Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

Розділ 7. Удома. Удома?..

Розповідаючи про своє повернення до України, Любомир ­Гузар говорить, що вперше усвідомив себе вдома, коли поїзд зупинили у Славському. «Ми перетнули кордон у Чопі, і я незабаром задрімав, — згадує Блаженніший. — І раптом прокидаюся — Славське!» Те саме містечко біля Сколе, із якого майже півстоліття тому він хлопчиськом тікав зі своєю сім’єю в глупу ніч. Можливо, такий ностальгічний момент виникає у розмові не стільки через свою символічність, скільки через те, що це була дійсно світла, щемлива мить зустрічі з колись утраченою батьківщиною, ще не затьмарена відкриттями, які чатували попереду. Зрештою, повернутися в дитинство неможливо, але це не було й поверненням в омріяну обітовану Україну, бо тут досі перебував і не хотів відступати Радянський Союз.

«Це була цілком інша країна, як та, із якої я поїхав, — пригадує Блаженніший. — У мене було дуже прикре враження: люди пригнічені, ніхто не усміхається. Я ж приїхав з Італії — країни, де бурлить життя, де люди дуже відкриті. А тут усе цілком інше, до мене ніхто навіть говорити не хоче. І суто візуальне враження теж було гнітюче. Колосальне занедбання. Знаєте, я їхав зі Львова дитиною і пам’ятав вітрини крамниць. Яка там була краса, у тих вітринах!.. А тут побачив, як воно стало… Але головне було в людях. У дрібницях навіть — знаєте, дрібниці завжди кидаються у вічі першими. От заходжу я до магазину, наприклад. Я в Америці жив довший час, а там, коли ви заходите в магазин, до вас відразу хтось підходить, питає, чим допомогти. А тут сидять продавчині і говорять між собою, ніби мене нема. Потім звертається одна так зверхньо, із роздратуванням, ніби я тут прийшов для того виключно, аби заважати їй спілкуватися. Це мене вражало. А ще й проблема мови! Я часом не міг самостійно купити у крамниці те, що потребував, бо мене не розуміли. І я багато чого не розумів, наприклад, як купувати квиток на потяг зі Львова до Києва. У Європі чи в Америці приходиш до каси, купуєш і йдеш собі до свого вагона. А тут так не є — квиток треба „дістати“! І то нелегка справа, треба мати відповідних людей серед знайомих. Цілковито інший світ. Але головною проблемою було спілкування. Люди навіть між собою спілкувалися якось неохоче, а тут я, цілком чужа людина. У мене в Україні не було друзів, і це було найважче. Я нікого не знав. Мене ніхто нікуди не запрошував. Поговорити, піти кудись разом, поспілкуватися — такі прості, звичайні речі були мені тут недоступні».

Уперше Любомир Гузар приїхав в Україну 1990 року. Не у «церковних» справах, а як гість Товариства української мови. Остаточно переїхав 1993-го, перенісши мона­стир святого Теодора Студита з передмість Рима на Тернопільщину, у село Колодіївка. Після смерті патріарха Йосифа Любомир Гузар не брав активної участі в управлінні церк­вою, але під його опікою лишався молодий орден Теодора Студита, якому треба було дати нове життя в Україні.

Яким би нелегким не видавалося це повернення, якими болісними не були зіткнення з пострадянською реальністю — це те, до чого Любомир Гузар готувався, і те, до чого його готували. Усе, що відбувалося до цього, виявилося свого роду прологом до головної справи його життя — повернення церкви в Україну й повернення Україні її суті, її душі. «В еміграції ти завжди залишаєшся чужим», — каже Блаженніший, пояснюючи своє прагнення повернутися до рідного краю. У цих словах — принцип і вибір. Емігрант, особливо той, який переїхав у юному віці, зазвичай легко входить у нове життя і приймає його, тим паче в «країні емігрантів». Священнослужитель католицької церкви завжди «свій» і в Римі, і де завгодно, у будь-якій точці римського світу, що охоплює мало не всю земну кулю. Але Гузар уперто зберігав у собі українця й католика східного обряду, підтримував хоча б тоненьку ниточку між своїм «я» і кожною ситуативною «батьківщиною». Можливо, це було наслідком виховання у діаспорі, у «залишку Ізраїлевім» із його травмами і впевненістю у власній вибраності, але навряд чи виключно це. За власним визнанням Блаженнішого, він належав хоча б частково до того покоління, для якого з огляду на вік вигнання не було глибоким особистим стражданням. Він приїхав до США вже дорослим, але Україну покинув ще дитиною. Його американські приятелі-ровесники — американці вже не в першому поколінні — із задоволенням співали українські пісні й відвідували танцювальні гуртки, але вони не сприймали Україну як Місію. Саме тому вони не розуміли патріарха Йосифа — людину, яка пережила власну трагедію як частину загальної трагедії України і її церкви, людину, чиї слова були адресовані найперше до таких самих вигнанців. Звичайно, і вигнання, і специфіка сімейного виховання (родина для Гузара мала величезне значення) підтримували в майбутньому патріархові місіонерське почуття стосовно України. Але зрештою це був особистий вибір — не стільки «місця служби», скільки «місця пристрасті», як у лицаря, який не вільний вибирати, чинити йому подвиги чи ні, але може обрати даму, якій він їх присвятить. Бажання й готовність служити сформувалися в майбутньому патріархові ще до вигнання — це було покликання, у якому він не сумнівався ще з дитинства. Проте доля внесла корективи у вибір «дами»: служіння Блаженнішого в будь-якій точці планети, у будь-яких умовах було служінням Богу, але присвячувалося воно його церкві і, в кінцевому підсумку, Україні.

Маючи здібності духівника та перемовника, Гузар досить швидко зрозумів, що він покликаний служити в доволі хворому суспільстві — серед людей, глибоко травмованих несвободою. Ця травма, у свою чергу, є причиною чи не всіх соціальних і політичних проблем, що роз’їдають країну. В інтерв’ю та бесідах із патріархом особливе місце надається біблійному сюжету про Мойсея, який сорок років водив свій народ по пустелі, щоби викорінити з душ рабство. «Ми в подібній ситуації, — пояснює Блаженніший. — Ми потребуємо часу. Треба навчитися жити у свободі». Він не втомлюється повторювати ці слова, маючи надію, що їх почують і зрозуміють: свободу неможливо просто «дати» або «отримати», вона не настає «по сигналу». Свобода — це стан, у якому людина може і повинна перебувати. Потреба перебування у свободі є наслідком виховання, а це робиться не враз.

Нерозумно вимагати гідної поведінки від раба — неважливо, потрапив він у політику, став власником великого бізнесу, священиком чи шкільним учителем. Травма, залишена рабством, надто глибока, і вона постійно нагадуватиме про себе — рефлекторною відповіддю ударом на удар, непоборним бажанням урвати те, що погано лежить, прагненням відібрати у слабкого, готовністю обдурити й упевненістю, що тільки так і можна вижити. Нездатність бачити в іншій людині особистість — прямий наслідок відсутності людини в самому собі. Найстрашніший слід, найглибша рана, яку залишив на Україні та українцях комуністичний режим, — перетворення особистості на «людський матеріал».

Гузар у своїх бесідах та промовах завжди звертається до найкращого, що є в кожній людині. Для зачаєної, недовірливої радянської публіки такі діаспорні священики були занадто відкриті, зухвало щирі. Це дратувало або навіть лякало. У будь-якому випадку, він був інакший, про що йому й повідомляли — із осудом, зрозуміло. У засудженні «інакших» радянським людям не було (і немає) рівних. Перші ж спроби комунікації виявилися невдалими, і це вразило майбутнього патріарха глибоко й надовго.

«Місцеві люди робили мені зауваження, що я занадто багато й відкрито говорю, — розповідає Любомир Гузар. — Вони були шоковані моєю поведінкою, моєю нетутешньою мовою. Це фатум кожного, хто не був у країні 46 років. І не будь-яких, а 46 дуже значущих років, упродовж яких наш розвиток дуже відрізнявся». Те, у чому він був особливо сильним — у вмінні розмовляти з людьми — тут, на рідній землі, дало збій. Комунікативний бар’єр виявився потужним, але, на щастя, не непереборним. Особистість Блаженнішого надто вже приваблива для людей, які мають достатньо сміливості та розуму або простоти та довірливості, щоб оцінити таку відкритість. І нехай перші зустрічі Блаженнішого й української пострадянської нації були скоріше травматичні, ніж романтичні, далі їм випало рухатися пустелею разом.

Попри те, що Галичина була батьківщиною і залишалася авангардом національного відродження в Україні, люди, які приїхали туди із Заходу, стикалися з багатьма утрудненнями. Занадто багато протиріч, травм і страхів, що укорінилися в «материкових» українців на тлі випробувань, яких вони зазнали і які постійно нагадували про себе. Занадто багато підозрілості і ревнощів до тих, хто «приїхав на все готове». Забагато побутової провінційної ксенофобії з її підвищеною увагою до всього, що «в нас так си не робит». За спогадами Блаженнішого, його це травмувало. Вихований у космополітичній країні емігрантів, змужнілий в універсалістському католицькому середовищі, тут, напевно, він уперше відчув, що не знає, де стати і як сказати, що акцент і специфічні мовні звороти, які видавали «діаспорне» походження, роблять його чужим в очах «материкових» українців. Таким чужим, як тут, він ніколи не почувався серед американців чи німців. «В еміграції ти завжди людина другого сорту в порівнянні з місцевими», — зауважує Гузар, пояснюючи своє прагнення повернутися на батьківщину. Але в Україні він зіткнувся з вельми специфічним явищем: тут він знову не був «того сорту», як місцеве населення. Це ніяк від нього не залежало, бо пояснювалося лише чужими травмами. І не було на те ради. Проте інша ситуація склалася в Києві, куди навесні 1996 року Любомир Гузар переїхав як екзарх[17] Києво-Вишгородський. У столиці — космополітичній, динамічній і жадібній до нових облич, вражень, манер — його появу оцінили гідно. Сам він також їхав до Києва з великою цікавістю й урочистим відчуттям сповненої долі, якщо не глобального, то принаймні сімейного масштабу.

«Мій покійний батько воював на Першій світовій війні, а потім був „усусом“ — так називали Українських січових стрільців. Він разом із військом рушив до Києва, але дійшов лише до Шепетівки. Він дуже переживав, що так і не мав нагоди побачити Києва. Я пригадую, коли більшовики прийшли в 1939-му до Львова (то були „перші совіти“), мій батько був книговодом в університеті. Попри те, що часи були тоді непевні, він усе думав, чи не можна б якимись способами дістати путівку до Києва? З того нічого не вийшло, а він усе повторював, що так хоче побачити столицю. Натомість поїхав до Америки, і Києва так ніколи й не бачив. Мушу щиро сказати, батько був такий захоплений тим бажанням, що воно і мене просякнуло. Я теж усе думав: от би мені колись поїхати до Києва!»

І так сталося. Блаженніший приїхав до столиці з владикою Юліяном Вороновським. Їхали зі Львова потягом 12 годин — страшенно довго. Здається, то була рання весна. Сніг уже танув, днина була захмарена, багато калабань на дорогах, тому перше візуальне враження Гузара було майже прикре. Пізніше він часто бував у Києві. 1996 року, коли став екзархом, навіть жив там недовго — мав приміщення на вулиці Різницькій. Потім мусив повернутися до Львова, але у справах часто приїздив до столиці — і завжди радо. Та вже не їхав потягом — летів літаком, тож мав інші, добрі враження від цього міста.

У Києві патріарх мав нагоду зустріти різних людей. Йому щастило, бо більшістю потрапляв на людей відкритих, із позитивним підходом до життя. Єдине, про що він шкодує, — не мав часу на те, щоби краще пізнати це місто. Та навіть просто проходити по вулицях Києва для нього була великою приємністю.

Цей перший київський період життя Блаженнішого був дуже коротким — усього півроку. Тим не менш, саме цей момент засвідчує вихід Української греко-католицької церкви з регіонального гетто, саме тоді вона заявила про себе, як про церкву для всієї України, що стало вагомим фактором внутрішньої політики країни. Церковне керівництво розуміло необхідність цього кроку. Це була озна­ка того, що УГКЦ із об’єкта чужих політичних розкладів, як це було у період катакомб і виходу з них, перетворюється на суб’єкт. Період, коли вона була лише ставкою в чужих іграх, добіг кінця.

Це було першим виходом на велику політичну сцену і для Любомира Гузара, який майже миттєво завоював симпатії столичної публіки і, що не менш важливо, зміг уповні проявити свої таланти. Тут, у Києві, він знову приймає на себе роль посланця. Тепер уже цілої плеяди патріархів — від митрополита Андрея Шептицького до патріарха Мирослава Івана Любачівського. Цей його приїзд означав не тільки повне й остаточне повернення УГКЦ на батьківщину, але і її претензію на становлення київською, а отже, і всеукраїнською церквою.

Злі язики не втомлювалися висувати версії, одна саркастичніша за іншу. Говорили, що Гузар «утік» зі Львова, де ніколи й нікому не було легко, де йшла постійна боротьба між «місцевими» і «діаспорними», «лібералами» й «консерваторами», «патріархістами» й «ватиканістами» — неважливо, між ким, головне, що по жодному килиму ніхто не міг пройти спокійно і впевнено. Подейкували також, що його «прибрали» зі Львова, як особливо небезпечного і сильного гравця. Ще однією версією було припущення, що Гузара відправили до Києва з тим самим формулюванням, із яким віддали пост прем’єр-міністра Марґарет Тетчер: щоб «зламав собі шию». Адже це не жарт — призначити у Київ греко-католицького екзарха! У той час, коли у столиці в гарячих суперечках і конфліктах ділили сфери впливу між МП, КП і УАПЦ, жодна з цих церков не мала ані найменшої симпатії до греко-католиків. Із УГКЦ мирилися, допоки вона не виходила за межі трьох областей, що складають історичну Галичину, залишаючись у статусі регіональної. Призначення екзарха УГКЦ до Києва неминуче розглядалося як посягання на чужу територію і не могло не стати приводом для сплеску голівару[18].

Так, Київ для УГКЦ був важким плацдармом, який не кожен зміг би взяти, тим більше — утримати. У церковному Києві на той час було «тісно» й гаряче, а дати відсіч уніатам (особливо для сил, що представляли інтереси Москви) було «справою принципу». Прихід, або радше повернення уніатів до Києва означало б для Москви історичну поразку. З огляду на те, як трепетно в Росії ставляться до своєї версії історії та «великих перемог», годі дивуватися тому, що незримі бої за Київ велися відчайдушно і з застосуванням усіх можливих важелів. Утім, появу в Києві Любомира Гузара сприйняли позитивно всі, хто не був занадто заангажований у міжправославних чварах. «Від нього всі у захваті. Буквально всі», — такою була загальна думка київської інтелігенції — як віруючої її частини (незалежно від конфесійної приналежності), так і атеїстів. Виявилося, що Гузар — саме та людина, яка не тільки найкраще підходить на роль представника УГКЦ у Києві, такої людини просто не вистачало. Без нього українське життя було неповне. У чомусь «праві» мали рацію: поява греко-католицького екзарха у Києві якщо не посилила їхні позиції миттєво, то помітно вдарила по радянських міфах, якими годували центрально- і східно­український електорат «ліві». Блаженніший виявився серйозним викликом і для анти­української, і для антизахідної міфології.

Під час першого призначення Гузара до Києва ці міфи ще потужно впливали на свідомість українців, тому заснувати екзархат у столиці було сміливим рішенням, яке вимагало добре підготованого виконавця. Мабуть, так само, як і Марґарет Тетчер на шахтарях і докерах, Гузар цілком міг «зламати собі шию» на Дніпрових кручах, бо тоді в напрямку так званого українського П’ємонту дивилися, м’яко кажучи, недовірливо. Не тільки в Києві в той час ставилися з прохолодою до галичан — Галичина відповідала Києву тим самим. Наче між столицею України й авангардом українського відродження лежав не скромний Збруч — легендарна «лінія поділу», а Великий Каньйон.

Галичина зберігала власні травми і таємниці. Ще були живі безпосередні учасники трагедій — ті, хто сидів у схронах, був членом боївок, був узятий зі зброєю, відбув табори, став свідком розправ, хто був викинутий зі своїх хат і з усією сім’єю вивезений до Сибіру, хто «стукав», щоб не розділити цю долю. Ті, кого «здавали», і ті, хто «здавав», дотепер жили по сусідству — і все одне одному пам’ятали. Знали — і мовчали. Тут дуже добре навчилися мовчати.

У цих людях досі жило глухе презирство до Києва, який «здався більшовикам», зрадив себе. А ще більше через те, що здав своїх полякам. Усе ще жила впевненість у тому, що якби Київ не здав ЗУНР, «усуси» ще повоювали б за столицю — регулярна армія, обстріляні в Першій світовій чоловіки, а не триста студентів під Крутами… Натомість Київ відкупився від поляків Західною Україною — і вона мала тепер із повним правом похмуро запитати у столиці словами класика: «Ну що, синку, допомогли тобі твої ляхи?..»

Галичина була погано інтегрована в Україну — не тільки тому, що декілька століть належала іншій імперії, а через те, що протягом ХХ століття вони з Києвом занадто часто виявлялися по різні боки барикад, накопичуючи образи. І якщо Волинь із Києвом могли знайти ниточку-зв’язку в православ’ї (Волинь була регіоном не менш релігійним за Галичину, і дбайливо зберігала свою православну приналежність і зв’язок із київською традицією), то Галичина мала ще й «свою» церкву, яка розділила долю й страждання своїх вірних. У тих стражданнях цей зв’язок і відособ­леність тільки зміцнилися. Отже, Києву галичани могли пред’явити (і пред’являли) ще й «церковний» рахунок. Звичайно, ліквідація УГКЦ та її переслідування — це політика Москви, але безпосереднім виконавцем був екзарх України, митрополит Київський і Галицький. Біди приходили з Києва, що став московською маріонеткою, «рукою Москви», яка губить своїх побратимів. Та й київські церкви — у тому числі автокефальні — не сприяли уніатам. Радше навпаки — між автокефальним рухом та греко-католиками було аж надто багато непорозумінь.

З точки зору Галичини, Київ був занадто «совєтизований» і не просто «русифікований», але «москвізований» для керування національним відродженням. У цьому судженні, на жаль, багато правди. Але історичні образи й глухе роздратування, що раз у раз демонстрували українці за Збручем, не додавали симпатій, ліпили зловісний образ «западенця-націоналіста» для залякування пост­радянського електорату. Радикальні націоналістичні настрої, чужі більшій частині совєтизованої України, здавалися їй навіть небезпечними. Додайте до цього безліч провокацій і вкрай низький рівень суспільних дискусій того часу, і вас не здивує потужне роздратування двох центрів тяжіння України — Києва і Львова.

Не знаю, чи були керівники УГКЦ свідомі того, що від їхнього успіху в Києві залежить цілісність країни? Вони, зрозуміло, виходили у першу чергу з потреб УГКЦ, адже «регіональна церква» завжди залишатиметься на марґінесах, під загрозою провінціалізації й тиску з боку національних церковних «гігантів». Поза тим, сама греко-католицька церква, лишаючись виключно «галицьким явищем», могла виявитися чинником подальшої провінціа­лізації Галичини, фактором її відокремленості й автономізації. Тенденції до цього були, і досить сильні. Не так давно в Галичині доволі активно обговорювали виокремлення, посилаючись на свою відмінність від решти України. Сам Гузар одного разу з прихованим роздратуванням зауважив: «Знаєте, ми часом любимо поговорити про те, що Галичина — це щось особливе, це „П’ємонт“, тому треба дякувати Богу, що багато галичан були змушені виїхати — вони побачили, що є на світі щось інакше, щось більше, ніж Галичина. От якби Бог цих людей ще більше перетер у тій макітрі, ще більше розсіяв — підіть, подивіться, який великий світ, який він різній, як багато в ньому праці! Ніколи не треба думати про себе, як про щось особливе, думати зверхньо».

Тепер, коли межа «усвідомленої України» пересунулася від Збруча далеко на схід від Дніпра, про це дивно згадувати. Але тоді утвердження УГКЦ на київських пагорбах, перетворення її на всеукраїнську церкву виявилося чималим внеском в інтеграцію Галичини в Україну. Залишившись регіональною, УГКЦ мала всі шанси стати вагомим фактором галицької окремішності та в перспективі, цілком можливо, сепаратизму. На щастя, на той момент «біля керма» в церкві виявилися люди, далекі від провінційності та ізоляції, люди, виховані «у розсіянні», громадяни світу, які мислили грандіозними проектами, утілювали свою мрію про національну церкву в Україні. Такою людиною, зокрема, був Любомир Гузар, який чи завдяки вихованню поза Галичиною, чи іншим обставинам зумів опинитися «по обидва боки». У Києві він знайшов те, чого йому дуже не вистачало на рідній Галичині.

«Між Києвом та Галичиною існувала дуже поважна різниця, — розповідає Блаженніший. — Знаєте, мушу сказати таку річ. Західна Україна до 1939 року чи навіть до 1943-го мала свій дуже особливий характер. Це було місце із західноєвропейською ментальністю. Львів мав такий, я би сказав, французький характер. Будинки дуже гарні, вітрини в крамницях вишукані. Люди, із якими я спілкувався до 1944 року — за польських, німецьких часів, — це була інтелігенція, одначе вони мали дуже провінційну ментальність. Думаю, це ще лишилося з австрійських часів, бо нарід, який там жив, мав дуже мало нагоди відвідувати Європу чи інші країни. Це була австрійська провінція, пізніше — польська, у кожному разі, українці були окуповані. Окупація — це не лише політичне явище, це ще й стан душі. Хоча було багато інтелігенції, як-от мої батьки та їхнє коло, ментальність міста була провінційна. Один український філософ увів таке поняття — «галичанство». Для тих людей Галичина була початком і кінцем. Натомість коли я приїхав до Києва, то зустрів тут багато людей, які, попри радянську ментальність, мали державницьке мислення. Широке мислення. Для них Україна — то було щось велике. І для мене було дуже приємно те почути. Це мені дуже подобалося у киянах. Я розумію, що коли кажу «кияни», то маю на увазі не обов’язково людей, тут роджених — вони могли бути приїжджі. Але я мав нагоду зустріти їх саме в Києві — людей, які не були аж такою мірою провінціалами».