­оглядно довіряють батькам. Авторитет церкви ґрунтується не на симпатіях до того чи іншого лідера, не на підтримці вчинків, а на вірі людей у Небесного Отця. І тут неважливо, чи є ця віра практичною, церковною чи стихійною, інтуїтивною. Така довіра — це надія на те, що є Хтось, Хто про все подбає. До речі, показово, що після Революції гідності «довіра до церкви» за соцопитуваннями впала відразу на 20 % — при цьому церква за рівнем «довіри» приблизно зрівнялася з волонтерами. Причина зовсім не в тому, що церква втратила популярність, просто на хвилі революції люди повірили у власні сили. Подорослішали хоча б на трохи — і довіра до Небесного Отця дещо втратила актуальність.

Говорячи про довіру до церкви, слід пам’ятати маленький нюанс: кредити, особливо з високими зобов’язаннями, треба хоча б час від часу виплачувати. Люди мають бачити, що церква не лише обіцяє посмертну благодать — вона є активним соціальним інститутом, який не виходить суто з земного (ділового чи політичного) інтересу. Особистість гаранта за кредитом довіри дає нам можливість сподіватися на гамбурзький рахунок.