Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

Розділ 14. «Його прощальний уклін»

Одного разу Блаженніший розповів, що, коли вперше після повернення приїхав до Галича, на могили предків, відчув жах від того, настільки занедбаним виявився цвинтар. «Боже милий, невже не можна щось зробити, аби тримати те все в порядку?» — гірко промовив він і тут-таки сам пояснив це тим, що подібне ставлення до могил — це ставлення до самої пам’яті, до свого коріння: «Робилося все, аби людина забула, хто вона, звідки, аби втратила зв’язок зі своїм».

Це був доволі точний діагноз, поставлений пострадян­ському суспільству. Виховання в СРСР формувало специфічне ставлення до минулого: воно легко міфологізувалося, перетворювалося на догму і, головне, підказувало виправдання. Для багатьох людей пам’ять іноді виявлялася занадто болючою, гнітючою чи небезпечною, щоб її трепетно берегти. Натовпи наших мертвих досі залишаються непохованими — і в прямому, і в переносному значенні. Цілі цвинтарі міцно забуті й забудовані офісними центрами — така собі втілена в бетоні метафора.

Пам’ять для тих, хто вийшов із СРСР, — непросте випробування. Не тільки тому, що ми відірвані від коренів непереможними об’єктивними силами (перемішуванням, геноцидами, депортаціями, терором, насильницькими переселеннями). Є й суб’єктивні причини, і вони істотніші за об’єктивні. Майже кожна сім’я мала власну драму, усі ми спадкоємці або катів, або жертв, або «соглашенцев». Усім є, що приховувати. Не тільки «щоб інші не дізналися», але й щоб самому про те не думати. Усім є, що забути. Ми потребуємо примирення з собою, із власним минулим. Заради розуміння, хто ми і хто для нас «свій», потрібно дивитися на нього без страху, сорому або злоби — як на доконаний факт, якого ми не в змозі змінити. Це слід зробити, аби рухатися вперед і позбавити можливості інших використовувати наші травми проти нас. Усвідомлення минулого необхідно — як вихідної точки, що в іншому випадку так і залишиться зачарованим місцем, до якого ми змушені постійно повертатися.

«Пам’ять про минуле є надзвичайно важливою, — вважає Любомир Гузар. — Я бував у Західній Європі та Америці, серед народів, які довший час утішаються незалежністю. Вони свідомі свого минулого, у них є музеї, проте немає потрібності (на відміну від нас сьогодні) надто часто до того звертатися. Окупанти свідомо затирали нашу ідентичність, а для того намагалися позбавити минулого, старалися зробити радянськими людьми чи поляками, чи австріяками. Це були окупаційні режими, які хотіли знищити сам корінь ідентичності, тому це залишило в нас такі погані сліди».

Наші історичні травми не «лікуються» — навпаки, вони витісняються «корисними» міфами. Покоління за поколінням навчалося ставитися до минулого «гнучко», як до чогось, що не має глибокого значення. Для людей, чиє основне завдання — вижити, значення має тільки сьогодення. Щодо правди (історичної або будь-якої іншої) — вона настільки цінна, наскільки відповідає вимогам поточного моменту. Максима про те, що «правди ми однаково не ді­знаємося», популярна в сучасному пострадянському інформаційному просторі. Висновок простий: правда не має значення або її взагалі немає.

Стан цвинтарів — це ставлення до минулого, готовність із ним рахуватися. Неважливо, погоджуватися чи ні — ураховувати його, як невід’ємну частину себе і поточної ситуації. «Бути собою» — постійний заклик і прагнення, утілене самим життям Блаженнішого — стосується й минулого. У занедбаності кладовищ, цій метафорі людської необґрунтованості, проглядається причина невизначеності сьогодення і небажання навіть краєм ока зазирнути в майбутнє. Ще один симптом глибокої травми, що вразила цілий народ.

Розрив зв’язків, причина якого в катастрофах ХХ століття з його війнами, геноцидами, міграціями, убивчими ідеологіями, вибиває ґрунт із-під ніг, позбавляє перспектив і сміливості думати й планувати більш-менш віддалене майбутнє. Відсутність надзавдань, які могли б стати загальними, підсилює атомізацію в суспільстві: кожен переслідує власні близькі й зрозумілі цілі, а «світле завтра», на яке слід працювати спільно, так і не сформульоване. У звичайному житті ми намагаємося триматися осторонь від грандіозних проектів не тільки тому, що ми українці, у яких «хата» вічно «скраю», скільки через те, що нам боляче згадувати про цю «хату», якої вже давно немає або вона ненаша. І навіть те, що при владі у нас переважно тимчасові виконавці з рефлекторною звичкою списувати все на «папєрєдніков», — наслідок цієї травми. Ще порівняно недавно люди були змушені відрікатися від найближчих, навчилися забувати те, що було тільки вчора. Що ж тоді казати про владу, політиків і всіх тих, хто зрікається спадку «папєрєдніков»? У політиці немає нічого такого, чого нема в нашому повсякденному житті, де минуле так само «не має значення». От тільки в політиці це особливий клопіт: немає спадкоємства влади — немає стратегій і відповідно політики, яка б перевищувала ігри окремих людей, розраховані на публіку. Влада як система можлива тільки тоді, коли є відповідні принципи, зокрема, спадковість. Політичний процес, позбавлений минулого, відповідно позбавлений і модальності часу майбутнього.

Історичні перипетії, через які довелося пройти нашому народу, — звичайно, пом’якшувальна обставина, але не підстава для виправдання. Приклад тому — УГКЦ і низка її предстоятелів, які пронесли свою церковну візію через усі драми ХХ століття. Її зберегли, передаючи з рук до рук, наслідуючи один одному люди, які — кожен по своєму — служили одній меті.

Патріарх Любомир Гузар згадує: «Коли Блаженніший Йосиф відійшов, і мені за певний час прийшлося зайняти його місце, я діяв інакше, не дотримувався його способу дії у кожній дрібниці. Але при тому я абсолютно не мав іншої цілі перед очима. Усе, що я зрозумів і прийняв про нашу церкву, про наш нарід, я прийняв і зрозумів від нього».

Добровільне зречення влади патріарха Любомира Гузара багатьом видалося дивним і несподіваним. Висловлювалося безліч найрізноманітніших припущень, багато небезпідставних. Майже всі коментатори випустили з уваги ключовий момент — спадкоємність влади. Патріарх, ідучи у відставку, стверджував: «Я впевнений, що без мене це все теж не розвалиться. Адже те, що вже є, не моя заслуга. Це праця, яку почав Шептицький, а ми її тільки продовжуємо. Авторитет, про який ви говорите, береться звідти — ми спираємося один на одного. Шептицький мав візію церкви, він відкрив думання нашого народу. Ми спираємося на Йосифа Сліпого, який пережив стільки поневірянь (арешти, в’язниці, Сибір), але також мав візію церкви».

Немає нічого дивного в тому, що Гузар сам захотів «передати владу теплою рукою», задля чого покинув свою довічну посаду ще за життя. Він відверто говорив про те, що не хоче пускати справи «за вітром»: звідки знати, яке рішення приймуть на Синоді і хто прийде до влади. На місці Верховного архієпископа УГКЦ Блаженніший хотів бачити не просто гідного владику, але саме наступника. Людину, яка працювала б у тому самому напрямі, у межах тих самих стратегій для досягнення тієї самої мети. Гузар і сам не бачить себе поза ланцюгом спадкоємності й постійно підкреслює скромність власної ролі в історії: він просто здійснює ті програми, реалізує ідеї, які були сформульовані й намічені до нього. Він у повному розумінні слова спадкоємець усіх своїх попередників-патріархів, тому мав подбати про те, щоб ця вервечка спадкоємності не перервалася.

10 лютого 2011 року Блаженніший Любомир Гузар повідомив про те, що папа римський Бенедикт ХVІ прийняв його відставку з посади Верховного архієпископа Української греко-католицької церкви. Це не стало абсолютною несподіванкою — патріарх неодноразово натякав на таку можливість, нарікаючи на старість та фізичні недуги. Він майже повністю втратив зір і вже користувався слуховим апаратом. Але головне не це. Йому було що передати своєму наступнику, і він хотів це зробити сам.

У тому, як Блаженніший Любомир Гузар залишив свій пост, знову бачиться демонстрація «меж норми», приклад того, як треба йти з влади і того, що з неї часом треба йти, навіть якщо в тебе є всі можливості і права утримувати її довічно. Сенсаційність рішення Гузара полягала саме в цьому — у добровільності відмови від влади, якою він міг цілком легітимно користуватися до гробової дошки. Гузар показав, як поводиться людина, яка дбає про майбутнє. З українського політичного істеблішменту на той час він — один із небагатьох, хто в принципі здатний на такий жест. Допоки ти спроможний піти з влади, ти можеш у ній залишатися — це означає, що влада тебе не поневолила. Своїм прощальним жестом Блаженніший продемонстрував просту істину: ти можеш розпоряджатися владою, а вона тобою — ні.

Це здавалося особливо яскравим на тлі хмар, які насували в українській політиці: нещодавно обраний президент Янукович не приховував, що збирається скористатися перемогою вповні й що він нікому нічого не забув. Останні надії Помаранчевої революції спливли. Надходив навіть не «заморозок» — швидше реакція. На цьому тлі відхід Гузара з керівної посади багато хто сприйняв депресивно — як відступ «головних сил». Але були й оптимісти, упевнені в тому, що старий патріарх намагається розв’язати собі руки, що він збирається працювати далі на ідеї, які не збігаються з програмою нової влади, але при цьому не хоче, щоб через це постраждала церква. Гузар перейшов у статус «приватної особи» і міг говорити тільки від свого імені. Це була розумна обережність. У нової влади, із-за плечей якої визирали кремлівські зорі, не було жодних симпатій до уніатів.

Зречення Гузара трохи згодом напівжартома на­звали «репетицією для папи Бенедикта», який теж (уперше за кілька сотень років) покинув папський престол за життя. Блаженніший Любомир своїм відходом створив прецедент.

Гузар міг дозволити собі піти, адже був упевнений, що тим самим він не покидає свою справу, а продовжує її. «Це не суттєво, щоби Верховним архієпископом був саме я, — говорив Блаженніший в інтерв’ю. — Провід не є суть. Я вже не маю здоров’я, щоби керувати всім. Але я ще й не в домовині — можу думати, говорити, писати. Усі ті зміни, поступ не від мене залежать. До того ж, церква вже трохи інша. Синод — це велика кількість людей, яких щось направляє і об’єднує. Я не мушу бути провідником: приходить час, коли треба передати важелі людям, які мають більше сили. Навіть фізичної. …Шептицькому не було легко. Сліпому не було легко. Любачівському не було легко. Мені не було. І тому, хто прийде за мною, легко не буде. Але це не трагедія. Нам є на що спиратися. У нас міцна основа. Тому змінам керівництва не варто надавати багато значення».

Гузар бачив необхідність власноручно передати владу спадкоємцю. «Спокуса Єфрема Сирина», — так завжди називав владолюбство Блаженніший, — у травмованому суспільстві і в кожному його представникові діяла занадто сильно. Це виявлялося в різноманітних галузях суспільного і людського життя, у тому числі в житті церков. Зміна влади скрізь і завжди перетворюється на драму, фінал якої передбачити складно. Патріарха це не влаштовувало. Звісно, православна формула про «Бог управить» була йому прийнятна, але він звик думати, що «Бог управлює» за допомогою тих, хто не сидить склавши руки.

Гузар мав плани щодо своєї церкви. Він задіяв до їх реалізації гідних людей і став гарантом того, що людський ентузіазм не пропаде намарно. Спосіб, у який в Україні переходила влада, — ця лотерея, що розігрувалася на емоціях та амбіціях і часом призводила до справжніх конфліктів і розколів, створювала загрозу для розвитку і поступу того, чого вдалося досягнути. Блаженніший — найменшою мірою диктатор. Призначити собі наступника одноосібно він не міг.

На Синоді єпископів, що зібрався в Брюховичах 23 березня 2011 року для обрання нового предстоятеля УГКЦ, трималася інтрига. За перебігом Синоду уважно спостерігали, висловлювали припущення, обговорювали можливих кандидатів і жартували щодо того, хто з них «заходить папою і виходить кардиналом», а хто має справжній шанс. Ці жартівливі аналогії з виборами папи римського містили в собі частку правди: за 20 років УГКЦ стала церквою, якій надавали чимале значення в Україні не лише її парафіяни, а й люди, далекі від церковного життя. Під керівництвом Гузара УГКЦ стала вагомим чинником суспільного життя в нашій державі.

Про те, що Блаженніший лобіюватиме на посаду Верховного архієпископа когось «із молодих», було відомо. Він не приховував, що хоче бачити на чолі церкви представника молодшого, вихованого в Україні та сформованого вже за Незалежності покоління владик. Молода країна потребує молодої церкви. Молоді священики і владики й самі, здається, із задоволенням юрмилися навколо патріарха. Люди справді нової, уже нерадянської формації могли повною мірою оцінити інакшість свого предстоятеля, яка в багатьох із них викликала цікавість і прагнення його наслідувати.

Гузар хотів бачити на чолі церкви молодого владику, а не старого (нехай мудрого і вмілого адміністратора, але «перехідного папу», що належав до покоління, безумовно, героїчного, проте травмованого). Риси, які виробляють у людях роки боротьби, не завжди придатні для мирної розбудови. Окрім того, «перехідні папи» необхідні церкві, щоб «узяти дихання» перед стрибком у невідомість — приходом до влади на довгі роки молодого понтифіка, який буде гнути свою, доленосну для цілої церкви лінію. В УГКЦ не було можливості «узяти дихання», вона мала рухатися далі, бо й без того втратила намарно кілька десятиліть. На тлі швидкоплинних політичних і соціальних обставин церкві й самій треба залишатися динамічною та енергійною, а це якості більше властиві молодості.

Синод, що зібрався в Брюховичах для виборів нового Верховного архієпископа, оповитий легендами. У цьому немає нічого дивного, адже до цієї події була прикута увага широкої публіки, а саме в такій напруженій атмосфері народжуються легенди, правдивість яких потім ні підтвердити, ні спростувати ніхто не наважується.

Синод спочатку не здивував. Більшість голосів здобув один із найстарших і найавторитетніших владик УГКЦ, висвячений ще в підпіллі. Це було передбачувано і, можливо, тому перша реакція на його ім’я викликала в масах спостерігачів одночасно і розуміння, і розчарування — не так особою владики, як тим, що не сталося жодної сенсації.

Однак це виявилося б надто просто. Публіка звикла очікувати від УГКЦ чи радше від Гузара чогось особливого, «іншого» — і вона це мала. Обраний голосуванням владика так і не став патріархом УГКЦ. Легенда свідчить, що, дізнавшись про результати голосування, патріарх Любомир запросив цього владику на розмову віч-на-віч. Ніхто не знає (а вони самі навряд чи розкажуть), про що говорилося за зачиненими дверима. Але вийшовши, владика відмовився від наданої йому честі. Синод голосував ще раз, і в результаті цього «другого туру» в лідери вийшов єпископ Буенос-Айреський Святослав Шевчук. На той час йому ледь зрівнялося 40 років.

Невдовзі молодий предстоятель був інтронізований у Патріаршому соборі в Києві. Загальна думка столиці була така: ліпший вибір зробити неможливо. Публіка закохалася у нового предстоятеля УГКЦ з першого погляду: він не справляв враження ані тіні, ані покірного виконавця волі свого великого попередника, але водночас ніби ніс на собі відблиск його шарму.

Утім, і визначення «патріарх» не надто пасувало молодій людині. Воно так і залишилося «за Гузаром». Почавши своє архієрейське служіння з невизнання, владикою, який «не діяв, як єпископ», Гузар закінчує архієрейську кар’єру визнаним патріархом, який «не діє, як патріарх». Точніше, діє, якщо слово «патріарх» розуміти ширше від церковної посади. Блаженніший «звільнив собі руки», збільшив простір для маневру, набув особистої свободи, щоб стати патріархом уже не для однієї з церков, але для цілого народу, країни, якій не дуже пощастило зі світською владою, але яка потребувала мудрості, дороговказу чи, зрештою, доброї поради. Для цього Любомир Гузар відійшов від управління церквою, відділивши власний авторитет від церковного. Блаженніший був готовий брати на себе ризик і робити помилки, не кидаючи тіні на церкву і не піддаючи її ризику. Хай там як, авторитет УГКЦ у той період багато в чому був авторитетом Любомира Гузара, тому він вирішив розділити їх для збільшення ефективності обох.

«Його прощальний уклін» цінний не тільки як демонстрація того, як самому бути послідовним протягом «короткої історії» власного життя, схожого на розмірене крокування сходами. Це зразок того, як вписується «коротка історія» особистих зусиль у довгу історію загального звершення, як кожен сходовий проліт чітко стикується із попереднім і наступним. Ця безперервна історія, спадковість поколінь і політики забезпечує зв’язок у часі, де різні люди діють у свій спосіб, але при цьому все суспільство рухається загальними траєкторіями, обумовленими спільною метою.