Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

Розділ 15. Зрости у свободі

Колись давно один підпільний священик, майбутній єпископ УГКЦ, сидів на нарах і слухав майора МДБ, який несподівано розговорився. Майор сказав йому: «Ну, досягнете ви свого. Буде вам ваша церква. Але що з того? Радості вам від того все одно не буде». Через багато років по тому старий уже єпископ розповів цю історію. Не те щоб майор МДБ мав рацію. Але чомусь владиці згадалася ця сцена…

Коли «своя церква» нарешті відродилася, і хвиля ентузіазму пішла на спад, відроджена церква заповнилася людьми, які в більшості мали травмовану свідомість. Це не була ексклюзивна церковна проблема — такою склалася ситуація в усьому суспільстві. Церква виявилася тим місцем, де ця травма була особливо помітною.

Цікаво, що така медикалізація дискурсу (розмова про стан країни як «хворобливий») відбулася не відразу. На початках ішлося про те, що країну треба «розбудовувати», трохи згодом з’явилося слово «рятувати». Його часто вимовляли представники діаспори, що романтично кинулися після проголошення незалежності в різні галузі українського суспільного життя із шляхетною метою щось «повертати» та «піднімати». Утім, «рятувати» довго не протрималося — поступово затихло, утратило актуальність. Зусилля ентузіастів (як місцевих, так і приїжджих) постійно натикалися на небажання рятуватися. Чи не всі сфери суспільного життя й соціальні інститути (політичні, культурні, освітні) чинили опір «порятунку», не бажали помічати свого відчайдушного становища. Вважали, що їм «і так не зле». Багато «рятувальників» розчарувалися: хто поїхав, хто опустив руки, хто знайшов нішу, у якій міг робити те, що вважав за потрібне — створив таку собі «паралельну реальність». Але загалом країна, суспільство, влада «у єдиному пориві» відкидали пропозиції порятунку. Тоді, напевно, й відбулася ця медикалізація суспільного дискурсу: «небезпека» та «порятунок» змінилися словами «хвороби» та «лікування». У бесідах із кардиналом Гузаром ми постійно зустрічаємо ці слова, коли йдеться про будь-які прояви суспільного життя: церкви, владу, освіту.

Неможливо «вилікувати» ситуацію в будь-якій окремій царині, її треба змінювати в цілому суспільстві. Люди керуються моральними категоріями або взагалі їх не мають і у приватному, і в соціальному житті, поширюють їх на політику, фінанси, бюрократію, церкву. Усі ці інституції та галузі відповідають «соціальному зрізу» пострадянського суспільства з його хворобами. Напевно, для ентузіастів, які приїхали «будувати Україну», саме цей — суто людський — фактор виявився найбільшим шоком. Радянські люди були іншими, і, на жаль, це само собою не минало із віддаленням від дати проголошення Незалежності. Нав­паки, закріплювалося, обростало міфами про те, що «все було не так уже й погано», відтворювало себе в системі виховання й освіти, політиці та будь-яких інших суспільних стосунках. Світоглядна система (як і раніше, докорінно радянська) мімікрувала, поступалася в деталях, але надалі досить успішно зберігала себе.

Як главі церкви Гузарові доводилося стикатися з характерними проявами пострадянської ментальності. Наприклад, із інфантильною агресивністю, яка виявлялася у свавіллі й небажанні приймати ані думку іншого, ані керівні вказівки. У межах такого світогляду не було місця авторитету — був або страх, або власне бажання. Із цього виростала пострадянська релігійність із її обрядовір’ям — пошуком у церкві тільки того, у чому видно традицію, але не живу віру, не «зустріч із Христом», до якої не втомлюється закликати Блаженніший. З-поміж інших ознак такої «релігійності» — небажання йти до сповіді в упевненості, що «нічого такого я не зробив»; небажання слухати проповідь, бо священик точно «не розумніший за мене». Ми уважно придивляємося до вишивки на хоругвах і оздоб­лення великоднього кошика, зі сліпою повагою ставимося до харизматичного священика, не завважуючи його диктаторських замашок. Ми не відкидаємо язичництва, що проникає під виглядом «народної традиції» навіть під церковні склепіння. Ми настійливо бажаємо дива за будь-яку ціну. Усілякі «чудотворці» й «екзорцисти», кілометрові черги до «мощів-гастролерів», харизматичні й просто «солідні» батюшки (успішні продавці треб) росли, як гриби після дощу в пострадянських церквах. Ґрунт, підготовлений радянською системою з її догматизмом, подвійною мораллю і тотальною неповагою всіх до всіх, давав щедрі й неїстівні плоди.

Священнослужителі звично звинувачують у цих квазірелігійних і псевдохристиянських нашаруваннях атеїстичне виховання. Проблема, на жаль, глибше — і вони самі, напевно, про це здогадуються. Із «безбожництвом» вони змогли б боротися досить успішно: християнська церква здійснює свою місію дві тисячі років, за цей час, напевно, були напрацьовані методики чи не на всі випадки життя. Проблема однак не лише в чистому «безбожництві», а в комплексі радянського виховання, яке редукувало критичне мислення, здоровий глузд, довіру та ініціативу, натомість нав’язувало інтелектуальну обмеженість, комплекс неповноцінності, подвійну мораль і покірність. Неможливо змінити ситуацію в церкві, не змінивши ситуацію в суспільстві в цілому. Адже саме з соціуму приходили до церк­ви майбутні священики і єпископи.

Цей стан суспільства Блаженніший Любомир пропустив через себе. Через багато років після повернення в Україну, після того, як мрія стала дійсністю (і мрія про державну незалежність, і мрія про власну церкву на власній землі), він сумно говорить про те, що «так і залишився чужим». Так і не знайшов кола людей, у якому міг би комфортно спілкуватися. Іноді він пов’язує це з віком: йому б хотілося спілкуватися з ровесниками, у яких схожий багаж досвіду та проблеми. Але частіше він відверто говорить про те, що «не вписався». Тут не спілкуються так, як спілкуються люди у світі, який його виховав.

«Хвороби» суспільства і необхідність «лікування» — основна тема звернень і бесід Гузара після його відходу з поста Верховного архієпископа. Власне, це і було, можливо, його метою — вийти з влади, щоб узятися за дещо інші речі. Щось було в його відході від героїв братів Стругацьких, які йшли з «переднього краю прогресу», із космосу, щоб зайнятися найважливішим, яке завжди «залишається на Землі» — вихованням Справжніх Людей. Радянська культура, яка втратила почуття норми, моралі, авторитету, творчістю найкращих своїх представників «кричала» про необхідність Вчителя і Людини. Любомир Гузар покинув владу, щоб говорити з людьми. Адже між народом і владою в нашій пострадянській традиції — прірва, що виключає довіру або порозуміння, а йому було дуже важливо, щоб його почули.

Незабаром після відходу з посади Верховного архі­єпископа Любомир Гузар збирає навколо себе групу людей, яких дещо незграбно називають «моральними авторитетами» — групу «Першого грудня». Незграбно це з кількох причин: починаючи з чисто граматичної (слово «авторитет» не дуже гармонійно звучить у множині) і закінчуючи тим, що до «авторитетів» у нас специфічне ставлення — нам їх переважно нав’язували. Від слова «авторитет» завжди віяло комсомольськими зборами або криміналом. Людей, чия думка була для нас важливою, ми воліли визначати за допомогою інших слів і понять.

Кожен із представників ініціативної групи «Першого грудня» дійсно є авторитетом у своїй галузі. Усі вони чогось досягли, щось пережили і в чомусь відбулися. Ці люди представляють собою свого роду «історії інтелігентського успіху». Кожен із них відомий і має певну популярність, але зібрати їх разом, злити їхні голоси в єдиний хор зміг саме Гузар. Вони визнають, що після всіх партій, комісій, президій, до яких їх запрошували, затягували, заманювали і після яких часом дуже хотілося помити руки, запрошення в чергову «групу» спочатку не викликало особливого ентузіазму. І тільки один аргумент мав ефект — авторитет Любомира Гузара. Його ім’я було гарантією того, що це не перетвориться на маніпуляцію і не буде марною тратою часу.

У тому, що Гузар звернувся до інтелігенції, немає нічого дивного, але є своєрідна іронія: інтелігенція за радянських часів була дискредитована, і не те щоб цілком незаслужено. Та Гузар — нерадянська людина, для нього «інтелігент» — це особистість із високими моральною планкою та освітнім рівнем. Людина, яка не лише рефлексує, крає собі серце «проклятими питаннями», але діє.

Характерно, що ця група була створена в найпохмуріший «міжреволюційний» час, коли відверто насувався період реакції. Люди, що зібралися під брендом «Першого грудня», мали таку вагу в суспільстві і таку внутрішню силу, що вважалися майже недосяжними (принаймні для прямих репресій). Вони взяли на себе сміливість говорити від імені Світла перед мороком, що насувався. Не «від імені бідних» або «на захист беззахисних» — але від імені здорового глузду й на захист правди, тим самим ніби стверджуючи її наявність і «невідносність». Стверджуючи її як базову систему координат, у яких людина може зберігати свою гідність.

За кілька років по тому Гузара запитали під час інтерв’ю, чи не стала група «Першого грудня» саме тим «палієм» Революції гідності. Він ухильно відповів, що вони тільки «готували ґрунт» для змін у суспільстві. Змін у людях.

«Вирости у свободі» — незвичайна і за стилістикою, і за граматикою фраза — найкраще відображає суть тих змін. «Дайте людині вирости у свободі», — універсальний рецепт, який Блаженніший виголошував щоразу, як його засипали питаннями і скаргами з будь-якого приводу. Чи йшлося про священиків, які віддавали перевагу матеріальним благам перед служінням, чи про політиків, які «годували» виборців популістськими гаслами, роблячи на цьому свої справи, чи про виборців, які жадібно поглинали ті популістські гасла і давали можливість політикам чинити будь-що. «Дайте людині вирости у свободі», повернути собі людську подобу, почуття власної гідності. Знову стати «кимось», усвідомити себе Людиною. Знайти свій шлях і вийти з пустелі.

Усі політичні й економічні проблеми, у яких борсалася країна в «лихі 90-ті», для Гузара були не причиною, а ілюзією. Причина крилася в людині, у тому, що в неї не було можливості (а пізніше, як з’ясувалося, і бажання) «виростати у свободі». І якщо патріарх і бачив якесь соціально-політичне надзавдання церкви, то полягало воно не в поверненні вишиванок на вівтарі, а української мови — у богослужіння. Воно було в тому, щоб повернути «людському матеріалу», кинутому під час відступу СРСР, гідність, притаманну людині за правом походження — як створеній Богом за Його образом і подобою.

У промовах Блаженнішого завжди є проста, прозора конкретика, що вигідно відрізняє його від інших ораторів, які повторюють загальні фрази про знеособлені колективні «сили», «сторони конфлікту» та інші ухильні конструкції. Його незмінний успіх, ключ до «загадкового» авторитету — у чесності перед слухачем і співрозмовником. В основі формули його успіху — величезна людська сміливість.

Якби мені запропонували добрати прикметник, який найточніше відповідає образу патріарха Гузара, я б не вагалася ні секунди — безстрашний. Можливо, це результат глибокої віри в Бога, прояв специфічного фаталізму віруючої людини, яка беззастережно «йде в ім’я Господнє», озброєна упевненістю, що «на все воля Божа». Хай там як, Гузар вражає своєю сміливістю. Не «відчайдушною», а цілком «розважливою» сміливістю людини, яка робить, що має, і готова прийняти те, що буде. Для радянських людей це було неймовірним відкриттям — те, що можна так жити. «У людей усе ще багато страху», — повторює патріарх, тому одним із головних його закликів під час обох Майданів і взагалі будь-яких змін був і лишається «Не піддавайтеся страху». Це вільне перекладення заповіді папи Войтили «Не бійтеся». Цей заклик неможливо зрозуміти однозначно, як гасло революційних мас «зберігати спокій і валити режим». Сутність зводиться до простого й складного водночас стану — безстрашності людини, яка знає, що робить і розуміє, чому вона не може чинити інакше.

У Гузара цей заклик має й цілком прикладний сенс: не боятися іншої людини, точніше, не боятися вступати в контакт. «Ми маємо страх перед співрозмовником, якого виховані у свободі люди не мають, — пояснює він. — СРСР був побудований на страху. Навіть удома боялися все говорити. Пам’ятаєте, дітям у школах ставили в приклад Павлика Морозова, хлопчика, який доніс на батька? Із такими «героями» не дивно, що страх проростав усюди: що менше сказано — то краще. Три покоління виховувалося у страху перед іншими людьми. Тепер ми вже не боїмося, що нас репресують, але підсвідомо продовжуємо недовірливо ставитися одне до одного. Сподіваюся, через одне-два покоління це мине».

Проблема комунікативної неповноцінності пострадянської людини — це й особисте страждання Гузара, який «не знайшов свого кола», так і залишившись «чужим серед своїх», і та пружна стіна, у яку впиралися його глобальні проекти, включно з улюбленим дітищем кількох поколінь патріархів — єдиною Київською церквою. І ширше — єдністю українців і єдністю християн у світі. Можливо, Майдани так захоплювали Гузара саме тому, що там, на вулицях і площах, в екстремальних умовах, перед обличчям цілком певних, явних загроз ці бар’єри падали, і люди відчували і свою цінність, і співпричетність. Не перетворення на натовп, а саме причетність, у якій кожне людське «Я» не розчиняється, не тоне, але ще повніше усвідомлюється в загальній події.

Невміння розмовляти одне з одним і страх перед іншою людиною — елементарна відсутність діалогу в суспільстві. Поки цей бар’єр не здолає кожна людина на рівні міжособистісного спілкування, діалогу не буде і між різними соціальними групами. Не буде жодних докорінних змін у суспільстві, поки не впадуть ці стіни, не виштовхнемо з горла ком, що не дає вимовити потрібні слова, не спаде в м’язах напруга, і пози не стануть менш загрозливими. «Не піддаватися страху» означає не лише не боятися самому, а й не випромінювати агресію.

Тут, певно, ми знову стикаємося з ефектом «незагроженої самоідентичності»: не боятися співрозмовника, бути готовим довіритися ближньому може тільки людина, яка цілком усвідомлює власну гідність. Можливо, у цьому секрет Блаженнішого із його неймовірним, гідним подиву умінням вести бесіду. Це вміння, вироблене, за визнанням патріарха, у роки мандрів в Австрії, США, Італії, де «люди спілкувалися значно вільніше, ніж в Україні». У нас ніколи не було тієї міри свободи висловлювання, властивої західній культурі. Тут завжди було багато від «культури сорому». Радянський Союз із його «громадським осудом» і «проробками в трудовому колективі» потрапив у резонанс і багаторазово посилив традицію святенницького замовчування, прагнення «здаватися, але не бути», яке існувало на цих теренах ще до нього.

Будувати бар’єри між людьми з дитинства стало важливою обставиною радянського виховання. СРСР був кровно зацікавлений у тому, щоб ускладнити комунікацію і знизити здатність своїх громадян до солідарності. Громадське життя редукувалося й стискалося до розмірів кухні. Ці останні редути «приватного життя» лишалися цілком закритими: радянське уявлення про невтручання у приватне життя помітно відрізнялося від того, яке було звичним для людини з Європи чи США.

Образ радянського інтелігента, який рефлексує на кухні, повинен увійти в аннали соціальної психології. Розрив між «своїм життям» і реальністю був для радянської людини принципом виживання і навіть своєрідним інтелігентським шиком. Щоправда, за нього доводилося платити — зокрема, власним здоровим глуздом і невмінням домовитися з сусідом про елементарні побутові речі. Стіни між «нашим» і «не нашим колом», робітничим класом та інтелігентським «прошарком», містом і селом, між людьми різних національностей були високі й непрозорі. Соціалізм надурив навіть у цьому: жодної «соціальної рівності» тут не було. Була принципова неможливість взаємодії між різними соціальними групами і окремими їх представниками всередині цих груп, яку неухильно культивувала радянська культура. Школа створювала армію комунікативно неповноцінних людей, із дитинства «накачаних» страхом перед необхідністю розтулити рота й заговорити. Немає нічого дивного в тому, що ця комунікативна неповноцінність пострадянської людини була помічена й виведена як «проблема першого плану» людиною церкви, тому що церква — це спілкування, сопричастя, єдине Тіло. Православний богослов Іоанн Зізіулас назвав цей стан «буття як спілкування». Там, де сопричастя немає, відсутнє й повноцінне церковне, християнське життя.

«В Америці от що дуже було важливо: відвідувати вірних. І коли я став Верховним архієпископом, то казав на зібранні священиків: „Маєте парохію, знаєте границі, хто до вас належить — старайтеся відвідати кожну родину, старайтеся бути з тими людьми“, — згадує Гузар. — Я не казав чогось особливого: в Америці то була звичайна вимога до душпастиря. Але у Львові, виявилося, ні. Я так і не знаю, чому це виявилося неможливим у Львові, що їх стримувало, тих священиків. Може, для них це було чуже чи вони боялися, що їх не зрозуміють. Для нас в Америці ці візити священика були спрямовані на те, аби краще пізнати життя парафіян, дізнатися про людей — що потрібно, що їм болить, чим у кожній родині можна допомогти. А нашим священикам здавалося, що це все неприйнятно, що вони пхатимуться в чуже життя. Ніхто мені не пояснив, чому вони не хочуть того робити».

Для Гузара з його досвідом українських парафій-громад, де життя прихожан природним чином перепліталося з їхньою церковною практикою, зіткнутися з атомізацією віруючих всередині церковних громад, що перетворюють саму літургію на формальну присутність, було, напевно, серйозним ударом. Не випадково виникали програми «Жива парафія», «служіння мирян», оживали реколекційні центри — робилося все, аби дати людям відчути й усвідомити потребу в живому спілкуванні.

Гузар нарікає іноді на брак «нормальної розмови» між людьми, що належать одній церкві, що живуть, здавалося б, загальними справами і прагненнями. Кожен говорить те, що хоче чути співрозмовник, що годиться говорити, а не те, що варто було б сказати. Кожен грає роль — і нічого, крім вистави, не відбувається. Це «розриває» церкву «по вертикалі»: життя й реалії іншої верстви населення виявляються полем хіба що формальної цікавості. Священики не знають, чим живуть вірні, єпископи відірвані від реальності парафій, а миряни не надто цікавляться єпископами та їхніми рішеннями. Кожна соціальна група всередині церкви виявляється цілком самодостатньою, а їхнє спілкування зведено до ритуалізованих форм.

«Я би хотів, аби в нашій церкві відродилося нормальне синодальне життя, — зізнається патріарх. — Свого часу, за підпілля, єпископам було небезпечно спілкуватися, робити спільні акції, просто збиратися докупи. Ми змушені були починати синодальне життя майже з нуля. Думаю, уже багато в тому напрямі зроблено, але, гадаю, можна ще попрацювати. Я би хотів, щоби це було більш інтенсивно, щоби наша церковна спільнота звертала більше уваги на те, що пропонує Синод. А він, зі свого боку, повинен так діяти, щоби люди відчували, що відбувається на Синоді».

Зрештою, відкритість у спілкуванні — неодмінна умова повноцінної молитви. Адже молитва — це теж бесіда й співпричетність. Коли Гузара називають «людиною молитви», за ним визнають уміння перебувати у спілкуванні з Богом. Свідомо чи ні, багато хто дивується тому, як органічно це йому вдається. «Ви звертали увагу на те, що в молитві ми завжди говоримо Богу „Ти“? — несподівано запитав одного разу під час інтерв’ю кардинал Гузар. — Президенту ми говоримо „ви“, а Богу — „Ти“. Подумайте над цим».

Те, що заважає повноцінному християнському життю, заважає й повноцінному життю суспільства. Майдани — прекрасні, хоч і драматичні сторінки нашої історії, але й тривожні також. Їхня регулярність — свідчення того, що тільки під тиском колосальної несправедливості або великої небезпеки ми можемо довіритися одне одному, подолати бар’єр відчуження і страху перед ближнім — увійти в «громадянське сопричастя», яке так надихало нас на всіх наших майданах. Коли ми навчимося так само сприяти одне одному в «міжмайданні» періоди, у революціях потреба відпаде. Паростки цієї взаємодії та довіри Гузар із задоволенням відзначив у розвитку волонтерського руху після Революції гідності. «У ці дні ми стали краще ставитися один до одного», — це, на його думку, було найголовнішим досягненням останнього Майдану. Почуття солідарності, сопричастя в спільній справі, які зміцніли в суспільстві, змусили його одного разу сказати, що «війна може, в кінцевому підсумку, піти нам на користь». Вона змусила людей об’єднуватися, сприяти, довіряти одне одному вже не в революційному пориві, а в буденному, щоденному режимі. Зрештою спілкування, довіра, готовність і здатність до сопричастя — це і є базові прояви «любові до ближнього». Любов — це не просто почуття, емоція, яку можна зберігати глибоко в собі, щоб ніхто не дізнався. Вона цінна, тільки коли дієва. Готовність відкритися й прийняти — ось мінімальний зміст діє­слова «любити».

Готовність іти назустріч, відкриватися і приймати Любомир Гузар реалізував, зокрема, у миротворчих місіях. Примиряти доводилося багатьох. Із перших кроків рідною землею, із перших днів роботи вже у незалежній Україні складався довгий-довгий список рахунків і образ, які неможливо було залишити без уваги. Так, ще на початку 2000-х загострилося питання взаємин із поляками — на тлі реконструкції меморіалу Орлят у Львові. Дійшло до скандалу на найвищому державному рівні: президент Польщі Александр Кваснєвський скасував свій візит в Україну на знак протесту проти дій української влади щодо меморіалу. Тоді заспокійливу ноту внесли два львівські кардинали — Любомир Гузар та Мар’ян Яворський, лідери українських греко- і римо-католиків, які оголосили про свій намір здійснити поминальні молебні на місцях «спірних» поховань як українців, так і поляків. Намір було втілено: молебні проходили на території обох країн, і всюди українську сторону представляв невтомний кардинал Гузар.

«Це почалося ще за мого попередника — Блаженнішого Мирослава Івана, — згадує Любомир Гузар. — У 1987 році в Римі були присутні польські католицькі й українські греко-католицькі єпископи. Зі сторони польської був кардинал Глемп, з нашої — Любачівський. Прочитали декларації про бажання взаємного прощення і примирення. Вони казали: дивіться, німці і французи, два народи, які багато між собою воювали, дійшли до розуму і стали державними приятелями. Але важливіше, що після Вселенського собору примирилися польська і німецька церкви. Це був гарний жест — простили і просили прощення. Між українцями й поляками також були дуже прикрі моменти в історії. Я був присутній при тій зустрічі. А коли вже був при уряді (десь у 2002—2003 роках), відвідував кардинала Глемпа і сказав: „Пригадуєте?“ — „Так, — каже, — пригадую“. Але ж люди про це не знають. В Україні на той час був комуністичний режим — звідки тут мали знати про той акт примирення? Та навіть і в Польщі не знають. І ми з ним вирішили продовжувати ту роботу. Нам тоді багато вдалося досягнути. Але пізніше якось усе те трохи занехаяли. І я дуже жалкую, що ми того не продовжували. Декларації були зроблені, бо ми відчували, що як духовні люди повинні подбати, аби між нашими народами був справжній щирий мир. Але не довели того до кінця. Я тепер кажу всім, щоби думали, що з тим робити. Наші народи багато пережили, завдали один одному кривди. Навіть для Східної Європи в цілому це потрібно зробити, аби був справжній щирий мир між поляками та українцями. Як таке буде, у Європі також буде мир».

Для УГКЦ примирення з поляками було глибокою внутрішньою потребою — потребою примиритися з власним минулим. Відносини між поляками-католиками й українцями на цих землях не вичерпуються «м’ясорубкою» ХХ століття, усе почалося кількома століттями раніше. Примиритися з власним минулим, залікувати рани й подолати образи — необхідна умова для того, щоб рухатися далі, не повертаючись постійно до минулого, яке болить і не відпускає. «Минуле залишаємо Богові», — пише Блаженніший у своєму програмному зверненні до вірних «Один Божий народ у краї на Київських горах». Покаяння й прощення — той шлях, який, на переконання церк­ви, дає нам можливість жити далі, іти вперед, скинувши з плечей тягар провини й образи. Проект єдиної Київської церкви, за великим рахунком, також був проектом примирення і «входження у сопричастя» для українських церков, кожна з яких була замкнена і почасти поневолена власною історією з її хворобливими сторінками і неоплаченими рахунками.

«Людина миру» Любомир Гузар зазвичай закликав до мирних способів вирішення спірних питань. Йому подобалися Майдани в першу чергу тим, що вони сповідували саме мирний протест. Під час Революції гідності, вже ставши емеритом, Любомир Гузар разом із групою «Першого грудня» готовий був вступити в переговори й виступити посередником між владою та Майданом. Але, попри переконання, він ніколи не вимагав «миру за всяку ціну». Коли він побачив по той бік столу переговорів людей, занадто несамостійних, аби на щось зважитися, людей, які не хочуть шукати іншого виходу з кризи, крім «перемоги за будь-яку ціну», Блаженніший відмовився від миротворчих місій. «Нема з ким говорити», — ось і все, що зронив, коментуючи цю зустріч Любомир Гузар. Попри лапідарність, ці слова надали ситуації неймовірної кришталевої ясності. «Нема з ким говорити» в устах «людини миру», здатної говорити з ким завгодно, пролунало як вирок.

Коли почалася війна, патріарх-емерит викликав черговий обвал критики за відмову від лицемірно-миротворчої риторики. На його думку, якщо війна — нема ради, треба захищатися. Людина, що бачила війну, пережила на власному досвіді, назавжди залишиться її палким противником. Але агресія позбавляє вибору. Лишається тільки діяти.

До питання примирення у цій війні Гузар (несподівано для багатьох і на радість критиків) підійшов досить скептично. Екс-президент Леонід Кравчук запрошував Блаженнішого підтримати ініціативу примирення, але кардинал так і не приєднався до неї. «Я подивився й побачив, що щось воно не йде», — так він прокоментував своє рішення. Навколо цієї війни й примирення, на його думку, ви­явилося занадто багато підмін понять, прямої брехні й маніпуляцій, які перетворюють будь-які благі наміри на повну протилежність.

«Вони обіцяють нас любити, якщо ми станемо такими, як вони хочуть. Це не є правдиве прагнення миру. Мир мусить бути принциповим: ми хочемо миру, а вже тоді говоримо про умови. А не навпаки: спочатку ставимо умови, а якщо ми їх виконаємо, то тоді вони, може, погодяться. Виглядає, що це ми хочемо, ми випрошуємо в них мир, а вони його насправді не хочуть. Максимально, що можна зробити за таких умов, коли одна сторона проти замирення, — це укласти угоду про припинення бойових дій. Але не треба називати це миром. Бо то не мир, то сміх. Як на мене, наші справи виглядають досить погано: про примирення, прагнення миру говоримо ми тут. А ті, хто воює по той бік, не мають на меті жодного миру».

Небажання борсатися в словах, які не відповідають своєму значенню, небажання засмічувати зір відтінками сірого до повної втрати межі між чорним і білим, світлим і темним — мінімальна вимога душевної чистоти, від якої не варто відмовлятися за будь-яку ціну, бо вже ніколи не зможеш її повернути.

Коли В’ячеслава Брюховецького, одного з учасників групи «Першого грудня», у розмові хтось називає «моральним авторитетом», він напівжартома відповідає, що краще б йому бути кримінальним авторитетом — тоді хоч гроші водилися б. Жарт цей містить частку правди. Для пострадянської людини слово «авторитет» має довгий флер асоціацій — переважно, негативних. Це завжди фігура влади, а про владу ми ніколи не думали добре. Можливо, через те у слові «авторитет» нам відразу чується «авторитаризм».

«Авторитет» у найм’якішому, «знешкодженому» розумінні — це експерт. Він обмежується вузьким професійним полем, за межами якого сили не має. І «начальницький», і кримінальний авторитет передбачає владу, виявлену в насильстві. Цю взаємозумовленість влади й насильства ми звично позначаємо словом «авторитет». Сама любов публіки до тюремної романтики, шансону заснована на звичці до такого роду насильства і підсвідомому його схваленні. Змінити владу партійного циніка-бюрократа на специфічну «справедливість» авторитетного кримінальника — те саме, що втекти з-під влади мерзотника-шерифа з Ноттингема у ліс до Робіна Гуда. Відчувши, що рука партноменклатури знесилилася, ми тут-таки «перестрибнули» з-під неї під іншу «сильну руку», яка, як нам здавалося, забезпечувала нехай специфічний, але все ж таки «порядок». Тому важко переоцінити вплив Любомира Гузара, який укотре показав, що «може бути інакше». Його авторитет здається багатьом чимось надприроднім саме тому, що він позбавлений навіть натяку на насильство. З точки зору нашого суспільного досвіду, його авторитет є парадоксальним: до Гузара дослухаються саме тому, що його інтонація виключає безумовне підкорення. Слухач або співрозмовник сам обирає, із чим йому погоджуватися, а з чим ні. В особі патріарха авторитет не пригнічує. Навіть найбільш розлога й широка промова, проповідь чи послання не сприймається як наказ або інструкція — це завжди запрошення. В ідеалі — запрошення до дії.

Сам Гузар слово «авторитет» сприймає без сумнівних пострадянських конотацій, але його місце в сучасному світі розцінює як доволі скромне. На його думку, у наш час авторитетів немає. «У світі нема сьогодні великих постатей: мислителів, філософів, митців… Нема людського авторитету, який би заохочував людей думати над розв’язанням різних проблем — говоримо, радимося, вирішуємо… Бо ми бідні. Колись писали великі опери, а тепер не пишуть. Були часи, коли виходили видатні романи, нині ж цього немає. Є цікаві книжки, але великих немає. Просто нам так випало. В історії кожної цивілізації можна простежити такі хвилі. За триста років до Христа в Греції був період великих філософів, який через деякий час закінчився. У XVIII столітті в Західній Європі були великі богослови, а сьогодні нема. Сімдесят років тому закінчилася Друга світова війна, яка дуже сильно мобілізувала людство. Тоді була група респектабельних державних мужів — ті, хто творив нову Європу. А назвіть хоча б одну велику особу в ЄС сьогодні. Ми просто потрапили у „бідний момент“. Прийде час — будуть великі люди».

Усім, хто спілкувався з Блаженнішим Любомиром, знайома нотка м’якої іронії в його голосі. Вона підкуповує з перших слів і надає найскладнішим або навіть сакральним темам людського звучання. Патріарх ніби запрошує співрозмовника усвідомити профанність і піднес­тися над нею. У його інтонації немає гірких ноток сарказму, який мав би ефект зниження.

Буває «іронія до небес» — вираз Олександра Блока, який Дмитро Биков усупереч літературознавчій традиції пропонує вважати «криком про допомогу», оскільки ця всепоглинуща іронія позбавляє людину опори, робить «усе можливим» у цілком «достоєвському» розумінні безбожництва. Немає жодних абсолютів, меж між чорним і білим, і чорного з білим немає — є самі лише нескінченні градієнти сірого. В іронії Гузара все інакше. Можливо, тому, що в основі його слів, у їхніх глибинах — тверде знання того, на чому стоїш. Людині, що чітко знає різницю між білим і чорним, не загрожує «сіра сліпота». Наша ж повсякденна іронія, швидше, не гузарівська, а блоківська. І навіть глибше: Блок хоча б відчував необхідність кричати, усвідомлював потребу в порятунку. Ми не усвідомлюємо. Ми навчилися почуватися комфортно в цій «сірій зоні», яка породжувала у багатьох інтелігентів минулого століття відчайдушний крик. «Сірість» ми звикли пов’язувати з невисоким освітнім рівнем. Утім, це не стільки освітня, скільки моральна категорія. Вона позначає розмив «межі норми», відсутність фокусу, чіткого орієнтиру. Сірість відтворюється в сімейному колі у вигляді якихось «життєвих істин», які дорослі нав’язують дітям. Вона розповзається довкола — у політику, дружбу, на роботу, у будь-які суспільні відносини, заповнює медіа у вигляді пропаганди, ідеологічних маніпуляцій та поганого смаку. Сірість прекрасно почувається у церкві, утілена в різноманітних формах: обрядовір’ї, купівлі-продажу треб, бісогонстві, фанатичному «послухові» й такому самому фанатичному запереченні авторитету священнослужителів і цілої ієрархії.

Сірість успішно чинить спротив спробам побачити світло. Можливо, це наслідок довгого життя в умовах подвійної моралі. Люди, травмовані «моральним кодексом будівника комунізму» (чи радше розбіжністю між реальністю «будівництва» з його ж «кодексом»), із недовірою сприймають будь-які моральні імперативи. Їхнє виживання (або благополуччя) колись залежало від ступеня моральної гнучкості, тому для них «добре» те, що зручно.

Зручна зона моральної сірості для нас є зоною комфорту, і ми захищаємо своє право лишатися в ній, підозрюючи будь-які закиди всіляких «авторитетів» щодо «моралі» у брехні, маніпуляції, святенництві — тобто теж, зрештою, у брехні, просто іншої якості. Або, у найкращому випадку, вважаємо їх наївністю.

Любомир Гузар опинився в нашому дрімучому медійному полі на особливому положенні, став винятком із правил, повернув вислову «моральний авторитет» справжній зміст, позбавлений сарказму. Можливо, тому, що його репутація була й залишається абсолютно незаплямованою. Ми не маємо щодо нього підозр ані в минулому, ні в сьогоденні. Амбіції? Він був главою церкви, міг, як казали, претендувати навіть на папську тіару, а замість цього добровільно зрікся влади. Багатство? Вплив? Усе мимо. Усі спроби його скомпрометувати пропадають намарно.

Ані примітивний, ані вигадливий компромат до Блаженнішого «не лип» — навіть підозра у масонстві не зацікавила найгарячіших прибічників конспірології. Може, саме тому, що його доля така «безхмарна» — принаймні, видається такою на тлі буремного ХХ століття. Має рацію Леся Харченко: біографія кардинала Гузара таки позбавлена очевидних особистих драм. Він не був у сумнівних партіях і об’єднаннях, на ньому не залишили відбитки своїх лап спецслужби, він чистий від бруду й крові в’язниць і таборів, від підозр у вербовках та інших сумнівних угодах, на які були змушені йти навіть найкращі люди, щоби вижити у пеклі. Він (ах, щасливчик!) виявився вільний не тільки від підозрілих сторінок у біографії й ілюзорних плям на репутації — Гузар не обтяжений звичними для нас моральними травмами, через які ми не довіряємо одне одному. Ці травми, немов осколок дзеркала тролів, спотворюють наш погляд на світ і одне на одного.

Погляд Гузара здається нам свіжим — у той час, як він просто чистий. Іноді, слухаючи патріарха, ловиш себе на тому, що подумки відмахуєшся від його слів, оскільки, Боже милий, як можна бути таким наївним?!

…Але ж як можна бути такою зіпсованою? Адже ці «наївні речі» — це той гамбурзький рахунок, який у наших широтах уже давно ніхто не бере до уваги, бо ми надійно загрузли в релятивізмі — моральному, соціальному, політичному. Це ті точки опори, які допомагають відокремити грішне від праведного, ті двері, які виводять із «сірої зони» туди, де можна побачити чітку межу між білим і чорним. Те, що «приховав від сильних і відкрив малим» — чисте і ясне бачення межі між Добром і Злом. Те, за що ми, навіть ставши дорослими, досі любимо дитячі книги: доросла людина, яка знає, що «все відносно», потребує хоча б іноді острівця твердого ґрунту під ногами, на якому можна «стояти й не могти інакше».

Дотепер такий острівець у нас був (і залишається) один на всіх — бруківка Майдану Незалежності й прилеглих вулиць. Тільки там ми «стоїмо і не можемо інакше». Але якби ми знайшли «внутрішній Майдан», який завжди з тобою і на який можна спиратися, потреба поливати столичну бруківку кров’ю й «коктейлем Молотова», можливо, відпала б узагалі. «Нам не потрібен третій Майдан — давайте закінчимо другий», — закликає Гузар. Давайте закінчимо Революцію гідності, знайшовши гідність, зробивши її внутрішньою потребою і невід’ємним правом. Давайте станемо людьми.

Мудрість Гузара — це здатність перекинути місток із дитячого світу чітких ліній до світу дорослого досвіду. Патріарх не робить для цього нічого особливого і надприродного — він залишається собою і знову власним прикладом переконує нас у тому, що «так можна». Фігура Любомира Гузара постулює нормальний стан речей, при якому в людини слова, дії і думки збігаються. Для цього потрібна величезна сміливість, невідома нам, що перестрибнули з «совка» відразу в інформаційне суспільство, змінивши радянську «культуру сорому», що спирається на «громадський осуд» і «товариські суди», на іншу «культуру сорому», вибудувану навколо пошуку популярності за будь-яку ціну й прагнення «лайка». Ми перестрибнули з культури мовчання, у якій можна було базікати на кухні, але за її порогом — «тримати обличчя», прямо в культуру соцмереж, де можна так само «триндіти» будь про що й лишатися при цьому невразливим, проминувши стадію формування реальних громадянських відносин.

Мораль виходить на перший план, коли ці відносини формуються і вступають у дію, тому що вона — це договір. Для віруючої людини — це Заповіт, договір із Богом. Для будь-якого члена нормального вільного суспільства — це «межі свободи», на яких твоя свобода стикається зі свободою іншої людини.

Лідерство церкви в рейтингах довіри серед українців — це саме симптом «морального голоду», аналог «блоківського крику». За відсутності громадських договорів і чітких орієнтирів у виборі добра і зла ми покладаємося на тих, хто «відповідає за Завіт». Тут я мушу ще раз нагадати про різке падіння рівня довіри до церкви після Революції гідності. Це ніяк не було пов’язано з тим, що церква якимось не відповідним чином діяла на Майдані — навпаки, її роль оцінили дуже високо. Вона втратила свої позиції як єдиний до того моменту «гарант договору». Під час чергового революційного сплеску люди повірили в те, що вони зможуть самі сформулювати й установити для своєї країни правила гри. Якщо надія на новий договір надалі танутиме, довіра до церкви в результатах соцопитувань зростатиме. Навряд чи священнослужителям варто з того радіти, адже це означатиме не «побожність народу», як комусь здається, але бажання вірних перекласти всю відповідальність за виконання Заповіту на Бога і його земне представництво.

Заклик Гузара до Майдану («працювати так, ніби все залежить від тебе, і молитися так, ніби все залежить від Бога») можна трактувати як запрошення вийти з патерналістських уявлень про Завіт і прийняти його як сопричастя. Це залежить від твого вибору й дії, від готовності назвати Бога на «Ти» — прийняти Його як Особистість і Співрозмовника, а не як Великого Боса, який «винагороджує» або «карає» залежно від «слухняності». В одному з інтерв’ю патріарх Любомир майже зізнався в тому, що не може повірити в пекло — Бог занадто добрий, щоб допустити існування такого жахливого місця. Віра — це не репресивна машина заборон і обмежень, а свобода. За Блаженнішим, «свобода робити добро». Саме мораль, на його глибоке переконання, — підґрунтя всіх наших соціальних і політичних негараздів: «Для подолання корупції належить насамперед змінити систему виховання, заново її будувати. А це духовна, не економічна програма. У ній треба шукати ліки від корупції… Ми ж, судячи з програм реформ і взагалі настрою нашого проводу, усе робимо навпаки: спочатку економіка — а там усе само собою стане прекрасно. Не стане. Ми матимемо добру економіку тільки тоді, коли будемо мати морально здорових людей».

Корупція, популізм і безвідповідальність влади, економічна криза, плачевний стан освіти й медицини — усе це різні прояви однієї глибокої проблеми. Невміння і небажання бачити чітку межу між Добром і Злом, розгледіти у своїй маленькій щоденній рутині небесну битву між Світлом і Темрявою.

…Якби мені запропонували підібрати іменник, який найперший спадає на думку щодо образу Любомира Гузара, я б засумнівалася — на мить або дві. Мудрість? Гідність? Або, може, просто й прямо — людина? Але зрештою я би вибрала слово «свобода». Слово, яке він повторює весь час — ніби формулу життя, якою неможливо поступитися ніяк і ніколи. Це слово може втілюватися тільки в житті таких, як він, людей дії, для яких «свобода» завжди визначається через -дієслово: «свобода бути…» або, швидше, «свобода робити…».

«Чим я пишаюся? Хіба що тим, що не зробив у своєму житті нічого підлого. Про що я мрію? Я дуже хочу бути людиною». Ця фраза рефреном проходить через усі пізніші інтерв’ю й бесіди з патріархом Любомиром. «Бути людиною» — так називається одна з його книг. Так могла б називатися чи не кожна його стаття чи інтерв’ю. Ці слова можуть стати сумою всього, що він сказав і зробив. «Бути людиною» — кінцевий підсумок того, що сам він позначив словами «вирости у свободі». «Є люди, від яких ви відходите з думкою: „як це добре“ — бути людиною!» — каже Блаженніший.

Із Любомиром Гузаром можливо будь-що: ви погоджуєтеся чи не погоджуєтеся з його словами, приймаєте його думки та ідеї або критикуєте й відкидаєте їх. Ви можете вважати його наївним, несучасним, патріархальним. Але неможливо пройти повз його слова — вони все одно лишаються з вами. Щось змушує почути їх і відкласти у довгу пам’ять — про всяк випадок, аби колись повернутися до них і ще раз подумати. Щось змушує так чинити навіть запеклих критиків. Виявляється, що людина, перефразовуючи геніального Леонардо, — щось більше, ніж сума її суджень і біографічних фактів.

Можливо, «чудо» авторитету Гузара пояснюється саме цим: дивлячись на нього, ми вільно або мимоволі починаємо вірити, що бути Людиною — це направду добре.