Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

Розділ 8. Крок на Схід

Можна лише гадати, здогадувалося керівництво УГКЦ чи ні, яке значення для цілісності України, єднання Київської та Галицької Русі має їхній «крок на Схід». У чому немає сумнівів — київський політичний бомонд навіть не думав про це, інакше бажання греко-католицької церкви облаштовуватися в Києві не наражалося б постійно на глуху, пружну стіну відчуження.

«У нас на той час (під час першого призначення до Києва — Авт.) у столиці було дві парафії — на Аскольдовій могилі та на Подолі, у церкві Миколи Доброго. На Подолі — то не церква навіть, сама дзвіниця, яку обладнали під церкву, і там було доволі незручно. А навпроти цієї дзвіниці через вулицю є храм. Він на той час не використовувався за призначенням, там було канадське торгове підприємство, і ми надіялися, що нам вдасться отримати це приміщення для греко-католиків. Я пригадую, ми там якось служили на подвір’ї. Несподівано похолодало, і в мене вперше у житті під час святої літургії борода замерзла. Це запам’яталося — така особлива літургія. Але нам тої церкви так і не віддали. Пригадую, коли я приїздив ще у 1990-х роках із владикою Вороновським, ми прийшли до міської ради, там була урядник — жінка. Вона нас прийняла, і ми почали говорити, що от стільки й стільки греко-католиків у Києві, і ми би просили, аби нам дали якусь із церков — багато тоді було храмів, які ще не використовувалися за призначенням. Вона дуже холодно поставилася до нашого прохання.

— Нащо вам церква? — якось так сказала.

Було дуже прикро. Я не сподівався, що урядник може так вороже поставитися до владик. Із часом нам удалося отримати де церкву, де землю під забудову, але, на жаль, у Києві то дуже-дуже з трудом ішло».

Метою екзарха було заснувати Київську кафедру для УГКЦ. Це був наступний — і завершальний крок у поверненні й відновленні греко-католицької церкви у правах. Митрополиту Любачівському вдалося домовитися з київською владою про виділення ділянки під будівництво кафедрального собору, але ця домовленість впала жертвою політичних маніпуляцій: місцева влада відмовилася від свого слова через акції протесту «стривожених громадян», які не бажали бачити в Києві уніатів. Отримати земельну ділянку під забудову в столиці для декого було не так уже і складно, але тільки не для греко-католиків. Хтось отримував і ділянки, і дозвіл на будівництво, і храми-пам’ятки в користування. УГКЦ на той час у столиці мала два крихітні храми. Цього вважалося «достатньо». Та скільки тих греко-католиків у Києві?..

Греко-католиків насправді було чимало і ставало дедалі більше: із Галичини в столицю переїжджало досить багато люду, а уніати виявилися ще й зразковими парафіянами. На відміну від «православних мас», які заповнювали храми два рази на рік — на Різдво й на Великдень, греко-католики дивували столицю тим, що збиралися на служби Божі щонеділі. Навіть якщо їх і було порівняно небагато у Києві, храмів вони потребували більше, ніж православні брати у Христі.

Треба завважити, греко-католики нервували місцеву публіку — і церковну, і політичну. Першим вони видавалися сильним конкурентом: їхня відданість своїй церкві на той час вражала безпрецедентністю. Других змушувала нервувати їхня згуртованість — знову-таки, навколо своєї церкви. Під цим оглядом офіційний прихід УГКЦ на київські пагорби міг потягнути за собою серйозні суспільно-політичні зміни, помітно змістити баланс сил на політичному Олімпі. Тому і в церковних, і в світських політичних колах ідея «впустити» греко-католиків до Києва сприймалася без ентузіазму. Згодилися вже випробувані засоби. Обидві столичні парафії УГКЦ перебували під постійним пресингом — як інформаційним, пов’язаним із дискредитацією священиків і храмів (наприклад, із церквою Миколи Доброго пов’язували злочинну групу, яка нібито ховала в підвалі храму крадене), так і фізичним (полягав в агресивних «акціях протесту» під стінами церкви і навіть нападами на храм). Це активно висвітлювалося в медіа, які досі «пережовували» міфи радянського ще розливу про уніатів — «фашистських посіпак», «кривавих бандерівців», «масонську змову» тощо. Насіння ненависті падало на родючий ґрунт: Київ, як місто не тільки радянське, але вельми неоднорідне (як будь-яка столиця), пручався націоналізму. На цих настроях і сумнівах, що живилися переважно міфами, грали ті, кому не хотілося «втрачати Київ», поступаючись ним у кінцевому результаті не стільки уніатам, скільки українцям. Це було тим простіше, що УГКЦ в уявленні решти України (із Києвом включно) була регіональним явищем, міцно прив’язаним до Галичини, і не мислилася окремо від неї. Усе, що думали і хотіли сказати про галичан, негайно поширювали на УГКЦ і vice versa[19]. Чималу частину її керівництва складали люди, які виросли і були виховані далеко від Галичини, на поселеннях, і через це підозра до них лише зростала.

У Києві Гузара сприймали як представника не тільки УГКЦ, але взагалі Галичини і «галичанства» як такого — і в цьому є іронія пані Історії, оскільки сам Блаженніший «галичанином» міг вважатися хіба що генетично, адже сформувався далеко від батьківщини. Саме він, як і вся ним вибудувана «київська» політика УГКЦ, відіграли величезну роль у тому, що в Києві ставлення до Галичини, її ідей, візії, манери діяти й говорити досить швидко змінилося на краще. Столиці, яка недовірливо поглядала на погано інтегровану західну частину України, шарм Любомира Гузара дав можливість побачити її під новим, виграшним кутом. Симпатія, яку мимоволі відчували люди при зустрічах і в спілкуванні з уніатським екзархом, стала одним із чинників інтеграції в масштабах країни. В особі Гузара Київ знайшов таку Галичину, із якою було не соромно, не страшно, ба навіть навпаки — приємно і почесно мати справу й перебувати у єдності.

«Я пам’ятаю той час, які були реакції на призначення Блаженнішого Любомира (тоді єпископа-помічника) екзар­хом київським, — пригадує Мирослав Маринович. — Важко було уявити собі кращу фігуру, щоби прислати до Києва у якості екзарха. При його появі розм’якали серця, люди починали усміхатися. Усі дивилися на цю людину молитви і бачили, що за нею немає ідеології, ворожості, небезпеки, що це людина миру, євангельського почуття. У Києві навіть цілком непричетні до УГКЦ люди казали мені, що вони від нього у захваті».

Чим саме Гузар так привабив київську публіку? Чому абсолютно байдужі до релігії і з великою пересторогою налаштовані до «бандерівців» люди з прихильністю приймали уніатського екзарха?

По-перше, Київ був на той час уже столицею — нехай ще з нальотом провінціалізму і зовсім ще свіжого «совка» (принаймні, у тому сенсі, що це місто могло «проковтнути» що завгодно). А по-друге — і то найголовніше, — тому що Любомир Гузар став дійсно незвичайною пропозицією на тому ярмарку марнославства, яким була українська столиця в середині 1990-х. Він був іншим, і в цьому містилася левова частка його успіху. Він дуже вигідно вирізнявся з усіх тих, хто вже надокучив, набрид, вичерпав свій кредит довіри або просто ніколи його не мав. Гузар — як прибулець із фантастичного оповідання, який зовні нічим не відрізняється від місцевих гуманоїдів, але досить одного погляду, щоб зрозуміти, що він не з цієї планети.

Можна без перебільшення сказати, що Блаженніший став чи не першим політиком, який привніс у київський істеблішмент дух Заходу і втілив для українців ще не усвідомлену остаточно «мрію про Європу». Його постать ви­явилася занадто масштабною для суто регіонального проекту. Репрезентована ним церква охоплювала собою не те що Україну — увесь світ, була інтегрована в найбільшу світову церковну структуру. УГКЦ ставала символом приналежності України до європейської культури.

Для Києва середини ­1990-х, який залишався певною мірою «малоросійським» губернськими центром, «південною столицею», це була грандіозна й компліментарна пропозиція. Досі Київ у власному — дещо провінційному — усвідомленні претендував хіба що на статус «буферної зони» або «транзитної території». Географічне перехрестя — між Сходом і Заходом, північними столицями і чорноморськими курортами, яке, звичайно, усім потрібне, але тільки в такій інструментальній якості. І в ментальному плані це було втілено у розмитих уявленнях про власну самобутність та історико-географічну цінність — уявлення, яке підсвідомо підтримувало впевненість у тому, що ми (такі як є), нецікаві і непотрібні світові. Ця розмита самоідентифікація, у свою чергу, призводила до невизначеності історичних цілей і цивілізаційного вибору.

У той час, коли Любомир Гузар уперше з’явився в Києві, генетичний зв’язок України та Європи обговорювався не надто завзято — і переважно в негативному сенсі. Уже лунали висловлювання, що Україна — «не-Росія», але це зовсім не означало, що вона — «Європа». Це питомо українське «положення між» цілком відповідало і втілювалося в політичній спекуляції «багатовекторності», яка дозволяла українській владі й олігархам зберігати свої ділові інтереси на всій території СРСР, набиваючи собі електоральну ціну європейськими гаслами, але не надто гучними, бо в масовій свідомості ідея «Єдиної Русі», «слов’янського братства» трималася міцно. «Єдиний духовний простір» був (як ми могли переконатися пізніше) серйозним козирем у руках тих, хто бачив у пострадянській «співдружності» нехай блідий, але все ще привид Російської імперії та прагнув зберегти цей статус-кво. УГКЦ, зрозуміло, не вписувалася в цю ідеологію, через що й перебувала під прицілом і тиском. Греко-католицька церква була тією ниточкою, яка давала Україні зв’язок із альтернативним «духовним простором» — європейським і ширше, західним. Належність вагомої частини українського християнства до католицизму робила Україну частиною європейської історії, належність до «церкви у розсіянні» — частиною християнського глобального проекту.

Зв’язок саме через «католицьку пуповину» особливо турбував Москву, адже вся православна ідентичність «московського» зразка створена на категоричному протиставленні католицизму, так само як російська ідентичність донині будується на категоричному протиставленні Заходу. «Захід» і «католицизм» у духовно-ідеологічному вимірі для Росії фактично синоніми. До речі, невипадково першими, кого Москва звинуватила у «розпалюванні» Революції гідності, стали уніати, ці одвічні європейські конкуренти «русского мира» в Україні. Звинувачення було, швидше за все, рефлекторним — там, де поряд із українськими прапорами майорів прапор Євросоюзу, Москві та москвофілам на думку відразу спадали саме уніати.

Постать владики Любомира виявилася серйозною противагою українським «євроскептикам» — як «хуторянського», так і промосковського зразка. Гузар не просто втілював для Києва наочний і відчутний зв’язок із західною традицією. Виявлений саме в його особі, цей зв’язок видавався дуже привабливим, особливо на тлі досить убогого українського політикуму. Блаженніший був прикладом — яким може бути українець, сформований в умовах вільного світу. Представники діаспорної УГКЦ принесли з собою (і в собі) західну культуру і цінності, «перекладені українською» — засвоєні, адаптовані, пропущені через нашу ментальність та органічно поєднані з українською традицією. Вони на власному прикладі показали, що між українською свідомістю і європейськими цінностями немає жодних протиріч.

Поява на великій політичній сцені Любомира Гузара відкривала для Києва новий кут зору на власні геополітичні перспективи. Блаженніший ніколи не ставив під сумнів приналежність України до Європи. На його погляд, сам факт прийняття християнства робив київську землю частиною християнської цивілізації, яка, до речі, на той час ще не була розділена на «православну» і «католицьку». Відповідно, європейський вибір ніколи не був для України й українців ані екзотикою, ані культурною чи геополітичною альтернативою — Європа належить нам за правом, і ніхто не позбавить нас цього.

«Мені не подобається, що в ЗМІ часто пишуть „Європа й Україна“. Українці — європейці. Україна була Європою від самих початків. Про це свідчить історія. Українців насильно намагались відірвати від Європи. Так само насильно намагались відірвати від Бога. Це відбувалося майже паралельно. Тому, переживаючи сьогодні труднощі, мусимо боротися за те, щоби згадані європейські цінності стали для нас програмою щоденного життя», — вважає Блаженніший.

У Києві Гузар був утіленням цієї єдності — України та Європи. Точніше, він утілював собою європейську Україну з усім найкращим, найромантичнішим, що ми зазвичай вкладаємо у слово «європейський»: високою культурою, доброю освітою і, головне, духом свободи.

Потрапивши до Києва, на килимові доріжки всіляких відомств, у добре обставлені кабінети, на шпальти та в ефіри жадібних до всього нового й оригінального ЗМІ, Любомир Гузар повною мірою, із перших кроків і слів дав можливість українцям побачити й усвідомити, що все може бути інакше. Можна думати інакше, бачити інакше і, нарешті, інакше жити. Його перший приїзд до Києва був, швидше, періодом вражень, ніж періодом звершень, але ці враження відіграли важливу роль. Блаженніший долучив нову, нечувану досі ноту в наше уявлення про світ і наше місце в ньому. На тлі тогочасного невиразного сіро-піджачного політичного бомонду він постав яскравим птахом. Його поведінка, манера триматися мали магічний вплив на будь-яку аудиторію: у всій його зовнішності читалася цілковита безстрашність. Із цією відвагою — неодмінною якістю вільної людини — хотілося асоціюватися й солідаризуватися. В особі Гузара багато з нас чи не вперше в житті побачили, що означає вираз «вільна людина», що свобода — не просто «якість» або «даність», вона має видимий, фізичний прояв і втілення у дії, вчинку, виборі, у самій поставі та виразі обличчя. І найдивнішим, мабуть, для нас стало те, що ми побачили це на прикладі людини, що представляла церкву.

Перша зустріч Гузара із Києвом була недовгою. Уже в жовтні 1996 року він був змушений повернутися до Львова, щоб прийняти управління церквою в ролі єпископа-помічника кардинала Любачівського, на той час важко хворого. Але ця коротка «київська виправа» не минулася намарно. Українці побачили Гузара й відчули захват. Нікого іншого на місці наступного глави УГКЦ уявити вже було неможливо. А сам Гузар усвідомив подальшу свою мету. Невдовзі він повернеться на береги Дніпра — уже патріархом Української греко-католицької церкви.