Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

Розділ 2. Україна небесна

Переїхавши до США, родина Гузарів оселилася в цілком емігрантському районі Нью-Йорка — Брукліні. Юнак, не гаючи часу, узявся до втілення своєї дитячої мрії. Уже за три тижні по переїзді він був зарахований до семінарії св. Василя у Стемфорді, штат Коннектикут. Тут знову-таки допомогли ділові якості батька і специфічне українське (навіть більшою мірою галицьке) вміння знаходити, підтримувати й використовувати особисті зв’язки. Здібність, загострена необхідністю вижити в чужому середовищі.

На той час українці прибували до США не на пусте місце. Це була третя хвиля української еміграції, і на новій батьківщині переселенці вже знаходили невеликі, але активні осередки земляків. Біженці тяжіли до цих осередків, що було цілком природно: тут на них очікували підтримка й знайомства, що полегшувало процес адаптації, їм допомагали облаштуватися на новому місці. Утім, для українців цими суто практичними міркуваннями все не обмежувалося.

Перші дві хвилі української еміграції до США були дуже різними, і кожна у свій спосіб доповнювала іншу. Першою хвилею до Америки їхали трудові мігранти у пошуках заробітку, утікаючи від злиднів. Другою хвилею до США прибули переважно «політичні» — люди, які втікали від Громадянської війни та переслідувань з боку радянської або польської влади. Саме другій хвилі громади Нового Світу завдячували за приплив інтелігенції — людей із доброю освітою, переконаннями та організаторськими вміннями. Ці переселенці великою мірою ідеологізували та політизували життя в еміграції, саме завдяки їм церковні громади стали справжніми осередками українства.

Нарешті наймасовішою, найстрокатішою і, мабуть, найжахливішою була третя хвиля української еміграції, спричинена Другою світовою війною та приходом радянської влади на Західну Україну. На відміну від перших двох хвиль, для яких переїзд до нових місць був кроком вибору або, принаймні, усвідомленої долі, із третьою хвилею прибули люди, для яких це називалося втечею. Близько трьохсот тисяч людей — наляканих, травмованих, дезорієнтованих, закинуло на чужину зовсім не з їхньої волі. Тут були ті, хто втікав від німців і від «совітів», остарбайтери, вояки, в’язні концтаборів. У цій хвилі, як відзначають учасники тих подій, була величезна кількість молоді — фактично дітей, які дуже швидко подорослішали на війні. Рано відірвані від коріння, вони пройшли через випробування, часом занадто тяжкі для незміцнілих душ. Прибувши на нову батьківщину і звільнившись від необхідності весь час боронитися й боротися за виживання, ці підлітки швидко втрачали ґрунт під ногами.

Прибульці до США розділялися на тих, хто «лишався», і тих, хто «ішов» — розчинявся в новому середовищі, асимілювався. Останніх ті, хто лишався у діаспорі, вважали «втраченими». Таких у цій третій хвилі еміграції було, за свідченнями діаспорних істориків, доволі багато. Ці люди, позбувшись загрози смерті чи репатріації, наглядачів та страху, який змушував триматися зграєю і не втрачати відчуття ліктя, губили й саму необхідність лишатися разом. Ба навіть більше — вони втікали від свого минулого в надії почати нове життя «з чистого аркуша».

Для тих, хто лишався, така втеча була не лише втратою — її сприймали як зраду, яку пояснювали моральною нестійкістю та відірваністю від коріння. На міграції люди розділилися на тих, хто віддано беріг своє, лишався собою, і тих, хто занехаяв себе. Від таких чітких і доволі різких визначень дещо відгонить психологією гетто — але інакше, напевно, бути й не могло. Діаспорні осередки завжди протистоять асиміляції, а на той час таке протистояння мало особливий надрив, оскільки йшлося про велику кількість людей, насильно позбавлених батьківщини. Люди, що потрапили дітьми в цю хвилю, пригадують, яке велике значення мало для них лишатися у колі «своїх», спілкуватися, брати участь у дитячих та молодіжних організаціях, регулярно відвідувати осередки. І яким презирством обливали тих, хто чинив інакше, занадто відкриваючись новому середовищу, віддаючись спілкуванню з американцями. Ті, хто лишався, сприймали інший вибір якщо не з підлітковою однозначністю — як зраду, то все одно з осудом.

Любомир Гузар, як і вся його родина, опинився серед тих, хто лишався. Власне, більшість біженців з числа інтелігенції обирала цей шлях. «Лишатися» означало весь час підтримувати своє українство «в тонусі». «Удома мама змушувала нас говорити тільки українською, — згадує Блаженніший. — Причому вимагала дуже чистої мови. Аж надто чистої. Якщо в українській мові є відповідник, то слово іншомовного походження вживати було не можна». Ці мамині уроки рідної мови даються взнаки й дотепер.

Намагання українців зберегти себе не було для Америки таким уже екзотичним — так чинили й інші емігранти, що підтримували зв’язки відповідно до національного походження. Хіба от в українців по Другій світовій це виходило дещо надривно, адже обставини їхнього переїзду були доволі драматичні. Америка тих часів була схожа на справжній Вавилон, у якому вже відбувалося змішання мов. Країна емігрантів не вимагала від своїх нових мешканців відмовлятися від власної ідентичності, але в той же час вони мали поєднувати своє (якщо зуміють) зі спільною американською ідеєю, закладеною та проповідуваною Батьками-Засновниками. Згідно з ідеологічною докт­риною «плавильного тигля», емігранти будь-якої етнічної приналежності творили єдину американську націю. Їхня ідентичність — національна, мовна, релігійна — поважалася, але лишалася чимось другорядним порівняно з тим, що всі вони відтепер американці. У прагненні створити єдину американську націю США не дуже відрізнялися від СРСР з його ідеєю «радянської нації», от, правда, методи були цілком відмінні. Американська політика безпосередньо не спрямувалася на асиміляцію — принаймні, насильства над особистістю та її правами годі було шукати. Але асиміляція відбувалася сама собою, якщо людина не робила свідомих дій, аби протистояти втраті себе.

Для більшості мігрантів намагання триматися разом було почасти фольклорним, почасти діловим: їм подобалося співати народних пісень, відчуваючи свою «інакшість», вони підтримували одне одного «як браття». З часом така сама атмосфера запанувала й в українських осередках. Але нові емігранти шукали не лише можливості зібратися й поспівати, вони намагалися відтворити навколо себе світ, який утратили, який був би для них рідним острівцем в океані чужого. Рятівним шматочком простору, де все є так, як має бути. Ці люди, як ніхто інший, трималися за своє розуміння того, «як має бути», яке давало відчуття правильності власного життя. Зрештою, цілком можливо, що саме це їх і рятувало. Вони, як колись у таборах для переміщених осіб, трималися купи, визначаючи «свого» за мовою та релігійними переконаннями. Ці люди відтворювали у своїх громадах Україну такою, якої їм хотілося і, можливо, якої не було насправді ніколи й ніде. Але головне те, що на той момент вони цілком мали рацію: України більше не було. Власне, українці перетворилися на «народ у розсіянні», і з усіх прибулих до Америки до кінця це усвідомлювали тільки емігранти третьої хвилі.

Із тим, що українці виявилися «народом у розсіянні», позбавленим власної землі, пов’язаний специфічний пафос обожнення України. Політизація церковного життя і спричинені тим конфлікти почалися ще за другої хвилі еміграції. Проте лише після утвердження СРСР на теренах України ця тенденція сягнула розцвіту. Звідси ми маємо дещо дивні для християнства лозунги про «народ-мученик», «українську Голгофу», «Воскрес Христос — воскресне Україна». Усе це поза українським історичним контекстом видається майже язичництвом або принаймні анахронізмом, адже більшість європейських націй «відхворіли» на це ще в ХІХ столітті. Але тут аналогія з поляками, сербами чи мадярами помітно кульгає, оскільки ми маємо справу не так із риторикою націоналізму, як із риторикою народу в розсіянні. Люди, що втратили свій «Град Земний», знаходять його відблиск у сяянні «Града Небесного».

Українці асоціюють свою націю з Богом у своєрідний спосіб. Цю асоціацію не варто розглядати в контексті християнських доктрин, інакше вона дійсно може викликати праведний гнів. Для українця в еміграції віра ставала частиною внутрішньої батьківщини, вона мала відчутний матеріальний зв’язок зі «своєю» церковною обрядовою традицією. У літургійному ритуалі відтворювалося не лише поєднання людини і Небесного Отця, але також людини та її втраченої земної батьківщини-Матері. Образ Богородиці, дуже популярний в українському християнстві та взагалі у нашій культурі, недарма є символом України — від мозаїк Софії Київської до мозаїк Святої Софії в Римі.

Українські громади, які гуртувалися навколо релігійних осередків, відтворювали в собі й у такий спосіб зберігали Україну. Можна припустити, що в цих громадах підміняли релігію політикою, Бога — Україною, живу віру — звичаями й обрядами. Так воно й було, судячи з того, що між священиками та особливо затятими патріотами час від часу спалахували конфлікти щодо підміни вчення церкви політичними гаслами — нехай і дуже приємними українському вуху. Утім, на тлі цих колізій вдалося вберегти і церкву, й український дух.

Україна з дому, куди всі прагнули і сподівалися повернутися (не цього року, так наступного, не наступного — то пізніше), поступово віддалялася за обрій сподівань, перетворюючись на «землю обітовану». І від того відданість цій Україні, як небесній Батьківщині, набувала ще більшого смислу й ваги. Діяльність зі збереження цієї «внутрішньої України» часом перетворювалася на служіння. У діаспорних громадах укупі зі «співочими товариствами» та гуртками народного танцю, дитячим дозвіллям та пляцками обов’язково знаходилося місце для «залишку Ізраїлева» — того малого числа вірних та відданих, які мали за місію пронести через вавилонський полон чисту, не заплямовану впливами окупантів і гонителів Україну. Тих, у кого не могло бути в мові місця «бібліотекарю» чи «біноклю» — мали право на існування лише «книговод» та «далекогляд», про який тепер з усмішкою згадує патріарх Гузар. Так само нічого не можна змінити в мові богослужіння або в паролі, за яким свій упізнає свого. У космополітичному середовищі «країни емігрантів» українці лишалися діаспорою, частково — доволі ортодоксальною. Із потягом до рафінованої чистоти свого «вчення», підозріливим ставленням до тих, хто відкривається зовнішнім впливам і сприйняттям асиміляції мало не як зради.

«Що означає «стати американцем»? — розмірковує Блаженніший в одному з інтерв’ю. — Наслідувати німця, чи голландця, чи англійця, який просто приїхав до Америки на сто років раніше? Тепер я теж говоритиму тільки англійською, буду поводитися, на мою думку, як справжній американець. А при тому втрачу себе… В Америці є українці і «з п’ятого покоління», і «з першого покоління». Наприкінці ХІХ століття з України туди прибуло багато людей. Вони тяжко працювали: це були прикрі часи індустріалізації Америки. Наші емігранти не знали мови, не були ніяк захищені — народ не мав тих прав, які має сьогодні. Багато дітей тоді соромилися власних батьків, — мовляв, вони такі селюки, не знають англійської. Але їхні діти вже цікавилися, хто вони і звідки. Уже в 30-х роках минулого століття українці почали збиратися, проводити конкурси хорового співу, українського танцю — робити все, щоб повернутися до своєї культури, відчути, що вони є хтось. …До асиміляції схильні тільки люди духовно бідні. Вони не мають почуття ідентичності, мавпують те, що, на їхню думку, робить із них американців: мати дороге авто, жити в певному районі, говорити гарною англійською».

Будь-яка людина, котра приїжджає до Америки і входить до американської спільноти, потрапляє в такий «плавильний котел». Кожен сам обирає — залишатися собою чи заперечити своє походження. Однак, забуваючи власну культуру, емігрант збіднює Америку. Порядні американці залишилися тими, ким були. Своєю культурою людина має збагатити нову батьківщину — у цьому завжди була сила Америки.

«Я не заперечую американських вартостей, навпаки, пишаюся ними, почуваюся одним із членів великої націо­нальної родини, але я також від себе щось додав. От, наприклад, коли ми, східні католики, приїхали до Америки, то там думали: якщо католик — значить латинник. Минуло багато часу, поки вони зрозуміли, що я, східний католик, маю іншу традицію, інший спів, інше богослов’я — і цим збагачую і католицьку церкву, і американську культуру. Якби я почав мавпувати латинників — що я приніс би іншим? Хіба що кількість, але не духовне збагачення».

З одного боку, подібне ставлення до асиміляції можна пов’язати з небажанням втратити вірних і парафії за кордоном. З іншого, свого часу саме завдяки такій політиці українцям у діаспорі вдалося зберегти і власну церкву, і дещо таке, що допомогло Україні вже за часів Незалежності згадати себе й відродитися. «Нашою Батьківщиною були культура, мова, церква», — згадує Блаженніший, адже УГКЦ — унікальний, виключно український церковний проект, в існування якого — так само, як в існування України, — багато хто у світі не міг і дотепер не може повірити чи змиритися з цим.

Це об’єднання доль церкви і нації не могло не набути видимих форм у житті громад і навіть у церковній проповіді. Водночас специфічна психологія «залишку Ізраї­лева» ще неодноразово дасться взнаки тим, хто таки повернеться до свого «Єрусалима». Зокрема Любомирові Гузару, який не знайде в реальній Україні ані того космополітизму і свободи, що були притаманні американській культурі, ані тієї рафінованої України, яку консервували і сповідували у діаспорі. За багато-багато років, уже будучи патріархом-емеритом[4], він визнає, що дотепер не почувається вповні вдома. Усюди у світі йому було «не зле», але «остаточно добре», як має бути, на його думку, вдома, так і не відбулося. Може, саме через те, що його Батьківщина — не лише «дім Отця», а й «дім Матері-України», наша земля завжди була й лишається для нього чимось «небесним», чого на землі годі знайти.

Стемфорд, із яким пов’язані молоді роки майбутнього патріарха й кардинала Любомира Гузара, був одним із доволі «вкорінених» українських осередків у США — українці-емігранти селилися тут від початку ХХ століття. На їхню духовну потребу тут утворилася і динамічно розвивалася протягом першої половини століття греко-католицька парафія, зокрема, зусиллям апостольського екзарха для українців у США Костянтина Богачевського, який також був емігрантом-утікачем «другої хвилі» — від переслідувань з боку польського уряду у 1920-х роках. Його працею була створена семінарія і коледж, де навчався майбутній патріарх УГКЦ і де згодом екзарх Семфордський Амвросій Сенишин висвятив молодого ліценціата[5] богослов’я Любомира Гузара на священика Стемфордської єпархії.

Молодий семінарист і згодом священик Любомир Гузар брав активну участь у влаштуванні українських громад, відтворенні національних форм життя «в мініатюрі»: залучався до роботи у молодіжних організаціях, служив капеланом у виховній оселі СУМ. Ці патріотичні організації на еміграції брали на себе дозвілля дітей, чиї батьки тяжко працювали: повоєнна Америка була ще далека від тих ідеалів суспільного добробуту, яких вона сягнула у наші дні. Утім, за спогадами Блаженнішого, значна частина українських мігрантів страждала навіть не через те, що доводилося тяжко працювати, а через незвичний спосіб життя — у мегаполісах із чужим укладом. Українські дитячі та молодіжні об’єднання брали на себе принаймні частину цієї проблеми, влаштовуючи літні табори та інші форми організації дитячого дозвілля. У такий спосіб вирішувалася як проблема вільного часу дітей, чиї батьки фізично не мали змоги приділяти їм достатньо уваги, так і проблема наслідування України — збереження її культурної традиції й мови, гуртування навколо української ідеї.

Першу парохію[6] Любомир Гузар отримав саме в такому українському культурному центрі — «на Союзівці», оселі Українського народного союзу, розташованій у гарному курортному містечку Кергонксон. Заснований на початку 1950-х, український культурний центр «Союзівка» дотепер лишається однією з провідних організацій діаспори у США. Він був створений як модель України «в мініатюрі»: кожна його будівля дістала назву одного з регіонів України. Сюди часто приїздив батько майбутнього патріарха, так само, як багато інших українців. Одного разу приятель Ярослава Гузара, співдиректор «Союзівки», запропонував йому запросити сина-священика відправляти недільні служби для відвідувачів. Згодом на «Союзівці» утворилася парафія Пресвятої Трійці.

На перший погляд, це видається дещо іграшково-пасторальним — «Україна» на 250 акрах популярного курорту, танцювальні гуртки та саркастично оспівані класиком «співочі товариства». Утім для людей, які тяжко працювали й більшість часу перебували в чужому середовищі, такі реконструкції давали відчуття затишку, частково навіть відчуття рідного дому, серцем якого був вівтар. Церковні громади втілювали щось дуже близьке до ідеалу життя спільноти як великої родини, об’єднаної пошаною до небесного Батька — Бога і земної матері — України.

«З мого досвіду я сказав би, що на загал у США в нас було дуже добре парафіяльне життя, — згадує Гузар. — Наші громади в 1950—60-х роках були живі, гарно організовані, мали свої школи, плекали благодійництво. Їхній дух дуже залежав від священика. Він вів свої громади. Священики також між собою спілкувалися. Я дуже радо відвідував своїх сусідів — два з них були значно старші за мене, а третій був доволі старший. Були й мої ровесники. Ми радо спілкувалися зі старшими священиками, а вони були до нас відкриті. Це було щось особливе й дуже гарне — відчувати цю товариськість. Ми навіть відновили священиче товариство св. Андрея (воно колись існувало в Україні, і деякі наші старші співбрати, що були священиками ще до війни, знали, як то було. Вони нам розповіли — і ми старалися продовжувати його на поселеннях). Наша мета була — триматися разом».

Цей ідеал «життя—спілкування» для Блаженнішого залишився ідеалом, який він прагнув — як багато інших напрацювань — перенести й приживити на українському ґрунті.