Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

Розділ 3. ІІ Ватиканський собор: між Римом та Вавилоном

Покоління «залізних старих» дивує не стільки тим, що вони, пройшовши через війни, заслання, табори, доживають до похилого віку, скільки умінням зберегти при цьому рівну поставу, ясний розум і здатність дивитися прямо у вічі, не відводячи погляду. Може, справа в тому, що це останнє нерадянське покоління, народжене поза рабством. Через те вони й зуміли вижити в жорнах ХХ століття.

Кожного, хто спілкувався з Любомиром Гузаром, дивує те, що навіть у старості він справляє враження діяльної людини. Його улюблена частина мови — дієслово. І якби людей можна було уявити частинами мови, патріарх, поза сумнівом, був би саме дієсловом. Напевно, дається взнаки досвід раннього періоду життя, коли «вижити» означало «діяти». У буквальному розумінні цього слова — вставати і йти. Бігти. Ховатися. Долати відстані. Шукати можливості. Вирішувати.

Для Любомира Гузара це ще й «американське виховання» — вплив тих старих добрих Штатів, якими вони були всього півстоліття тому, коли ідея суспільного добробуту ще не підточила підприємницький дух, що створив «американську мрію». Тоді дія і мораль не суперечили одне одному.

Блаженнішому близька євангельська максима «віра без діла мертва». Навіть любов у його розумінні виявляється дією.

— Скажіть, як навчитися любити ближнього, — спитали його якось під час зустрічі.

Патріарх відповів лаконічно:

— Треба спробувати.

Пробувати, діяти — це земне, матеріальне втілення віри. Любомир Гузар не втомлюється повторювати, що любов до Бога чогось варта тоді, коли вона виявляється насамперед у любові до ближнього. Так само, як і любов до України.

— Любити Україну? — перепитує Блаженніший під час одного з інтерв’ю. — Вибачте, не розумію питання. Я вам так скажу: не треба любити Україну. Любіть українців. Політики часом просто сорочку на грудях рвуть: «Люб­лю Україну!» Та що з того, якщо ти не любиш українців?.. Роби для них щось добре. Отоді ти направду любиш Україну.

Ця прихильність до дії не видається дивною, зважаючи ще й на те, що світанок церковного служіння майбутнього патріарха збігся з ІІ Ватиканським собором. Священик Любомир ­Гузар повною мірою — «ровесник революції», адже ІІ Ватиканський собор, відкритий з ініціативи папи Івана ХХІІІ, тривав з 1962 по 1965 рік і мав направду революційний вплив на всю католицьку церкву. Він докорінно змінив розуміння її місії, увівши замість формули «Церква, що торжествує» (у православній традиції — «Торжество Православ’я») формулу «Церква в служінні». Церква, що торжествує, відійшла в минуле, в історію. На сцену сучасності виходила «Церква, яка діє». Тож не дивно, що люди, яких торкнувся ІІ Ватиканський собор, мимоволі несуть у собі його відблиск. Саме вони змінюють обличчя світу — і словом, і ділом. Таким для людства став невтомний місіонер, папа-мандрівник Іван Павло ІІ. Такою людиною для України став Любомир Гузар.

Українські емігранти в США, особливо греко-католики, сприймали ІІ Ватиканський собор надзвичайно гостро, оскільки він представив абсолютно свіжу доктрину католицького екуменізму[7], і, що найбільш істотно для УГКЦ, прийняв Декрет про східні церкви, який стверджував їхній статус і право зберігати власні традиції, запроваджував свободу і ясність у їхні стосунки як із православними братами в еміграції, так і з католиками латинського обряду.

Для українців, що належали до УГКЦ, «вавилонський» виклик доповнювався ще й суто церковним аспектом: католицька церква в США не мала жодного сентименту до східних співбратів. Католицька Америка була цілковито «латинською» і неохоче приймала будь-які відхилення від думки, що «католицтво» й «латинство» — синоніми. Усе ускладнювалося тим, що греко-католики не мали власних єпископів: їхні парафії входили до латинських дієцезій[8], і порядки, відповідно, їм диктували латинські єпископи. Коли родина Гузарів прибула до Америки, УГКЦ вже мала власних, окремих від римо-католицьких, єпископів, але до ІІ Ватиканського собору лишалося ще півтора десятки років.

«Ми хотіли залишатися собою, але спершу мусили відкрити, що то значить — „бути собою“, — пригадує Любомир Гузар. — Воно йшло одне з другим: у нас було зацікавлення богословське, літургійне, але це було питання й національної приналежності, і своєї особливої київської традиції. На той час у нашій церкві була традиція, яка має свою історію, — латинізація. Ми уважали, що є тим більше католиками, чим більше подібні до латинників, — у різних практиках, навіть молитовних. За моїх часів, у 50—60 роках минулого століття, близько до ІІ Ватиканського собору, стала набувати звучання інша традиція, яку розпочав митрополит Шептицький. З’явилася група духовенства, що почала шукати власної ідентичності. Ця група казала, що чим більше ми інакші від латинників, тим краще. Назагал, коли я був студентом університету у Вашингтоні в останні чотири роки моєї підготовки до священства, наші семінаристи почали цікавитися, ким ми є насправді. Ми не прагнули підкреслити свою інакшість — просто хотіли бути більше собою».

В Україні це відбувалося по-іншому. Не можна забувати того факту, що на наших землях УГКЦ офіційно було ліквідовано 1946 року, і греко-католики, щоб (як вони це бачили) захиститися від примусового переходу на православ’я, почали віддано дотримуватися латинізованих практик. Значно пізніше, у 1980—90-ті роки греко-католицьке духовенство й миряни почувалися впевненіше, бо не так уже переймалися тим, «як нам бути інакшими від православних?», а шукали тієї власної греко-католицької традиції, про яку казав митрополит Андрей Шептицький.

У Новому Світі обидва питання — стосунки з католиками й стосунки з православними — для УГКЦ виявилися вельми болючими. Особливо важко довелося греко-католикам першої хвилі еміграції, які мусили обирати між знайомим обрядом православної церкви і вірністю Святому престолу, оскільки власне греко-католицьких парафій у США на той час ще не було. Надалі, хоч вони і з’явилися, проте й досі перебували в управлінні римо-католицьких єпископів, які найчастіше вважали греко-католицьку церкву історичним непорозумінням, не виявляли прихильності й не зважали на її самобутність і традиції.

Від 60-х років ХІХ і до 10-х років ХХ століття українські греко-католики в США мали значні труднощі з улаштуванням власної церкви. Цю ситуацію, як і багато чого іншого в житті УГКЦ, змінив митрополит Андрей Шептицький, висвятивши єпископа Стефана Ортинського. Саме йому вдалося згуртувати емігрантську церкву, вільну від прямого впливу латинських єпископів. Утім, «церковну моду» диктували саме католики латинського обряду, а вони мали власні «больові точки». Приміром, одружений священик для східної церкви — православної та греко-католицької — це традиція, а для римо-католицької — скандал. Тому навіть після того, як УГКЦ в Америці усамостійнилася від римо-католицького єпископату, проблему одруженого священства це не розв’язало: греко-католицьке духовенство в США не висвячувало одружених.

Любомир Гузар, за власним твердженням, легко пройшов повз цієї колізії. «Я завжди хотів бути священиком. І я не хотів бути одруженим священиком, — зізнається він і додає жартома: — Це було дуже правильне рішення. Бачте, було кілька дівчат, з якими я міг би одружитися. Усі вони тепер удови. А я, як бачите, ще живий».

Унаслідок неприйняття одруженого духовенства частина греко-католицьких священиків (найперше ті, які приїхали до США вже одруженими) переходила до православної церкви. Приєднання до православної юрисдикції автоматично означало цілковитий розрив з рідною церквою: до ІІ Ватиканського собору такі глибокі екуменічні контакти суворо заборонялися. Ці розриви виявлялися вельми болючими: вони проходили вододілами по близьких людях, громадах, навіть по сім’ях. Нова екуменічна політика, проголошена ІІ Ватиканським собором, що визнавала за іншими християнськими церквами «сестринський» статус, помітно зменшила напруження саме в емігрантських колах.

Екуменічна ідея для українських греко-католиків була вкрай важлива не тільки в еміграції, а й на батьківщині, де УГКЦ була заборонена, а її вірні — змушені приєднатися до РПЦ (Російської православної церкви). Прийнявши доктрину про церков-сестер, Собор ніби зняв із них підозру у віровідступництві, визнавши, що вони не поривають своїх зв’язків із католицькою церквою, коли пов’язують свою практику з церквою православною.

Нарешті Декрет про східні церкви відкривав нове дихання, надавав нового змісту місії УГКЦ, виправдовуючи її існування. Ідея екуменізму дала змогу подивитися на східні церкви під новим кутом, побачити в східно-західному християнському синкретизмі модель майбутнього порозуміння. Це була ідея, яку плекав митрополит Андрей Шептицький. Ідея єдності — та частина його спадщини, яку досліджував докторант папського університету в Римі Любомир Гузар і яку він врешті доніс до берегів Дніп­ра, та вже як ідею і місію не тільки для греко-католицької церкви, а й для всіх християн України.

Не треба мати багато фантазії, щоб побачити в особливій місії східних церков виправдання унії. Це дотепер муляє очі Москві, яка повсякчас вимагає від Ватикану зректися такого шляху до єдності, засудити унію. Створюється враження, що екуменічна місія східних церков, дійсно, може мати успіх у справі поєднання християн різних традицій, тому Російська імперія зі своїм кредо «розділяти і володіти» це передчуває і чинить спротив.

Цю нову місію, надзавдання, яким Собор відкривав перспективи для розвитку східних церков, радісно вітали українські греко-католики в еміграції. Їхнє становище було дуже хитким, вони не мали до кого апелювати, щоб виправдати своє домагання «власної церкви». Православні емігрантські громади могли розраховувати на підтримку своїх центрів на батьківщині або в особі вселенського патріарха. Католицькі місії в будь-якій точці світу мали опору в Апостольській столиці. Українські греко-католики не могли покладатися ні на кого, крім себе.

Берестейська унія насправді була багато в чому політичним рішенням: вона мала забезпечити дещицю релігійних прав православної меншини на території католицької Польщі. І якщо трактувати унію виключно як тимчасовий конкордат православних із Ватиканом в обмін на захист від агресивного латинського середовища, то зі зміною історичних і політичних умов необхідність в унії дійсно видається сумнівною. Україна «возз’єдналася» в УРСР, і Київська церква також мала б «возз’єднатися» — у структурі РПЦ. Під таким кутом зору не було жодної політичної необхідності в окремій східно-католицькій церковній структурі в США — тут можна було вільно сповідувати православ’я, не вносячи сум’яття в католицькі погляди і не змушуючи себе під них прилаштовуватися. Греко-католицька церква видавалася чимось «проміжним», особливо враховуючи її прив’язку виключно до України та її політичних контекстів. Який сенс у ній поза Україною, якщо навіть в Україні вона виявилася «непотрібною» і була заборонена?

Видавши Декрет про східні церкви, що закріплював їхнє право на існування й самобутність, Собор визнавав їх вартісною частиною католицької церкви. У такий спосіб Ватикан підтвердив право УГКЦ на існування. Утративши відчуття рідної землі під ногами, УГКЦ утвердилась в універсальному католицькому церковному проекті, здобула «офіційне громадянство». Це стало особливо цінним на тлі ватиканської політики дипломатичних загравань із Москвою й РПЦ, у яких була чітка вимога до Святого престолу: жодних згадок про українських греко-католиків. Це була ключова умова приїзду на Собор делегатів-спостерігачів від РПЦ, а їхня присутність вважалася величезною перемогою ватиканської дипломатії.

Цю вимогу в цілому задовольнили. Натомість Собор прийняв Декрет про східні церкви, який, не називаючи УГКЦ, визначив їй шановане місце у структурі католицької церкви. І ще одне «натомість»: на ІІ Ватиканському соборі УГКЦ мала власну делегацію, до якої приєднався й очолив її патріарх Йосиф Сліпий.

Звільнення патріарха Йосифа з радянських таборів і його виїзд за кордон для українських греко-католиків в еміграції (в усякому разі для емігрантів третьої хвилі) стало подією, що за масштабом і важливістю не поступалася самому Собору або навіть затьмарювала його. Усю глибину і важливість Собору ще належало відчути й усвідомити, а звільнення патріарха було видимою і визначною перемогою.

Церковна атмосфера, у якій отець Любомир Гузар починав своє служіння, була насичена цим духом — перемог, змін і надій, які спонукали до дії. Ми, переживши вже не один революційний підйом, знаємо це п’янке відчуття. Усвідомлення власної сили, духовне піднесення людини, яка розуміє, що в неї на очах і її руками твориться Історія. Відчуття відповідальності, яка лягає на твої плечі, — але цей тягар не пригинає до землі, а навпаки — змушує розправити крила.

Варто зауважити, що в ті часи, коли відбувався Собор (як це часто трапляється з великими історичними подіями), греко-католики в еміграції не могли об’єктивно оцінити ситуацію. Вони були надто занурені у власні проблеми й болюче реагували на окремі дражливі питання. Їхні громади залишалися досить замкнутими, а у свідомості формувалася (чи, радше, зміцнювалася) специфічна провінційність — упевненість у тому, що світ, який перебуває за межами символічної ойкумени, має другорядне значення. На жаль, українська провінційність, плоди якої ми пожинаємо досі, не долалася самим фактом розсіювання. Відчуття, що у Ватикані недостатньо зважають на греко-католиків, поступаються з політичних міркувань їхніми потребами і навіть нехтують стражданнями братів на батьківщині, не дозволяло діас­порі подивитися на події Собору неупереджено й щиро.

«У тому часі з’явилася стаття дуже поважного священика в журналі „Сучасність“, що виходив у Мюнхені, — згадує Любомир Гузар. — Стаття мала назву „Собор, який для нас не відбувся“. Я гадаю, про „не відбувся“ автор трішки пересолив, — але хіба що трішки. На початках Собор властиво не мав впливу на нас, на УГКЦ на поселеннях. А в Україні взагалі не могли знати, що діється. Як мені здається сьогодні, ми якось не досить серйозно поставилися тоді до Собору. Причина може бути така: перший документ, який видав Собор, стосувався літургічного життя в латинській церкві. У ньому були відповіді на різні питання, що торкалися римо-католицьких практик, які нашій церкві були цілковито чужі. Наприклад, Римо-католицька церква століттями уживала тільки латину, а Собор вирішив, що богослужіння можуть бути також на мовах народів, де вони служать. Для нас таке рішення цілковито зайве, бо ми уже століттями правили церковнослов’янською, а дехто вже й сучасною українською мовою. Зрозумілою мовою. Ми тоді відчули і так потрактували цілу ситуацію навколо Собору, що він занадто скерований на потреби Римо-католицької церкви, а нас, може, хіба принагідно торкнеться. Це було найперше вражіння.

Згодом ми зацікавилися двома документами — про церкви східної традиції, і, ще більше, про екуменізм. Але ці документи появилися в останній рік роботи Собору, під сам кінець. Тобто ми відчували, що щось трапилося, Собор відбувся. Але миряни не відчули цієї події. Уже піз­ніше, із часом, коли священики вже вивчали тексти, історію того Собору, то вони почали інакше оцінювати, бачити, що це була направду велика церковна подія. А я тоді — скажу за себе — не відчував».

Із часом Любомир Гузар став — і донині лишається — пропагандистом цього Собору. «Ми все ще не повністю увійшли в дух ІІ Ватиканського собору. Нам треба духовно користати з того, що Святий Дух говорив церкві через цей Собор», — стверджує він. Глибше усвідомити й проводити в життя рішення Собору — це відчути себе частиною великої спільної справи, частиною всесвітньої церкви і повною мірою стати нею.

Готовність узяти на свої плечі відповідальність за щось більше, ніж ти сам, — ознака зрілості. Готовність до участі в глобальному проекті — ознака впевненості в собі. У тому, що ти не розчинишся, не загубишся у великому світі, якщо відкриєшся йому, що ти цілком усвідомлюєш себе — і залишишся собою. Провінційність, якою б травмою вона не була породжена, має бути подолана заради майбутнього. «Увійти в Дух Собору», пройнятися його універсальними ідеями, узяти на себе його місійні надзавдання — не найгірший спосіб християнину вийти в широкий світ.