Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

Розділ 13. Спадщина князя Володимира. «Один Божий народ у краї на Київських горах»

Пам’ятник святому Володимиру дивиться зі своєї гірки в блакитну далину Лівобережжя або, на нашому відтинку історичної реальності, швидше, на джунглі столичних спальних районів. Цей вид має дивовижний стереоскопічний або радше ретроскопічний ефект. Дивишся начебто очима князя — і перед тобою дійсно розгортається блакитна далечінь, і здається, що немає жодних перешкод погляду, ніщо його не перехопить. Але погляд квапливого перехожого «впирається» у реальність спальних районів, і ця перспектива апелює вже не так до великого князя, як до наступників, що постали на закладеному ним наріжному камені Київської церкви.

Тут, на Лівому березі, на тому фронтирі, який окреслює погляд рівноапостольного князя, був побудований Пат­ріарший собор Української греко-католицької церкви. Керівництво УГКЦ було офіційно перенесено не просто до Києва, але саме на Лівобережжя. Цей «крок на Схід» викликав чимало суперечок. Те, що храм збудували саме на Лівому березі, навіть не подумали розглядати, як простий збіг обставин, пов’язаний, приміром, із тим, що на правому березі занадто тісно, до того ж, висока конкуренція серед охочих будуватися, не говорячи вже про ціни на землю й упередження київської влади щодо греко-католиків. Факт будівництва собору на Лівому березі був витлумачений від початку до кінця в символічному ключі — як «крок на Схід». На «споконвічно православні землі», де ніколи «не ступала нога уніата», де їхня поява розцінювалася не інакше, як «експансія». Знову замиготів в ефірі «католицький прозелітизм»[22], уже призабутий за десять років, що відокремлювали вихід УГКЦ із катакомб від закладення наріжного каменя київського Патріаршого собору.

Звичайно, Гузар чудово розумів, на що йшов і якою буде реакція з боку «борців за канонічне православ’я». Але Блаженніший прагнув підкреслити той факт, що по обидва боки Дніпра — одна й та сама країна, один і той самий народ. Те, що можливо й доречно по один бік цієї умовної межі, доцільно та можливо й по інший. Усі, хто кинувся захищати «канонічну територію» Московської патріархії від уніатів після того, як вони «форсували Дніпро», підкреслювали цю межу і тим самим зміцнювали її. Натомість греко-католики її заперечували. Уздовж кожного кордону, який ділив Україну на Схід і Захід, ще до першого пострілу на Донбасі велася запекла незрима війна — в умах і душах. Якщо й була в «кроці на Схід» якась провокація з боку греко-католиків, вона проявилася несподівано: змусила виявити факт війни в головах тих, хто в ній кровно зацікавлений. Найперше — захисників «канонічної території» (не «святої віри», яку вони демонстративно підносили на прапорах, а саме «території»). Треба зазначити, що кількість вірних Московського патріархату на Лівобережжі на той час була порівняно невелика. Найбільшою мірою це стосується Донбасу, який завжди мав строкату карту релігійних уподобань із явною домінантою на користь протестантизму й синкретичних культів. Говорити про прозелітизм серед населення, мало охопленого церковною місією, начебто не доводилося. Проте це населення підпадало під визначення «потенційні парафіяни» — цей дещо смішний вислів завжди був зручним приводом для захисту своїх територій. Звісно, коли хтось хоче зберегти за собою чи зазіхнути на чужу територію, він завжди апелює до якихось міфічних «інтересів населення». Отже, щодо Лівобережжя не відбувалося нічого особливого — імперія просто не бажала поступатися шматком мапи.

Наріжний камінь майбутнього Патріаршого собору Воскресіння Христового було освячено в жовтні 2002 року. Будівництво тривало понад десять років. Собор освятили в дні святкування 1025-річчя Хрещення Русі, оздоблювальні роботи до того моменту ще не завершили. На тлі будівництва інших київських храмів того ж періоду це був справжній «довгобуд», який відсилає нас до традицій будівництва середньовічних соборів. При цьому модерна архітектура була принциповим вибором, і сам Гузар неодноразово на цьому наголошував: головний храм греко-католиків має об’єднувати в собі традицію і сучасність, утілювати тяглість, послідовність як істотну для сучасної України форму єдності.

Коли собор добудували, Блаженніший Любомир Гузар уже склав із себе повноваження Верховного архієпископа УГКЦ. Він міг дозволити собі піти на спочинок: собор на Лівому березі став рискою, яка гідно підводила підсумок його праці на посаді глави церкви. Утім головне було в тому, що цей камінь символізував, — єдність, яка, за висловом Блаженнішого, є «природою патріархату». Українська церква повинна була відбутися саме в єдності й усвідомити себе як щось ціле й унікальне в патріаршому статусі. Як сама Україна мала відбутися — єдина в розмаїтті навколо своєї давньої столиці.

На ІІІ сесії Собору УГКЦ 2002 року ухвалили рішення про «довершення структури УГКЦ у статусі патріархату». Щодо нього списів зламали, напевно, не менше, ніж щодо «лівобережного» собору. І тут стріли летіли не тільки з боку недоброзичливців та ідеологічних противників, але й від внутрішніх критиків, які вбачали в патріархальному статусі сепаратистські тенденції щодо Ватикану. До речі, Римська курія теж мала такі підозри. В ідеї патріархату УГКЦ вбачали загрозу послаблення зв’язків зі Святим престолом, привнесення націоналізму в церкву і віровчення, посягання на «канонічну територію» Московського патріархату, а також спробу пропагувати унію. Тобто ця ідея була атакована з усіх боків, і зсередини церкви також.

Ідею патріархату довелося довго й обережно пояснювати і прихильникам, і супротивникам «сепаратизму». Варто зазначити, що думка про відокремлення від Ватикану не давала спокою гарячим головам в УГКЦ, готовим будь-якої миті пригадати Апостольській столиці її лагідну Ostpolitik. Цей запал не проминув у греко-католиків до цього дня і час від часу вихлюпується назовні, коли Ватикан занадто відверто заграє з Москвою. З іншого боку, було чимало противників патріархату, які бачили загрозу в цих сепаратистських тенденціях, бо Ватикан лишався гарантією того, що місцеві українські владики не нароблять нехай самостійних, але надто вже великих дурниць. Недовіра до влади, у тому числі до влади Святого престолу, резонувала з недовірою до себе й своїх, і це перетворювало ідею патріархату УГКЦ на місце пристрасті й міфотворчості.

Обидві позиції потребували примирення заради того, щоб іти вперед, це була чергова перемога внутрішньої дип­ломатії Блаженнішого. Йому вдалося чітко розставити акценти, заспокоївши одних, дещо притишивши спритність інших і, головне, переконавши в тому, що патріархат «усім піде на користь». Крім того, він однаково не «впаде в руки» до того моменту, допоки народ Божий, який є церк­вою, не буде до цього готовий. Патріархат залишився позначеною Гузаром перспективою, дороговказом, який він передав своєму наступнику перед тим, як піти на спочинок.

Питання про патріархат постійно з’являлося у порядку денному Блаженнішого в останні роки на посаді глави церкви. Він закликав вірних УГКЦ не вбачати в патріархаті ні нагороди, ні погрози, ні перемоги, ні самоцілі. Патріархат потрібен як засіб: він повинен допомогти церкві усвідомити себе і своє місце, більш ефективно впроваджувати свою місію та йти до єдності. «У ХХ столітті нам „світило“ здійснення двох великих мрій, — писав Блаженніший у пастирському посланні «Про утвердження патріаршого устрою УГКЦ». — Перша мрія державна, загальнонародна: незалежність держави. Спроби утвердити самостійну державу робилися вже в 1920-х, а пізніше — у 1940-х роках. Проте тільки наприкінці століття таке прагнення, за яке потерпіло, а то й віддало життя стільки людей, за Божою благодаттю стало реальністю: від 1991 року ми маємо самостійну, незалежну Українську державу. Отже, мрія державного характеру нашого народу здійснилася.

Друга мрія церковна: повний розквіт нашої церкви через створення патріархату. Ця мрія розвивалася паралельно у двох гілках київської традиції нашої церкви: серед православних та греко-католиків. І одні, і другі думали про це, бажали цього, чекали нагоди для здійснення цієї мрії».

Видається, що Гузар фактично повторює популярну в українському православ’ї думку «незалежній державі — свою церкву», але робить це з надзвичайною витонченістю. У такий спосіб патріархат виявляється не просто залежним від політичних успіхів і не «паралельним» процесом державотворчості — від успіху церковного проекту може залежати й успіх проекту державного. Адже замало оголосити про свою незалежність, її потрібно усвідомити, забезпечити зсередини.

У цієї ідеї в цьому контексті є одна цікава роль: слова про мрії — не просто «красивість». Мрія — це те, що дає людям натхнення. Так само, як факт повернення УГКЦ до Києва й до статусу української, а не регіональної (тим більше — не «закордонної») церкви, статус патріархату повинен стати етапом вже не у відродженні, але в розвитку УГКЦ. Відновлення Київської кафедри, усього того, що було втрачено переважно у ХХ столітті — це повернення до якоїсь «нульової позначки». А патріархат задуманий стати віхою всього історичного розвитку УГКЦ, починаючи від Берестейської унії. Кроком у майбутнє.

Те, що УГКЦ — це Київська церква, наступниця Володимирового хрещення, патріарх Гузар жодного разу не ставив під сумнів. Зі студентських років він жив із цією думкою. Саме заради цього він поїхав закінчувати богословську освіту до Рима, коли виявилося, що в Нью-Йорку вивчати східну традицію не випадає. У Папському університеті він зміг досліджувати те, що цікавило найбільше, — спадок Шептицького. Візія УГКЦ, сформована митрополитом Андреєм, давала відповіді на актуальні для отця Любомира питання про Київську церкву і можливість діа­логу з православними київської традиції. Нарешті в тому, що вихід церкви з підпілля відбувся саме на тлі святкування 1000-літнього ювілею хрещення Русі, є виразний символізм. А в тому, як Москва вирішувала «проблему уніатів», було багато спільного з тим, як вона вирішувала «проблему України» взагалі, що створювало виразне враження про спільність історичних доль церкви й народу.

Ідеологічні викладки, характерні для сучасних московських пропагандистів, про те, що ніякої «України» немає, що це «штучне утворення», «частина російського народу», яка тривалий час зазнавала чужоземних впливів, виникли не вчора. Ці думки нуртували у великоруських умах і лунали з різних приводів не одну сотню років. «Відсутність» України, її «штучність», мантра про «російське місто Київ» — це намагання розширити не лише російську територію, але й поглибити її історію. Імперія існує не тільки в просторі, але й у часі. Вона потребує коріння і бажано «божественного походження», хоча б апостольського. І все, що в цьому плані має Росія, — це Україна. Існування окремої України (як і окремої української церкви) забирає в Росії та РПЦ «право первородства». Тому немає в імперській міфології місця ані Україні й українцям, «вигаданим австрійським генштабом», ані УГКЦ — такій самій «вигадці Заходу». Поглинути все це, «возз’єднатися» — це цілком гідна для Російської імперії й історично виправдана мета, бо без цього претензії самої Росії «міліють» відразу на кілька століть і втрачають забагато символічного капіталу. Москві було дуже важливо (і до сьогодні актуальність не втрачено) утримати Київ у своєму виключному і неподільному історичному користуванні. Тому не тільки греко-католики «не мають права» на Київську спадщину, але й сама Україна «не має права» розпоряджатися власною традицією.

Отже, немає нічого дивного в тому, що період виходу УГКЦ з підпілля позначився величезними труднощами у відносинах із РПЦ і її наступницею УПЦ МП. Непросто складалися взаємини і з автокефальним православним рухом. Із подібними труднощами Любомир Гузар стикався ще у США. За його визнанням, бажання присвятити свою наукову роботу екуменічним ідеям Шептицького постало не тільки з дитячого спогаду про те, як він його бачив чи з розповідей старших священиків і мирян, які знали митрополита. До цього його спонукав травматичний до­свід власного спілкування з православними українцями на еміграції.

«У мене були дуже різні досвіди спілкування з православними, — згадує Блаженніший. — Я спілкувався відкрито, коли була нагода, із майбутнім патріархом Мстиславом[23]. Він відвідував нашу громаду на „Союзівці“. То була українська громада, у якій я був парохом. А оскільки там були й православні, я звернувся до Мстислава і просив, аби він прислав священика, який би служив православним на Великдень. Тобто ми спілкувалися і не заважали один одному. Та були й прикрі моменти. Тепер навіть смішно згадувати, а тоді це було дуже неприємно. Ми мали освячувати будівлю — народний дім, відкритий для цілої громади. Ми вирішили, що освячувати мають священики обох конфесій. Але тоді прийшла вказівка: так, нехай освячують і католицький священик, і православний, але кожен окремо. Це було й дивно, і смішно, і прикро — ми мали це робити так, аби навіть по одному коридору не проходити. Усе було дуже по-різному в тих стосунках. Наприклад, я опікувався дитячим табором, він був на території моєї парохії. Я доглядав католицьку молодь, а був священик, який відповідав за православну, і ми дуже гарно спілкувалися між собою. Але якось той священик захворів, і його заступав інший — то він намагався мене не помі­чати, не хтів зі мною говорити».

Це розділення, яке пройшло по самому тілу української церкви, дуже тривожило молодого Гузара. Він бачив у ньому якусь порочність і штучність. Воно могло і мало бути подоланим.

Історичних причин у цього поділу і відчуження багато: деякі з них дуже глибокі, а деякі — дуже свіжі. В основі — те саме горезвісне українське «положення між», що змушує нас протягом усієї історії коливатися між Сходом і Заходом. Ці коливання даються взнаки в найрізноманітніших формах і в найнесподіваніших соціальних групах, у тому числі в церковній історії та сучасності. Берестейська унія, один із таких проявів, — не перший і не останній в історії Київської церкви. Перебування в орбіті Західної Європи — для нас така сама історична даність, як і намагання Москви затвердити свою владу над київськими землями. І церква у цьому процесі грала часом визначальну роль. Москва сперечалася з Константинополем за православну церкву, і це так само ділило Київ на «західний» та «східний» табори протягом століть. На користь єдності з Москвою завжди були спільність походження й військова сила, а на користь єдності із Заходом — духовна спільність із грецьким світом, визначена фактом хрещення й місіонерством, державно-політична єдність із західними країнами, а також закореніла відраза Києва до Орди, надто відчутної в політиці Русі Московської.

Ми не перше покоління мешканців Київської Русі, яке змушене робити вибір між Сходом і Заходом, спостерігати за тим, як пролягають лінії розривів по територіях, родинах, дружніх зв’язках, по людських долях. Ми не перші, хто робить вибір і схиляється на той чи інший бік, наражаючись на нерозуміння і ворожість тих, хто обрав протилежне. Ми просто забули або відкинули досвід тих, хто пройшов через усе це раніше.

Берестейська унія — лише один із таких прикладів. Вона стала свого часу викликом не лише для Московської церкви, яка намагалася поширити духовний вплив на правобережну частину Київської церкви, а й випробуванням для самої Київської церкви — і поділила її. Утім «різність», що стала наслідком історичних процесів, не є вироком: єдність можлива і між різними. Відчуження можна подолати. Необхідність спілкування між церквами київської традиції (до якого б «крила» чи історичної течії вони не належали) безсумнівна, бо й самі церкви, і суспільство в цілому потерпають через церковно-політичні маніпуляції. Проста думка про те, що «разом ми сильніші», доповнюється підозрою, що саме через це будь-які спроби об’єднання наражаються на перешкоди. До того ж, церковне питання — надто зручне знаряддя для політиків, і легко передбачити, що ця «зручність» скінчиться, якщо церкви увійдуть у мирне спілкування.

Ідея такого спілкування не була вигадкою Блаженнішого Любомира. Вона майже така сама за віком, як і Бере­стейська унія. Патріарх часто згадує про своїх попередників: «У ті часи були два славних митрополити Київських — православний Петро Могила і греко-католицький Велямин Рутський. Ті мудрі люди сказали собі: „Треба, щоби Русь із Руссю говорила“. Почали шукати розв’язки і визнали: найкраще було би, якби ми об’єдналися в патріархаті, бо це типова для східної церкви структура. Люди, які мають таке саме богослов’я, таку саму канонічну структуру, духовність, мають об’єднатися. Отже, обидва владики сказали собі: „Працюймо над тим“. Але, на жаль, тоді нічого не вийшло».

На київських пагорбах Любомир Гузар з’явився не з порожніми руками і не в пошуках «зачіпок» чи якихось виправдань, що дозволяють греко-католикам «бути». Він приїхав із пропозицією одночасно утопічною, амбітною й привабливою — ідеєю єдиної Київської церкви Володимирового хрещення, яка об’єднала б і православну, і католицьку гілки. Це була пропозиція рівного рівним. І в той же час така пропозиція не могла бути сформульована ніким іншим, бо більше ніхто з глав українських церков не мав такої стратегічної широти погляду або, можливо, безкомпромісної сміливості.

Сама ситуація в тогочасній українській церкві викликала стійку асоціацію із ходінням по граблях і порочному колу водночас, і була очевидною необхідність свіжої ідеї, нестандартного ходу, щоб як не вирішити проблему остаточно, то хоча б подивитися на неї з іншої точки зору.

Кожна гілка Київської церкви по-своєму незавершена, кожна орієнтується на певну традицію і відповідає на певний ідеологічний запит. У цьому немає нічого дивного і протиприродного для країни з такою історією і територією, як Україна — прикордонної, перемішаної, вимореної та заново заселеної. Духовно «уніфікувати» це населення під одну з ідеологій або навіть християнських традицій не видається можливим, принаймні на короткій історичній дистанції. Але якщо не можна всіх «зробити однаковими», це зовсім не означає, що всі різні не можуть бути рівні — разом, у єдності. Якщо кожну українську церкву київської традиції, яка претендує на статус «єдино правильної», вважати однією з гілок, разом вони можуть скласти дерево, яке й буде Київською церквою, єдиною у розмаїтті, корінням вростаючи у Володимирове хрещення.

Загалом, оговтавшись від ефекту несподіванки, викликаного пропозицією про єдину Київську церкву Володимирового хрещення, визнали, що ідея цікава. І не тільки в церковному, але й у політичному плані. Крім того, саме на церковному «фронті» нашої країни не вщухали (і досі не вщухають) «незримі бої». І якщо доктрина «рус­ского мира» мала право на існування, то чому не розглянути й альтернативну пропозицію? Можливо, вона коштувала б Україні не так дорого, як церковно-політичний проект «Єдиної Русі».

«Одночасні зусилля церков дали б можливість досягти важливих цілей, — писав Блаженніший. — Так, по-перше, нормалізація стосунків між історичними гілками Київської церкви й формування державно-церковних стосунків допомогло б уникнути непотрібної втрати сил на суперництво церков одна з одною і всіх разом — із державою. Цим самим українські церкви вагомим чином посприяли би консолідації нації й подоланню її регіональних та ідеологічних суперечностей. По-друге, згадана нормалізація міжцерковних стосунків не дозволила би в черговий раз перетворити Україну на поле суперництва між впливовими державами. Кожна з церков, прощаючись із традицією підпорядкування політичним інтересам чужих держав, могла б спрямувати налагоджені взаємокорисні зв’язки із різними народами на благо своєї держави».

Цих слів досить, щоб зрозуміти, чому ідеї, висловлені Блаженнішим у програмному зверненні «Один Божий народ у краї на Київських горах», спричинили опір. За ідеєю єдиної Київської церкви так очевидно проглядає натяк на єдину Україну, що вона просто не могла не зустріти спротиву. Формально проект оскаржували історики й богослови, але підґрунтя в цього опору було відверто ідеологічним і навіть політичним. Комусь муляла українська єдність, бо основою політики імперій завжди було «розділяй і володарюй». У релігійно-церковній розділеності України імперія бачила занадто зручний інструмент впливу на ситуацію, щоб отак запросто дозволити вибити його в себе з рук. Ці міркування доповнювалися амбіціями інших «учасників регати», упевнених, що їм не треба жодних «єднань», якщо це тільки не приєднання до них, «найправильніших» і/або «канонічних». Рівень церковного діалогу приблизно відповідав рівню суспільної дискусії в цілому. Грали свою роль і взаємні підозри, і тут греко-католики мали, мабуть, найслабші позиції, тому що були «чужими», «сторонніми». Головними антагоністами на київському релігійному полі на той час були «моспатріархісти» й «автокефали». Між ними дискусія точилася давно, за загальними й прийнятним для обох сторін правилами — як театральна постановка в комедії дель арте, де кожна маска передбачувано поводиться і вимовляє звичні репліки. Усе це були люди, які давно одне одного знали, закінчували ті самі семінарії, а перед тим — одні й ті самі радянські школи. Із невеликим додатком дисидентів серед «автокефалів», яких переважно не надто випускали наперед. І невеликим додатком політтехнологів — переважно серед «моспатріархістів», які найчастіше задавали висоту тону не тільки в міжцерковному діалозі, але й усередині самої церкви. Усе це були ігри добре знайомих якщо не людей, то типажів, на звичному обом командам політичному полі. У цих постановок не було мети «домовитися», «примиритися» чи зробити якусь «спільну справу». Будь-які спроби зрушити діалог із мертвої точки впиралися в те, що Мирослав Маринович якось у розмові влучно назвав «проблемою нульової суми», яка діяла у пострадянських умах. «Міжрелігійний діалог того часу був торжеством „нульової суми“, — каже він. Це означало, як у голлівудському фільмі, що „вижити має тільки один“. Кожна поступка — маленька поразка, кожна маленька поразка — маленький виграш противника, кожен його маленький виграш — крок до вашої повної поразки. „Нульова сума“ означає, що перемога — зовсім не „одна на всіх“, як писав найбільший романтик радянської поезії Булат Окуджава. Вона просто одна. І дістанеться — уся до краплинки — тільки одному. А переможеному не залишиться нічого. Крім горя, само собою».

У такій атмосфері й за таких обставин не те що неможливі ані повноцінний діалог, ані спільні проекти. Власне, атмосфера була ще одним сумним спадком СРСР — симптомом хвороби суспільства, про яку не втомлюється повторювати Блаженніший Любомир. Можливо, у своєму проекті єдиної Київської церкви він бачив майданчик, на якому можна було б «обкатати» рецепти лікування цієї хвороби не лише для церкви — для суспільства і країни в цілому. Але все, що він пропонував, натикалося на стіну або «нульової суми» (у пропагандистський штамп про те, що «уніати хочуть підпорядкувати нас усіх Ватикану»), або, у найкращому випадку, — у тонкі богословські матерії, інтелігентну переконаність у тому, що жодні проекти єдності неможливі, поки не вирішені принципові розбіжності між західною та східною церквою. Протиріччя, яким тисяча років!.. Тобто в обох випадках — і в кращому, і в гіршому — відповідь була «ніколи».

Головною «страшилкою» православних ідеологів стало те, що уніати всіх затягують у «єдність із Римом», у підпорядкування Святому престолу. У її авторстві сумніву не виникає — свою ідентичність на жорсткому протиставленні й протистоянні з Римом (у церковному полі) і Заходом (у політичному) будувала і будує Москва. Оскільки Київ був нею «присвоєний», то і йому належало як вогню боятися всього римського попри те, що київська традиція має власний, відмінний від московського, досвід спілкування із Римом і Заходом.

«Ідея єдиної церкви Київської традиції виросла з концепції митрополита Андрея Шептицького, духовну спадщину котрого ретельно студіював владика Любомир Гузар, — розповідає архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Ігор (Ісіченко). — Пригадаймо, що митрополит Шептицький навіть згоджувався прийняти предстоятельство православного архієрея як патріарха об’єднаної церкви. Водночас ми маємо зрозуміти, що для обох митрополитів (і Шептицького, і Гузара) не існує церкви поза єдністю з Апостольським престолом, і подолання православно-католицьких антагонізмів передбачало б визнання пріоритету римського архієрея.

Для більшості українців, вихованих тенденційними історичними моделями, у яких Рим зображувався споконвічним ворогом нашого народу, це становить істотну психологічну проблему. Але поміркуймо над тим, хто й коли нав’язав нам ці тенденційні моделі з символічним образом Тараса Бульби, який убиває свого сина за зраду віри. Для офіційної ідеології Російської імперії, особливо після польського Листопадового повстання 1830—1831 років, а відтак і для східноукраїнських романтиків та слов’янофілів католицизм ототожнювався із втратою національної ідентичності, із духовною експансією Польщі. Комуністи, зупинені у серпні 1920 року „чудом над Віслою“ в їхньому загарбницькому поході на Захід, перейняли й посилили цю пропагандистську модель. Але весь досвід церковних рухів ХХ століття, а вже тепер і початку ХХІ століття, відкриває нам мудру проникливість ­В’ячеслава Липинського, у якого мені особливо подобається фраза: „Тільки ж не та релігія і церква нам у нашій світській боротьбі за Україну допоможе, яка буде найбільше національна та найбільше українська і яка в ім’я націо­налізму буде визнавати всіх наших отаманів і толе­рувати наші руїнницькі національні прикмети; не та, яка в себе вбере найбільше елементу земного, світського, політичного і якої пастирі захочуть зайняти (кажучи фіґурально) місце офіцерів ґенерального штабу і до наших плянів військових вмішати своє зовсім не військове реліґійне діло, а та, яка найкраще навчить своїх вірних в їх світській боротьбі за українську державу виконувати вічні і загальнолюдські закони творчої громадської моралі“. Це писалося на початку 1920-х років. Писалося не космополітом чи лібералом, а фундатором модерного українського націоналізму. І скажіть, що це не лунає актуально майже сторіччя по тому!

Треба вміти читати знаки історії та вириватися з полону романтичних міфів. Місце УГКЦ в нашій релігійній реальності, її виняткова місія у формуванні галицької ментальності й плеканні національної культури не дозволяють відводити їй периферійну роль, а тим більше ставлять під сумнів продуктивність творення „помісних церков“ на противагу УГКЦ. Ґенерація митрополита Любомира Гузара і його ровесників з УКЦ в діяспорі та катакомбної церк­ви в Україні подарувала нам унікальний духовний досвід, котрий продовжується й розвивається сучасною УГКЦ. Наразі я не знаю іншого духовного націотворчого досвіду (не віртуального, а реального, присутнього в нашій країні), котрий би можна було з ним зіставити. Відтак елементарна чесність перед Богом і перед собою самими спонукає нас прийняти цей досвід та знайти форми долучення до його розвитку».

Невміння або небажання «читати знаки часу» виявляло інерцію церковно-ідеологічного поля Києва. Тут усі звикли до «боїв без правил» між прихильниками «слов’янської єдності» і «національного православ’я», які доволі лицемірно називалися «міжправославним діалогом». Насправді такий статус-кво багатьох влаштовував, і не тільки політиків, яким було зручно використовувати «церковну карту» у своїх ідеологічних розкладах. Церковні групи так само, як і політичні, звикли «орієнтуватися на свого виборця». Для політиків природно апелювати до «свого» електорату, але церква, здавалося б, прагне бути сіллю землі, однією для всіх, не ділити Божий народ на «своїх» і «чужих». Утім, як виявилося, у нашій традиції церковна політика — це перш за все політика. І в церкві вона така сама, як у світському полі. Цьому немає сенсу ні дивуватися, ні обурюватися: і там, і там діють люди, які закінчували одні й ті самі школи, які належать до одного суспільства, до тієї самої політичної культури.

Є спокуса вважати, що пропозиція такого роду єдності була передчасною. До цієї думки Україні ще належало дорости, позбувшись дорогою купи хвороб. Коли цю думку тільки озвучили, за свідченням Гузара, вона знайшла розуміння і підтримку в очільників усіх трьох православних гілок Київської церкви. І митрополит Володимир, і патріарх Філарет, і митрополит Мефодій вислухали ці пропозиції прихильно. Вдалося навіть домовитися про контакти між духовенством. Але раптово щось сталося. Ідея зближення українських церков здалася «несвоєчасною» або «шкідливою» комусь, кого це не стосувалося безпосередньо. Втрутилася зовнішня сила — і, швидше за все, не одна. Утім зусилля, спрямовані на зближення, не пропали намарно. Крига поступово танула, відлига триває принаймні між греко-католиками та представниками автокефального крила українського православ’я. На освяченні Патріаршого собору УГКЦ були присутні офіційні особи УПЦ КП — це стало важливим знаком якщо ще не примирення, то, принаймні, прийняття. До цілковитого примирення, не кажучи вже про єдність, шлях ще довгий. На щастя, є ознаки відмови від принципу «нульової суми», а також здогадка про те, що сучасний світ і українські реалії диктують нові умови: протиборство інституцій та ієрархій стає все менш зрозумілим і актуальним, а «горизонтальні» моделі солідарності навпаки — затребувані більше.

Минуло порівняно небагато часу, і приблизно через десять років після публікації «Одного Божого Народу…» на хвилі піднесення і солідарності Революції гідності, на тлі війни ідея церковної єдності заволоділа умами і почала пробиватися в мейнстрим. «Насправді в Україні християнські конфесії східної традиції мають походження від єдиного київського митрополичого кореня, — вважає протоієрей УПЦ МП Георгій Коваленко, ректор Відкритого університету Святої Софії-Премудрості. — Якщо дивитися в історію, то початок греко-католицької ієрархії дав київський митрополит, який прийняв унію з Римом, ієрархія Московського патріархату починається від київського мит­рополита, який переїхав на Схід, ієрархія Української православної церкви веде свою історію від київського митрополита, якого висвятив єрусалимський патріарх на прохання гетьмана Петра Сагайдачного.

Так, ми з одного кореня, але це вже різні гілки на одному стовбурі. Не можна взяти — і просто з’єднати всі гілки в одне дерево. Неможливо застосовувати сьогодні середньовічні чи імперсько-тоталітарні методи — усіх силоміць загнати в одну структуру, а незгодних просто винищити. Треба шукати такий формат єдності, який не знищить нашої унікальності. Треба уникати ідей ексклюзивістських та ізоляціоністських, треба поважати інші традиції. Поважаючи унікальність кожного, можна шукати те, що нас єднатиме. Такий формат існує в політичному просторі — він більш плюральний, тут можливо триматися різних точок зору, належати до різних партій, але бути частиною єдиної політичної системи і патріотом єдиної країни.

Приналежність до єдиного кореня, до єдиного Володимирового хрещення може бути основою єднання. Але необов’язково всіх об’єднувати в одну структуру, бо насправді розділення відбулися: деяким із них роки, а деяким — століття, тож кожен із нащадків може претендувати лише на свою частину, а не на все ціле.

Що нам заважає шукати таких шляхів? Те, що в кожній із конфесій є певні сили, які відмовлять іншим у праві на існування. Всередині кожної конфесії нам треба вибудовувати нове богослов’я, яке б не розпалювало міжконфесійну ворожнечу, а формувало позитивний, добрий погляд на того, хто належить до іншої конфесії. Богословіє любові, поваги і спільного служіння Богові, країні і ближньому».

На думку отця Георгія, ідея єдності носилася в повітрі відразу після Революції гідності. А потім почалася війна, яка радикалізувала настрої. Уточню: не просто «потім», а «саме тому».

Пропозиція Гузара наче не передбачала необхідності всім вишикуватися й перейти під владу Апостольської столиці, прийняти версію Непорочного зачаття Діви Марії чи католицький варіант філіокве[24]. Цей проект єдності не вимагав відмови від своїх традицій, переконань і, тим більше, доктрин. Радше навпаки.

«Надійний християнський світ в Україні можна забезпечити лише на шляху врахування інтересів кожної із зацікавлених сторін. На користь такого підходу промовляє не тільки євангельська культура, яка вміє побачити силу у слабості, а й досвід сучасної цивілізації у сфері залагодження конфліктів», — пише патріарх ­Любомир у посланні «Один Божий народ у краї на Київських горах». Він знає, про що каже, адже греко-католики самі ходять між Сциллою і Харибдою, зберігаючи свою східну ідентичність, грецьку традицію в лоні переважно латинської церкви. Вони робили це на теренах Польщі, пристрасно прихильної до своєї латинської традиції. Вони зберігали свою самобутність в еміграції під владою римо-католицьких єпископів, які не надто зважали на їхні «особливості» і часто-густо бачили в них чи то рудимент, то чи то взагалі мало не єресь. Греко-католикам добре відомо, як то «бути іншими» — і при тому залишатися в єдності. І це непросто, але, зрештою, можливо, якщо добре знаєш, на чому стоїш сам.

УГКЦ було що запропонувати в загальну скарбничку єдності, примирення та подолання протиріч у критичних умовах «зіткнення культур». Греко-католики пройшли через це, виходячи з підпілля і повертаючись із еміграції. Керівництво УГКЦ на момент входження до Києва мало вже чималий досвід подолання конфліктів, пов’язаних як із радянськими травмами, так і з ідеологічними інтервенціями. Примиривши всередині себе людей, переповнених взаємними образами, вони могли і були готові брати участь у наступному етапі — на рівні цілої країни. Так, серед них було доволі людей, яких цілком задовольняло нормальне життя у власній провінції — географічний або духовній. Ідеї галицького сепаратизму не зникли і час від часу прориваються в ефір. Але провід УГКЦ намагається маргіналізувати ці висловлювання. На чолі церкви стали люди, готові працювати на єдність, і їм принаймні вдалося компенсувати провінційні тенденції частини власної пастви. Це свідчить зокрема про те, що за будь-якого «опору матеріалу», маючи по-різному налаштований народ у власній спільноті, можна ставити далекі цілі й досягати їх. Якщо поводитися мудро. Зрештою, розколів у нас вже досить — може, варто спробувати чогось іншого? Єдина необхідна умова — розуміння всіх потенційних учасників цього проекту, їхня готовність «працювати на результат», щире прагнення будувати спільну справу. Допоки для людей більше важить те, що їх розділяє, ніж те, що їх об’єднує, жодні складні й великі проекти неможливі.

Що було і залишається найскладнішим у всіх об’єднавчих проектах — це притаманна пострадянській свідомості властивість будувати самоідентифікацію на відмінностях. Можливо, саме цей ефект описує Мирослав Маринович, говорячи про проблеми «загроженої самоідентифікації».

«Було кілька фігур в ієрархії УГКЦ, які продемонстрували, що незагрожена ідентичність — ліки від агресії, — пояснює Мирослав Маринович. — Агресія з’являється тоді, коли людина або невпевнена у своїй ідентичності, або це „неофіт“, для якого все навколо містить загрозу. Юнаком я обстоював свою ідентичність у Києві — це був „вічний бій“, адреналін. А тепер я не потребую цієї агресії. Я впевнений у своїй ідентичності. А ще почала змінюватися формула доб­ра народу. Спочатку ми мали відродження націоналізму, а концепція добра нації — це принцип „доданої вартості“, коли нема переможців і переможених, коли від співпраці виграють усі. Тепер прийшла думка, що мир у державі є благом для народу. Ми розуміємо, що всі виграємо від миру, від можливості щось будувати разом. Якщо говорити про масову українську свідомість (не окремі маргінальні групи, а саме настрої мас), ми почали усвідомлювати, що мир іде нам на користь. А на тлі цієї думки постають фігури, які уособлюють цю лінію миру та спільності».

У цьому, можливо, і полягає сила і легендарна сміливість Гузара: він добре знає, «на чому стоїть». Саме тому в його пропозиціях не знаходиш ані найменшої загрози. «Людина миру» Любомир Гузар кожною своєю появою знімав підозри і напругу — спочатку в Києві, а там і все далі на Сході. Він невтомно подорожував Україною, повторюючи в цьому патріарха Йосифа, який своїми пересуваннями «зшивав» розсіяну по цілій планеті церкву, відображаючи в українській мініатюрі невпинне пересування світом папи-мандрівника Войтили. Власне, його поява знімала настороженість і ворожість, їм на зміну приходили безтурботність і надія.

Проект київської церковної єдності був пропозицією, що долала принцип «нульової суми». Від цього мали виграти всі: і УГКЦ, і православні церкви (незалежно від пат­ріархійної приналежності), і ціла країна. Від нього міг виграти весь християнський світ. Для Гузара ідея Київської єдності не була ані «вигадкою», ані оригінальним проектом. Тут проявляється спадкоємність, уміння бути послідовним, працювати на мету, яка була сформульована до тебе, і, можливо, буде реалізована вже після тебе.

Масштаб цього проекту в задумі перевершує суто українські інтереси. У глобальному надзавданні Київської єдності Гузар бачив новий горизонт для УГКЦ. Вона могла стати майданчиком для експерименту й відпрацювання діалогу між Східною і Західною церквами. «Між греко-католиками (під впливом латинської традиції) і православними існують поважні відмінності, що позначається на взаємовідносинах, — говорить він. — Тепер постала велика проблема: як усі ті елементи зібрати, щоб була єдність, — саме єдність, а не „однаковість“. Хоча дехто вважає, що маємо бути всі однакові, від краю до краю. На щастя, це думка не більшості.

До сьогодні, на жаль, на мою скромну думку, не зроб­лено достатньо, щоб створити візію, якою має бути єдність Христової церкви, що зберігала б специфіку кожної помісної Церкви, яка має власну богословську, обрядову традицію, мову, літургіку тощо. Одні наполягають на окремішності, інші на однаковості. Немає якоїсь сконцентрованої праці над тим, щоб показати церкву одною, але у складових частинах різноманітною».

Урешті-решт, для УГКЦ це «справа честі». Слід дати зрозуміти, переконати людей у тому, що унія — це не лайливе слово. Що б не писали в Баламандських угодах[25] і Гаванській декларації, унія — не «історична помилка». Не можна нав’язувати унію, як не можна нав’язувати будь-яку форму єдності, але в ненасильницької формі вона має право на існування. Вона може бути «контактною зоною» і позитивним прикладом співіснування в одній структурі двох традицій, які досі вважалися взаємовиключними і навіть ворожими.

«Цивілізоване вирішення долі Київської церкви може стати справжньою «лабораторією екуменізму», по­збавленого ультимативності й сповненого духом співпраці та партнерства. Гармонійні інклюзивні форми об’єднання Київської церкви (наприклад, у формі єдиного патріархату — наскрізній історичній візії українців ще з ХVІІ століття) завдяки унікальній співпричасній відкритості могли б стати шансом для центрів християнства зустрітися на його терені, щоб врешті-решт знайти нові екуменічні моделі порозуміння», — вважає кардинал Гузар.

Для Римської курії, у якій досі сильні тенденції до неприйняття такого «компромісу», як східна католицька церк-ва, що зберігає свої грецькі традиції, це стало б доказом того, що такі проекти не лише мають право на існування — вони мають оригінальні завдання у католицькій церкві, такі, як практична реалізація ідей ІІ Ватиканського собору й католицького універсалізму. Як необхідний для розвитку екуменічного процесу приклад того, що в католицькій картині світу можливе співіснування «різних і рівних». Причому це позитивний приклад не тільки для церкви, але для всього світу, що глобалізується і часто підміняє ідею глобалізації уніфікацією.

Проект Київської церковної єдності був і залишається, напевно, найдорожчим серцю Блаженнішого Любомира. Це ідея, до якої він, людина похилого віку й обмежених фізичних можливостей, ставши емеритом, постійно повертається у розмовах і публікаціях, немов намагається пояснити те, чого ми ще не зрозуміли чи до чого не були готові тоді, коли він уперше її виголосив. Гузар повторює ці думки, відточує формулювання, аби зробити їх більш прозорими і чіткими, залучити до дискусії найширшу ауди­торію. Він прагне нав’язати нам звичку думати про себе, як про частину великого, глобального проекту, на який несоромно працювати, до якого має сенс докластися, заради якого можна боротися зі своїми травмами.

Єдність церков Київської традиції видавалася — і досі так є — дещо утопічною попри те, що зближення (особливо на тлі драматичних подій останніх років) поступово відбувається. Можливо, грає роль те, що радянська «картина перемоги» як торжества «нульової суми» поступово витісняється з поля суспільної дискусії стратегією win-win[26]. Так, питання «хто буде головним?» досі хвилює тих, хто претендує на владу, але все менше турбує людей. Ці настрої поступово проникають навіть у відносно легко маніпульовані церковні громади. На тлі цих процесів можна припускати, що рано чи пізно проект єдності виявиться затребуваним. Київську єдність можна мислити церковно, а можна ширше: побачити у своєму «положенні між» не гірку долю неприкаяності, непотрібності й «недобуття», але перспективу й виклик. Тому що «між», якщо відкинути «буфер» і «транзит», є місцем контакту. Місцем діалогу, примирення, взаєморозуміння.

Найкраще цю думку, напевно, проілюструвала б маловідома сторінка дуже різних біографій: зустрічі двох великих старців — Блаженнішого митрополита Володимира Сабодана і патріарха Любомира Гузара. За визнанням Гузара, ці рідкісні зустрічі мали суто духовний характер: «Це були зустрічі з духовною Людиною, Божою людиною». Офіційне життя церков, церковна політика минали не завжди гладко, іноді навіть конфліктно, але в особистих зустрічах двох предстоятелів ніколи не було напруги. Коли дві «людини молитви» сходилися разом, політика виявлялася безсилою і зайвою.

Факт цих особистих зустрічей не надто афішувався — переважно через те, що подібні контакти могли бути використані політичними противниками митрополита Володимира. Натомість у такій зустрічі є щось довершене: Володимир Сабодан («людина-іменник») і Любомир Гузар («людина-дієслово») ніби складаються у ясне, змістовне речення.