Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

Розділ 10. Церква і влада: «бути» і «мати»

Політики — свідомо чи ні — намагалися зберегти систему, яка мала бути зруйнована. Їхні економічні інтереси ґрунтувалися на зв’язках старих партійних еліт або пов’язаних із ними злочинних угруповань, тому зберегти свій бізнес майже обов’язково означало зберегти елементи старої радянської системи. Більшість виборців виявилися не готовими чинити опір. І не лише тому, що вони були дезорієнтовані, зайняті власним фізичним виживанням чи не знали як. Люди не були готові визнати, що їхнє минуле, пов’язане із сумнівним (місцями — нелюдським) соціальним експериментом, виявилося безглуздим витрачанням життів і доль. Що героїзм одних знецінений злодійством інших. Що цей експеримент, зжерши людей, перемоловши цілі покоління, провалився. Безславний фінал — ось що найбільше мучило людей.

Будь-яке лиходійство можна забалакати «загальною користю». І тільки поразку не забалакаєш нічим. Коли виявляється, що все намарно, жодної «великої перемоги», тоді потрібні сильнодійні препарати. Таким «заспокійливим» ставали ідеологеми про те, що «загальна ідея» була правильною, просто виконавці підкачали. Що Ленін мав рацію, а Сталін — ні. Що може бути «соціалізм із людським обличчям» і взагалі, «не варто відкидати те, що було добре».

Ці міфи ввійшли в ужиток у період «перебудови», коли партійна верхівка СРСР щосили «актуалізувала Леніна» й водночас висувала наперед Російську православну церкву. Проте інформаційний вихлоп «перебудови» був аж надто добре редагований: не піддавалися сумніву здобутки революції та праведність соціалізму, велич Леніна і його ідей, проте дисиденти брежнєвської доби майже не згадувалися. Як і раніше, замовчувався факт українського голодомору, не підлягав перегляду ідеологічний міф про «бандерівців-фашистів» та їхніх «поплічників» — уніатів. Усі наріжні камені системи й імперії залишалися на своїх місцях і не зазнали ревізії.

Система зберегла сама себе, бо маси народу прагли виправдати своє минуле. Саме виправдати, а не проговорити, вивчити, примиритися з тим, що було. Вона робила (і робить донині) усе, щоб це примирення з собою не відбулося, щоб рана залишалася відкритою — тоді на неї можна сипати сіль, аби тримати «клієнта» в ідеологічному тонусі. Це стосується не тільки України: усі, хто культивує свої історичні травми і «великі перемоги», роблять те саме. І якщо добре придивитися, завжди за цим ви обов’язково побачите чиїсь інтереси — політичні або економічні. Психотерапев­ти — не найбагатші й не найуспішніші серед тих, хто наживається на травмованій свідомості.

Для людини, яка втекла з країни, а потім довго мріяла про повернення, багато розмірковуючи про те, якою цій країні бути і що для цього треба зробити, — для такої людини випробування реальністю нашої постмодерно-постімперської стагнації, напевно, було дуже важким. Гузар ніколи не приховував, що хотів би бачити серед українських політиків власних Аденауерів і Шуманів — осіб, що мають талант до державного управління і досить високий рівень чеснот. Він був розчарований тим, що не бачить таких людей на українському політичному Олімпі.

Це стало свіжою ноткою в українському багатоголоссі: критика влади з боку церковного лідера. Критика, пов’язана не з тим, що влада погано ведеться стосовно твоєї церк­ви, а з неналежним ставленням до громадян і цілої країни. Очільники різних церков час від часу вдавалися до критики влади, але ці кроки майже завжди спрямовувалися на захист інтересів власної інституції або навіть на здобуття певних преференцій. Серед решти в цьому контексті звучала нотка реваншу — церкви наголошували на тому, що постраждали від «безбожного режиму», тож вважали, що можуть вимагати до себе особливого ставлення з боку державної влади. Натомість критика влади з боку Гузара не трактувалася як спроба натиснути на уряд «на користь УГКЦ». Владика говорив із владою з позиції громадянина, що перебуває по «суспільний» бік владного бар’єру. У його словах і виступах не відчувалося жодного натяку на «можливість домовитися».

Це відбувалося у той період, коли ми тільки починали усвідомлювати та обговорювати наявність демаркаційної лінії — між громадянами та державною владою. У той час поняття «громадянське суспільство» видавалося штучним. Ми не уявляли собі, як саме громадяни відокремлені від держави і в який спосіб вони взаємодіють. Держава мислилася в нас не набором механізмів та інституцій, які забезпечують життєдіяльність суспільства — вона видавалась чимось мало не сакральним. Цю сакральність влада намагалася використовувати для свого зиску. Для «освячення», легітимізації такого розуміння поняття «держава» влада залучала духовенство.

Як глава однієї з найбільших українських церков Гузар вніс помітний дисонанс у встановлену в нашому переважно православному середовищі систему взаємодії між церквою та владою, яка зводиться до поняття «симфонії». «Симфонію» трактують напоказ широко — як співпрацю церкви та держави, але зазвичай вона зводиться до взаємної підтримки церковної та світської влади. У нашій традиції церковні владики та світські володарі були по один бік соціального бар’єру протягом віків. Таку традицію вважали чомусь у корені «православною», пов’язуючи її з візантизмом — і не без підстав. За кілька століть перебування України в Російській імперії й українського православ’я — у канонічному підпорядкуванні Московському патріархату багато рис «візантизму» московського зразка стали для нас звичними. Зокрема це стосується «симфонії» — моделі, яка фактично виявляється не стільки співпрацею, скільки «договорняком» між владою світською і духовною. Після розколу в православ’ї та повернення до легального поля греко-католицької та автокефальної церков з’явилася своє­рідна «конкуренція», яка створювала вибір та широкий простір для маневру і віруючих, і політиків. Результатом такої розмаїтості й конкуренції стало те, що владі й політичним силам доводилося вчитися домовлятися з церковними ієрархами різних ідеологічних напрямів і підпорядкувань.

Візантійська традиція використання церкви в політичних цілях нашому православ’ю не зовсім чужа. До того ж, українцям, попри певні традиції демократії та культурний плюралізм, довелося за останні століття засвоїти соціально-політичні правила життя в умовах авторитаризму. Ієрархічна вертикаль означає для нас більше, ніж та спільнота, на яку вона спирається. Відповідно церква, яка за природою є мережевою організацією, для нас виявляється найперше вертикаллю. І не тільки для нас, але й для самої себе. Першохристиянські ідеї рівності та соборності майже нівельовані в сучасній православній церкві. Проте питання «першості», ієрархічної підлеглості та кордонів територій, на які поширюється влада того чи іншого єпископа, набули великої ваги. Політичні та геополітичні моди протягом багатьох століть відбивалися на церкві, змінюючи її самосвідомість.

Церква в нашому масовому розумінні виявляється найперше не містичним Тілом Христовим, а групою владик, які «ухвалюють рішення» та «домовляються» — точно так, як це відбувається в політиці та державному управлінні. «Домовляючись», владики апелюють до своїх вірних приблизно так само, як до «думки виборців» політичні лідери. Отже, немає сенсу звинувачувати саме церковних лідерів у маніпулюванні — вони лише грають за правилами, встановленими в політичному просторі, де їм доводиться представляти інтереси своєї церкви. Натомість Любомир Гузар доволі швидко дав зрозуміти, що його ці «правила» і та політична реальність, яка за ними стоїть, не те щоби зовсім обходять — він готовий сприймати їх вибірково. Він не поєднувався з цією реальністю і не завжди розумів, що відбувається, про що говорять ці люди і що вони при тому мають на увазі. І це, як на мене, класичний випадок «захисту, що дає цнотливість»: не розуміючи всіх контекстів (чи радше підтекстів), Гузар підходив оцінював питання за гамбурзьким рахунком. Таким чином, у будь-якому контексті він лишався на власних позиціях. Лишався собою.

Любомир Гузар належав не лише до «народу в розсіянні», але й до «церкви у розсіянні», для якої громада грала основну роль, і, власне, була церквою. Саме ті «двоє чи троє, що зібралися в Його ім’я», а не зібрання митрополитів, були основою і сенсом церкви. Це стосувалося не лише УГКЦ, але й української ідеї, яка жила і відтворювалася в крихітних громадах — їхнім повсякденним зусиллям, ентузіазмом. Політичні партії тільки тоді були чогось варті, коли спиралися на ці громади, були з ними в живому спілкуванні, говорили від їхнього імені, а не лише користалися з них. Такий погляд на демократію може здаватися старомодним на тлі того вихолощення політичного процесу, який ми наразі спостерігаємо не лише в Україні, але й по всьому сучасному західному світу. Але для пострадянської України це був свіжий і чистий погляд. Цим Гузар дивував, часом шокував: він апелював не до того, «що маємо», а до того, як «має бути». Він був — і лишається — дбайливцем гамбурзького рахунку там, де решта спрямовані на ситуативні, моментальні рішення і зайняті переважно підрахунком бонусів і преференцій від угоди.

Гузар мислив стратегічно — чеснота, якої не було навіть у наймудріших українських політиків, зокрема, церковних. Вони вирішували проблеми «в міру того, як вони надходять». Оскільки проблем було багато, звичка підводити голову й роздивлятися, щоб побачити, що там попереду, потроху зникала. Та й звички особливої не було. Думати наперед, заглядати у майбутнє, розробляти великі плани — це могли дозволити собі люди, які вірили, що це майбутнє буде і що воно залежить від них. Ми на той час мали дуже мало віри у майбутнє. А віри в те, що воно від нас залежить, ніколи не було в людей, вихованих у радянській традиції. Натомість Любомир Гузар, пройшовши разом зі своєю церк­вою через вигнання, заборону, політичний тиск, бачивши, як танула надія на повернення й відродження, однаково підтримував віру в майбутнє й працював задля нього. І воно прийшло. Як бачимо, Гузар виявився тією людиною, яка постійно демонструвала оточенню, що «може бути інакше».

На той час, коли Гузар офіційно став у керма УГКЦ, держава ще намагалася тримати церкви «під контролем». Державний комітет у справах національностей і релігій провадив жорстку політику. Тиск із його боку відзначали різні церковні організації. Тогочасний голова Держкомрелігій Віктор Бондаренко уславився зокрема фразою про те, що попри будь-який опір церков владним ініціативам, «кулі все одно покотяться в лузу». Ця фраза доволі добре характеризує стиль роботи цього державного органу.

Попри бажання тримати руку на пульсі церковних подій, українська влада намагалася бути хоч на вигляд демократичною. Задля цього при Держкомрелігій створили Всеукраїнську раду церков та релігійних організацій: тут очільники більшості українських релігійних груп збиралися для обговорення спільних проблем, що виникають у стосунках з державою та суспільством. Певний час, як тепер зазначають учасники тих подій, це були доволі формальні збори, через які влада руками Держкомрелігій «протягувала» все, що вважала за потрібне. Але одного дня задум переріс себе. Це сталося у тривожні часи акції «Україна без Кучми». Всеукраїнська рада церков та релігійних організацій отримала «на підпис» звернення до громадян, яке засуджувало акції протесту. Релігійні лідери мали підписатися на підтримку влади і наголосити на тому, що оскільки будь-яка «влада від Бога», виступати проти неї — те саме, що виступати проти Всевишнього. Владики, пастори й інші залучені релігійні лідери зітхнули і звично взялися за пера, коли раптом нещодавно обраний Верховний архієпископ УГКЦ Любомир Гузар заявив, що він цього не підпише, бо не погоджується з формулюваннями. Влада дійсно, як і всі інші дари, — від Бога, але це не означає, що нарід не може виступати проти неї, якщо вона в неправедний спосіб використовує цей дар.

«Як би не ставилися до тези „влада від Бога“, я думаю, це непроминаюча дійсність, — писав Блаженніший в одній зі своїх статей-роздумів. — Влада завжди від Бога, незалежно від конкретного устрою. Це монархія, чи олігархія, чи демократія — істинним джерелом влади завжди є Бог. Інша справа, через якого носія ця Божа воля відбувається. Але владу треба розуміти ширше, ніж просто передавання у чиїсь руки важелів управління. Ми не до кінця розуміємо цю тезу про „владу від Бога“, коли бачимо за помазанням виключно особу імператора чи парламентаря. Влада — це найперше відповідальність за тих, кого вона має провадити. Треба пам’ятати і бути обережним із визначеннями — саме „провадити“, а не „володіти“. Бо якщо „володіти“, то це означатиме, що влада може робити що схоче. А це не так. Усе майже навпаки».

Тоді, 2001-го, Гузар виявився чи не єдиним, хто наважився не поставити свого підпису під вимогою влади, натомість запропонувавши вирішувати конфлікт шляхом перемовин, не вдаючись до насильства. Ця пропозиція зависла в повітрі. Від церков владі потрібно було не співробітництво і не поради, а виконання певних ритуальних рухів. Президентові треба було показати, що духовний авторитет на його боці.

Відмова Блаженнішого підписувати звернення мала стратегічні наслідки: відтоді Рада церков потроху почала «розтягувати поводок», перестала бути слухняним знаряддям у руках влади. Члени Ради побачили те, що було очевидним, але чомусь не помічалося дотепер: можна чинити в інший спосіб, і за це «нічого не буде» — як «нічого не було» греко-католикам за відмову їхнього лідера ставити підпис. Можливо, комусь здавалося, що УГКЦ нічого не має, а тому і втрачати їй нічого (почасти так воно і було: УГКЦ не згадувалася серед фаворитів президента Кучми). Утім, як колись із патріархом Сліпим у Римі, в Україні з УГКЦ ніхто не зміг би нічого вдіяти — навіть якби схотів. Чим можна налякати церкву, яка недавно вийшла з катакомб? Греко-католики, що зберегли свою церкву за значно гірших часів, певно, дали б собі раду.

Так сталося, що київська влада (а про львівську годі й казати) завжди мусила зважати на греко-католиків та їхнього очільника. І навіть більше того — виявилося, що не лише церква потребує співробітництва з владою. Стало зрозуміло, що влада так само потребує церков — їхнього авторитету, голосів їхніх вірних. Церковні лідери, якщо ще й не зрозуміли, то принаймні задумалися над тим, що церква може стати реальним фактором громадянського суспільства, стороною, а то й провідною силою суспільного діалогу. Власне, таку ідею запропонував суспільству Синод єпископів УГКЦ трохи раніше — наприкінці 2000 року, коли Блаженніший ще не був формально главою церкви, лише виконував обов’язки у статусі єпископа-помічника діючого Верховного архієпископа кардинала Любачівського. Проте саме за підписом Любомира Гузара вийшло звернення Синоду єпископів УГКЦ «Християни й невиплата зарплатні» — перша голосна «соціальна» заявка УГКЦ часів української Незалежності. Гідність людини, піднесена на фанерних щитах Майдану, чи не вперше у новітній історії України пролунала саме тут, у цьому документі.

Тоді увагу привернуло зовсім інше: уперше одна з українських церков зверталася до суспільства і до влади з «нецерковних» справ: з вельми актуального питання невиплати зарплатні. На той час це стало майже системним явищем. І — цілком безпрецедентно — церква щодо влади виступила з різкою критикою. Цим документом провід УГКЦ звинувачував державну владу в «моральній ерозії», яка призвела до «економічного геноциду» українського народу і падіння його морального рівня в цілому. Церква суворо нагадувала владі про те, що та негідно розпоряджається даром, який дав їй Бог, і в рядках цього документа відчувався тектонічний рокіт Старого Заповіту.

З точки зору російсько-радянської церковної традиції, до якої Україна належала століттями, стався карколомний поворот. Проте для УГКЦ це не було такою вже новацією, адже вона формувалася серед поневолених українців як прихисток від переслідувань тих, на чиєму боці влада й сила. Але у випадку зі зверненням Синоду, напевно, головну роль відіграла не стільки традиція, скільки виховання. До керівництва в церкві прийшли люди, виховані в умовах громадянського суспільства, для яких демократія була природнім політичним станом, які добре розуміли суть соціальних процесів і не боялися на них впливати. Церква відмовилася за будь-яку ціну солідаризуватися з владою, натомість виявила себе частиною громади і використала свій авторитет на її користь.

Блаженніший Любомир Гузар приніс в українську політику незвичне й чуже для неї відчуття «меж норми». Варто зазначити, що на тлі українського політичного «бєс­прєдєла» на зламі тисячоліть виграшно вирізнялася будь-яка людина, яка не втрачала здорового глузду й трималася правил, не змінювалася щодня відповідно до обставин, діяла в межах зрозумілих моральних норм, заповідей тощо. Проблема полягала в тому, що з цими чеснотами людина не мала б шансу піднятися достатньо високо, щоб бути почутою — і при тому не зламатися, не втратити себе. За таких обставин цю роль — голосу здорового глузду і базових моральних норм — узяла на себе церква, очолювана Любомиром Гузаром і з ним асоційована. Це одна з перших помітних інституцій громадянського суспільства в Україні і чи не перша церква, яка показала наочно, що для спокійного життя необов’язково загравати із владою, вступати в альянси з політичними силами. Навпаки, церква є таким важелем тиску на владу й політику, на який доводиться зважати.

Неприязнь до влади підтримується як попереднім досвідом радянського життя, який сповідував глуху нелюбов і недовіру до будь-якого роду «начальства», так і плеядою пострадянських «політиків» — переважно з колишніх партійних функціонерів і «системних» бандитів. Тож відчуття глибоких, справжніх політичних змін у більшості радянських людей не було й бути не могло. Якщо колишні начальники залишаються на старих місцях — нехай інакше названих, нелюбов і недовіра до них доповнюється роздратуванням і впевненістю, що «нічого не змінюється», «нічого не можна зробити». І навіть коли такий стан справ почав поступово розхитуватися (у суспільство проникали паростки громадянської свідомості), ставлення до влади лишалося в корені негативним. Влада радянської доби асоціювалася з небожителями, які вершать долі, а пострадянські часи — з брудним шахраєм, за руками якого варто невпинно стежити, але не хочеться. Обидва визначення зберігали негативне ставлення до влади, як чогось малодостойного, але не­уникного в цьому недосконалому світі. У такому контексті при владі не могло бути морального авторитету — будь-яка людина, яка туди приходить, символічно «впадає у гріх».

Така ситуація нездорова. Гузар, який представляв вищу владу греко-католицької церкви, власним прикладом спростовував думку, що «у владі немає пристойних людей». Як церква є частиною суспільства і відображає загальну ситуацію в ньому, так і церковна влада має спільні риси з владою світською. У цьому сенсі особистий досвід Блаженнішого і його авторитет вартують багато.

Велику роль знову відігравало те, що Блаженніший ніколи не був радянською людиною. Цей факт досі недо­оцінений. Що би ми не думали про радянську владу й СРСР, ми вважаємо, що цей досвід, не вбивши нас, зробив сильнішими. І до людей, які не мають його, ставимося майже поблажливо: вони так багато не розуміють. Вони виросли в «тепличних» умовах західної свободи, позбавлені наших травм. А ми насправді любимо свої травми і не дуже довіряємо тим, хто їх не має. Не тому, що вони погані, а тому, що вони гірше за нас «розуміються на житті». І в результаті те, що є в їхньому досвіді і чого так бракує нам, ми відсуваємо на другий план.

Насправді Гузар виріс в оригінальних умовах абсолютно особливої свободи. Сама непевність становища біженця і готовність у будь-який момент зірватися з місця не тільки пригнічує, навпаки — виводить на особливий ступінь свободи. Самоврядування в таборах для переміщених осіб, необхідність заробляти, домовлятися й жити в мирі з «місцевими», а отже, і необхідність зберігати дисципліну, потреба не втрачати людську подобу, не опускатися в найважчих умовах — це була дещо сувора, але й дієва школа людських стосунків і суспільних відносин. Для людини, яка виросла за таких умов, слово «влада» ніколи не мало свідомо негативної конотації. Влада інструментальна. Її можна використовувати як завгодно — на добро чи зло. Щоб її використовувати, потрібно вміти це робити й усвідомлювати свою відповідальність за неї. І робити це повинні не тільки люди, які йдуть у владу, а й ті, хто до влади приводить.

«Нам варто пам’ятати, що мати владу — то є велика спокуса, — говорить Блаженніший. — Зуміти використати її на добро, не забути про Боже помазання і ту відповідальність, яка за нею стоїть, це є велике благословення. Людину у владі спіткає спокуса використати її для власних цілей або упевнитись у тому, що все, що вона робить, покращує світ. Згадайте Радянський Союз чи гітлерівську Німеччину — вони були впевнені, що створюють новий кращий світ. Натомість робили щось потворне. Тому не варто ганити весь час владу — замислимося над тим, яку спокусу ці люди мають. Спитаємо себе: а чи я сам поводився би інакше, якби потрапив у таку ситуацію? Наша влада не є чимось чужим для нас, ці люди не є зовсім іншими від решти нашого народу. Просто політики, їхні рішення і вчинки значно більше впадають в очі».

У роздумах кардинала Гузара про владу (а їх є досить багато і у статтях, і у зверненнях та проповідях, і у бесідах із журналістами) часто лунає одне з найважливіших слів у його житті: служіння. Влада — це служіння. Коли людина, наділена владою, ставиться до свого дару саме так, вона може робити помилки (усі їх роблять), але в цілому — принести дуже багато добра. Як і кожна людина, що іде за своїм покликанням і використовує дар, даний Богом, на добро.

Пряма лицарська постава Блаженнішого — сам по собі досконалий зразок ідеалу служіння, свідоцтво того, що служіння такого штибу можливе й актуальне навіть у сучасному світі — здавалося б, далекому від лицарських ідеалів. Комусь подобається називати це аристократизмом, приписуючи «аристократам духу» звичку віддавати перевагу дії перед бездіяльністю. Хтось може знайти в тому чернече самозречення — і це також буде правдою. Але Блаженніший наполягає на тому, що не потрібно бути монахом, щоб служити й зберігати вірність своїм ідеалам. Дар Божий для будь-якої людини вже є стимулом для служіння. Він дається тобі — але не для тебе, щоб ти з його допомогою здійснював Промисел Божий, який завжди полягає в тому, щоб робити добро. Головне слово — «робити». Тому що «добро» — це те, що проявляється тільки в дії на благо ближнього. Це стосується як повсякденних справ, так і влади. Ні «особливих випадків», ні «виключень із правил» не знайти у фундаментальних Божих законах: що «добро» для кухарки, то «добро» і для президента.

Служіння в розумінні Блаженнішого — той ідеал взаємин, на якому тримається здорове суспільство. Суспільство, у якому кожен на своєму місці служить іншому і користується тими благами, які створюються в цій «мережі взаємного служіння». У влади тут є особлива роль: вона може допомогти налагодити ці зв’язки й своїм прикладом їх пропагувати у суспільстві. Власний приклад для Гузара завжди був важливою деталлю поведінки людини перед очима публіки — священика, політика, представника еліт, тобто людей, які можуть (а отже, повинні, оскільки такий їхній дар) установлювати для суспільства «межі норми». Давати зрозуміння, що добре, а що зле. Так, як Любомир Гузар завжди намагався робити сам.